Літературний калейдоскоп: твори-ювіляри видатного українського письменника Івана Франка

 

«Література кожного народу - це найкраще дзеркало його життя…». Іван Франко

Іван Якович Франко - один з найбільших європейських інтелектуалів ХІХ століття, класик української і світової літератури. Навіть сьогодні з його творів можна почерпнути багато цікавого та повчального, вони не втратили своєї актуальності і донині. Першим художнім твором Івана Франка була повість «Петрії і Довбущуки», яка друкувалася на сторінках «Друга» у 1875 - 1876 роках. Перша поетична збірка «Баляди і розкази» побачила світ у 1876 році. Повість і збірка відзначаються виразними романтичними рисами.

Івана Франка сучасники називали «академією в одній особі», «титаном думки і праці». Франко перший в українській і один із перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі. Труд у розумінні Франка - єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, рятувати її від іржавіння і ламкості, вселяти в неї весняні, живі пориви, давати їм життєву снагу, почування гідності й правди.

Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею. Іван Франко приніс в українську культуру не тільки культ праці, а і культ книги. Відзначаючи зокрема вільне володіння чотирнадцятьма мовами він писав: «Книги - це морська глибина, хто в них пірне аж до дна, той хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить…». Ще навчаючись в гімназії Франко почав комплектувати власну бібліотеку, яка налічувала майже п’ятсот книжок українською та іншими європейськими мовами.

Творча спадщина видатного українського письменника, ученого, публіциста, критика, перекладача, та громадського діяча Івана Франка величезна - майже шість тисяч праць і понад сто тридцять книг. Надруковано поки що тільки п’ятдесят томів, що є лише половиною творчого доробку письменника. Усього за життя Франка окремими книгами з'явилося понад двісті двадцять видань у тому числі більш ніж шістдесят збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів.

Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: сім томів оригінальної поезії, шість - перекладної, дев’ять томів оригінальної прози, два томи драматичних творів. І все ж подвиг Франка у світовому письменстві унікальний не просто кількістю написаного, а в тім, що митець працював в різних галузях літератури й науки і в надмір цього збагатив ґрунтовними дослідженнями етнографію, фольклористику, історію, естетику, соціологію, філософію.

Його успіхи в літературі і науці стали ще за життя всесвітньовідомими. В 1893 році Іван Франко успішно захистив дисертацію у Відні, на здобуття наукового ступеня доктора філософії  Харківського університету. В 1916 році Російська академія присуджує премію за працю «Студії над українською народною піснею».

«Після Тараса Шевченка українська культура не знала діяча, рівного Іванові Франку за титанічними масштабами діяльності, - писав Олесь Гончар, - Вічний революціонер, співець трудового народу, найвизначніший письменник пошевченківської доби, глибокий мислитель - таким є для нас Іван Франко».

Твори геніального митця і через півтора століття хвилюють та захоплюють. Найвідомішими стали поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Semper tiro», поема «Мойсей», повість «Захар Беркут», драма «Украдене щастя».

130 років з дня написання драми «Украдене щастя»

У діяльності Івана Франка-драматурга яскраво виявилось його прагнення піднести роль українського театру в суспільному житті, в боротьбі за інтереси українського народу. Ця діяльність визначила важливе місце великого письменника в історії всієї української театральної культури. Особливе ж значення вона мала для розвитку українського театру в Галичині.

Визнання та популярність Івану Франку принесла п’єса «Украдене щастя» (1891). Вона була представлена на конкурс оригінальної української драми під назвою «Жандарм» і згодом перероблена. Поштовхом до написання драми «Украдене щастя», як писав сам Франко була народна «Пісня про шандаря», яку в 1878 році записала приятелька Івана Франка - Михайлина Рошкевич в Галичині.

Ця пісня, що відрізнялася трагічним розв'язанням конфлікту, виразнішою індивідуалізацією героїв, де було яскраво виражене прагнення до справедливої свободи селян, і стала сюжетною основою драматичного твору Франка. В трагічній долі однієї селянської родини драматург талановито розкрив ті вкрай важкі соціальні і побутові обставини, в яких перебувало селянство західних українських земель під владою Австро-Угорської монархії. Такі страхітливі умови життя селянства Франко назвав галицьким пеклом. Жертвами боротьби за землю стали і герої «Украденого щастя». Широка насиченість п'єси українським фольклором є одним із найважливіших художніх засобів драматурга, завдяки чому автор створив реалістичну народну драму.

Головними персонажами драми виступають три особи: літній селянин Микола Задорожний, його молода жінка Анна, жандарм Михайло Гурман. Провідним мотивом через усю драму проходить мотив украденого щастя. Щастя украдено у всіх трьох героїв твору. І винна в цьому не лише підлість братів Анни, а вся та задушлива аморальна атмосфера, що панувала в суспільстві.

 Драматург викриває весь соціальний лад, який породжував жадобу до наживи, підлість насильство, тримав людей в тенетах забобонів і віднімав у трудящих право на щастя. Однак Франко не обмежується самим викриттям ненормальності суспільного життя, а й стверджує закономірність протесту і боротьби проти неї. Його герої виступають активними борцями за своє щастя, хоч і не мають змоги його досягнути.

Драма «Украдене Щастя», відзначав Михайло Коцюбинський, створила Франкові славу драматурга. Як один з найвидатніших творів української класичної драматургії, вона міцно закріпилась у репертуарі українського театру і відіграла важливу роль в його розвитку по шляху народності і реалізму. До кінця 1893 року п'єсу, окрім Львова, було поставлено ще у дванадцяти містах Галичини, де вистави мали сценічний успіх, за висловом Франка, завжди і скрізь там, де її добре грали.

На початку лютого 1904 року за режисурою Івана Карпенка-Карого драму було вперше поставлено у Києві в приміщенні театру «Бергоньє» в першій редакції Івана Франка. Ролі виконували: Микола - Карпенко-Карий, Анна - Любов Ліницька, Михайло - Микола Садовський. 1924 року за однойменною драмою Івана Франка чеський композитор Владімір Амброс написав оперу «Украдене щастя». Опера була поставлена Народним театром у Брно (1925) і Оломоуці (1927). У 1960 році Юлій Мейтус також створив оперу на основі цієї п’єси.

Виставі «Украдене Щастя» були присвячені численні статті. Зокрема, театральний оглядач Теофіл Мерунович писав, що твір Франка має «дійсні мистецькі прикмети» і що для драми характерні «жива і послідовна акція, гарна мова, правда і міра, що характеризують високий талант». Оглядач робить висновок, що поява в Україні «Украденого щастя» - «це політична подія», що така драма для української сцени є «оригінальним твором, де кожна сцена, кожний вислів дихають правдою… Це вірний вираз оригінальних прикмет українського народу».

 

«Украдене щастя»

Жанр - драма

Режисер - Ісак Шмарук, Гнат Юра

Рік - 1952

Фільм поставлений за однойменною п’єсою Івана Франко

 

125 років з дня видання поетичної збірки «Зів’яле листя»

Протягом десяти років І. Франко пише цілий ряд інтимних поезій, яких об’єднує у поетичну книжку «Зів’яле листя», що з’явилася друком у Львові 1896 року. Збірка також має назву «Лірична драма» і належить до вершинних явищ світової лірики. У передмові автор зазначає, що поштовхом для написання збірки був щоденник юнака, розчарованого нерозділеним коханням, який вкоротив собі віку.

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання…

Сама назва твору - «Зів’яле листя» - символізує втрачені надії, задавлене в душі велике почуття, зрештою, трагедією, викликану неподіленим коханням. Ще один із провідних мотивів книжки - мотив страждання. Ліричний герой драми - то людина з ніжною, вразливою душею, людина, яка важко переживає і не може пережити безнадійного почуття.

Лірична драма Івана Франка складається з трьох частин, або «жмутків», кожен із яких містить двадцять поезій. Жмутки мають природну циклічність. Кожен «жмуток», по суті, є завершеним твором із перепадом почуттів ліричного героя.

«Перший жмуток» (1886 - 1893) - перейнятий весняними тонами. Палке кохання без надії спостерігається в першому жмутку. Ліричний герой відчуває самотність, сум, він не хоче приймати відмови коханої; почуття коливаються, як маятник - то він звинувачує обставини, то він намагається бути байдужим, вмовляє кохану зглянутись на його почуття.

За що, красавице, я так тебе люблю,

Що серце треплеться в грудях несамовито,

Коли проходиш ти повз мене гордовито?

За що я тужу так, і мучусь і терплю?

«Другий жмуток» (1895) - поезія літа, найбільш оптимістичний. Кохання спалахує з новою силою: дарує віру і радість життя ліричному герою. Другий жмуток відзначається надзвичайною емоційністю. Відчувається біль і страждання.

У поезіях другого жмутку Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Майже увесь другий «жмуток» стилізовано під народну пісню. Зрештою багато з цих поезій стали піснями, а саме: «Зелений явір, зелений явір…», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», «Ой ти, дубочку кучерявий…», «Ой жалю мій, жалю…», «Якби я знав чари, що спиняють хмари…». Франко використовує в них чимало народно-пісенних образів, зворотів, наближає ритміку своїх поезій до строю пісні.

Відзначимо поезію «Червона калино, чого в лузі гнешся?», що написана у формі діалогу між червоною калиною і дубом.

Червона калино, чого в лузі гнешся?

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

За народною символікою червона калина уособлює вродливу дівчину, а дуб - молодого парубка. Розмова між калиною і дубом випрозорює різницю у темпераментах людей, яка й є суттєвою перешкодою для їх гармонійних стосунків. У поезії поет відобразив у прагненні калини до сонця - любов до життя, важкі переживання людини за свою гірку долю. Поезія відзначається глибоким ліризмом і високою музичністю.

Поезія «Чого являєшся мені у сні?» - це монолог, в якому за допомогою запитань, епітетів та порівнянь передано глибину страждань ліричного героя.

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

«Третій жмуток (1896) - поезія зимового подиху старості, розв’язка драми. Кохана стає дружиною іншого, надії остаточно втрачені, герой більше не знає для чого йому жити - тут повторюється доля Вертера із твору Йоганна Вольфганга фон Гете «Страждання молодого Вертера». Провідний мотив поезій третього «жмутка» - пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.

Отсей маленький інструмент,

Холодний та блискучий…

Один кивок… один момент…

І крові ключ кипучий…

Автобіографічними моментами вирізняється в збірці поезія «Тричі мені являлася любов». Франко писав: «Тричі мені являлася любов, тричі в руці від раю ключ держав», і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені кохання залишали по собі «невтишиму тоску», засипали зів’ялим листям сподівання. В житті Івана Франка було багато кохання, пристрасті і, звісно ж, жінок. Хто вони, оті три Франкові кохання, три музи, три жінки його творчої долі?

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Письменник мав на увазі своє перше кохання Ольгу Рошкевич, яка походила з родини священика. Це було взаємне кохання в житті Івана Франка, напевне найсильніше. Вони мріяли одружитися і до свого весілля готували подарунок - збірку весільних пісень. Проте змушені були розлучитися через арешт Франка і його соціалістичні переконання. Для Івана Франка ім’я Ольги залишалось найдорожчим. Їй присвятив він першу книжку «Баляди і розкази». Надії письменника рухнули, тоді коли він дізнався, що Ольга Рошкевич одружилася.

Явилась друга - гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

Мені не жить, тож най умру одна!

І мовчки щезла там, де вічно темно…

Юзефа Дзвонковська - дівчина неземної краси, що підтверджує портрет, зроблений невідомим художником, та велика любов письменника й великі страждання. Вона працювала вчителькою, в яку були закохані всі друзі Івана Франка, проте вона нікому не відповідала взаємністю. Пізніше Франко дізнався, що вона хвора на туберкульоз, і не хоче позбавити щастя свого обранця. Тридцятирічною Юзефа Дзвонковська помирає. Своєї любові Іван Франко присвятив поезії, написані в 1882-1884 роках: «Не схиляй своє личко прекрасне», «Квітко осіння, квітко бліда», «Рік минув як ми пізнались», «Я й забув», вірш «Червона калина, чого в лузі гнешся?»

Іван Франко був закоханий втретє. Целіна Зигмунтовська (Журавська) - «одна панночка полька, що стала фатальною зіркою Франкової душі на довге десятиліття». Целіна працювала співробітницею поштового відділення. Це була надзвичайно малоосвічена і зовсім не інтелігентна жінка, яка не любила поета і до Іванових почуттів поставилася легковажно.

Явилась третя - женщина чи звір?

Глядиш на неї - і очам приємно,

Впивається її красою зір.

Та разом страх бере, душа холоне

І сила розпливається в простір…

«Отся любов перемучила мене дальших 10 літ…», писав Іван Франко. Целіні Зигмунтовській поет присвятив такі твори, як «Маніпулянтка» і найкращу лірику, яка є в українській літературі, - «Зів'яле листя», поезії «Моїй не моїй» і «Спомин в Ізмарагді», повість «Лель і Полель». Присвяченого їй «Зів'ялого листя» вона так і не читала, бо не вміла і не хотіла читати по-українськи.

Зрештою, Франко одружився з Ольгою Хоружинською із якою прожив у шлюбі тридцять років. Ця високоосвідчена жінка була йому вірною дружиною, стала матір’ю чотирьох дітей та вірним другом по життю і передусім по творчості поета. Однак склалося багато обставин для того, що подружнє життя Франків не було щасливим. Ольга Хоружинська тяжко захворіла: нервове перенапруження, а згодом цілковитий психічний розлад. Ольга потрапляє до божевільні. Саме своїй дружині він присвятив збірку «З вершин і низин» і вірш «Моїй дружині».

Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій - щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

Збірка «Зів'яле листя» - це гімн палкому коханню. Поезії, виспівані серцем Франка глибоко западають у душу. Зів’ялі листочки, рознесені холодним осіннім вітром, - це втрачені мрії поета, символ його нерозділеної печальної любові, біль і туга за прекрасним.

120 років з дня видання збірки поезіі «Semper tiro»

Збірка поезій Івана Франка «Semper tiro», яку він написав в 40 років, була видана 1906 року у Львові. Назва збірки походить від латинського вислову «poeta semper tiro» - поет завжди учень. Цю збірку вважають «вершиною зрілого Франка-поета». Відкривають видання три вступних вірші: «Semper tiro», «Сонет», «Моєму читачеві». Книга складається із чотирьох циклів і поеми «Лісова ідилія», але ключовими є цикли: «Буркутські станси», «Нові співомовки», «На старі теми» та «Із книги Кааф», які і визначають обличчя збірки.

У вірші «Semper tiro» головною і, по суті, єдиною художньою постаттю виступає автор в ролі Вчителя, що повчає молодого поета-новобранця. Роль Учителя Франкові пасувала. П’ятдесятирічний поет мав на це право, бо в літературі він, доктор філософії, вже ходив у високому ранґу «poeta semper magister», був справжнім Учителем. До того ж свою науку - poeta semper tiro - він адресував також собі, для нього вона була святим переконанням, першою заповіддю.

Життя коротке, та безмежна штука

І незглибиме творче ремесло;

Що зразу, бачиться тобі було

Лиш оп’яніння, забавка, ошука,

Те в необнятий розмір уросло,

Всю душу, мрії всі твої ввіссало,

Всі сили забира і ще говорить: «Мало!»

Остання строфа вивершує твір і завершує його кульмінацією-крилатим виразом - бути завжди учнем у поезії, тобто постійно вчитися:

О, не дури себе ти, молодая ліро!

Коли в душі пісень тісниться рій,

Служи богині непохитно, щиро,

Та панувать над нею і не мрій.

Хай спів твій буде запахуще миро

В пиру життя, та сам ти скромно стій

І знай одно - poeta semper tiro.

Франкове «Semper tiro» - це наука, повчання, заповіт, програма, настанова, порада, застереження… Письменник навчає, а щоб учити інших, самому треба вчитися. Письменник, як учитель, живе доти, доки вчиться.

 

Літературознавчі видання про життєвий та творчий шлях Івана Франка

• Басс І. І. Іван Франко: життєвий і творчий шлях / І. І. Басс, А. А. Каспрук. - К. : Наук. думка, 1983. - 456 с. : фото.

• Горак Р. Д. Лолин / Роман Горак. - Львів : Ліга-Прес, 2009. - 44 с. : фото.

• Гузар З. Стежками життя і творчості Івана Франка : пам’ятка для студента / Зенон Гузар ; Дрогоб. держ. пед. ун-т ім. Івана Франка. - Дрогобич : Коло, 2004. - 140 с.

• Гундорова Т. Невідомий Іван Франко : грані Ізмарагду / Тамара Гундорова. - К. : Либідь, 2006. - 360 с. : іл.

• Дей О. І. Іван Франко : життя і діяльність : [монографія] / О. І. Дей. - К. : Дніпро, 1981. - 355 с.

• Легкий М. Іван Франко / Микола Легкий. - Львів : АртЕк, 2001. - 64 с. - (УСЕ для школи. Українська література).

• Панасенко Т. М. Іван Франко / Т. М. Панасенко. - К. : Фоліо, 2013. - 122 с.

 

Підготувала матеріал Наталія Баранова, бібліотекар читальної зали