«Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стат хоча б напівукраїнцем». Джеймс Мейс
Батько Мейса походив з індіанського племені черокі, яке федеральний
уряд у 1830-х роках змусив переселитися з корінних земель у Північній Кароліні й
Джорджії до Оклахоми. Саме цим фактом Джеймс Мейс пізніше пояснював своє зацікавлення
геноцидами, зокрема Голодомором. Батько
працював стрілочником. Ні він, ні мати Джеймса не закінчили середньої школи. Але
батьки прагнули дати синові університетську освіту, тому що бачили, як той тягнеться
до знань.
В 1973 році Джеймс здобув ступінь бакалавра історії в Оклахомському
університеті, вступив до магістратури Університету Мічигану за спеціальністю
«Російська історія». Під впливом наукового керівника, знаного
історика-україніста Романа Шпорлюка взявся за вивчення історії України.
У 1981-му Джеймс Мейс захистив докторську дисертацію «Комунізм
і дилеми національного визволення: національний комунізм у Радянській Україні
1918-1933 рр.», довівши повну несумісність ідеалів національного визволення з комуністичною
ідеологією. Отримав ступінь доктора філософії з історії. В 1983 р. його робота була
опублікована в «Гарвардській серії Україністики». Відтоді він став одним з основних
американських спеціалістів з історії радянської України.
Темою Голодомору в Україні Джеймс Мейс почав серйозно займатися
в 1981 р., коли його запросили в Український
науково-дослідний iнститут Гарварду. Він взяв участь у дослідженнях для книги Роберта
Конквеста «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор» (1986). Дж.
Мейс був фактично співавтором
книги, хоча його прізвища й немає на обкладинці.
У 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і Геноцид
Мейс сказав: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити
українське селянство, українську інтеліґенцію, українську мову, українську історію
в розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна:
немає народу, отже, немає окремої країни, а в результаті – немає проблем».
На той час до 50-х роковин Голодомору українська діаспора
в США докладала величезних зусиль для викриття злочинів совєтської московської влади
проти українського народу. У поєднанні з відповідною політичною кон'юнктурою у США
це призвело до створення спеціальної Комісії при Конгресі США, яка мала дати оцінку
Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. У 1986–1990 роках Джеймс Мейс був виконавчим
директором цієї Комісії, яку часто називали «комісією Мейса» (хоча він не був її
членом). Саме він займався підготовкою звіту, в якому було зафіксовано штучний характер
Голодомору і його основну мету – знищення частини української нації для її остаточного
підкорення. Джеймс Мейс наголосив, що голод був саме актом геноциду українського народу (відтоді
у нього почалися конфлікти з іншими дослідниками Радянського Союзу).
Результатом роботи комісії став опублікований у 1988 році
звіт для Конгресу США та тритомник 204 свідчень про голод 1932–1933 років (1990
р.). Також комісія організувала в семи штатах США публічні слухання, під час яких
виступили 57 свідків голоду 1932–1933 років.
Вперше
Джеймс Мейс відвідав
Україну 1990 року на запрошення товариства «Україна» для зустрічей з науковою спільнотою,
обговорення заходів, присвячених темі Голодомору.
На
початку 1990-х він займав тимчасові посади в Колумбійському та Іллінойському університетах
і шукав постійну роботу. Але отримати її не
вдавалось, що стало однією
з причин рішення Джеймса Мейса переїхати до України. В одному з інтерв'ю він так
прокоментував цей період:
«Після
роботи в Комісії в мене виник дуже серйозний конфлікт із американськими слов'яністами,
які фактично публічно звинуватили мене в тому, що я захищаю колаборантів і фашистів.
Більше того, не лише російська, а й навіть така широко розвинена американська демократія
багато в чому закінчується там, де починається українське питання. Мої спроби влаштуватися
у вузи Сполучених Штатів на постійну роботу закінчувались невдачею – прямо мені говорили, що я не підходжу
за віком, а неофіційно –
що я вибрав не ту тему,
не ту націю, не той народ».
1993 року, з нагоди 60-х роковин Голодомору, Мейс підготував
копії матеріалів Комісії, щоб передати їх в Україну. Окрім звітів і розшифрувань
свідчень, передано також 200 годин аудіозаписів безцінних свідчень очевидців голоду.
Певний час касети зберігались у бібліотеці Верховної Ради України, але з часом
вони зникли.
У 1993 році Джеймс Мейс переїхав в Україну – країну, яку він
сприймав як свою. Тут він одружився з письменницею, журналісткою Наталією Дзюбенко
та жив у Києві, на Троєщині.
 |
| На фото: Джеймс Мейс з дружиною Наталією Дзюбенко |
Джеймс Мейс був захоплений своєю роботою.
Працював провідним науковим співробітником Інституту національних
відносин і політології НАН України.
З 1994 року був заступником головного редактора журналу «Політична
думка».
У 2001-2002 рр. – професором Міжнародного Християнського університету
в Києві.
А також працював у газеті «День», редагував англомовний
дайджест газети The
Day (1997-2004 рр.), який саме завдяки Мейсу став вікном в Україну
для іноземних читачів.
Писав статті, виступав із лекціями.
В особі своєї дружини Джеймс Мейс знайшов споріднену
душу. Наталія Дзюбенко на початку 1990-х років працювала в історичному відділі
газети «Голос України». Цікавилася темою Голодомору. Наприкінці 1980-х років вона
працювала редакторкою у видавництві "Радянський письменник" і готувала
до друку книгу "Голод-33" Володимира Маняка та Лідії Коваленко. Якось
до рук Наталії потрапив звіт комісії Конгресу США з вивчення причин і наслідків
Великого голоду в Україні. Звіт дали прочитати на один вечір. Вона проглянула текст
і вирішила, що мусить обов’язково познайомитися з Мейсом.
Подружжя було партнерами в роботі. Наталія допомагала чоловікові
писати публікації і промови. Розуміла хід його думок із пів слова.
В Україні, попри сподівання Джеймса Мейса, в 1993-2004
роках було занадто мало однодумців, що розуміли та підтримували його. Він був надто цікавою й непересічною людиною. В нього жило
непереборне бажання ділитися своїми знаннями із зацікавленими. На
близькі йому теми натхнений
історик, по-особливому склавши руки, кілька годин міг
розповідати про
всі тонкощі – із цифрами, датами,
іменами.
Всі, хто мав щастя спілкуватися та працювати із ним, насамперед
відзначають його щирість, приязність, відданість своїй роботі, яку сприймав як місію
та любов до України.
Джеймс Мейс довго працював над формулюванням ідеї постгеноцидного
суспільства.
Він чітко й аргументовано накреслив шляхи виходу країни з
цього історичного глухого кута: «Основні реальні політичні питання ясні:
європейська компетентність проти продовження радянського менталітету,
прозорість – проти непрозорості, бізнес (особливо малий) – проти традиційного
підприємництва, фермерський рух – проти колгоспу, українство – проти
«євразійства», громадянське суспільство – проти натовпу автоматизованих
індивідуалів, якими легко маніпулювати, національна ідентичність в європейських
структурах як окремий помпонент надбання людської цивілізації – проти небуття».
А ще Джеймс Мейс був пророком.
Щоправда, його пророцтва ґрунтувалися на глибокому системному
аналізі. Зокрема, він ще наприкінці 1990-х років передбачив:
- нинішню криваву війну з Росією
- зухвалість Росії, що скористається кримською картою за першої ліпшої нагоди
- доленосність саме українського (а не балканського) питання для майбутнього всієї Європи.
Після спілкування з російськими істориками на одній із російсько-українських
конференцій Мейс прокоментував ставлення росіян до України та її незалежності:
«Нічого не змінилось і нічого не зміниться». І передбачав, що за першої ж можливості
Росія розіграє кримську карту і що військовий конфлікт неминучий.
Він глибоко усвідомлював, що головна етнонаціональна
проблема України – це Росія, яка має претензії до самої України. Росія, яка
виводить свою історію з України і яка ніколи добровільно не відмовиться від
претензій ні на територію, ні на наші духовні скарби: християнство, історію,
літературу.
У статті «У пошуках втраченого розуму» Джеймс Мейс писав:
«Треба відверто сказати, що нинішня Росія незалежно від орієнтації її
політичних сил, сприймає існування України як смертельну образу. Політична
культура та історична пам’ять
Росії ніколи не сприйме Україну інакше як неподільну частину спадщини Росії…»
У статті «Україна: матеріалізація привидів» він пише, що "кримська проблема в Україні має стійку тенденцію до ускладнення і загострення.
Українські державники, програвши інформаційний простір російським шовіністам,
не мають можливості вийти на прямий діалог з жителями півострова і таким чином
отримати масову підтримку. Треба постійно роз’яснювати самим кримчанам економічні,
політичні і соціальні проблеми півострова, які через відрив Криму від України
можуть призвести до справжньої катастрофи. Є тільки один цивілізований шлях
розв’язання
кримського питання – відвоювування інформаційного поля. Є тільки одна війна, яку
можна і треба провести в Криму, – війна за «серця і уми».
Саме Джеймсу Мейсу ми завдячуємо традицією вшановувати пам'ять
жертв Голодомору свічкою у вікні.
Науковця
дратувало, що відкриття нових меморіалів відбувалося в радянському стилі: довгі
промови з папірця, суха хвилина мовчання. Він хотів, щоб
церемоніали стали більш людяними. Щоб головними були не чиновники, а люди. Коли Джеймс побачив офорт-автопортрет, на якому молодий
Шевченко тримає свічку,
він сказав: «Нам потрібна не людина на
трибуні, а людина зі свічкою».
«Він вважав, що це буде
перегукування поколінь, перегукування між людьми, хвиля для того, щоб
задуматися. Він хотів, щоб люди відчули: вони не самі. Що є вогник там, там і
там», – пояснює Наталія Дзюбенко-Мейс.
Джеймс Мейс був одним із п'яти найбільших світових фахівців
з геноциду. Дискутував із колегами з Європи та США, листувався з папським престолом.
В
останній рік свого життя, важко
хворий, у незмінному корсеті, він
досить активно їздив світом, виступаючи в європейських парламентах із доповідями про
Голодомор 1932-33 років. Намагався
достукатися до європейської спільноти аби вона все-таки визнала Голодомор в Україні актом геноциду.
Помер
3 травня 2004 р.
в Києві, похований на Байковому
кладовищі.
Посмертно
нагороджений орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню.
Через два
роки після смерті історика український парламент таки визнав Голодомор геноцидом.
Його іменем названо вулиці у Києві та Броварах.
В 2006 році в НаУКМА презентована книжкова та архівна колекція
Джеймса Мейса: 800 книг; власні рукописи праць, матеріали (ксерокопії) з архівів
та бібліотек країн Європи (Німеччини, Італії, України, Росії, Франції), Америки
(США, Канада); листування з державними та неурядовими організаціями різних країн,
відомими ученими, які досліджували проблему Голодомору.
«Джеймс Мейс. Траєкторія долі»
Режисер – Ірина Шатохіна
Автор і ведучий – доктор історичних наук Юрій Шаповал
Книги Джеймса Мейса з фондів бібліотеки:
Століття тому спроба реалізувати український національний проект у межах СРСР могла здатися досить вдалою: політика українізації зумовила швидке зростання рівня письменності, поширення української мови в містах, надзвичайне піднесення культури, а уряд УСРР мав широкі повноваження в галузі економіки. Але так було недовго: всеохопна насильницька колективізація та штучний голод у регіонах, населених українцями, арешти, розстріли й цькування українських політиків та інтелігенції, стрімке повернення до російськоцентризму та поширення шовіністичних настроїв засвідчили: СРСР – та сама Російська імперія під новою назвою. У класичній розвідці Джеймса Мейса читач знайде концентрований, послідовний і захопливий огляд ідей та подій 1918-1933 років – досвіду, що зараз актуальніший, ніж було коли.
Мейс Д. Україна: матеріалізація привидів /
Дж. Мейс ; упоряд. Н. Дзюбенко-Мейс. – 2-е вид. – Київ : Кліо, 2021. – 688 с.
У цій книзі представлено основний масив праць Джеймса Мейса,
написаних упродовж тринадцяти років його постійного перебування в Україні, тематичний
діапазон яких не може не вражати. Вони зібрані з численних часописів, інтерв’ю,
публічних виступів, рукописів, які свого часу надзвичайно трудно пробивалися у світ,
їх нещадно скорочували й редагували. Не всі твори вдалося відновити у початковому
вигляді. Проте ми зробили все, що могли. У них ми подекуди натрапляємо на повтори
– тези, факти, автоцитати. Треба зважити, що Джеймс Мейс писав ці статті для різних
видань, аудиторій, які часто були зовсім не підготовлені до сприйняття такого матеріалу,
тому часто доводилось починати з азів. Більшість праць, підготовлених Дж. Мейсом,
побачили світ тільки після його смерті. Зараз, звісно, він би підготував зовсім
іншу книгу, з іншим змістом. Наразі ми подаємо статті у строго авторському виконанні
і сподіваємося на розуміння читача.
Підготувала О.О. Бурлак, завідувач відділу періодичних видань
Адміністратор блогу видалив цей коментар.
ВідповістиВидалити