5 книг з історії, мовознавства та фольклору: видання від Українського інституту книги

 

Яким був Київ за часів Володимира Великого? Що означає Тризуб? Як мешканці старовинних палаців намагалися випередити сусідів за кількістю екзотичних рослин у садибному парку та за багатством бібліотеки? Вічна гонитва за лідерством для когось створювала величезні борги, а іншого змушувала шукати найновіші сорти орхідей на іншому боці земної кули. А ,налічують в український мові звуків? Чому українські назви днів тижня, крім назви субота, не випадкові…

Представляємо видання: Дмитро Гордієнко «Під знаком тризуба. Володимир Великий та його держава», Ігор Гирич «Як Україна ставала українською. Громадсько-політичне життя на підросійській Україні ХІХ — поч. ХХ ст.», Кирило Булаховський «Мова, що стала світовим трендом. Факти про українську мову, яких ви не знали», Лариса Гуманенко «Золота колиска. Казкова традиція Криму» та Ірина Пустиннікова «Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами України».

 

Дмитро Гордієнко «Під знаком тризуба. Володимир Великий та його держава»

Дмитро Сергійович Гордієнко (1977) — український історик, джерелознавець, науковець. Кандидат історичних наук (2013). Запровадив історичний термін «Середньовічна Україна». Автор понад 250 наукових публікацій. Сфера наукових інтересів: історія Середньовічної України, державотворчі процеси на українських землях, козаччина, українська еміграція ХХ століття.

25 лютого 1918 року Мала Рада затвердила постановку, згідно з якою «Гербом Української Народної Республіки приймається знак Київської держави часів Володимира Святого». Протягом кількох століть Тризуб був «забутим» гербом, хоча його й використовували в геральдиці українських шляхетських родин. Тризуб був затверджений як малий герб України 19 лютого 1992 року постановою Верховної Ради разом із своїм графічним зображенням. У 1996 році його статус був закріплений у Статті 20 Конституції України, де він також згадується як «Знак Княжої Держави Володимира Великого»

Вибір Тризуба визначався тим, що «Київська держава Володимира Великого була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія. Вона обіймала всі тодішні українські землі. Від неї веде свій початок наше право, наша писемність, мистецтво, державне і релігійне життя».

 

Гордієнко Д. Під знаком тризуба. Володимир Великий та його держава  / Дмитро Гордієнко. — Київ : ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2024. — 320 с., іл.

Книга «Під знаком тризуба. Володимир Великий та його держава» розкриває життя й діяльність однієї з найбільших і найзагадковіших, суперечливих постатей історії України — київського князя Володимира Великого (близько 960 — 1015). Життєпис князя подано на тлі розвитку української середньовічної державності. Саме Володимирові судилося стати творцем першої централізованої Української держави, розбудувати її зсередини та утвердити зовні. Запровадженням християнства Володимир не просто провів релігійну реформу, а увів Україну до кола держав християнського світу, зробив свій вибір на користь Європи. Книга розрахована на широке коло читачів, усіх, хто цікавиться історією Середньовічної України та Європи загалом.

 

Ігор Гирич «Як Україна ставала українською. Громадсько-політичне життя на підросійській Україні ХІХ — поч. ХХ ст.»

Ігор Борисович Гирич (1962) — завідувач відділу джерел з історії України ХІХ — початку ХХ століття. Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України, доктор історичних наук. Автор понад 7000 наукових і науково-популярних статей та документальних публікацій, більш ніж 20 книжок. Упорядник і редактор більше ста окремих видань: книжок, збірників, підручників для школи, журналів. Відповідальний секретар багатотомної серії «Михайло Грушевський» Твори: у 50-ти томах». Член-кореспондент Української вільної академії наук (США, 1998) та дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (2005), лауреат премії М. Грушевського НАНУ (2021).

 

Гирич І. Як Україна ставала українською. Громадсько-політичне життя на підросійській Україні ХІХ — поч. ХХ ст. — Київ : ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2024. — 192 с.

Ця книжка присвячена суспільно-політичному життю підросійської України на зламі ХІХ і ХХ століття. Автор висвітлює історію українського національно-визвольного руху того часу, розглядає його на тлі інших національних рухів Центрально-Східної Європи, змальовує боротьбу українських інтелектуалів з Російською імперією та імперською громадською думкою, показує трансформацію поглядів українського інтелектуального середовища від федеративних ідей до самостійницького проєкту.

Кожен розділ доповнюють додаткові матеріали — словник ключових термінів, тематичні цитати з праць діячів європейських національних рухів і дослідників національного життя, біографічні довідки про персоналії, згадані в розділі. Для всіх, хто цікавиться еволюцією громадсько-політичної думки, українським національно-визвольним рухом модерної доби та загалом історією України ХІХ — початку ХХ століття.

«Звісно, ця книжка радше є нарисом інтелектуальної історії Наддніпрянщини в схематичному накресленні. Багато питань залишено за межею нашої уваги, аби подати випукліше ключові проблеми інтелектуального життя України на підросійських землях.

Кожний розділ має окремий документальний додаток. Він містить передусім уривки щоденників, спогадів, листів представників української інтелектуальної еліти, яка в кожний окремий історичний момент рефлексувала на конкретну політичну ситуацію визиску Російською імперією всього українського. На наш погляд, інколи документ краще промовляє за формулювання сучасного історика. Наша освітня література не розбалувана хрестоматіями документальних текстів. Ці ж цитати, що є в книжці, часто-густо є малознаними навіть для професійних істориків. Додано також коротенькі біографії діячів доби, інтелектуалів. Ці сильветки не є повторенням енциклопедичних гасел або Вікіпедії. Вони авторські, доопрацьовані під головні ідеї цієї книжки.

Книжка «Як Україна ставала українською. Громадсько-політичне життя на підросійській Україні ХІХ — початку ХХ ст.» є концептуальним викладом проблемних місць інтелектуальної історії, і буде потрібна людям, які є або професійними істориками, або тим, хто серйозно цікавиться нашим минулим. Кажучи просто — для підготовленого читача».

 

Кирило Булаховський «Мова, що стала світовим трендом. Факти про українську мову, яких ви не знали»

Природно, що разом з інтересом до України зріс і неабиякий інтерес до української мови. Вона стала світовим трендом. Українською заговорили, хай навіть ситуативно, відомі політики, громадські діячі, підприємці, актори, співаки, письменники, науковці й прості громадяни з різних країн світу. Вона стала топовою на популярних платформах з вивчення іноземних мов. Український народ продемонстрував свою мужність і хоробрість, якою надихнувся весь світ. Недарма з’явився й набув швидкого поширення вислів be brave like Ukraine. Тож і українська постала не як мова жертви, а як мова мужньої, незламної нації, що завзято бореться з набагато сильнішим ворогом.

Інтерес до української мови посилився й в Україні, з боку самих українців. Отже, українці заново почали відкривати для себе справжню українську культуру, зокрема магічну красу й силу рідного слова. І тут постала нагальна потреба по-новому представити українську мову, позбутися стереотипних підходів до її сприйняття, розуміння й вивчення.

 

Булаховський К. Мова, що стала світовим трендом. Факти про українську мову, яких ви не знали / Кирило Булаховський. — Львів : Вид-во «Апріорі», 2024. — 120 с. : іл.

Ця унікальна книга про оселю нашого буття — українську мову. Саме про неї оригінально й захопливо розповідає автор, пропонуючи абсолютно новий, позбавлений стереотипів підхід. Видання має стислий формат. Тут немає води, ліричних відступів, пафосних слів — тільки конкретика, приправлена рясним фактажем. Тепер такі часи… З війною ми швидко перейшли від романтизму до реалізму. Не хочеться пустопорожньої балаканини, зайвих слів і довгих фраз, що часто буває в подібних популярних лінгвістичних роботах. Хочеться все по суті. Пропонована книга без винятку буде цікавою всім, хто прагне краще пізнати мову незламного українського народу.

Цікаві факти

Буква з українським характером — саме так називають букву Ї. Вона унікальна, адже її немає в жодному іншому алфавіті світу. Хіба не символічно, що ця літера є в письмовому варіанті назви нашої країни — Україна? Буква Ї стала символом спротиву на загарбаних росіянами українських землях. Її силует зображують на видноті в різних публічних місцях. Букві Ї присвячують вірші й ставлять монументи. Саме вона асоціюється з українською мовою. І взагалі вона ніжна, тендітна, її обрис заворожує. Другою самобутньою буквою в українській абетці є буква Ґ. Її ще називають Ґ з хвостиком чи гаком.

В українській мові трапляються слова й з подвійним наголосом, тобто їх можна наголошувати двояко й обидва варіанти будуть нормативними, наприклад: алфáвіт і алфавíт, байдýже і бáйдуже, беззáхисний і беззахи́сний, зáвжди і завжди́, клáдовище і кладови́ще, мáбуть і мабýть, оповíдач і оповідáч, пόмилка і поми́лка, розповісти́ і розповíсти, такόж і тáкож, усмíшка і ýсмішка, я́сний і ясни́й?

Усі звикли, що є овочі й фрукти. Чи завжди було таке словесне розрізнення? Ні. Простий люд довго не знав латинського слова фрукти, для народу воно було чужим, та ще й з важким для вимови звуком [ф]… Те, що росло на городі (капусту, огірки, моркву, зелень), називали горόдиною (так нерідко кажуть і сьогодні)… Тож садові плоди за аналогією до городини називали садовинá.

В українській мові безліч дієслів, що й не дивно, адже рух — це саме життя. Усе перебуває в русі, дії, тож кожен рух, дію треба якось називати. З-поміж безлічі українських дієслів є справжній унікал — дієслово лити. Унікальність цього дієслова полягає в його вимові й правописі. Річ у тім, що в особових формах теперішнього часу й похідних формах початковий звук [л] подовжується. На письмі це позначено двома літерами л : ллю, ллєш, ллємо, ллєте, ллють, зілляти та інші.

Українська мова багата на пестливі форми слів різних частин мови на зразок людоньки сонечко, чорнісінький, нічогісінько, очевидячки, тутечки, ондечки, та подібних. Але унікальним явищем української мови є пестливі форми інфінітиву, як-от спати, спатоньки, спатусі, їстки, їстоньки, питоньки, робитоньки, сістоньки, гуляточки, женитоньки тощо. В український мові пестливу форму має навіть слово вороги-вор(о)іженьки (Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, як роса на сонці — гімн України). А в часи теперішньої війни поширилися пестливі форми переможенька, у(в)країнчики.

Лінощі в український мові через наше мовлення проявляються, коли нам ліньки вимовляти слова повністю, коли пропускаємо якісь звуки чи навіть цілі слова й фрази. У розмовному мовленні часто доводиться чути не тре, не хо, не мо, не зна, пита та потібні замість повних не треба, не хочу, не можу, знає, питає; скорочені імена Іва, Клим, Кость, Муся від Іван, Климент, Костянтин, Маруся; вигуки бач!, диви!, від бачиш, дивись. Певні мовні лінощі закріпилися в літературній мові (будь ласка — від будьте ласкаві, мабуть від має бути).

 

Лариса Гуманенко «Золота колиска. Казкова традиція Криму»

Лариса Гуманенко — фольклористка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук, викладачка кафедри української мови і літератури, зарубіжної літератури Політехнічного ліцею НТУУ «КПІ» міста Києва. Викладала усну народну творчість на кафедрі української літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Брала участь в упорядкуванні й випуску двох збірок кримськотатарських народних казок. Займається збиранням, вивченням та популяризацією фольклору народів Криму.

Складна історична доля кримськотатарського народу позначилася на фольклорі, який під впливом інших культур творчо засвоював їхні елементи, але не втрачав національної самобутності. Пісні (йырлар), частівки (чынълар, манелер), прислів’я та приказки (аталар сезлери), загадки (тапмаджалар), епос (дестанлар), анекдоти (метисрелер), легенди (легендалар) та казки (масаллар) — справжня скарбниця кримськотатарського народу, яка залежала від політичної ситуації та ніколи не спустошувалася.

Міфологія Кримського півострова пов’язується насамперед із Циркумпонтійською зоною, яка охоплює землі, розміщені навколо Чорного моря, яке колись називалося Понтом. Своєрідна природа та історія Кримського півострова сприяла появі численних фольклорних творів, які зображали півострів та окремі його території як священні місця. Мотив Золотої Колиски збережений і в казці, і в легенді. Про цей символ розповідають різні народи Криму, і в кожному з творів фольклору закладена беззаперечна ідея про те, що кримська земля священна.

 

Гуманенко Л. П. Золота колиска. Казкова традиція Криму : фольклорна розвідка Лариса Гуманенко. — Чернівці : Видавничий дім «Букрек», 2024. — 256 с. : іл.

Кримськотатарська казка — справжня колиска народу, що увібрала його непросту історію, вірування, багатовіковий досвід, традиції, соціальні відносини, мораль, мрії і сподівання. Ця фольклорна розвідка кандидатки філологічних наук Лариси Гуманенко — комплексний аналіз казкового епосу Криму, з’ясування міжетнічних універсалій та самобутніх особливостей казкового репертуару цього регіону України. Книга для широкого кола читачів.

Існує кримськотатарська легенда «Про золоту колиску». Золоту колиску, яка вміла співати, закляв старий хан і зробив невидимою. Колись у золотій колисці ріс внук хана, який був плодом великої любові красуні Зехри і принца сусіднього ханства, що перебував на території Криму, але жителі його сповідували іншу віру. І якби не розбіжності у вірі, то не сталася б така страшна трагедія, яка забрала життя щасливої сім’ї. Зняти закляття міг тільки чарівний талісман. Розгадка чарівного талісмана — велика любов, якої не вистачало тим, хто хотів дістати золоту колиску. За легендою кримських татар, Золота колиска схована на Хресній горі над Алупкою. Саме там розташовані руїни великої середньовічної фортеці. Можливо, події тих далеких часів знайшли своє відображення у великій легенді.

 

Ірина Пустиннікова «Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами України»

Пустиннікова Ірина Сергіївна  — українська журналістка, краєзнавиця, мандрівниця, фотохудожниця. Авторка найстарішого краєзнавчого сайту «Замки та храми України». З 2006 року пише книги, основою для яких стали її подорожі: «Чернівці для небайдужих» (2006), «Україна. Усе, що варто побачити» (2009), «Вісім мандрівок Буковиною» (2009), Середньовічні замки Європи (2010), «Кам'янець-Подільський. Хотин» (2020)…

У книжці «Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами України» (2024) зібрані історії кількох десятків українських садиб. Вони відібрані не тому, що найкрасивіші, — красивих є ще багато. І не тому, що найбільші чи найдивніші. Авторці хотілося розказати про різноманіття маєтків, їхню архітектуру, яскраві долі їхніх власників. Тут є як садиби-музеї, з квитками та інфраструктурою, так і зовсім маловідомі місця, як доглянуті палаци, так і руїни колишньої величі. Авторці було б дуже приємно, якби ця книжка спонукала когось подорожувати Україною. Бо подорож — таки найкращий учитель. А вчитися любити рідний край ніколи не пізно.

 

Пустиннікова І. Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами України / Ірина Пустиннікова ;  іл. Іллі Угнівенка, Валерії Сухаренко, Ірини Каменнової, Руслани Ключко. — Київ : Портал, 2024. — 264 с.

«Забуті парки, старі фільварки» — це книжка, що запрошує читачів у подорож палацами України: класицистичними й сецесійними, відомими й забутими, збереженими й занедбаними.

Книжка пропонує поглянути на палаци з кількох ракурсів. Перший — це найочевидніший, історичний: хто тут мешкав і що відбувалося, який вигляд мало палацове життя в різні епохи, звідки власники брали уявлення про те, якими мають бути їхні маєтки, і хто ці уявлення втілював. Другий — пов'язаний із історичною тяглістю й ідентичністю: як палаци впливали на місцевості, де були розташовані, як (і чому) виживали в радянський час, що можуть розповісти про наш культурний спадок. Нарешті, третій — захисний, адже для того, щоби пам’ятки не перетворювалися на руїни, про них необхідно говорити, нагадувати в публічному просторі про їхню цінність, розповідати історії , які зроблять їх упізнаваними для якомога ширшої авдиторії.

На тлі повсякденного життя в палацах, яке описує Ірина Пустиннікова, проступають конкретні долі їхніх мешканців, що сплітаються в не дуже відому широкому загалу історію України. Однак ідеться не тільки про історію: книжка розповідає також про сучасний стан будівель і заохочує по-справжньому мандрувати до них, адже пам’ятки живуть тільки тоді, коли їх відвідують і ними цікавляться.

Підготувала Наталія Баранова, бібліотекарка читального залу.