5 книг про видатні постаті української історії і літератури: видання від Українського інституту книги

 

Герої цих книжок: меценат української культури Євген Чикаленко, укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови» Борис Грінченко, громадський і політичний діяч доби Української революції 1917—1921 років Павло Чижевський, поетеса, діячка ОУН Олена Теліга, «Золотий письменник України» Ліна Костенко.

 

Степан Процюк «Роман про Євгена Чикаленка»

Степан Васильович Процюк ( 1964) — прозаїк та есеїст, лауреат низки літературних нагород, зокрема володар відзнаки «Золотий письменник України». Автор понад 30-ти книг: «Переступ у вакуумі» (1996), «Шибениця для ніжності» (2001), «Серафими і мізантропи» (2002), «Тотем» (2005), «Інфекція» (2002), «Жертвопринесення» (2007), «Руйнування ляльки» (2010), «Троянда ритуального болю» (2010), «Маски опадають повільно» (2011), «Бийся головою до стіни» ( 2011), «Інфекція. Жертвопринесення. Тотем» (2012), «Чорне яблуко» (2013), «Бийся головою до стіни» (2013),«Пальці поміж піском» (2020)…  Степана Васильовича Процюка вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів.

 

Процюк С. Пан. Роман про Євгена Чикаленка / Степан Процюк. — Брустури : Дискурс, 2024. — 304 с.

Євген Харлампійович Чикаленко (1861—1929), громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист, увійшов у вітчизняну історію багатьма добрими справами. Саме йому вдалося сформувати визначальну думку національної ідеології благодійності: «Легко любити Україну до глибини своєї душі. Значно важче любити Україну до глибини своєї кишені». 1998 року Ліга українських меценатів заснувала премію імені Євгена Чикаленка, яку присуджують за благодійницьку діяльність.

«Хто ж він — цей сподвижник, чия діяльність і через століття відгукується вдячністю в серцях земляків? Про це й розмірковує у своєму новому романі Степан Процюк, прагнучи не лише занурити читачів у багатогранний світ свого героя, а й показати передусім людину — Євгена Чикаленка.

Він щоденно, дивом і вірою, творить газету «Рада». Фінансує її вихід, платить гроші всій редакції й гонорари кільком письменникам, яких вважає найталановитішими. Офірує кошти на навчання студентів з Великої України у Львові.

Відшуковує гроші, коли не вистачає власних. Він не знає, що таке ніяковість чи приниження, коли шукаєш гроші для української справи. «Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені», — тонко відчував наше фінансове лицемірство.

Він відмовився від високих урядових посад після подій 1917 року. Його внутрішнє життя було не біднішим душевного життя талановитого письменника. Зрештою, він сам був письменником, витворюючи у своїх «Спогадах» і «Щоденниках» живі відбитки дійсності.

Йому не треба було — для себе й сім’ї — багато статків, зайвих грошей, «впливовості» серед людей, що легко зводиться нанівець якоюсь несподіваною витребенькою організму. Він не розумів, як можна радіти награбованому, затиснутому в темний куток, як можна радіти від того, щоб лише брати, брати, брати... Зате як легко й по-весняному піднесено віддавати, віддавати, віддавати — людям, відчуваючи прихід нової енергії, нової віри, нової сили!

Віддавати до останньої краплі, ніколи не шкодуючи! Після більшовицької перемоги Євген Чикаленко все втратив. Але залишався корисним українству до останнього подиху. Адже інакше його життя в розкошах, невротичних вболіваннях за власний добробут і загрозу порожнечі — не мало б сенсу поза межами близької родини. Він завжди це розумів».

 

Ігор Стамбол «Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка»

Ігор Стамбол (1988) — історик, письменник, дослідник біографій, викладач Київського університету імені Бориса Грінченка. Автор близько 50 наукових публікацій, оповідань у різних збірниках та п'яти власних книжок, серед яких три художні.

Історичні праці Ігоря Стамбола розкривають маловідомі сторінки життя української інтелігенції зрізу ХІХ—ХХ століть. Зокрема, «Листування Івана Липи (2020) є унікальним джерелом з історії української Одеси та демонструє долю лікаря-українця напередодні й під час Української революції 1917—1921 років. Художня збірка «Злочинний порятунок» (2017) веде читача долями різних героїв, які зустрілися з викликами ХХ століття, а «Прокляття інших» (2020) — містичний трилер, що розкриває можливі наслідки відсутності покаяння за злочини радянської системи і багато в чому передбачає неминучість нової агресії Москви.

 

Стамбол І. І. Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка / Ігор Стамбол. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2024. — 192 с., іл.

Борис Грінченко — визначний український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань, автор фундаментальних наукових праць. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Його життя і діяльність для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах української культури і національної ідеї. Він відомий як науковець і педагог, автор, видавець, редактор педагогічної, художньої, науково-популярної літератури для дітей і дорослих, дослідник і пропагандист педагогічних знань, фольклорист, лексикограф, історик, перекладач літератури з багатьох мов світу.

Книжка «Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка» (2024) є авторською художньою інтерпретацією наслідків політичної діяльності родини Грінченків як найяскравіших діячів української культури, які найбільше постраждали внаслідок першої революції в Російській імперії.

Монархісти-чорносотенці в період першої революції в Російській імперії усвідомлюють можливість відокремлення українців в самостійну державу і наважуються на злочин. Жертвою обирають неформального лідера підросійських українців — Бориса Грінченка. Щоб уникнути розголосу, змовники втілюють низку підступних інтриг і забирають у лідера українців найцінніше. Ця книга для широкого читацького загалу.

 

Валентина Піскун «Павло Чижевський. На службі громади, з вірою в Україну»

Валентина Миколаївна Піскун (1957) — доктор історичних наук, професор, завідувач відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України. Народилася у смт Батурин Чернігівської області. Закінчила історичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

Має значний досвід викладацької та наукової роботи. Опублікувала розділи в 10 колективних монографіях і понад 200 наукових статей. Досліджує історію Української революції 1917—1923 років, українську політичну еміграцію та українське зарубіжжя, прометеївський рух поневолених Москвою народів, українську біографістику, становлення національної ідентичності українців, охорону культурно-історичної спадщини.

 

Піскун В. М. Павло Чижевський. На службі громади, з вірою в Україну / Валентина Піскун. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2024. — 160 с.

Павло Іванович Чижевський (1860—1925) — український громадський і політичний діяч родом з Полтавщини, депутат 1-ї Державної думи від Полтавської губернії (підписав Виборзьку відозву). Студіював фізику в Київському Університеті, згодом у Швейцарії (1884).

Земський діяч, член Української Радикально-Демократичної Партії і ТУП. Депутат Першої Державної Думи (входив до складу Української парламентської Громади). Член Української Центральної Ради від Полтавської губернії, член ЦК УПСФ. Входив до складу торгово-фінансових комісій УНР в Австрії, Чехословаччині, Польщі й Швейцарії. У 1918 році очолював закордонне бюро УПСФ у Відні. У лютому-серпні 1921 року входив до Ради Республіки — тимчасового верховного органу УНР, що діяв у Тарнові (Польща).

Автор низки публіцистичних праць, присвячених проблемам українського державотворення; винахідник «вітрової тюрбіни», що засвідчено швейцарським патентом. Батько чотирьох синів, троє з яких захищали Україну від російсько-більшовицької навали в Армії УНР.

Книжка «Павло Чижевський. На службі громади, з вірою в Україну» для усіх, хто цікавиться непересічною постаттю Павла Івановича Чижевського, суспільно-політичним життям України на зламі століть і загалом історією нашої держави.

 

Богдан Червак «Олена Теліга»

Богдан Остапович Червак (1964) — український громадський і політичний діяч, голова організації українських націоналістів (ОУН). Перший заступник Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України. Лауреат Премії імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні», нагороджений Відзнакою «Симон Петлюра. Журналістика і Державність».

 

Червак Б. Олена Теліга / Богдан Червак; худож.-оформлювач Є В. Вдовиченко. — Харків : Фоліо, 2024. — 416 с. — (Життя видатних українців).

Олена Теліга (1906 — 1942) — видатна українська поетеса, чільна діячка Організації українських націоналістів (ОУН). Розповідаючи про її життя, творчість і боротьбу за незалежність України, автор водночас осмислює складний суспільно-політичний період 30—40-х років ХХ сторіччя, який позначений активною діяльністю ОУН. У книжці приділено увагу взаєминам Олени Теліги з визначними постатями вітчизняної історії, зокрема Дмитром Донцовим, Олегом Ольжичем, Миколою Сціборським.

Окремий розділ присвячено літературно-мистецькому контексту, який спричинився до появи такого феномену в українській літературі як «Празька школа українських поетів», де творчість поетки посідає особливе місце. Публікуються також її маловідомі твори. Низка документів воєнної доби, зокрема з німецьких архівів, дають змогу відтворити атмосферу навколо героїні. Непростим було повернення Олени Теліги в незалежну Україну — про драматичний перебіг тих подій також ідеться у виданні.

«У суспільну свідомість повертається ім’я визначної діячки українського національно-визвольного руху, блискучої поетки, пристрасної публіцистки, для якої слова «життя» і «боротьба» стали синонімами, а мученицька смерть — доказом нерозривності Слова і Чину. Творчість Олени Теліги посідає вагоме місце в історії української літератури. Хоч, здається, ще зовсім недавно це ім’я було маловідоме не тільки широкому загалові, а й професійним літераторам, які в підрадянській Україні фактично не мали доступу до емігрантських джерел її творчості. А тим часом так званий вільний світ про Олену Телігу не тільки знав, а й гідно зберігав про неї пам'ять. На честь видатної поетки були названі науково-культурні товариства й установи, щорічно влаштовувалися урочисті академії, перевидавалися її твори, їй присвячувалися п’єси, вона стала ідейним дороговказом для багатьох українських патріотів».

 

Олександер Шугай «Ліна Костенко: я все, що я люблю…»

Олександр (Олександер) Володимирович Шугай (1940) — український письменник, поет, прозаїк, есеїст, перекладач, журналіст, дослідник життя і творчості Івана Багряного, член Національної Спілки письменників України (1982), лауреат Міжнародних премій імені Івана Багряного (1996), та премії Володимира Винниченка (2008), літературної премії «Благовіст» та фонду Тараса Шевченка (2017). Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка та семінар славістів при філософському факультеті імені Яна Коменського (Братислава).

 

Шугай О. Ліна Костенко : я все, що я люблю… (Роман без брехні, або Сповідь редактора книжки віршів та поем Ліни Костенко «Неповторність») / Олександер Шугай ; ред. Дмитро Головко. — 2-ге вид. доповн. — Київ : Дніпро, 2021. — 648 с. : іл.

Лі́на Василівна Костенко (1930) — найвизначніша українська поетеса, «Золотий письменник України» (2012). Дебютувала у плеяді поетів-шістдесятників збірками «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958). 1961 року вийшла поетична збірка «Мандрівки серця»… Шістнадцять довгих років поетичне слово Ліни Костенко було під забороною…  Ліна Василівна повернулася до шанувальників поезії з виходом у 1977 році збірки «Над берегами вічної ріки». Надзвичайний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979).  

Перу Ліни Костенко також належать поетичні збірки «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987), сценарій фільму «Чорнобиль. Тризна» (1993), поема «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опубліковано перший прозовий роман «Записки українського самашедшого». 2011 року побачили світ збірки «Річка Геракліта» і «Мадонна перехресть», а 2012 — «Триста поезій. Вибрані вірші». 1987 року за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність» Ліна Василівна Костенка удостоєна Шевченківської премії.

«Ліна Костенко : я все, що я люблю…»  — щира сповідь автора про свою редакторську працю над книжкою віршів та поем Ліни Костенко «Неповторність» (1980) у видавництві «Молодь» за умов нищівної комуністичної цензури. Ця унікальна тема в історії української літератури досі ніколи не висвітлювалась.

На цікавій документальній основі, з переконливими реальними фактами і в оригінальній, художньо поданій гостросюжетній формі тут ідеться про те, як в епоху тоталітаризму доводилося потерпати не тільки письменнику, а й редактору видавництва. Викрито зло радянського часу — цензуру.

Книга неодмінно стане в пригоді як історикам, так і студентській молоді різних уподобань, широкому колу читачів, особливо ж тим, хто хоче більше знати про наше гірке й героїчне минуле.

Підготували К.В. Бондарчук, завідувачка читального залу, та Н.М. Баранова, бібліотекар читального залу