Календар «Світ мистецтва»: ювіляри травня 2025 року

 Відділ мистецтв перегортає сторінку травня календаря «Світ мистецтва»

Юрій Лавріненко і унікальна антологія «Розстріляне відродження»: до 120-річчя від дня народження українського літературознавця

 

«Книжка “Розстріляне відродження” була на рідкість яскравою зіркою в мороку 50-х років… Якби вона мала поширення на початку 60-х  — це пролунало б громовим вибухом в шелесті формальних реабілітацій того часу…» (Євген Сверстюк, літературний критик)

 

Юрій Андріянович Лавріненко (1905—1987) — літературний критик, історик української літератури, публіцист, громадсько-політичний і культурний діяч.  Автор літературно-критичних нарисів «Василь Еллан-Блакитний» (1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930), «На шляхах синтези клярнетизму» (1977), «Павло Тичина і його поема “Сковорода” на тлі епохи» (1980); літературознавчих статей про сучасну українську поезію «Зруб і парости» (1971); публіцистичних праць «В масках епохи» (1948), «Соціалізм і українська революція» (1949), «Український комунізм і совєтсько-російська політика супроти України: анотована бібліографія, 1917—1953» (англ. мовою,1953), «Василь Каразін» (1975), «Чорна пурга та інші спомини» (1985). Упорядкував антологію творів української літератури 20—30-х років ХХ століття «Розстріляне відродження» (Париж, 1959).

Невтомний дослідник української літератури народився 3 травня 1905 року в селі Хижинці, Звенигородського повіту Київської губернії (нині Лисянський район Черкаської області) в селянський родині. Батьки мали багато дітей. Із синів Юрій був наймолодший.

У 1920—1925 роках Лавріненко навчався в Уманському садово-городньому технікумі. 1926 року вступив на історико-філологічний факультет Харківського інституту народної освіти. Після закінчення університету в 1930 році став аспірантом Інституту літератури імені Тараса Шевченка. 1932 року захистив під керівництвом відомого літературознавця Олександра Івановича Білецького кандидатську дисертацію «Український епос козацьких дум».

Юрій Лавріненко з осені 1932 до жовтня 1933 року працював в газеті «Вісті ВУЦВК» у відділі культури — був помічником завідувача відділу культури з питань літератури і мистецтва. Належав до Спілки українських селянських письменників «Плуг», ініціатором створення якої був письменник і громадський діяч Сергій Пилипенко. Спілка мала свої видавництва та власний однойменний літературно-художній журнал, представлений різними жанрами. В журналі «Плуг» було надруковано ряд статей і рецензій Лавріненка, зокрема передмову до збірки оповідань Володимира Винниченка, рецензію на книжку Бориса Антоненка-Давидовича «Землею українською» та інші.

У своїх спогадах Лавріненко зазначав: «Не цей формальний початок моєї літературної діяльності позначився на моєму житті, а доповідь і стаття «Проблеми стилю» (надрукована у журналі «Плуг», серпень—вересень, 1930). Партійна критика гостро засудила цю статтю. Невдовзі почалися масові переслідування української інтелігенції. Щоб уникнути неминучого арешту, Юрій Лавріненко вирішив виїхати з Харкова, але його заарештували на вокзалі за звинуваченням у приналежності до «української контрреволюційної організації». Від грудня 1933 року до лютого 1934 він перебував у в’язниці Харківського ГПУ. Постановою судової трійки при Колегії ДПУ УСРР від 26 лютого 1934 року був звільнений без права виїжджати з Харкова.  

Від червня 1934 до січня 1935 року Юрій Андріянович працював агрономом у квітковому господарстві на околиці Харкова. 4 лютого 1935 року був вдруге арештований. 8 лютого 1936 року спеціальною колегією Харківського обласного суду засуджений до 5 років ув’язнення у «виправно-трудових таборах». Покарання відбував у Норільському таборі. Про жахливі умови перебування за Північним полярним колом Юрій Лавріненко розповів у своїх спогадах «Чорна пурга».

Улітку 1939 року Лавріненко був звільнений і перевезений на Північний Кавказ, де відбував заслання без права відвідувати Україну. Тут він працював агрономом на Мало-Кабардинській дослідно-зрошувальній станції, яка була в степу на віддалі приблизно 50 кілометрів від Нальчика. На засланні Юрій Лавріненко одружився з Марією Данилівною Наричкиною.

Почалася Друга світова війна. Коли 1942 року німці окупували Північний Кавказ, йому разом з дружиною і маленьким сином вдалося виїхати в Україну. Короткий час перебував у Києві, 1943 року з родиною переїхав до Львова, де викладав у сільсько-господарський фаховий школі. 1944 року вони емігрували до Австрії. У липні 1947 року — до Німеччини у табір для переміщених осіб в Міттевальді, де мешкало багато представників української інтелігенції.

Під час перебування в Австрії та Німеччини Юрій Лавріненко надрукував у періодичної пресі («Звено», «Літаври», «Українські вісті») низку літературно-критичних статей: «Шевченко і Драгоманов», «До 100-ліття заснування Кирило-Мефодіївського братства», «Хвильовий на сцені», «25-річчя театру Леся Курбаса “Березіль”»… Всього близько 70-ти праць. У Німеччини Лавріненко брав участь у діяльності літературного об’єднання «Мистецький Український Рух» (МУР), заснованого 25 вересня 1945  року у місті Фюрт недалеко від Нюрнберга за ініціативою комітету, до якого входили Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач та інші українські письменники в еміграції.

1950 року Юрій Лавріненко з родиною переїжджає до США, де мешкали у Нью-Йорку. У 50-ті роки в пресі було опубліковано близько 80-ти статей Лавріненка на різні теми: про українських письменників і письменниць, театральні рецензії і огляди окремих книжок. Найголовніші праці цього періоду — це англомовна фундаментальна книга «Український комунізм і совєтсько-російська політика супроти України: анотована бібліографія, 1917—1953» і «Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933. Поезія — проза — драма — есеї».

У 60-ті роки Юрій Лавріненко опублікував близько 90 статей в періодичних виданнях: газета «Українські вісті», журнали «Листи до приятелів», «Нові дні» й «Сучасність». Понад 30 статей для радіопередач станції «Свобода».  Це були огляди творів Докії Гуменної, Василя Барки, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Максима Рильського, Миколи Хвильового, Євгена Маланюка…  В журналі «Листи до приятелів» були надруковані статті про Агатангела Кримського, Дмитра Чижевського, Олександра Білецького та багато інших статей на різні теми. В англомовних виданнях було надруковано статтю про Тодося Осьмачку та ґрунтовну працю «Шевченко і його “Кобзар” в інтелектуальній історії століття».

1966 року Юрій Андріянович тяжко захворів, йому зробили операцію на серці. Лавріненко частково втратив зір, була паралізована ліва сторона тіла, але він продовжував працювати. У 70-ті роки надруковано 34 статті. 1971 року в журналі «Сучасність» вийшла велика стаття «Українська соціал-демократія (Група УСД) і її лідер Леся Українка». Друга ґрунтовна праця, що спочатку друкувалася в «Сучасності», а потім вийшла окремою книжкою 1975 року у Мюнхені — «Василь Каразін — архітектор відродження». Заслуговує на увагу і збірка статей «Заруб і парости» — цінний внесок в історію української літератури. Всього у різні роки було написано понад 300 праць з літературознавства і історії України.

1985 року в Нью-Йорку були видані мемуари Юрія Лавріненка «Чорна пурга та інші спомини». Центральне місце в цій книжці займає спогад «Чорна пурга», вперше надрукований в пресі 1947 року. Автор розповідає драматичну історію двох в’язнів в Норільському таборі. Пам’яті свого вчителя Олександра Білецького присвячений спогад «Чари й розчарування мого університету».  Збірку прикрашають 18 фотознімків із родинного альбому автора. 1986 року Юрій Лавріненко був нагороджений премією Фундації Антоновичів за есеїстичну й мемуарну творчість: «Розстріляне відродження» включно із збіркою споминів «Чорна пурга».

 

Розстріляне відродження : Антологія 1917—1933 : Поезія — проза — драма — есеї / упоряд., передм., післямова Ю. Лавріненка ; ред. та післямова Є. Сверстюка. — Київ : Смолоскип, 2002. —  984 с. : портр.

Антологія творів українських поетів та прозаїків 20—30-х років ХХ століття видана в 1959 році у Парижі з ініціативи і коштом польського публіциста Єжи Ґедройця. Юрій Лавріненко у передмові до видання писав: «До збірки добиралося тільки з того матеріалу, що був друкований (зрідка тільки писаний) на Україні — головно в УРСР — за період 1917—1933 і що після 1933 року був заборонений і нищений наслідком нового курсу Москви на розгром і колоніяльну провінціялізацію України».

Антологія складається із чотирьох розділів: поезія, проза, драма та есей. Особливо цінна ця антологія тим, що тут вміщено не тільки твори українських письменників, а й короткі статті про кожного письменника. Статті Юрія Лавріненка займають 223 сторінки. Статтю про українського бібліографа та літературознавця Юрія Меженка (справжнє прізвище Іванів або Іванов) написав Володимир Міяковський, який особисто його знав. Автори розташовані «за датою появи їх першої після 1917 року книжки». 37 сторінок займає заключна стаття Юрія Лавріненка «Література вітаїзму 1917—1933».

Найповніше представлено «Поезію». Антологія містить твори таких поетів: Павла Тичини («Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають…», «Пам’яті тридцяти», «Замість сонетів і октав» та ін.),  Максима Рильського («Музика», «Молюсь і вірю», «Плюскочуться білі качки» та ін.), Якова Савченка («Він вночі прилетить на шаленім коні» та ін.), Дмитра Загула («За непроглядною заслоною», «Я чую пісню, мов крізь сон»), Миколи Зерова («Молода Україна», «Обри», «Куліш» та ін.), Василя Еллана-Блакитного («Після Крейцерової сонати», «Удари молота і серця» та ін.), Майка Йогансена («Я знаю: загину», «Поля синіють вечорами» та ін.), Володимира Сосюри («Уже зоря золоторога», «Степ», «Маки» та ін.)…  Всього 26 поетів.

Солодкий світ! Простір блакитно-білий

І сонце-золотий небесний квіт.

Благословляє дух ширококрилий

Солодкий світ.

Узори надвесняних тонких віт,

Твій погляд, ніби пролісок несмілий,

Немов трава, що зеленить граніт,

Неначе спогад нерозумно-милий…

Солодкий світ.

Чи янголи нам свічі засвітили

По довгих муках безсердечних літ,

Чи ми самі прозріли й зрозуміли

Солодкий світ?

(Максим Рильський, 1919)

В розділі «Проза» вміщено твори Миколи Хвильового («Редактор Карк», «Я (Романтика)»), Валер’яна Підмогильного («Іван Босий»), Григорія Косинки (уривок «Анкета»), Івана Сенченка («Із записок Холуя»), Бориса Антоненка-Давидовича («Смерть»), Юрія Яновського (уривки «Чотири шаблі») і Остапа Вишні («Моя автобіографія», «Чукрен», «Чукраїнці», «Дещо з українознавства»). В розділі «Драма» — «Народний Малахій» Миколи Куліша та уривки з історичної драми Костя Буревія «Павло Полуботок».

У розділі «Есей» подано статті й уривки з творів Андрія Ніковського ( уривки «Vita nova»), Юрія Меженко («Творчість індивідуума і колектив», «Відозва ВАПЛІТЕ»), Миколи Хвильового (уривки «Камо грядеши», «Думки проти течії» та ін.), Миколи Зерова («Євразійський ренесанс і пошехонські сосни») , Володимира Юринця («Діалоги»), Олександра Довженка («До проблеми образотворчого мистецтва»), Леся Курбаса («Шляхи “Березоля”») та Михайла Грушевського («Ганебній пам’яті»).

Відомий літературний критик Євген Олександрович Сверстюк (1927—2014) у післямові до перевидання антології «Розстріляне відродження» писав: «Прагнення донести правду, підхопити зупинену пісню і продовжити обірване життя має силу нездоланну. Звідти та дивовижна енергія з якою взявся Юрій Лавріненко збирати матеріяли для антології в умовах еміграції, де це здавалося неможливим…».

 

Література про життя і діяльність Юрія Лавріненка

• Ларіненко Ю. Література вітаїзму, 1917—1933 / Юрій Лавріненко // Розстріляне відродження : Антологія 1917—1933 : Поезія — проза — драма — есеї / упоряд., передм., післямова Ю. Лавріненка ; ред. та післямова Є. Сверстюка. — Київ : Смолоскип, 2002. — С. 939 —967.

• Лисенко І. М. Лавріненко Юрій Андріянович (1905—1987) // Українська літературна енциклопедія : у 5 т. / Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Київ :  Вид-во «Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана»,1995. — Т. 3 : К—Н. — С. 120—121.

• Одарченко П. В. Лавріненко Юрій Андріянович (1905—1987) / П. В. Одарченко, С. І. Лущій // Енциклопедія Сучасної України / НАН України, НТШ, Ін-т енциклопедичних досліджень НАН України. — Т. 16 : Куз—Лев / гол. редкол. тому :  Дзюба І. М. (співголова), Жуковський А. І. (співголова), Железняк М. Г. (відповід. секретар) та [ін.]. — Київ, 2016. — С. 389—390.

• Рубльов О. С. Лавріненко Юрій Андріанович (1905—1987) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Ін-т історії України НАН України. — Київ : Наук. думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 13—14.

• Сверстюк Є. Про РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ( Сучасні рефлексії) / Євген Сверстюк // Розстріляне відродження : Антологія 1917—1933 : Поезія — проза — драма — есеї / упоряд., передм., післямова Ю. Лавріненка ; ред. та післямова Є. Сверстюка. — Київ : Смолоскип, 2002. — С. 969 —973.

• Світлична Н. Кілька уточнень до життєпису Юрія Лавріненка / Надія Світлична // Березіль. — 2000. — № 11—12. — С. 183—186.

• Юрій Лавріненко (1905—1987) // Одарченко П. Українська література : зб. вибр. ст. / Петро Одарченко ; ред. О. Зінкевич ; авт. передм. В. Іванисенко. — Київ : Смолоскип, 1995. — С. 208—220.: портр.

• Юрій Лавріненко (1905—1987) // Українське слово : хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття : в 4-х кн. — Кн. 3. Культурно-історична епоха соцреалізму (тоталітаризму) і активного йому спротиву (антитоталітаризму) — 1941—1991 рр.  / упоряд., фахове ред. та бібліограф. довідки проф. Василя Яременка. — Київ : Вид-во «Аконіт», 2001. — С. 643—654.

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

«For stony limits cannot hold love out = Кам'яні огорожі зупинити кохання не можуть»: до ювілею трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»

Трагедія «Ромео і Джульєтта», один із найвідоміших творів Вільяма Шекспіра (1564-1616), написана 430 років тому і зазвичай датується 1594-1595 роками XVI століття.

Ромео та Джульєтта – молоді люди, закохані один в одного. Свара двох ворогуючих вельможних родин, рівних за своїм походженням та славою, призводить до загибелі героїв, у яких, здавалося б, усе життя попереду.

Світ побачив у Ромео та Джульєтті любов, покликану вічно нагадувати нам, що людина живе не для ворожнечі та ненависті.

Пропонуємо книги з фонду відділу літератури іноземними мовами, які тою чи іншою мірою пов’язані з безсмертним творінням геніального англійського драматурга: сама трагедія в оригіналі, а також цікаві і непересічні літературознавчі видання.

Крім того, дві незвичайні книги, присвячені творчості Шекспіра і відображенню в ній рослинного світу та днів року. Ці видання дуже мальовничі та змістовні.

Shakespeare, W. Romeo and Juliet / William Shakespeare. – Copyright. – [London]: Penguin Books [Ltd], [1994]. – 155, [5] p.; 11, 2 x 18.2. – (Penguin Popular Classics).

«Ромео і Джульєтта» (1595) Вільяма Шекспіра – це історія про силу любові та руйнівну силу ненависті. Видатний драматург досліджує вічні теми, такі як небезпека ворожнечі, важливість сім'ї та наслідки імпульсивних дій. Незважаючи на те, що ця історія була написана понад чотири століття тому, вона досі знаходить відгук у публіки та продовжує адаптуватися у різних творчих формах мистецтва: у нових театральних постановах, у нових кінофільмах, радіовиставах, телевізійних виставах тощо.

Shakespeare for Every Day of the Year / Ed. by Allie Esiri. – Coll. cop. – [London]: MACMILLAN, [2019]. – XXXVI, 572 p.: ill.; 16, 0 x 24,0.

Вільям Шекспір написав 37 п’єс, 154 сонети та декілька більш довгих віршів, які зібрані у цій книзі. Кожна сторінка цієї книги містить монолог, вірш, уривок сцени з п’єси , що співпадають с певним днем року. Вступ є вікном до проникнення у час, роботу та життя величнішого письменника англійською мовою. Ця книга безумовно наповнить життя подивом, розумом, сміхом та гумором.

Quely, G. Botanical Shakespeare: An Illustrated Compendium of All Flowers, Fruits, Herbs, Trees, Seeds, and Grasses Cited by the World’s Greatest Playwright [Text] / Written and еd. by Gerit Quely; Conceived and ill. by Sumié Hasegawa-Collins; With a forew. by Helen Mirren. – Cop. – [New York]: Harper Design, [2017]. – 207 p.: ill.; 17, 2 x 24, 5. – (Nature / Plants / Literature).

В цій книзі «Шекспірова Ботаніка» поєдналась робота знаного шекспірознавця Херіта Квіла та видатної японської художниці Сумі Хасегава-Коллінз, щоб створити найповнішу колекцію квітів, фруктів, прянощів, дерев, зерен та трав, що згадуються у творах Шекспіра. Кожна вишукана ілюстрація поєднується з відповідною цитатою з віршів чи п’єс великого англійського драматурга. Не обминули в автори своєю увагою і вічну сумну історію про Ромео і Джульєтту.

Finkelstein, S. Who Needs Shakespeare? [Text] / Sidney Finkelstein. – Cop. – New York: International Publishers, [1973]. -261 p.; 14, 0 x 20,2. – (Literature and History).

У цьому популярному літературознавчому виданнi твори Шекспіра блискуче проаналізовано, щоб показати його як великого соціального мислителя, письменника, який мав справу з політикою в її найглибшому розумінні – займаючись теорією та практикою урядування та станом громадської моралі. Ця складна сучасна тема розгортається з детальним посиланням на силу та неперевершену красу поезії Шекспіра. Окрема глава книги «Політика кохання» присвячена легендарній п’єсі «Ромео і Джульєтта».

Halliday, F. E. Shakespeare and His Critics [Text] / [Frank Ernest] Halliday. – Second Print. – New York: Schoken Books, [1965]. – XIV, 336 p.: ill. ; 13, 5 x 20,0.

Ця книга – путівник, що допоможе вивчати і отримувати задоволення від читання п’єс та віршів великого Вільяма Шекспіра у компанії зі знаними критиками, що все своє життя присвятили вивченню його творчої спадщини. Тут можна знайти дуже глибокі і цікаві роздуми про романтичну трагедію «Ромео і Джульєтта».

Parrott, Th. M. Shakespearean Comedy [Text] / Thomas Marc Parrott. – Cop. – New York: Russell & Russell Inc., 1962. – XIV, 417, [1] p. ; 15,0 x 22,5.

Ця блискуча літературознавча робота видатного американського вченого Т. М. Перротта (1866-1960) з дослідження феномену Вільяма Шекспіра розрахована радше на широкого читача, ніж на професійну аудиторію. Оглядаючи джерела тексту, автор намагався не тільки якомога точніше викласти відомі факти, але й дозволяв собі свободу висловлювати гіпотезу, яка могла б прояснити та пояснити ці факти. Жвава та захоплююча розповідь веде читача стежками долі героїв творів великого драматурга: принц Гамлет та король Лір, Ромео і Джульєтта та інших, і є багатим джерелом для роздумів про сенс буття.

Shakespeare in Perspective [Text] / Ed. by Roger Sales. – Cop. - [London]: Ariel Books: British Broadcasting Corp., [1985 - 1985]. Vol. Two: Ser. Four – Ser. Six. – [1985]. - 333 p. ; 12, 0 x 19,7. – (Literature).

Ця книга містить тридцять шість нарисів з радіо- та телевізійних коментарів до дев'ятнадцяти п'єс англійського драматурга, трансльованих на BBC TV, що представляють собою інше одкровення, ніж телевізійні вистави: можливість знову пережити подорожі відкриттів і самопізнання з літературознавцями, які бачать Шекспіра не лише в перспективі його власного часу, а й у нашому.

Sprague, A. C. Shakespeare’s Histories: Plays for the Stage [Text] / Arthur Colby Sprague. – Cop. – London: The Society for Theatre Research, 1964. – XII, 165, [3] p.; 14,0 x 21,7.

Літературознавче дослідження знаного американського шекспірознавця А. К. Спрейга (1895-1991) про історичні п’єси великого англійського драматурга. Автор припустив, що читач зацікавлений у тому, що думали і як сприймали певні п’єси Шекспіра, особливо, як вони були поставлені різними режисерами і як були зіграні головні ролі різними акторами. В результаті шанувальники англійського генія всіх часів отримали дуже цікаву і пізнавальну книгу.

Підготувала В. Л. Гіпська, провідний бібліотекар відділу літератури іноземними мовами

5 книг про видатні постаті української історії і літератури: видання від Українського інституту книги

 

Герої цих книжок: меценат української культури Євген Чикаленко, укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови» Борис Грінченко, громадський і політичний діяч доби Української революції 1917—1921 років Павло Чижевський, поетеса, діячка ОУН Олена Теліга, «Золотий письменник України» Ліна Костенко.

 

Степан Процюк «Роман про Євгена Чикаленка»

Степан Васильович Процюк ( 1964) — прозаїк та есеїст, лауреат низки літературних нагород, зокрема володар відзнаки «Золотий письменник України». Автор понад 30-ти книг: «Переступ у вакуумі» (1996), «Шибениця для ніжності» (2001), «Серафими і мізантропи» (2002), «Тотем» (2005), «Інфекція» (2002), «Жертвопринесення» (2007), «Руйнування ляльки» (2010), «Троянда ритуального болю» (2010), «Маски опадають повільно» (2011), «Бийся головою до стіни» ( 2011), «Інфекція. Жертвопринесення. Тотем» (2012), «Чорне яблуко» (2013), «Бийся головою до стіни» (2013),«Пальці поміж піском» (2020)…  Степана Васильовича Процюка вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів.

 

Процюк С. Пан. Роман про Євгена Чикаленка / Степан Процюк. — Брустури : Дискурс, 2024. — 304 с.

Євген Харлампійович Чикаленко (1861—1929), громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист, увійшов у вітчизняну історію багатьма добрими справами. Саме йому вдалося сформувати визначальну думку національної ідеології благодійності: «Легко любити Україну до глибини своєї душі. Значно важче любити Україну до глибини своєї кишені». 1998 року Ліга українських меценатів заснувала премію імені Євгена Чикаленка, яку присуджують за благодійницьку діяльність.

«Хто ж він — цей сподвижник, чия діяльність і через століття відгукується вдячністю в серцях земляків? Про це й розмірковує у своєму новому романі Степан Процюк, прагнучи не лише занурити читачів у багатогранний світ свого героя, а й показати передусім людину — Євгена Чикаленка.

Він щоденно, дивом і вірою, творить газету «Рада». Фінансує її вихід, платить гроші всій редакції й гонорари кільком письменникам, яких вважає найталановитішими. Офірує кошти на навчання студентів з Великої України у Львові.

Відшуковує гроші, коли не вистачає власних. Він не знає, що таке ніяковість чи приниження, коли шукаєш гроші для української справи. «Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені», — тонко відчував наше фінансове лицемірство.

Він відмовився від високих урядових посад після подій 1917 року. Його внутрішнє життя було не біднішим душевного життя талановитого письменника. Зрештою, він сам був письменником, витворюючи у своїх «Спогадах» і «Щоденниках» живі відбитки дійсності.

Йому не треба було — для себе й сім’ї — багато статків, зайвих грошей, «впливовості» серед людей, що легко зводиться нанівець якоюсь несподіваною витребенькою організму. Він не розумів, як можна радіти награбованому, затиснутому в темний куток, як можна радіти від того, щоб лише брати, брати, брати... Зате як легко й по-весняному піднесено віддавати, віддавати, віддавати — людям, відчуваючи прихід нової енергії, нової віри, нової сили!

Віддавати до останньої краплі, ніколи не шкодуючи! Після більшовицької перемоги Євген Чикаленко все втратив. Але залишався корисним українству до останнього подиху. Адже інакше його життя в розкошах, невротичних вболіваннях за власний добробут і загрозу порожнечі — не мало б сенсу поза межами близької родини. Він завжди це розумів».

 

Ігор Стамбол «Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка»

Ігор Стамбол (1988) — історик, письменник, дослідник біографій, викладач Київського університету імені Бориса Грінченка. Автор близько 50 наукових публікацій, оповідань у різних збірниках та п'яти власних книжок, серед яких три художні.

Історичні праці Ігоря Стамбола розкривають маловідомі сторінки життя української інтелігенції зрізу ХІХ—ХХ століть. Зокрема, «Листування Івана Липи (2020) є унікальним джерелом з історії української Одеси та демонструє долю лікаря-українця напередодні й під час Української революції 1917—1921 років. Художня збірка «Злочинний порятунок» (2017) веде читача долями різних героїв, які зустрілися з викликами ХХ століття, а «Прокляття інших» (2020) — містичний трилер, що розкриває можливі наслідки відсутності покаяння за злочини радянської системи і багато в чому передбачає неминучість нової агресії Москви.

 

Стамбол І. І. Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка / Ігор Стамбол. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2024. — 192 с., іл.

Борис Грінченко — визначний український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань, автор фундаментальних наукових праць. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Його життя і діяльність для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах української культури і національної ідеї. Він відомий як науковець і педагог, автор, видавець, редактор педагогічної, художньої, науково-популярної літератури для дітей і дорослих, дослідник і пропагандист педагогічних знань, фольклорист, лексикограф, історик, перекладач літератури з багатьох мов світу.

Книжка «Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка» (2024) є авторською художньою інтерпретацією наслідків політичної діяльності родини Грінченків як найяскравіших діячів української культури, які найбільше постраждали внаслідок першої революції в Російській імперії.

Монархісти-чорносотенці в період першої революції в Російській імперії усвідомлюють можливість відокремлення українців в самостійну державу і наважуються на злочин. Жертвою обирають неформального лідера підросійських українців — Бориса Грінченка. Щоб уникнути розголосу, змовники втілюють низку підступних інтриг і забирають у лідера українців найцінніше. Ця книга для широкого читацького загалу.

 

Валентина Піскун «Павло Чижевський. На службі громади, з вірою в Україну»

Валентина Миколаївна Піскун (1957) — доктор історичних наук, професор, завідувач відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України. Народилася у смт Батурин Чернігівської області. Закінчила історичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

Має значний досвід викладацької та наукової роботи. Опублікувала розділи в 10 колективних монографіях і понад 200 наукових статей. Досліджує історію Української революції 1917—1923 років, українську політичну еміграцію та українське зарубіжжя, прометеївський рух поневолених Москвою народів, українську біографістику, становлення національної ідентичності українців, охорону культурно-історичної спадщини.

 

Піскун В. М. Павло Чижевський. На службі громади, з вірою в Україну / Валентина Піскун. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2024. — 160 с.

Павло Іванович Чижевський (1860—1925) — український громадський і політичний діяч родом з Полтавщини, депутат 1-ї Державної думи від Полтавської губернії (підписав Виборзьку відозву). Студіював фізику в Київському Університеті, згодом у Швейцарії (1884).

Земський діяч, член Української Радикально-Демократичної Партії і ТУП. Депутат Першої Державної Думи (входив до складу Української парламентської Громади). Член Української Центральної Ради від Полтавської губернії, член ЦК УПСФ. Входив до складу торгово-фінансових комісій УНР в Австрії, Чехословаччині, Польщі й Швейцарії. У 1918 році очолював закордонне бюро УПСФ у Відні. У лютому-серпні 1921 року входив до Ради Республіки — тимчасового верховного органу УНР, що діяв у Тарнові (Польща).

Автор низки публіцистичних праць, присвячених проблемам українського державотворення; винахідник «вітрової тюрбіни», що засвідчено швейцарським патентом. Батько чотирьох синів, троє з яких захищали Україну від російсько-більшовицької навали в Армії УНР.

Книжка «Павло Чижевський. На службі громади, з вірою в Україну» для усіх, хто цікавиться непересічною постаттю Павла Івановича Чижевського, суспільно-політичним життям України на зламі століть і загалом історією нашої держави.

 

Богдан Червак «Олена Теліга»

Богдан Остапович Червак (1964) — український громадський і політичний діяч, голова організації українських націоналістів (ОУН). Перший заступник Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України. Лауреат Премії імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні», нагороджений Відзнакою «Симон Петлюра. Журналістика і Державність».

 

Червак Б. Олена Теліга / Богдан Червак; худож.-оформлювач Є В. Вдовиченко. — Харків : Фоліо, 2024. — 416 с. — (Життя видатних українців).

Олена Теліга (1906 — 1942) — видатна українська поетеса, чільна діячка Організації українських націоналістів (ОУН). Розповідаючи про її життя, творчість і боротьбу за незалежність України, автор водночас осмислює складний суспільно-політичний період 30—40-х років ХХ сторіччя, який позначений активною діяльністю ОУН. У книжці приділено увагу взаєминам Олени Теліги з визначними постатями вітчизняної історії, зокрема Дмитром Донцовим, Олегом Ольжичем, Миколою Сціборським.

Окремий розділ присвячено літературно-мистецькому контексту, який спричинився до появи такого феномену в українській літературі як «Празька школа українських поетів», де творчість поетки посідає особливе місце. Публікуються також її маловідомі твори. Низка документів воєнної доби, зокрема з німецьких архівів, дають змогу відтворити атмосферу навколо героїні. Непростим було повернення Олени Теліги в незалежну Україну — про драматичний перебіг тих подій також ідеться у виданні.

«У суспільну свідомість повертається ім’я визначної діячки українського національно-визвольного руху, блискучої поетки, пристрасної публіцистки, для якої слова «життя» і «боротьба» стали синонімами, а мученицька смерть — доказом нерозривності Слова і Чину. Творчість Олени Теліги посідає вагоме місце в історії української літератури. Хоч, здається, ще зовсім недавно це ім’я було маловідоме не тільки широкому загалові, а й професійним літераторам, які в підрадянській Україні фактично не мали доступу до емігрантських джерел її творчості. А тим часом так званий вільний світ про Олену Телігу не тільки знав, а й гідно зберігав про неї пам'ять. На честь видатної поетки були названі науково-культурні товариства й установи, щорічно влаштовувалися урочисті академії, перевидавалися її твори, їй присвячувалися п’єси, вона стала ідейним дороговказом для багатьох українських патріотів».

 

Олександер Шугай «Ліна Костенко: я все, що я люблю…»

Олександр (Олександер) Володимирович Шугай (1940) — український письменник, поет, прозаїк, есеїст, перекладач, журналіст, дослідник життя і творчості Івана Багряного, член Національної Спілки письменників України (1982), лауреат Міжнародних премій імені Івана Багряного (1996), та премії Володимира Винниченка (2008), літературної премії «Благовіст» та фонду Тараса Шевченка (2017). Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка та семінар славістів при філософському факультеті імені Яна Коменського (Братислава).

 

Шугай О. Ліна Костенко : я все, що я люблю… (Роман без брехні, або Сповідь редактора книжки віршів та поем Ліни Костенко «Неповторність») / Олександер Шугай ; ред. Дмитро Головко. — 2-ге вид. доповн. — Київ : Дніпро, 2021. — 648 с. : іл.

Лі́на Василівна Костенко (1930) — найвизначніша українська поетеса, «Золотий письменник України» (2012). Дебютувала у плеяді поетів-шістдесятників збірками «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958). 1961 року вийшла поетична збірка «Мандрівки серця»… Шістнадцять довгих років поетичне слово Ліни Костенко було під забороною…  Ліна Василівна повернулася до шанувальників поезії з виходом у 1977 році збірки «Над берегами вічної ріки». Надзвичайний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979).  

Перу Ліни Костенко також належать поетичні збірки «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987), сценарій фільму «Чорнобиль. Тризна» (1993), поема «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опубліковано перший прозовий роман «Записки українського самашедшого». 2011 року побачили світ збірки «Річка Геракліта» і «Мадонна перехресть», а 2012 — «Триста поезій. Вибрані вірші». 1987 року за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність» Ліна Василівна Костенка удостоєна Шевченківської премії.

«Ліна Костенко : я все, що я люблю…»  — щира сповідь автора про свою редакторську працю над книжкою віршів та поем Ліни Костенко «Неповторність» (1980) у видавництві «Молодь» за умов нищівної комуністичної цензури. Ця унікальна тема в історії української літератури досі ніколи не висвітлювалась.

На цікавій документальній основі, з переконливими реальними фактами і в оригінальній, художньо поданій гостросюжетній формі тут ідеться про те, як в епоху тоталітаризму доводилося потерпати не тільки письменнику, а й редактору видавництва. Викрито зло радянського часу — цензуру.

Книга неодмінно стане в пригоді як історикам, так і студентській молоді різних уподобань, широкому колу читачів, особливо ж тим, хто хоче більше знати про наше гірке й героїчне минуле.

Підготували К.В. Бондарчук, завідувачка читального залу, та Н.М. Баранова, бібліотекар читального залу

Одеса 70— 90-х років ХІХ століття у життєвих мандрах відомих українських літераторів

 

Одеса другої половини ХІХ століття…

12 листопада 1871 року Марко Кропивницький, майбутній засновник Театру корифеїв, блискуче дебютував у виставі «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки- Основ'яненка. Саме в Одесі 1896 року видатний актор і драматург відзначив двадцятип'ятирічний ювілей своєї театральної діяльності. 

З 1873 року Іван Нечуй-Левицький викладав в Кишинівській чоловічій гімназії, а на вакації з компанією товаришів їздив на кілька неділь до Одеси купатися в морі та в лимані. Майстер реалістичної прози описав Одесу того часу в повісті «Над Чорним морем».

У 1885 році в Одесі стараннями письменника і юриста Дмитра Марковича побачив світ український літературний збірник «Нива», в якому були надруковані вірші «Вісточка» і «Пісня», оповідання «Знахарка» підписані псевдонімом Дніпрова Чайка.

1888 року Леся Українка вперше приїжджає на лікування до Одеси на запрошення відомого письменника і бібліографа Михайла Комарова. Мандрівку до Одеси, і враження від зустрічі із неповторними морськими краєвидами описала у поетичному циклі «Подорож до моря».

1892 року Михайло Федорович Комаров, один з найактивніших членів одеської «Громади», допоміг влаштуватися блискучому новелісту Михайлу Коцюбинському на урядову службу у Філоксерній комісії. Цей період життя та діяльності письменник відобразив пізніше в оповіданні «Для загального добра».

 

Марко Кропивницький

В історію української літератури й культури Марко Кропивницький ввійшов як талановитий драматург, один з творців професійного театру, видатний актор, режисер і композитор, організатор театральної справи в Україні. Яскравий та багатогранний акторський талант Кропивницького викликав захоплення глядачів. Саме в Одесі 1871 року розпочалася його театральна кар'єра як професійного актора, а в 1896 році в Одесі Марко Кропивницький відзначив двадцятип'ятирічний ювілей своєї театральної діяльності. 

Народився Марко Лукич Кропивницький 22 (10) травня 1840 року у селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області) в родині дрібного шляхтича — управителя панських маєтків. Саме мати Марка помітила його літературний і артистичний талант. Розлучившись із батьком, вона не залишала виховання сина: навчала музики, ставила голос, розучувала з ним різні вокальні партії.

1856 року Марко Кропивницький закінчив повітову школу у місті Бобринець (нині Кіровоградська обл.). Захоплення театром розпочалося ще тоді, коли він тільки навчався та брав участь в аматорських виставах. І з того часу Кропивницький уже ніколи не залишав театру. З 1862 року він відвідує заняття на юридичному факультеті Університету Святого Володимира в Києві як вільний слухач. Під враженням однієї вистави, побаченої у київському театрі, Марко Кропивницький почав писати свою першу драматичну п’єсу «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить». Пізніше він переробляє її вже під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю». 

Наприкінці 1863 року, не завершивши навчання, Кропивницький повертається до Бобринця, де з лютого 1864 року влаштовується столоначальником цивільної частини в Бобринецькому повітовому суді, потім — в повітовому поліційному управлінні. З липні 1865 року у зв’язку з переведенням повітового центру з Бобринця до Єлисаветграда (нині Кропивницький)  переїхав сюди на посаду секретаря повітового поліційного управління. Але вже в грудні повернувся до Бобринця секретарем ратуші, що пізніше була перетворена на міську думу. В цей час Марко Кропивницький захоплюється аматорськими виставами.

У вересні 1871 року Кропивницький, залишає непривабливу для нього чиновницьку службу, продає будинок, все господарство і в листопаді того ж року разом з дружиною Олександрою Костянтинівною, уродженою Вукотич, яка незадовго до одруження (1868) закінчила Маріїнську гімназію в Одесі, переїжджає саме до цього міста з надією вступити до університету або технологічного інституту чи підготовиться до вступу в консерваторію.

Але доля вирішила інакше — Марко Кропивницький в Одесі стає професійним актором.  Сталося це після відвідання ним однієї з вистав так званого Народного театру графів І.А. та Д.А Маркових і М.П. Чернишова. В антракті він зустрічає знайомого актора, який запрошує виступити в його бенефісі у виставі «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки- Основ'яненка.

Ця доленосна подія відбулася 12 листопада 1871 року. Марко Кропивницький блискуче дебютував у ролі Стецька. Талановита гра молодого актора дуже сподобалася одеським глядачам. Місцеві критики з великим захопленням писали про його майстерність: «Дебют в ролі Стецька п. Кропивницького привернув увагу своєю грою; при виході його на сцену сміх публіки майже не припинявся; деякі куплети примушували його повторювати по два і по три рази, оплескам і викликам не було кінця».

Граючи в театрі, Марко Кропивницький знову беретеся за перо драматурга. У 1872 році  в одеський газеті «Новоросійський телеграф» було опубліковано привезений з Бобринця водевіль «Помирились» та новий одноактний водевіль «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання». Зближується з членами одеської «Громади».

 У 1873 році Кропивницький організує в Одесі аматорський хор з тридцяти п’яти чоловіків — в основному студентів та семінаристів українського походження. З цим хором він дає благодійні концерти, виконуючи українські твори. Тим часом у театрі змінюється режисер, який натякнув Марку Кропивницькому, що його присутність як актора в трупі не особливо потрібна. Через кілька днів, у грудні 1873 року він був уже в Харкові. Так почалися акторські мандри…

1882 року в Єлисаветграді був створений перший український професійний театр «Товариство акторів» (Театр корифеїв), засновником якого став Марко Лукич Кропивницький. Виступи акторів розпочалися 27 жовтня 1882 року з постановки «Наталки Полтавки». Саме у цій постановці в ролі Наталки дебютувала на професійній сцені Марія Заньковецька. У 1883—1885 роках Марко Лукич зі своїм театром з тріумфом гастролює в Одесі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Харкові…

Досконало володіючи практично всіма театральними професіями, Кропивницький творив на сцені правдиву картину життя — з радощами і печалями, пошуками істини та справедливості, сподіваннями й розчаруваннями. Всі елементи вистави — текст, грим, костюми, сценографія, музика, пластика, міміка, жести — створювали неповторні образи, чарували і захоплювали глядача.

22 листопада 1896 року в Одесі Марко Лукич Кропивницький відзначав двадцятип'ятирічний ювілей своєї театральної діяльності. Про приїзд Кропивницького до Одеси майже ніхто з публіки не знав. Театр був переповнений і поява на сцені видатного корифея була несподіванкою для шанувальників українського театру. Протягом всього вечора лунали оплески на честь ювіляра. Після свого бенефісу Марко Лукич поїхав до Акермана і повернувся до Одеси. Це була остання гастроль видатного митця українського театру.

 

Кропивницький М.  Твори / Марко Кропивницький ; ред. А. М. Невєжина ; худож. обкладинки В. М. Білоус. — Харків : Прапор, 2005. — 368 с.

У книзі подано п’єси видатного талановитого драматурга Марка Кропивницького, які і в наш час користуються популярністю та з успіхом ставляться на сценах театрів: «Глитай, або ж павук», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде — роса очі виїсть», «Дві сім’ї (де зерно, там і полова), «Пошились у дурні», «Олеся».

 

Іван Нечуй-Левицький

Іван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє прізвище Левицький) — визнаний майстер реалістичної прози української літератури. Літературний талант письменника проявився у різних літературних жанрах: романах, повістях, оповіданнях, новелах, казках, драмах. Іван Семенович у співавторстві з письменником Пантелеймоном Кулішем та вченим-фізиком Іваном Пулюєм вперше переклав українською мовою найголовнішу книгу християнського світу — Біблію. Класикою української літератури стали його кращі повісті «Микола Джеря» (1878) та «Кайдашева сім’я» (1879), а в повісті над «Чорним морем» він майстерно описав Одесу кінця ХІХ століття.

Народився Іван Левицький 13 (25) листопада 1838 року у мальовничому містечку Стеблеві Київської губернії (нині Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район) у родині парафіяльного священика Стеблівської містечкової Преображенської церкви. Початкову освіту здобув у духовному училищі при Богуславському монастирі. Навчався у Київської духовної семінарії та Київської духовної академії, де провчився чотири роки і отримав ступень магістра богослов’я. Восени 1865 року був призначений на посаду вчителя словесності в Полтавській духовній семінарії.

Саме у ці роки Іван Левицький  створив свої перші повісті «Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», підписані псевдонімом Іван Нечуй, придбаним від прізвища козацького полковника з улюбленої народної «Думи про Нечуя». Але писати українською мовою і працювати в духовній семінарії — це були на той час речі несумісні. Левицький подав заяву на звільнення й почав шукати нового місця уже у світських навчальних закладах.

Згодом він переїжджає до Королівства Польського, де працює вчителем у жіночих гімназіях Каліша (1866—1867) та Седлеця (1867—1872). Але місцевий клімат не дуже сподобався йому. У листі від 24 липня 1890 року до українського вченого-філолога і громадського діяча Омеляна Михайловича Огоновського він згадував : «Мене тягло на поетичний південь, де більше світла, де природа краща; мене тягло на Україну. Я попросився в Одес[у] або в Кишинев…».

11 серпня 1873 року він вже викладав в Кишинівській чоловічій гімназії. «В Кишиневі я чув себе вже трохи неначе дома, бо в Кишиневі багато українців. Кругом Кишинева місцина горяна, мальовнича: скрізь садки та виноградники. Життя моє було приємне. На вакації я з компанією товаришів їздив на кілька неділь до Одеси купатися в морі та в лимані. І море, і мальовничі скелисті місця коло Одеси, і гарячий південь —  усе припадало мені до душі, усе мало в собі колорит поетичний. Кожні вакації я проживав на Україні, то в Стеблеві в брата, то в сестри, коло Білої Церкви, недалеко від Києва…».

Так минуло 12 років… У 1885 році через стан здоров’я Іван Левицький змушений був залишити педагогічну працю в Кишиневі. Після виходу у відставку він оселився в Києві, де брав активну участь у діяльності Київської громади, яка згуртувалася навколо часопису «Киевская старина». У 80—90-ті роки Іван Нечуй-Левицький пише повісті «Гетьман Іван Виговський», «Старосвітські батюшки та матушки», «Пропащі», роман «Князь Єремія Вишневецький», нарис «Дрегочин та Остріг»…

Повість «Над Чорним морем» Іван Нечуй-Левицький закінчив писати у 1888 році. Письменник не сподівався надрукувати твір на Східний Україні, будучи певним, що царська цензура не пропустить його. У листі до Омеляна Михайловича Огоновського від 12 липня 1890 року він писав: «Над Чорним морем» я ще не подавав до цензури, бо ходить така чутка, що є приказ цензорам не пускати українських книжок, здорових та показних, а тільки дрібненькі та маленькі казки, водевілі тощо (Певно, задля того, щоб українська література була непримітна і не мала впливової та ще й культурної сили та вартості)».

Повість «Над Чорним морем» вперше була надрукована в журналі «Зоря», Львів, 1890, № 5—21. Наступного року повість вийшла у Львові окремим відбитком в «Зорі». Вдруге повість вийшла 1903 року в IV томі «Повістей й оповідань» Івана Нечуя-Левицького (Київ). І окремим відбитком з цього тома. Готуючи це видання, письменник багато працював над удосконаленням тексту повісті, зокрема над її мовою. Цензурна історія цього видання мало відома. Дозвіл на її друкування дано 3 листопада 1904 року. У тексті твору зроблено біля двадцяти цензурних купюр — вилучено всі місця, де є критика тогочасних порядків, гнобительської національної політики на Україні. Наступні видання повісті «Над Чорним морем» (20—30-і роки) здійснювалися за першодруком.

 

Нечуй-Левицький І.  Хмари. Над Чорним морем : повісті. — Київ : Дніпро, 2004. — 552 с. — (Серія «Скарбниця»).

У виданні повість «Над Чорним морем» подається за текстом: Іван Нечуй-Левицький. Повісті й оповідання, т. IV. — 2-ге вид. — Київ, 1905 (на обкладинці — 1906). Письменник описує той час, свідком якого він був сам. Герої повісті — його сучасники — молода кишинівська інтелігенція у вірі подій другої половини ХІХ століття, які розгортаються у Кишиніві та Одесі.

Перші дні травня 1880 року, «але над Кишиневом вже повівало літним теплом. Кишиневський міський садок… увесь засаджений акаціями, тільки що розвився й стояв у всій майській красі… на лавці сиділи дві панни, приятельки й товаришки по гімназії. Саня Навроцька та Надежда Мурашкова. Йдучи на службу через садок, вони раз у раз сходилися зарані в садку й гуляли по алеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а Саня Навроцька давала лекції в женській єврейській школі…  Саня була жвава, проворна, ворушлива, гостра в словах… Розумна розмова показувала, що вона багато читала, багато знала й усім цікавилась…  Жіноче питання вона найбільше приймала до серця й говорила за право жіноче з сльозами в очах… Саня й Надія Мурашкова були великі приятельки й, як кажуть помазані одним миром…».

Сані Навроцької подобався молодий вчитель гімназії Віктор Комашко, який зацікавив її своїми розмовами. Надежда Мурашкова випадково зустріла на своєму життєвому шляху красеня Аристида Селаброса. Вже не один роман був в житті гарного Селаброса. До його краси, до його повних уст липнули молоді й панні, й паннїї, як метелики падають на світло, й не одна з їх посмалила свої легенькі крильця… Селаброс насилу висидів в скарбовому банку, де він служив. Чорні брови, чорні очі в Мурашкової не виходили в його з думки й манили й дражнили його…».

У червні до Одеси «приїхали купатись в морі два кишиневські молоді вчителі гімназії: Віктор Титович Комашко та Михайло Федорович Мавродін. Був тихий душний вечір… Сонце впало в степ за плисковатою Пересиппю. Небо горіло. Вода в заливі червоніла. Між червоним небом та водою чорніла довга смужка невисокого берега, щось десь далеко-далеко тонула в імлі й була неначе намальована пензлем на червоному прозорому склі… Залив, порти, рядки кораблів в портах ніби дрімали й засипали, вкриті синім шатром неба, облиті червоним гарячим одлиском до неба та води…

Трохи одпочивши Комашко почав пити чай. Публіка все густіла на бульварі. Комашко придивлявся й вважливо слідкував очима по бульварі, бо напевно знав, що Саня Навроцька дійсно поїхала до Одеси купатись в морі. Несподівано він схопив стільця за спинку й прихилив до стола… В той час з’явилась на бульварі Саня Навроцька. З нею рядом йшла Надежда Мурашкова… Між столами несподівано з’явився Аристид Селаброс: він углядів здалеку Мурашкову й своїх кишиневських знайомих…».

Очима Івана Нечуя-Левицького та героїв його повісті «Над Чорним морем» можна побачити, якою була Одеса у 80-х роках ХІХ століття: широкий морський простір, «Пересип над морем, з другого боку заливу піднімалась висока гора Ланжерон», «парк з миршаних акацій; в садку жовтіли доріжки й стежки, що вилися до літнього театру», бульвар, кольорові убори одеських дам, «гук оркестру зверху на бульварі перебивав гук музик внизу, коло літнього театру»…

«Перед очима в Комашка стелилась широка, перша в Одесі, Дерибасівська вулиця, обсаджена двома рядками акацій. Вона йшла до моря, трошки западаючи в переярку, і через ту вулицю, як через ворота, було видно в далечині широкий простір: гору Ланжерон над морем, а коло гори синє широке море, закутане в білий, легенький, прозорий туман…

Малий Фонтан найкраще місце в Одесі, там забуваєш за сухі степи, за гарячу спеку великого шумливого південного города. Свіже морське повітря повіває з моря й завжди згонить зайву жару. Гарно, свіжо, вогко й недушно! Неначе несподівано заїхав у край, де цвіте весна й повіває тихий майський вітрець… Море стояло тихо, але між камінням підскакували біли гребні хвиль, шуміли, шелестіли, неначе кленовий лист на вітрі. Дихнуло поезією з моря на молодих людей…».

 

Дніпрова Чайка

Дніпрова Чайка… Це романтичне ім’я — псевдонім письменниці Людмили Олексіївни Березіної (в шлюбі Василевська, 1861—1927). Творчість Дніпрової Чайки, зокрема її поезії в прозі, була помітним явищем в український літературі кінця ХІХ — початку ХХ століття. Літературна спадщина письменниці невелика за обсягом, але вагома своїм реалістичним змістом та по праву входить у духовну скарбницю українського народу.

Народилася Дніпрова Чайка 20 жовтня (1 листопада)1861 року в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (тепер — с. Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області) в родині сільського священника. «Батько мій був веселий, гостинний і до всього прихильний…, — згадувала Людмила Олексіївна, — був ходячим збірником фольклору…». З дитинства прекрасну душу дівчинки полонили народні пісні та казки.

Життя у родини Березіних було наповнене християнськими традиціями та звичаями. Першу дочку Людмилу, коли їй виповнилося вісім років, батьки вирішили віддати на навчання до школи при Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі в Одесі. Дні в монастиря були одноманітними. Утреня, сніданок, наука, обід, рукоділля, співи, вечеря й сон. Дівчатка мусили суворо дотримуватися монастирських правил.  І хоча розпорядок передбачав працю на свіжому повітрі, Люді тих вільних хвилин було замало.

Закон Божий, історія, географія, педагогіка, чистописання… І все це вихованки мусили знати. Дівчинка не відставала від інших, але часто уявляла собі, що гортає не підручник, а іншу книжку, ще не написану. Може збірку казок чи оповідань, поезій чи пісень… Поезії, немов витончені чарівниці, підкрадались до неї і потай просилися на папір. Людмила почала віршувати. Так пролітав місяць за місяцем, але дівчинка дуже сумувала за рідними і вблагала батьків забрати її з монастиря.

Продовжила навчання Людмила Березіна в Одеський приватній жіночий гімназії, яку закінчила 1879 року, здобувши право викладати  у початкових школах. Вона розпочала педагогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, потім працювала у сільських школах Херсонської губернії. У 1881 році брала участь у роботі вчительських з’їздів в Одесі та Херсоні. У 1884 році Людмила Олексіївна бере участь у роботі шостого Археологічно-етнографічного з’їзду, що відбувся в Одесі. На цей з’їзд вона привезла три зошити зібраних нею фольклорних матеріалів.

На початок 80-х припадають і перші її літературні спроби. У 1885 році в український літературі з’являється нове ім’я  — Дніпрова Чайка. Таким псевдонімом вперше підписала Людмила Березіна вірші «Вісточка» і «Пісня», оповідання «Знахарка», які  побачили світ в українському літературному збірнику «Нива», виданому в Одесі у цьому же році в друкарні Юхима Фесенка стараннями письменника і юриста Дмитра Марковича. 

Вихід друком «Ниви» став помітним явищем в українському літературному житті. До збірника увійшло 25 віршованих та прозових творів відомих та маловідомих українських письменників — Михайло Старицький «Утоплена», Іван Нечуй-Левицький «Чортяча спокуса», переклад Петра Ніщинського  шостої пісні «Одіссеї» легендарного давньогрецького поета Гомера та інші. Також до «Ниви» увійшли народні пісні, зібрані на Одещині.

Видатний класик української літератури Іван Якович Франко у літературно-критичної статті «’Нива’, український літературний збірник. Одеса 1885 року» писав:  «’Нива’ єсть першою значною книжкою українською, виданою в Одесі…». Звернув увагу Іван Якович і на перші проби пера Дніпрової Чайки  та порадів «придивлятись пильно живому життю і живим людям і в поезії, і в прозі держатись тільки тих живих фактів, які сама бачила…».

У рік свого літературного дебюту Людмила Олексіївна одружується з Феофаном Олександровичем Василевським, який увійшов в українську літературу у другий половині 70-х років ХІХ століття як публіцист, автор праць з історії південних слов’ян під псевдонімом Софрон Круть. На час знайомства з Дніпровою Чайкою Феофан Василевський працював на посаді губернського статиста у Херсоні.1885 року Людмила Олексівна переїздить до свого чоловіка.

Починається Херсонський період у житті Дніпрової Чайки.. Як і її чоловік, Людмила Олексіївна брала участь у громадському та літературному житті Херсона. Тут протягом 1885—1887 років вона написала чимало віршів, оповідань, поезій у прозі, казок. Перу Дніпрової Чайки належать лібрето для дитячих опер композитора Миколи Лисенка «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна».

За життя письменниці її твори друкувалися у збірнику «Степ» (1886), альманахах «Перший вінок» (1887), «Хвиля за хвилею», журналах «Дзвінок», «Правда», «Зоря», газеті «Рада». Єдине прижиттєве видання творів Дніпрової Чайки було видано в Києві у 1919—1920 роках. Незначна кількість автографів поетичних творів Дніпрової Чайки зберігаються у Відділів рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України у Києві.

О моя надіє — золотії крила,

А орлине око — серце молоде,

Небо неомірне — молодая сила,

А кохання щире — сонечко святе!

На крильцях надії підіймусь високо,

Сила допоможе крила розгорнуть,

І тоді здолаю, як орлиним оком,

Серцем прояснілим мир весь озирнуть,

А кохання в серці сонечком засяє,

І тоді обійми я розкрию всім

І добра, і ласки, скільки лиш здолаю,

Скільки в серці маю, подарую ім.

 

Дніпрова Чайка. Знахарка : оповідання // Дніпрова Чайка. Вибрані твори / упоряд., підготовка текстів, передм., приміт. Н. Вишневської.  — Київ : Дніпро, 1987. — С. 22—31.

З першими прозовими творами — оповіданнями Дніпрова Чайка виступає в середині 80-х років ХІХ століття. Темою їх стало життя і побут українського села. За творчою манерою вони близькі до прози Григорія Квітки--Основ'яненка та Івана Нечуя-Левицького. Письменницю цікавить насамперед сільський побут, а не класові суперечності.

Оповідання «Знахарка» вперше надрукована в українському літературному збірнику «Нива» (Одеса, 1885, с. 151—161). Написано у стилі близькому до запису з народних уст. Змальована знахарка і ворожка баба Терещиха, що лікує темних і забобонних односельчан…

«Наша слобода чисто вся уже позастроювалась новенькими хатками, старосвітчини мало де й побачиш. Тільки й того, що стара верба у Чумаковому городі хитає сивою головою, наче дід, та щось розмовляє з криницею, що в неї під корінням; та ще як проминете Левкову Коваленкову хату, то по правій руці побачите щось таке, неначе сороче або гавине гніздо, поміж вербами та акаціями – ото-то ж і є бабина Терещишина хата…. живе там баба Терещиха, ота сама, що звуть відьмою або знахаркою, а декотрі просто брехливою бабою. І що то за баба! Від чого вона тільки не зна, кому тільки не береться помагать!...».

 

Народні пісні з голосу Дніпрової Чайки та в її записах / упоряд., вступ. ст. і приміт. О. І. Дея та В. Г. Пінчука. — Київ : Музична Україна, 1974. — 216 с.

Дніпрова Чайка вмила сприймати і очно відтворювати народні мелодії в усій їхній поетичній своєрідності. Опублікована була лише частина зібраного матеріалу. Інша частина залишалася в автографах. До цієї книжки включено записи пісень, зроблені Дніпровою Чайкою, що була одним із перших збирачів соціально-побутової й родинної лірики на півдні України, в колишній Таврії. Любов письменниці до народної пісні яскраво відбилася на її творчості.

 

Леся Українка

Ніжне та горде ім’я Леся Українка…  Так підписала свої вірші, вперше надруковані 1884 року у львівському журналі «Зоря», Лариса Косач, видатна українська письменниця та культурна діячка. Її талант проявився в багатьох літературних жанрах: поезія і епос, драма, проза і публіцистика. З дитинства її полонили чарівні звуки органної музика. Леся вчилася грати на фортепіано. Вона виконувала не лише твори видатних композиторів, але й власні імпровізації, сповнені душевних переживань. У 1875 році маленька дівчинка самостійно прочитала першу книжку «Розмова про земні сили» Михайла Комарова. На початку шостого року життя вчилася писати навмисне для того, щоб листуватися з рідними. Свій перший вірш «Надія» (Ні долі, ні волі у мене нема…) вона написала 1880 року.

Леся Українка знала багато європейських мов, а також старогрецьку й латинську. У 19 років написала для своєї молодшої сестри книжку «Стародавня історія східних народів», видану в 1918 році як підручник для національної школи. В 1893 році у Львові вийшла в світ перша збірка поезії «На крилах пісень».  В 1896 році була створена перша п’єса «Блакитна троянда». Одним з кращих творів світової літературі стала драма-феєрія «Лісова пісня», яка була написана під чарами рідного Полісся.

Лариса Петрівна Косач народилась 13 (25) лютого 1871 року у місті Звягелі  (нині Новоград-Волинський),  де на той час працював її батько Петро Антонович на посаді голови Новоград-Волинського мирового з'їзду мирових посередників. В 1878 році Петра Антоновича Косача було переведено із Новограда-Волинського на таку ж посаду до Луцька. Навесні 1879 року сюди переїхала і вся родина Косачів, де оселилась у будинку по вулиці Кафедральній поруч з костьолом Петра і Павла недалеко від замку Любарта, оповитого легендами і таємницями.

Взимку 1881 року, у день Йордану, Леся відпросилася подивитись на обряд посвячення води в річці Стир. Але трапилася неприємна подія…  Під час свята вона з подругою опинилася серед юрби в крижаній воді. Леся простудилася і через деякий час почала боліти права нога. Було поставлено діагноз — гострий ревматизм, який лікували ваннами й втираннями. Біль відійшла, і здавалося що лихо минуло.

З 1882 року постійним місцем проживання родини стало село Колодяжне поблизу міста Ковеля. Волинь славилася чарівною красою природи, яка надихала Лесю на поетичну творчість. Але хвороба принесла багато мук і горя. На початку зими в Лесі заболіла ліва рука — фалангові кісточки. Це заважало їй грати на фортепіано, вишивати, а з часом й навчатися. І невтишний вирок лікарів — туберкульоз кісток. З цього часу почалася боротьба мужньої Лесі Українки з хворобою. 1883 року у Київський університетський клініці Лесі зробили операцію. Але знову заболіла нога. Пекуча біль не давала ходити і лікарі пораділи соляні морські ванни. Родина вирішила відправити Лесю на лікування до Одеси. Це була її перша подорож до моря…

Відомий письменник і літературознавець Анатоль Ілліч Костенко (1908—1997) у художний біографії «Леся Українка» (1971) так описує цю подію: «Надходило літо 1888 року. Батьки міркували над поїздкою Лесі до моря. Спочатку думалося, що Леся поїде сама до Ялти, де її зустрінуть знайомі тітки Олени. А згодом туди приїде Михась, щоб разом повертатись додому. Але сталась несподіванка — надійшов лист від Михайла Комарова, доброго знайомого, члена «Громади». Його сім’я нещодавно переїхала з Умані до Одеси і запрошує Косачів приїхати погостити.

Цей лист змінив попередні наміри. Ольга Петрівна негайно вирішила скористатися цією нагодою, щоб зустрітися з Комаровим в справі дорученій Михайлом Драгомановим, а заодно залагодити деякі видавничі питання.

Отож одного червневого ранку на одеському вокзалі колодяженських мандрівників (матір і доньку) зустрічала родина Комарових, молоденька, як і Леся, Маргарита, одинадцятирічна Галинка (пізніше поетеса Галина Комарівна) і сам Михайло Федорович — нотаріус за службою, пристрасний бібліограф і бібліофіл за покликанням. Лесю він цікавив насамперед як автор першої нею прочитаної книжечки «Розмова про земні сили». Книжечку вона добре пам’ятала. А про автора зараз нагадала мати.

Завдяки невгомонній натурі Комарова Леся через якийсь тиждень уже добре знала Одесу. Хоч він сам прожив небагато, але орієнтувався краще від старожилів... Через кілька днів Косачівни, як називали їх усі знайомі, близько здружилися з родиною Комарових. У Маргариті знайшла Леся гарну товаришку, розумного, щоправда своєрідного, співрозмовника та незмінного чичероне в прогулянках по морському узбережжю.

Вперше на морі Косачі побували в супроводі дівчат Комарових. Маргарита вказала візникові дорогу. І через якийсь час бричка вирвалася з тісних вулиць і завулочків на широкий, рівний бульвар. Звичайні, малопривабливі міскі кам’яниці поступились місцем фешенебельним особнякам з обох боків бульвару, що потопали в розкішних садах, обнесених гратчастими парканами. Під кінець дороги візник, звернув ліворуч в один із провулків, проскочив садибу і раптом зупинився. Леся глянула вперед, і їй здалося, що світ обірвався, що все зникло: вгорі, внизу і прямо — тільки небо. Небо, і більше нічого. Перед нею було Чорне море... Маргарита розраховувала саме на такий ефект, коли вибирала дорогу до моря, тому-то вона з прихованим інтересом, наче між іншим, поглядала на свою товаришку. А Леся нічого не бачила й не чула, крім моря...

Надвечір невеликий пароплавчик з людьми, які нікуди не спішили, прогулювалися вздовж одеського побережжя. Ольга Петрівна, як і більшість пасажирів, примостилася з правого боку, щоб спостерігати приморську частину Одеси. Леся всілася на протилежному боці палуби. Вона хотіла побачити море в його безмежному просторі й величі, в усій його красі. Воно було в той день напрочуд гарне: сине-сине, з білими гребенями, з рожевими відблисками, з темно-зеленими тінями, золотими іскрами при заході сонця. Смеркалося. Пароплав пришвартувався до причалу. Пасажири кинулись на берез. Леся сиділа все на тому ж місці. Погляд її вп’явся в обрій, що раз по раз спалахував тихими блискавицями-пожежами, яких ніколи не бачиш на Волині. Дивно — на небі ні хмаринки до самого обрію, а спалахи крешуть і крешуть, виблискують. Наче шаблі в руках лицарів-велетнів...

Якщо Леся успадкувала від батька лагідність, стриманість та інші подібні риси, то від матері у неї помітно виявився нахил до мандрів. Те, що Ольга Петрівна все своє життя, навіть у глибокій старості, не трималася насидженого місця, передалось і її доньці. Як тільки гострий біль у нозі трохи вщухав, вона тут же намагалась розсунути стіни свого світу. Поривалась до нових, ще не звіданих закутків країни.

Так було й на сей раз. За своє перебування в Одесі мати й дочка оглянули морський берег на схід і на захід від Одеси на сотню кілометрів: Очаків, гирло Бугу, Херсон, Дніпровський лиман. Найбільше враження справив на Лесю Акерман...».

Описав поїздку Лесі Українки до Одеси крок за кроком відомий літературознавець Мирослав Олександрович Мороз (1926—2006) у праці «Літопис життя та творчості Лесі Українки» (1992), яка є хронологічним, документованим і перевіреним зведенням фактів біографії і творчості видатної української письменниці.

Дослідник встановив, що у липні 1888 року Леся Українка у супроводі батька прибула до Одеси з метою пройти курс лікування на Хаджибеївському лимані. В Одесі вона познайомилася з родиною Михайла Федоровича Комарова. Зокрема, подружилася з дочкою Комарових Маргаритою. Комарови на той час мешкали на Поштовій вулиці, № 27 (нині вулиця Святослава Караванського). Петро Антонович Косач незабаром виїхав з Одеси, і на зміну йому приїхала дружина, яка теж довго не була, і Леся Українка залишилася сама. Після закінчення лікування на лимані Леся Українка близько двох тижнів живе в Комарових. До неї приїхала мати Ольга Петрівна Косач. Інколи вони відправлялися в товаристві Комарових на морські прогулянки… 

Леся Українка описала першу поїздку до Одеси, і враження від зустрічі із неповторними морськими краєвидами у поетичному циклі «Подорож до моря» (1888), який присвятила родині Михайла Федоровича Комарова, доброго знайомого Косачів. Море з того часу вона пристрасно любила все своє життя. У червні 1889 року Леся Українка вдруге приїжджає до Одеси ...

 

Леся Українка. Подорож до моря [Посвята сім’ї Михайла Ф. Комарова] // Леся Українка. Усі твори в одному томі / Леся Українка ; передм. М. І. Литвинця. — Київ : Ірпінь : ВТФ «Перун», 2008.  —  С. 24— 27. 

До циклу «Подорож до моря» увійшли вірші: «Прощай Волинь! прощай рідний куточок…», «Далі, все далі! он латані ниви…», «Красо України, Подолля…»,  Сонечко встало, прокинулось ясне…», «Велике місто. Будинки високі…», «Далі, далі від душного міста…», «Ой високо, сонце в яснім небі стало…», «Вже сонечко в море сіда…», «Кінець подорожі…».

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне і разом спокою!

Забуваю і щастя, і горе —

Все неземне, — з’єднатись з тобою

Я жадаю на час. На годину,

Щоб не бачить нічого на світі,

Тільки бачить осяйну долину

І губитись в прозорій блакиті!..

 

Леся Українка. Подорож до моря : цикл поезій / упоряд. А. Кршемінський ; післямова Т. Ананченко ; худож. Л. Дем'янишина. – Одеса : Друкарський дім, Друк Південь, 2021. – 40 с.; іл.

Історія циклу «Подорож до моря» Лесі Українки має своє підґрунтя і, безперечно, заслуговує на увагу читача та ще й з огляду на те, що створений він був в Одесі.

Прикметно, що літературознавці не дійшли спільної думки щодо жанру твору. Так, аналізуючи «Подорож до моря», Борис Якубський кожний пронумерований римськими цифрами авторкою вірш визначає як «малюнок», а твір називає то «поемою», надаючи перевагу саме такому визначенню, то «ліричним циклом».

Михайло Коцюбинський

Михайло Михайлович Коцюбинський — найоригінальніший український прозаїк, блискучий новеліст. Він віртуозно володів художним словом і виробив свій яскравий самобутній стиль. Перу Михайла Коцюбинського належать філігранно написані повісті, оповідання, новели, які збагатили скарбницю української та світової літератури: повісті «Fata Morgana», «Тіні забутих предків», новели «Intermezzo», «Сон», «На острові», оповідання «Під мінаретами», «Що записано в книгу життя», етюд  «Цвіт яблуні»…

Народився Михайло Коцюбинський 5 (17) вересня 1864 року на Поділлі в місті Вінниця у родині дрібного службовця.  У 1874 році Коцюбинські переїхали у місто Бар. Михайла спочатку навчали вдома і лише восени 1875 року віддали до школи, одразу до третього класу. Навесні 1875 року він вступає до другого класу Шаргородського духовного училища — єдиного навчального закладу поблизу Бара. 1880 року закінчує навчання та продовжує займатися самоосвітою, читанням філософської та художньої літератури.

У 1881 році Коцюбинські повернулися до Винниці. Родини опинилася у скрутному становище. 1891 року Михайло Коцюбинський екстерном склав іспит на народного вчителя при Вінницькому реальному училищі. Протягом 1882— 1892 років вчителює, дає приватні уроки для дітей з заможних родин, а весь вільний час присвячував творчості. У Винниці Михайло Коцюбинський написав своє перше оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), але ніколи не друкував свої перші проби пера.

У 1890 році у львівському часописі «Дзвінок» публікується його вірш «Наша хатка». А невдовзі побачили світ оповідання для дітей «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», науково-популярні статті, нариси та переклади творів Генріха Гейне, Адама Міцкевича, Елізи Ожешко.. Михайло Коцюбинський вважав, що найбільшою драмою його життя було «неможливість присвятити себе цілком літературі».

Невдовзі Михайлу Коцюбинському вдалося знайти роботу, яка забезпечувала стабільний заробіток. Він згадував: «З 1892 року вдалося мені якось вступити на урядову службу до “ученої філоксерної “ комісії, що вела боротьбу з філоксерою по Бессарабії». Влаштуватися Коцюбинському у Філоксерній комісії допоміг український письменник, бібліограф, член одеської «Громади» Михайло Федорович Комаров. З Комаровим Коцюбинський познайомився навесні 1892 року, коли на його замовлення написав оповідання «П’ятизлотник», що мало ввійти до збірки «Запомога».

Михайло Комаров у листі до експерта філоксерної комісії Панаса Івановича Погибки писав: «Чи немає часом у Вас вакантного місця по філоксері для одного дуже симпатичного чоловіка? Чоловічок сей — М. Коцюбинський — писатель український, молодий чоловік, дуже щирий, служить він на сахарні в конторі, але хотів би призвичаїтись до якогось іншого діла, дуже інтересується філоксерою і хотів би поки що хоч на се літо мати роботу…».

Відомий громадський і культурний діяч, меценат Євген Харлампійович Чикаленко про цю пору життя Коцюбинського згадував так: «В Одесі я познайомився з Михайлом Коцюбинським, ще молодим, але вже відомим, найкращим нашим письменником. Він служив тоді в Бессарабії в філоксерній комісії і, проживаючи в Одесі, зі мною разом був вибраний у члени одеської «Громади», але скоро переїхав до Чернігова…».

З 1892 року Михайло Коцюбинський працював у складі комісії, яка боролася зі шкідником винограду в селах Бессарабії. У травні 1894 року він переводиться в Ізмаїльський повіт, а на весні 1895 року, після трирічної роботи в Молдавії Михайло Коцюбинський переводиться до Кримського філоксерного комітету. Цей період життя та діяльності письменник відобразив пізніше в оповіданні «Для загального добра», яке 1896 року було відзначено премією на конкурсі редакції львівського часопису «Зоря».

 

Коцюбинський М. Для загального добра : оповідання // Коцюбинський М. Твори:  в 3-х т. / Михайло Коцюбинський. — Т. І. — Київ : Дніпро, 1979. — С. 190—234.

Оповідання Михайло Коцюбинський закінчив писати у лютому 1895 року у Винниці. Окреме видання твору вийшло 1896 року у Львові. Примірник цього видання, який був надісланий зі Львова в Алупку на ім’я Михайла Коцюбинського, опинився в поліції… А коли 1897 року Коцюбинський хотів влаштуватися на роботу в Чернігівській земській управі, він змушений був написати пояснювальну записку на ім’я губернатора з приводу оповідання «Для загального добра».

В центрі гостросюжетної розповіді — доля молдавського селянина Замфіра Нерова із села Джурджулешти: сумлінно працюючи на своєму винограднику, він зумів досягти певного добробуту і от нещастя — рослинна тля філоксера напала на його виноградник. Зовні ще здорові, квітучі лози, а коріння підточують паразити. У село прибуває Філоксерна комісія. Яку ж допомогу в цьому разі пропонує держава селянинові? Єдину — знищити роками виплекану лозу…

 

Починалося ХХ століття…  В Одесі 5 травня 1900 року у родині видатного українського письменника і лікаря Івана Львовича Липи народився син Юрій — майбутній поет і публіцист. 1903 року розпочав в Одесі еру українського модерну Микола Кіндратович Вороний видавши перший український літературно-художній альманах «З-над хмар і з долин». 1909 року в Одесі побував відомий український письменник Іван Якович Франко. Але це вже інша історія…

 

Список літератури

• Ананченко Т. Під одеським вітрилом (до першого приїзду Лесі Українки до Одеси) // Леся Українка. Подорож до моря : цикл поезій / упоряд. А. Кршемінський ; післямова Т. Ананченко ; худож. Л. Дем'янишина. – Одеса : Друкарський дім, Друк Південь, 2021. – С.26 – 40.

• Вишневська Н. Дніпрова Чайка і її твори // Дніпрова Чайка. Вибрані твори / упоряд., підготовка текстів, передм., приміт. Надії Вишневської.  — Київ : Дніпро, 1987. — С. 5—18.

• Іван Нечуй-Левицький (1838—1918) // Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки) : у 2 кн. : підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська, С. С. Кіраль та ін. ; за ред. О. Д. Гнідан. — Київ : Вища школа, 2002. — Кн. 1. — С. 195—238.

• Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості. [Літературний портрет]. — Київ  : Дніпро, 1980. — 147 с.

• Коляда І. А. Михайло Коцюбинський / І. А. Коляда, О. Ю. Кирієнко ; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Київ : Укрвидавполіграфія, 2012. — 120 с.

• Костенко. А. Леся Українка / Анатоль Костенко ; упоряд. В. П. Сичевський. — Київ : А. С. К., 2006. — 512 с. — (Життя видатних людей).

• Марко Кропивницький — видатний діяч українського театру // Кропивницький М.  Твори / Марко Кропивницький ; ред. А. М. Невєжина ; худож. обкладинки В. М. Білоус. — Харків : Прапор, 2005. — С. 3—18.

• Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки  / Мирослав Олександрович Мороз ; відповід. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Наук. думка, 1992. — 632 с.

• Панасенко Т. М. Леся Українка / Тетяна Михайлівна Панасенко. — Харків : Фоліо, 2013. — 123 с.

• Пилипчук Р. Марко Кропивницький // Кропивницький М. П’єси / Марко Кропивницький ; вступ. ст. Ростислава Пилипчука ; упоряд. та авт. приміт. В. М. Івашків. — Київ : Дніпро, 1990. — С. 5—32.

• Топська Н. Батько українського театру. — Київ : ТОВ «Книжкова база ”Альфа”», 2017. — 64 с.

• Франко І. «Нива», український літературний збірник [Одеса, 1885 року] // Франко І. Зібрання творів : у 50-ті т. / Іван Франко ; АН УРСР, Ін-т літ-ри ім. Т. Г. Шевченка. — Т. 26. Літературно-критичні праці (1876—1885). — Київ : Наук. думка, 1980. — С. 374—379.

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.