Відомий те невідомий Іван Дніпровський

 

 

«У райдузі, в листку, у корені, в риллі

Я буду жить, то мирний, то шалений,

Бо я – матерія, я – син землі,

І смерть, як небуття, не писана для мене»

Іван Дніпровський

 

 

Іван Данилович Дніпровський (Шевченко) народився 9 березня 1895 року в селі Каланчак Таврійської губернії (нині - смт в Херсонській області), в бідній селянській родині. Батько, колишній солдат-поселенець, став комерсантом, любив вільне життя, перепродував коней на великих ярмарках. Мати померла під час операції. З раннього дитинства хлопчику довелося самому дбати про себе, адже батько запив і долею сина не цікавився. Він ріс недоїдаючи, у важких матеріальних умовах. Із ровесниками «драли» горобців, обсмажували та їли, збирали пташині яйця, цвіт акації...

Після закінчення Каланчакської початкової школи переїхав до м. Олешки, де вступив до шестикласної чоловічої гімназії і мешкав у дитячому будинку. Навчався в гімназії за рахунок благодійної установи. Там він познайомився з однокласником Миколою Кулішем. Щиру дружбу вони пронесли через все своє життя.

Ще в гімназії був активним кореспондентом рукописних журналів. Свій перший вірш майбутній поет написав у тринадцятирічному віці. Свої початкові твори юнак підписував псевдонімами «Кобзаренко», «І. Шевченко».

У 1912 році Іван Дніпровський склав екстерном іспити в гімназії. Працював дрібним службовцем.

В роки I-ої Світової війни призваний до армії, в якій перебував до лютого 1918 року. У віці 19-ти років Дніпровський опинився на фронті, на передовій. 

Романтичному юнакові, котрий свято вірив у загальнолюдські цінності, у добро та любов довелося вбивати людей. Кожна куля потрапляла йому в серце, ранила психічно: «І 19-літній юнак, не пророк над осяйним шелестом юрб. А кароокий юнак в солдатскій одежі. З рушницею в руках, загублений у тисячах… Ждучи смерті завтра, він заздалегідь вмирає сьогодні. Ждучи черги на смерть, він безупину, кожної миті вмирає…».

У хвилини затишшя писав «Окопні пісні», пізніше з'явилился стислі фронтові нариси. які були надруковані в газеті Південно-Західного фронту «Армейский вестник» (1916 р.).

Під час революції, з 1918-го підтримував Директорію.

17 лютого 1919 року на ім'я ректора Кам'янець-Подільського державного університету була подана заява на зарахування в реєстр студентів вільним слухачем на історико-філологічний факультет від старшини 1 Подільського імені Івана Мазепи полку Івана Шевченка.

Ця заява і посвідчення особи зберігаються в Державному архіві Хмельницької області.

І все ж таки майбутній письменник перебував у лавах тих, хто підтримував українські визвольні змагання, боротьбу народу за власну державу. Разом з українським військом, українськими урядовцями переживав трагічні події осені 1919 року, коли наступ на Україну з двох боків вели московські загарбники – більшовики й Добровольча армія Денікіна. Саме ці події відтворюють дві статті Івана Шевченка, які були надруковані в газеті «Трудова громада», що видавалася в Кам'янці-Подільському як орган місцевих українських соціал-революціонерів: «З правительством», «Пішком з Проскурова до Кам'янця».

У 1919 році у фронтовій газеті Української народної армії "Український козак" був опублікован вірш «Братові москалеві», так актуальний сьогодні (вірш можна послухати в посиланні наприкінці розповіді).

Коли поляки окупували Правобережжя, потрапив у полон. Був у Борщевському таборі.

Після визволення перейшов на бік більшовиків. 

Під час навчання у Кам’янець-Подільському університеті Іван Дніпровський здобув авторитет активного громадського діяча, обирався депутатом міської ради, обіймав посаду відповідального секретаря кам’янецької повітової газети «Червона правда», де друкував свої нові вірші.

У книзі спогадів «Зустрічі і прощання» Григорія Костюка є виразний портрет молодого поета: «…Дніпровський – це міцно прирослий тоді вже його псевдонім, бо, як пізніше я довідався, справжнє прізвище його було Шевченко. Він тоді був ще, здається, на другому курсі університету. Але відділ міської освіти вирішив доручити йому цю почесну й відповідальну ролю (стати новим директором Соціально-економічної профшколи). Він мав тоді не больше як 26-27 років. Перші мої враження: трохи вищий за середній зріст, худий, хоровите, сухе, жовтавого кольору обличчя, прямий довгий ніс з маленькими вусиками «метеликом». Постава військової людини. Темносиня, вовняна сорочка до галіфе, підперезаний широким поясом, у чоботях. У зимі – тепла, модна тоді, бекеша (кожух з овечої шкіри і вовни, допасований до талії, з рясними долішними полами) з сірим «барашковим» ковніром».

У 1923 році одружився з кам'янчанкою Марією Михайлівною Пилинською.

На фото: Марія Пилинська із сестрою

 

У 1923 році, після закінчення навчання, Іван Дніпровський з дружиною переїхав до Харкова, де влаштувався редактором у державному видавництві України з питань друку, секретарем громадсько-політичного і літературно­наукового журналу «Червоний  шлях».

В 1923-1925 роках, разом із В. Блакитним, В. Сосюрою, очолив Спілку пролетарських письменників «Гарт».

Був одним з активістів письменницьких спілок «Вільна академія пролетарської літератури» («ВАПЛІТЕ») і Політфронт, член Українського товариства драматургів і композиторів, Товариства кінорежисерів, літераторів та сценаристів, художньої ради театру «Березіль».

На фото: Іван Дніпровський, Микола Куліш, Аркадій Любченко

На фото: Іван Дніпровський, Юрій Яновський, Микола Хвильовий

На фото: перший ряд: (зліва направо): Гордій Коцюба, Павло Тичина, Василь Еллан-Блакитний, Іван Кулик, Микола Хвильовий, Валер’ян Поліщук; другий ряд (зліва направо): Іван Дніпровський, Майк Йогансен, Яків Савченко, Олександр Копиленко, Володимир Коряк.

Згодом  перейшов цілковито на літературну роботу.

Подорожував Україною, збираючи матеріал для своїх творів. 

У 1925 році виступив у якості драматурга, видавши п'єси «Любов і дим»,«Шахта «Марія». А  п’єса «Яблуневий полон» принесла авторові справжній успіх. В п'єсі висвітлюються події громадянської війни. Романтичний стиль цього твору засяяв багатьма барвами, що привело автора до творчої перемоги. П'єса ставилася на сценах кращих українських театрів.

Восени 1927 року Іван Дніпровський перебував в Одесі на репетиціях п'єси «Яблуневий полон». Мешкав в одеському готелі «Імперіаль».

Головні теми прози І. Дніпровського – це події Першої світової, громадянської війни та революції. Стиль викладання наближався до імпресіонізму.

Іван Дніпровський був дуже популярним в 20-ті роки XX століття, виходили друком його поезії і проза. Він ввійшов у когорту кращих письменників тієї доби, що гартувалась навколо Миколи Хвильового.

Він автор збірки віршів, поем «Донбас» (1922), «Плуг» (1924), п'єси «Любов і дим» (1925),  «Яблуневий полон», збірки оповідань і повістей «Заради неї» (1927),«Долина угрів» (1928), «Анатема», «Анабазис», «Андрій Хомут», «Березень», «Яхта "Софія"» (1930), «Балет у Главковерха», «Фаланга» (1931),  «Ацельдама», « Дніпро закутий» (1932), збірки творів у 3-х томах (1931-1933) та інші твори.

Рукопис Івана Дніпровського «Яблуневий полон»

Cеред багатого архіву Івана Дніпровського – кілька незавершених романів, безліч «заготовок» до повістей, оповідань, драм. Зокрема, початок роману «Електра Киммерійська» (1931–32) та драма «Останній главковерх» (1933). 

В грудні 1929 року в листі до дружини Іван Дніпровський пише: «Є думка до нового року знов прийнятися за роман і не кидати його до останнього слова. Запізнився я з ним вельми, і висить пів пуда паперу на моїх плечах вагою стопудовою... Зроблю 3 частини, назову: 1.Шлях Івана Мазепи. 2.Червоний терор. 3.Високость. Щось подібне на справжню трилогію. Це буде моя генеральна робота». Малось на увазі написання роману «Народе мій», в якому б знайшлося місце осмислення альтернативного, рятівного шляху України до незалежності у 1918-му році. Розклад політичних сил того часу, боротьба між партіями, період Центральної Ради, Гетьманату, Директорії – все це глибоко аналізувалось колишнім активним учасником цих подій. Зокрема у зацілілому уривку з роману назвою «Консул вечеряє», який зберігається у Харківському літературному музеї, ідеться про переговори української партії хліборобів-самостійників під проводом Володимира Шемета (у романі – Шоммет) з урядовцями Франції, що обіцяють допомогу для здобуття незалежности України. 

Іван Дніпровський був добросовісним, старанним трудівником літератури, дуже вимогливим до себе. Він дуже трепетно відносився до літературної діяльності, як до великої і священної справи.

Опублікував набагато менше творів, ніж створив, тому що кожну річ  переписував від руки по кілька разів. І вважав, що кожен автор має право опублікувати лиш один відсоток від того, що написав.

У 1926 році письменник захворів на запалення легенів (ексудативний плеврит), загострилися сухоти і від цього часу перебуває в тубсанаторіях Одеси, Бобровиці (поблизу Чернігова), Ялти, Алушти.

З 1930 року мешкав у будинку «Слово». 

У 1933 році хвороба Івана Дніпровського (туберкульоз горла) фатально загострилася. Кінець 1933 року він провів поблизу Сухума в Абхазії, а з квітня 1934-го перебував в Одесі, в санаторії ім. Іванова, який справив на драматурга найгнітючіше враження з усіх лікувальних закладів. Тон його листів розчарований і зневірений: «А взагалі мені все настогидло... [...] Мені неприємно і важко, бо таке лікування собаче, як у мене, може бути дійсно у покинутого, ізольованого і знищеного «класового ворога». Тільки» (лист від 9 травня 1934 р.).

Микола Куліш намагається знайти кошти для продовження перебування Дніпровського в Одесі, а пізніше добуває йому путівку в Ялту.

Іван Дніпровський помер у Ялті 1-го грудня 1934 року.

 Микола Куліш поїхав у Крим і супроводжував його тіло, і готував разом із дружиною похорон. А прийти на похорон вже не зумів, його заарештували на вулиці.

Від політичних репресій Івану Дніпровському пощастило ухилитися, але ім'я письменника на кілька десятків років зникло з літератури. Одразу після смерті його твори були вилучені з бібліотек і книгосховищ, а історики літератури писали про них з великою обережністю. Крім того, значна частина рукописної спадщини письменника потрапила до фондів спецохорони, бо основним «аргументом» при цьому служила його участь у ВАПЛІТЕ, керівником якої був Микола Хвильовий.

У 1956 році творчість Івана Дніпровського була частково реабілітована. У 1964 і 1985 роках у Києві видано добірку його творів під назвою «Яблуневий полон».

Більшу частину архіву Івана Дніпровського – рукописи творів, листи, документи, книжки з автографами, фотографії й інше – протягом усього життя зберігала вдова І. Дніпровського, мовознавець Марія Михайлівна Пилинська (1898–1976), котра жила та працювала в Харкові. Частину матеріалів вона у 1968–1970-х роках передала до ЦДАМЛМ України, решта архіву протягом 1990–2000-х років потрапила до Харківського літературного музею де зберігається до сьогодні, хоча предметом текстологічного та літературознавчого опрацювання стала лише нещодавно.

У 1943 році Аркадій Любченко вивіз на еміграцію разом зі своїм архівом листи Куліша до Дніпровського, де вони були опубліковані. Дещо з листування Івана Дніпровського збереглося в різних фондах Інституту рукопису НБУВ.

 

Спогади про Івана Дніпровського:

 

Іван Сенченко, письменник:

«Приїхавши в Харків, він став на роботу в Головліті і там працював до останньої змоги. Цю змогу забрала в нього страшна хвороба – туберкульоз горла. Випадало так, що ми жили близько один від одного. Спочатку на Чернишевській – будинків через 10–15, потім у «Слові». У нього була дуже привітна й мила дружина Пилинська Марія Михайлівна, її сестра, яку ми Своїнкою (свояченицею) називали. В тому ж будинку жив і Гордій Максимович Коцюба. Уславився Іван Данилович своєю п’єсою «Яблуневий полон», яка тоді йшла чи не в усіх театрах республіки. Я ходив, бачив виставу. Зміст забув. Значно сильніше, ба навіть дуже сильне враження на мене справила проза Івана Даниловича, зокрема пам’ятаю добре його велике оповідання «Долина угрів», написане з великою художньою силою, в своєрідній манері. Так, як він, ніхто не писав, щоправда, щось неначе паралель якусь можна провести між такими психологічно насиченими творами Хвильового, як «Я» й «Мати». Це був видатний художник. Можливо, заважала йому надмірна скромність і вимогливість до себе, а можливо, й хвороба – глухий кашель не залишав його з перших днів нашого знайомства десь у середині 20-х років. Так ось Іван Данилович був зразком організованої людини: мав завжди постійну роботу, яка й уберегла його від принад богемного життя. Одного разу я в якійсь справі зайшов у Головліт, побачив там Івана Даниловича, він переносив якісь пакунки з книгами. Одвідував його під час хвороби. Хвороба ускладнилась, їсти він міг лише з трудом, якось так прихитряючись вигнути голову, щоб не було боляче ковтати. Хворів і працював.

Мій переїзд на роботу в Луганськ розлучив нас. Коли я повернувся в 1934 році додому, Івана Даниловича вже не було серед живих. Цікаво було б зараз перечитати його прозу – яке враження вона справила б на мене? Свого часу, саме в 20-х роках, мені здавалося, що краще за нього писав у прозі лише один письменник – сам Микола Григорович Хвильовий. Марія Михайлівна водила мене на могилу Івана Даниловича. Поховано його десь поблизу від Хвильового. Це був строгий, вимогливий художник».

 

Володимир Куліш, письменник, син Миколи Куліша:

«На другому поверсі над Варавою жив, умираючи на сухоти, автор «Яблуневого полону» Іван Дніпровський (правдиве прізвище Шевченко). Прив’язаний до ліжка, Дніпровський мало коли виходив на двір. Був щирим приятелем Миколи Куліша, з яким приятелював ще з олешківської гімназії. Як інші, без кінця битий і переслідуваний, останніми часами нічого не писав, вмер наприкінці грудня 1934 р. в Криму, не зважаючи на заходи приятелів його рятувати. Про нього ходили слухи, що він убив свою першу жінку, яка набридала йому своєю заздрістю. Але чи вони були правдиві – не знаю. Цікаво, що після смерти Дніпровського, до його родини приходили двічі енкаведисти й вимагали сказати, де заховався Дніпровський та робили докладний обшук. Бодай на родині помстилися в такий спосіб за письменника, що посмів померти сам, без їхньої допомоги».

 

 

Про Івана Дніпровського можна подивитися:

• «Розстріляне Відродження». Іван Дніпровський

• Видання рукопису письменника Івана Дніпровського: Музеї

• Дніпровський Іван «Братові москалеві»: вірш 

Твори Івана Дніпровського у фонді бібліотеки:

 

Твори Івана Дніпровського:

 

• Дніпровський Іван Столиця республіки : роман / Іван Дніпровський // Київ. – 2014. – № 1. – С. 63-107 ; № 2. – С. 45-102 ; № 3/4. – С. 92-151.

• Дніпровський Іван Яблуневий полон : вибрані твори / Іван Дніпровський ; [передм. М. Наєнка]. – Київ : Дніпро, 1985. – 359 с.

• Шевченко Іван З правительством : факти і враження : публіцистика /Іван Шевченко // Березіль. – 2011. – № 1-2.- С. 162-167.

• Шевченко Іван Пішком з Проскурова до Кам'янця : публіцистика /Іван Шевченко // Березіль. – 2011. – № 1-2.- С. 167-173.

Про життя та творчість Івана Дніпровського:

 

• Дніпровський Іван // Енциклопедія Сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Т. Шевченка ; голов. редкол. 8 т. : І. М. Дзюба (співгол.) [та ін]. – Київ, 2008. – Т. 8. – С. 42. 

• Дніпровський Іван // Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 2. – С. 539. 

• Дніпровський Іван Данилович // Українська літературна енциклопедія : в 5 т. / Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР ; ред. кол. : І. О. Дзеверін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 1988. – Т. 1. – С. 75. 

• Дніпровський Іван Данилович // Українські письменники : біобібліографічний словник. – Київ, 1965. – Т. 4. – С. 409-411.

 Про Івана Дніпровськогоа на сторінках періодичних видань:

• Атаманчук В. Складність морального вибору особистості в п'єсі І. Дніпровського «Яблуневий полон» / В. Атаманчук // Укр. літ. в ЗОШ. – 2005. – № 9. – С. 19-21. – Библіогр. в кінці ст.

• Голобородько Я.Ю. Микола Хвильовий очима сучасника : (з есею Івана Дніпровського «Микола Хвильовий») / Ярослав Юрійович Голобородько // Вивчаємо укр. мову та літ. – 2013. – № 12. – С. 32-35.

• Голобородько Я.Ю. Силуети інтелектуального лідера : (Іван Дніпровський про Миколу Хвильового) / Ярослав Юрійович Голобородько // Укр. літ. в ЗОШ. – 2012. – № 9. – С. 2-6.

• Горбатюк Василь Невідомий роман Івана Дніпровського : [«Столиця республіки»] / Василь Горбатюк // Київ. – 2014. – № 1. – С. 48-62.

• Горбатюк В. Подільськими шляхами : трагічні сторінки української революції у статтях Івана Дніпровського 1919 року / Василь Горбатюк // Березіль. – 2011. – № 1/2. – С. 158-161.

• Лисенко Іван Епістолярна спадщина Івана Дніпровського : [листи Івана Дніпровського до М. Могилянського, М. Куліша, А. Любченка] // Березіль. – 1995. – 1995. – № 3-4. – С. 166-176.

• Скорина Л. «Зойки розбитого життя…» : сторінками епістолярної спадщини І. Дніпровського / Людмила Скорина // Березіль. – 2000. - № 1-2. – С. 179-183.

• Трофименко Т. До історії спадщини Івана Дніпровського / Тетяна Трофименко // Літ. Україна. – 2013. – 22 серп.(№32). – С. 2.

 

Матеріали з мережі Інтернет:

 

• Бондар-Терещенко Ігор Пролетарським письменником Іван Дніпровський – справжнє прізвище Шевченко – був не завжди. – Режим доступу: https://espreso.tv/poglyad-frantsuzi-v-ukraini-dubl-pershiy

• Будинок Слово : [мешканці]. – Режим доступу:  http://proslovo.com/person/21-026-dniprovskiy-ivan

 

Фото з мережі Інтернет:

• https://openkurbas.org/

• http://proslovo.com/person/21-026-dniprovskiy-ivan

• https://csamm.archives.gov.ua/2020/12/16/littera-scripta-manet/

Підготувала Бурлак О.О., завідувачка відділу періодичних видань