Кохання всього життя

 

«Кохання – це коли ні про що не шкодуєш…». Ерік Сігал

Несподівана зустріч, або Подарунок долі… Кожен мріє про свою чарівну Ассоль і сміливого Грея, «пурпурові вітрила» щастя та країну «Кохання»… «Тепер, – сказав Грей, – коли.. в серці моєму більше щастя… я роблю те, що існує як старовинне уявлення про прекрасне – те, що не збувається, і що, по суті, так само збувається і можливе… я приходжу до тієї, котра чекає й може чекати лише мене, а я не хочу нікого іншого, крім неї, може, якраз тому, що завдяки їй я зрозумів одну немудру істину. Вона в тому, щоб робити так звані дива своїми руками. Коли для людини головне – отримати дорогесенький п'ятак, то легко дати цей п'ятак, але коли душа таїть зернину полум'яної рослини – дива, зроби їй це диво, якщо ти у змозі…»

Барбара Редінг «Безумці»

 

Фото: Барбара Редінг

Ольга Василівна Пуніна — українська письменниця та вчений, кандидат філологічних наук, автор близько ста наукових статей та монографій: «Кінофікація українського літературного дискурсу (20-30-ті роки ХХ століття)»,  «Самітний геній: Олесь Ульяненко», «Василь Стус: Відлуння і наближення»,  художніх творів. Пише під псевдонімом Барбара Редінг.

Роман Барбари Редінг «Безумці: з історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної»» побачив світ у 2012 році.  Кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксиної, його колеги по роботі у статистичному бюро в Чернігові, - одна з найпристрасніших сторінок у житті митця. Його листи до неї, що їх вперше було видано 1938 року, стали бібліографічною рідкістю. У перші роки служби в Оцінно-статистичному бюро Михайло Коцюбинський пережив короткочасне захоплення Божко-Божинською, але невдовзі воно поступилося місцем тривалому й глибокому почуттю до Олександри Аплаксиної, під знаком якого минуло останнє десятиріччя життя письменника.

Особисте знайомство 38-річного Михайла Михайловича з молодшою на 16 років Олександрою сталося 1902 року на вечірці в Солонин: господарі представили Коцюбинському його майбутню співробітницю - Аплаксина невдовзі мала заступити на посаду в Оцінно-статистичному бюро. Першій рік їхні стосунки були суто робочими: Коцюбинський залучав Олександру до тимчасової праці в очолюваному ним відділі бюро й відзначав її успіхи.

На другий рік він почав приділяти їй більше уваги ніж іншим співробітницям, і невдовзі, на початку 1904 року, виявив своє почуття до неї. Не зустрівши відповіді, він написав Олександрі записку: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне. Если же Вы, все-таки, считаете меня виновным, я готов чем угодно заслужить Ваше прощение, только не сердитесь. В знак того, что не сердитесь, взгляните на меня. Подымите же Ваши глаза, дорогая, любимая».

 Олександра Аплаксина відмовила. Понад рік спілкувалися лише на службі. За цей час спонтанна симпатія Аплаксіної до Коцюбинського переросла в усвідомлене почуття. Наприкінці 1905 року вони вперше за півтора року зустрілися в неформальній обстановці, на вечірці у працівників Оцінно-статистичного бюро Михайла та Ганни Белкіндів. Михайло Коцюбинський передав Олександрі записку з проханням про особисте побачення й цього разу дістав згоду…

 

Пола Мак-Лейн «Паризька дружина»

Фото: Пола Мак-Лейн

Пола Мак-Лейн – американська поетеса, авторка художніх книг та кількох романів у жанрі нон-фікшн. Закінчила Мічиганський університет, здобувши диплом магістерки у царині поезії. Стипендіатка Ради мистецтв Огайо. Переможниця Національного фонду мистецтв з надання підтримки та забезпечення фінансування проектів, що мають мистецьку цінність.

У біографічному романі «Паризька дружина» американської письменниці Поли Мак-Лейн ми знайомимося з іншим Ернестом Гемінґвеєм – таким, яким бачить його перша дружина Елізабет Гедлі Річардсон, талановита піаністка. Вони зустрічаються в Чикаґо, коли йому 20, а їй – 28, і незабаром після одруження переїжджають у Париж, щоб реалізувати мрію Ернеста стати письменником та увійти в історію літератури. На фоні Епохи джазу, в оточенні американської богеми «втраченого покоління» на чолі з Ґертрудою Стайн та Фіцджеральдами вони живуть, кохають, танцюють, пиячать, гуляють вулицями Парижа, борються за свої мрії та страждають. Словом, роблять усе можливе, щоб почуватися живими. Саме тоді Ернест пише свій культовий роман «Фієста. І сонце сходить», базований на реальних подіях, і присвячує його Гедлі та їхньому синові Бамбі.

«Надворі жовтень 1920 року, і джазова музика всюди. Я не знаю жодних джазових композицій, тож граю Рахманінова. Відчуваю, що міцний сидр, яким мене залила дорога подруга Кейт Сміт для розслаблення, почав діяти - мої щоки червоніють. Секунда по секунді напруга спадає. Відчуття тепла зароджується у пальцях, розходиться нервами по всьому тілу, замикається колом у мені. Я не була п’яною понад рік, відколи моя мати серйозно захворіла. Я скучила за тим, як цей стан примарно находить, затишно і красиво огортає мій мозок. Не хочу думати і не хочу відчувати, хіба щось таке просте й зрозуміле, як коліно цього красеня за кілька дюймів від мого.

І самого коліна досить, але ж є цілий чоловік, якому воно належить. Він високий і стрункий, з розкішною гривою темного волосся та ямочкою на лівій щоці, в яку можна пірнути. Друзі називають його Гемінґстайн, Ойнбоунс, Бьорд, Несто, Вемендж чи яким завгодно вигаданим на ходу йменням…

Він киває у мій бік своїм зразковим підборіддям, коли Кейт плентається з кухні: «Як звати нашу нову подругу?»… Він демонструє свою білозубу посмішку – і за мить Кенлі, брат Кейт, уже згортає рулетом килим у вітальні й запускає фонограф. Ми танцюємо, грає платівка за платівкою. Він не є вродженим танцівником, хоча кінцівки плавно повертаються у суглобах – йому точно до вподоби бути у власному тілі. І він зовсім не соромиться рухатися близько біля мене. Наші долоні якось майже одразу переплелися, і щоки наблизилися так, що я відчула живе тепло його тіла. Саме у цю мить він урешті зізнається, що його звати Ернест.

Хочу позбутися цього імені. Ернест - це так... тупо. А Гемінґвей? Кому треба Гемінґвея?

Та, певно, кожній дівчині звідси й аж до Мічиґан-авеню, - думаю я, втупившись собі під ноги, щоб не запалати рум’янцем. Коли ж підводжу очі знову, його погляд абсолютно належить мені…»

 

Жіль Леруа «Пісня Алабами»

Фото: Жіль Леруа

Жіль Леруа – французький письменник і драматург, лауреат Гонкурівської премії (2007) за роман «Пісня Алабами».

Роман Жіля Леруа «Пісня Алабами» написаний від особи Зельди Фіцджеральд, дружини Френсіса Скотта Фіцджеральда. У 20-х роках ці двоє були найталановитішою і найвідомішою парою в США, що існувала «поза межами». Він – видатний письменник, вона – його доля, суперниця, муза, а також і «злий геній», як вважали деякі. Але Жіль Леруа у своїй книзі переконливо довів, що саме Зельда була жертвою, а Френсіс Скотт – її багаторічним нещадним катом. У 2007 році ця книга принесла авторові Гонкурівську премію – найвищу літературну нагороду Франції.

«Лейтенантові Фітцджеральдові був двадцять один рік, і талантів у нього було чималенько. Він умів пречудово танцювати усі модні танці, навчив мене їздити на коні трюхцем по-турецькому й покатав на аероплані; він писав оповідання, які незабаром будуть друкуватися скрізь, він певен був того; він був чепурний і вишуканий, володів французькою – завдяки тому знанню він і став піхотним лейтенантом після навчання у Прінстоні, бо франкофони мали привілей, що дозволяв їм доскочити офіцерського звання, – та, головне, він був чепурний і елегантний, умів триматися як денді. Його мундир був пошитий у братів Брукс у Нью-Йорку. Носив він не обмотки, а високі чоботи солом'яної барви, в які заправляв холоші свого блідо-зеленого галіфе, – чоботиська ті були з острогами, що надавало йому дуже геройського вигляду.

Був він невисокий, та ті декілька сантиметрів, яких йому бракувало, компенсувалися тоненьким станом, підкресленим військовим кітелем, а ще в нього високе чоло і ще щось, уже й не знаю що (певність себе, віра в те, що він – особа неабияка, відчуття неповторності своєї долі), неймовірно зухвала хода, гордо зведена голова. Жінки були в захваті від нього, чоловіки теж…

Так, щодня народжується новий танець, і я вміла їх танцювати. Цілісінькі години збувала я перед люстром, відпрацьовуючи танцювальні фігури, усміхаючись, і розправляючи плечі.

Усіх юнаків у клубі, усіх молодих офіцерів тримаю я в моїй руці, убраній у білу рукавичку. Я – Зельда Сейр. Суддівна. Майбутня наречена завтрашнього великого письменника. Відколи я побачила його вперше, я весь час чекала на нього…»

 

Скотт Ферріс «Інга»

Фото: Скотт Ферріс

Скотт Ферріс – журналіст New York Times і автор бестселерів «Кеннеді та Рейган: чому їхня спадщина залишиться» та «Майже президент: людина, яка програла вибори, але змінила націю». Колишній керівник корпункту United Press International і політичний колумніст. Ферріс також працював на губернаторів Вайомінґу і Каліфорнії, та в команді сенатора США і мера Портленда (штат Орегон). Він з'являвся у телефільмах «Претенденти» каналу C-SPAN, і був гостем програм «Вранішній Джо» та «Мелісса Гарріс-Перрі» каналу MSNBC. Публікувався у New York Times, Washington Post і Wall Street Journal.

Коли Джон Кеннеді казав: «Жоден чоловік не полюбить кохання більше за політику», – за цими словами уже був особистий досвід. Заради президентських амбіцій він відмовився від найбільшого роману свого життя, від жінки, в яку не тільки був закоханий, а й вважав рівною собі за інтелектом і харизмою.

Інґа Арвад, данська акторка й журналістка, прожила таке незвичайне й насичене життя, що, за словами сучасників, «скидалася на майже вигаданий персонаж», її роман із майбутнім президентом США Джоном Кеннеді не був єдиною захопливою історією: перемога у конкурсі «Міс Данія» й боротьба за титул «Міс Європа», журналістика та кіно, екзотичні подорожі, інтерв'ю з Гітлером, втеча від нацистів, підозри у шпигунстві, стеження ФБР, кілька шлюбів із харизматичними, визначними чоловіками – це тільки найяскравіші епізоди з біографії, чи не на кожній сторінці якої зустрічаємо передбачення знакових жіночих образів другої половини XX століття.

 «Чоловіки, яких вона любила, постійно залишали її позаду, далі поринаючи у пригоди, до яких вона так жадала долучитись. «Це було прокляття мого буття, – сказала вона якось своєму старшому синові. – ЗАВЖДИ (її наголос) бути при якомусь чоловікові».

Джек міг стати іншим. Ті, хто знав їх як пару, зазначали, що Інґа і Джек чудово підходили одне одному. Джек глибоко переймався зовнішністю і здатністю зачаровувати. Він називав це «ВО — Велика Особистість», і його надихало, що Інґа була рівною йому в своїй харизмі. Джек захоплювався розумом Інґи так само, як і її красою, і ставився до неї як рівної йому інтелектуально. Вона бачила в світі навіть більше за нього, зустрічала більше державних мужів і вільно володіла чотирма мовами. За інших обставин Інґа, «усміхнена, білява, жвава» стала б прекрасною першою леді, але... У жовтні 1941 року, коли Інґа зустріла Джека і в них почався роман, вона вже розлучилася з одним чоловіком – єгипетським аристократом і дипломатом, але все ще була заміжньою за іншим – Фейошем, – хоча також уже планувала розлучитися і з ним. Для Джека, члена найвідомішої американської католицької родини, шлюб із двічі розлученою протестанткою означав би безповоротний розрив із сім'єю і кінець політичної кар'єри».

 

Тетяна Сидоренко «Ольга, Дружина Пікассо»

Фото: Тетяна Сидоренко

Тетяна Сидоренко народилася 6 вересня 1959 року на Чернігівщині. Закінчила філологічний факультет Ніжинського педінституту імені Миколи Гоголя. Письменниця, журналістка, науковець, авторка багатьох художніх книг, лауреат Чернігівської обласної літературної премії імені Михайла Коцюбинського, лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2015» в номінації «Вибір видавця» за сучасний бароковий роман «Ігри з Іваном», лауреат Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» за 2019 рік, лауреат Міжнародної літературної премії імені Антуана де Сент-Екзюпері.

Повість «Ольга, дружина Пікассо» — перша в Україні художня книга про Ольгу Хохлову, балерину трупи Сергія Дяґілєва «Російський балет», та її сімейне життя з Пабло Пікассо, яке тривало 18 років. Окрім головних персонажів, у канву повісті відомої письменниці з Ніжина Тетяни Сидоренко вплетено складні й цікаві постаті найближчого мистецького оточення Пабло і Ольги – непересічних особистостей в історії світової культури XX століття – Сергій Дяґілєв, Ігор Стравинський, Жан Кокто, Анрі Матісс, Гійом Апполінер…  А вдало винайдена форма «есхатологічного інтерв'ю» надає повісті відчуття безпосереднього спілкування з головними персонажами твору.

«Перша світова застала «Російський балет» у Лондоні. А перед Лондоном гастролювали в Берлині, Відні, Будапешті. Після Лондона були великі американські гастролі. Трупа заслужила короткочасний відпочинок. Тому танцівники зараз були на так званих римських канікулах. Канікули – це насправді екзекуції під егідою туринського репетитора Енріко Чекетті – найостаннішого з великих репетиторів світового рівня…

Вже на другій чи на третій репетиції Чекетті виокремив Ольгу Хохлову. Не запам’ятати її він просто не міг: тільки ця балерина з першого підходу робила пірует, ревортад і кабріоль так, як йому, Чекетті, було потрібно! Точність й ілюзія легкості, з якою Ольга виконувала екзерсис, для репетитора були приємною несподіванкою. Хвалити він її не хвалив, це в його плани не входило, про себе лиш дивувався: чому вона до сих пір не прима?

Ольга й справді мала всі підстави стати примою: ідеальна, як відточена, постава, бездоганна техніка, неймовірна працелюбність і працездатність. Але примою вона не стала. Виховання не дозволило. Танцівник Вацлав Ніжинський… цьому завадив. Йому хотілося банального флірту, а вона Ольга, демонструвала повний ігнор. Вона знала собі ціну… Ту давню інтрижку Ольга  в пам’яті не тримала, знаючи головне: таланту в неї все одно ніхто не відбере. Так, чоловічою увагою вона не була обділена, і це закономірно: красива, навіть дуже, витримана й водночас безпосередня, без зайвого апломбу, але з аристократичними манерами, сіро-зелені очі, аж світилися розумом і добротою. Навіть її веснянки були такі мили! Шкода, що їх часто треба було загримувати, – без гриму ж на сцену не вийдеш. Мала приємний, мелодійний голос, не заслухатися яким було просто неможливо… Один геніальний художник згодом назве її «змістовною формою». І тим художником буде Пабло Пікассо…».

Роман Горак  «Поцілунок самотності. Пєси з життя українських митців»

Горак Роман Поцілунок самотності. П’єси з життя українських митців / Роман Горак. – Львів : «Література та мистецтво», 2021 – 648 с.: іл.

II’єси у великообсяговій і масштабній творчості відомого прозаїка лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка та інших престижних літературних відзнак Романа Горака займають особливе місце Більшість із них написані для камерної сцени і з успіхом ставилися на львівській сцені, переважно в Національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької, деякі дістали міжнародне визнання на фестивалях і конкурсах за межами України Гут представлено основний авторський доробок у цім жанрі, що стосується зокрема останнього дня життя Каменяра «Туга за сонцем» «Картка любові» – діалог першої Франкової любові Ольги Рошкевич із собою ж, але вже літнього віку в заміжжі пані Озаркевич. Подана драматична річ про хвору Франкову дружину Ольгу Хоружинську під назвою Окрему групу складають драми про долі відомих українських жінок: любов Мари Заньковецької, Соломії Крушельницької та Марка Вовчка любовні історії Ірини Вільде, Ольги Кобилянської, оповідь про хист мистця пензля та слова Мари Башкирцевої, страдництва солістки А. Машкевич-Певної та письменниці Ольги Дучимінської та інше.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.