Одеса другої половини ХІХ століття…
Марко Кропивницький
В історію української літератури й культури Марко Кропивницький ввійшов як талановитий драматург, один з творців професійного театру, видатний актор, режисер і композитор, організатор театральної справи в Україні. Яскравий та багатогранний акторський талант Кропивницького викликав захоплення глядачів. Саме в Одесі 1871 року розпочалася його театральна кар'єра як професійного актора, а в 1896 році в Одесі Марко Кропивницький відзначив двадцятип'ятирічний ювілей своєї театральної діяльності.
Народився Марко Лукич Кропивницький 22
(10) травня 1840 року у селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської
губернії (нині село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської
області) в родині дрібного шляхтича — управителя панських маєтків. Саме мати
Марка помітила його літературний і артистичний талант. Розлучившись із батьком,
вона не залишала виховання сина: навчала музики, ставила голос, розучувала з
ним різні вокальні партії.
1856 року Марко Кропивницький закінчив
повітову школу у місті Бобринець (нині Кіровоградська обл.). Захоплення театром
розпочалося ще тоді, коли він тільки навчався та брав участь в аматорських
виставах. І з того часу Кропивницький уже ніколи не залишав театру. З 1862 року
він відвідує заняття на юридичному факультеті Університету Святого Володимира в
Києві як вільний слухач. Під враженням однієї вистави, побаченої у київському
театрі, Марко Кропивницький почав писати свою першу драматичну п’єсу «Микита
Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить». Пізніше він переробляє її вже
під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю».
Наприкінці 1863 року, не завершивши
навчання, Кропивницький повертається до Бобринця, де з лютого 1864 року
влаштовується столоначальником цивільної частини в Бобринецькому повітовому
суді, потім — в повітовому поліційному управлінні. З липні 1865 року у зв’язку
з переведенням повітового центру з Бобринця до Єлисаветграда (нині
Кропивницький) переїхав сюди на посаду
секретаря повітового поліційного управління. Але вже в грудні повернувся до
Бобринця секретарем ратуші, що пізніше була перетворена на міську думу. В цей
час Марко Кропивницький захоплюється аматорськими виставами.
У вересні 1871 року Кропивницький, залишає
непривабливу для нього чиновницьку службу, продає будинок, все господарство і в
листопаді того ж року разом з дружиною Олександрою Костянтинівною, уродженою
Вукотич, яка незадовго до одруження (1868) закінчила Маріїнську гімназію в
Одесі, переїжджає саме до цього міста з надією вступити до університету або
технологічного інституту чи підготовиться до вступу в консерваторію.
Але доля вирішила інакше — Марко
Кропивницький в Одесі стає професійним актором.
Сталося це після відвідання ним однієї з вистав так званого Народного
театру графів І.А. та Д.А Маркових і М.П. Чернишова. В антракті він зустрічає
знайомого актора, який запрошує виступити в його бенефісі у виставі «Сватання
на Гончарівці» Григорія Квітки- Основ'яненка.
Ця доленосна подія відбулася 12 листопада
1871 року. Марко Кропивницький блискуче дебютував у ролі Стецька. Талановита
гра молодого актора дуже сподобалася одеським глядачам. Місцеві критики з
великим захопленням писали про його майстерність: «Дебют в ролі Стецька п.
Кропивницького привернув увагу своєю грою; при виході його на сцену сміх
публіки майже не припинявся; деякі куплети примушували його повторювати по два
і по три рази, оплескам і викликам не було кінця».
Граючи в театрі, Марко Кропивницький знову
беретеся за перо драматурга. У 1872 році
в одеський газеті «Новоросійський телеграф» було опубліковано привезений
з Бобринця водевіль «Помирились» та новий одноактний водевіль «За сиротою і бог
з калитою, або ж Несподіване сватання». Зближується з членами одеської
«Громади».
У
1873 році Кропивницький організує в Одесі аматорський хор з тридцяти п’яти
чоловіків — в основному студентів та семінаристів українського походження. З
цим хором він дає благодійні концерти, виконуючи українські твори. Тим часом у
театрі змінюється режисер, який натякнув Марку Кропивницькому, що його
присутність як актора в трупі не особливо потрібна. Через кілька днів, у грудні
1873 року він був уже в Харкові. Так почалися акторські мандри…
1882 року в Єлисаветграді був створений
перший український професійний театр «Товариство акторів» (Театр корифеїв),
засновником якого став Марко Лукич Кропивницький. Виступи акторів розпочалися
27 жовтня 1882 року з постановки «Наталки Полтавки». Саме у цій постановці в
ролі Наталки дебютувала на професійній сцені Марія Заньковецька. У 1883—1885
роках Марко Лукич зі своїм театром з тріумфом гастролює в Одесі, Миколаєві,
Києві, Житомирі, Харкові…
Досконало володіючи практично всіма
театральними професіями, Кропивницький творив на сцені правдиву картину життя —
з радощами і печалями, пошуками істини та справедливості, сподіваннями й
розчаруваннями. Всі елементи вистави — текст, грим, костюми, сценографія,
музика, пластика, міміка, жести — створювали неповторні образи, чарували і
захоплювали глядача.
22 листопада 1896 року в Одесі Марко Лукич
Кропивницький відзначав двадцятип'ятирічний ювілей своєї театральної
діяльності. Про приїзд Кропивницького до Одеси майже ніхто з публіки не знав.
Театр був переповнений і поява на сцені видатного корифея була несподіванкою
для шанувальників українського театру. Протягом всього вечора лунали оплески на
честь ювіляра. Після свого бенефісу Марко Лукич поїхав до Акермана і повернувся
до Одеси. Це була остання гастроль видатного митця українського театру.
У книзі подано п’єси видатного
талановитого драматурга Марка Кропивницького, які і в наш час користуються
популярністю та з успіхом ставляться на сценах театрів: «Глитай, або ж павук»,
«Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде — роса очі виїсть», «Дві
сім’ї (де зерно, там і полова), «Пошились у дурні», «Олеся».
Іван Нечуй-Левицький
Народився Іван Левицький 13 (25) листопада
1838 року у мальовничому містечку Стеблеві Київської губернії (нині Черкаська
область, Корсунь-Шевченківський район) у родині парафіяльного священика
Стеблівської містечкової Преображенської церкви. Початкову освіту здобув у
духовному училищі при Богуславському монастирі. Навчався у Київської духовної
семінарії та Київської духовної академії, де провчився чотири роки і отримав
ступень магістра богослов’я. Восени 1865 року був призначений на посаду вчителя
словесності в Полтавській духовній семінарії.
Саме у ці роки Іван Левицький створив свої перші повісті «Дві московки»,
«Рибалка Панас Круть», «Причепа», підписані псевдонімом Іван Нечуй, придбаним
від прізвища козацького полковника з улюбленої народної «Думи про Нечуя». Але
писати українською мовою і працювати в духовній семінарії — це були на той час
речі несумісні. Левицький подав заяву на звільнення й почав шукати нового місця
уже у світських навчальних закладах.
Згодом він переїжджає до Королівства Польського,
де працює вчителем у жіночих гімназіях Каліша (1866—1867) та Седлеця
(1867—1872). Але місцевий клімат не дуже сподобався йому. У листі від 24 липня
1890 року до українського вченого-філолога і громадського діяча Омеляна
Михайловича Огоновського він згадував : «Мене тягло на поетичний південь, де
більше світла, де природа краща; мене тягло на Україну. Я попросився в Одес[у]
або в Кишинев…».
11 серпня 1873 року він вже викладав в
Кишинівській чоловічій гімназії. «В Кишиневі я чув себе вже трохи неначе дома,
бо в Кишиневі багато українців. Кругом Кишинева місцина горяна, мальовнича:
скрізь садки та виноградники. Життя моє було приємне. На вакації я з компанією
товаришів їздив на кілька неділь до Одеси купатися в морі та в лимані. І море,
і мальовничі скелисті місця коло Одеси, і гарячий південь — усе припадало мені до душі, усе мало в собі
колорит поетичний. Кожні вакації я проживав на Україні, то в Стеблеві в брата,
то в сестри, коло Білої Церкви, недалеко від Києва…».
Так минуло 12 років… У 1885 році через
стан здоров’я Іван Левицький змушений був залишити педагогічну працю в
Кишиневі. Після виходу у відставку він оселився в Києві, де брав активну участь
у діяльності Київської громади, яка згуртувалася навколо часопису «Киевская
старина». У 80—90-ті роки Іван Нечуй-Левицький пише повісті «Гетьман Іван
Виговський», «Старосвітські батюшки та матушки», «Пропащі», роман «Князь Єремія
Вишневецький», нарис «Дрегочин та Остріг»…
Повість «Над Чорним морем» Іван
Нечуй-Левицький закінчив писати у 1888 році. Письменник не сподівався
надрукувати твір на Східний Україні, будучи певним, що царська цензура не
пропустить його. У листі до Омеляна Михайловича Огоновського від 12 липня 1890
року він писав: «Над Чорним морем» я ще не подавав до цензури, бо ходить така
чутка, що є приказ цензорам не пускати українських книжок, здорових та
показних, а тільки дрібненькі та маленькі казки, водевілі тощо (Певно, задля того,
щоб українська література була непримітна і не мала впливової та ще й
культурної сили та вартості)».
Повість «Над Чорним морем» вперше була
надрукована в журналі «Зоря», Львів, 1890, № 5—21. Наступного року повість
вийшла у Львові окремим відбитком в «Зорі». Вдруге повість вийшла 1903 року в
IV томі «Повістей й оповідань» Івана Нечуя-Левицького (Київ). І окремим
відбитком з цього тома. Готуючи це видання, письменник багато працював над
удосконаленням тексту повісті, зокрема над її мовою. Цензурна історія цього
видання мало відома. Дозвіл на її друкування дано 3 листопада 1904 року. У
тексті твору зроблено біля двадцяти цензурних купюр — вилучено всі місця, де є
критика тогочасних порядків, гнобительської національної політики на Україні.
Наступні видання повісті «Над Чорним морем» (20—30-і роки) здійснювалися за
першодруком.
У виданні повість «Над Чорним морем»
подається за текстом: Іван Нечуй-Левицький. Повісті й оповідання, т. IV. — 2-ге
вид. — Київ, 1905 (на обкладинці — 1906). Письменник описує той час, свідком
якого він був сам. Герої повісті — його сучасники — молода кишинівська
інтелігенція у вірі подій другої половини ХІХ століття, які розгортаються у
Кишиніві та Одесі.
Перші дні травня 1880 року, «але над
Кишиневом вже повівало літним теплом. Кишиневський міський садок… увесь
засаджений акаціями, тільки що розвився й стояв у всій майській красі… на лавці
сиділи дві панни, приятельки й товаришки по гімназії. Саня Навроцька та Надежда
Мурашкова. Йдучи на службу через садок, вони раз у раз сходилися зарані в садку
й гуляли по алеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а Саня Навроцька давала
лекції в женській єврейській школі… Саня
була жвава, проворна, ворушлива, гостра в словах… Розумна розмова показувала,
що вона багато читала, багато знала й усім цікавилась… Жіноче питання вона найбільше приймала до
серця й говорила за право жіноче з сльозами в очах… Саня й Надія Мурашкова були
великі приятельки й, як кажуть помазані одним миром…».
Сані Навроцької подобався молодий вчитель
гімназії Віктор Комашко, який зацікавив її своїми розмовами. Надежда Мурашкова
випадково зустріла на своєму життєвому шляху красеня Аристида Селаброса. Вже не
один роман був в житті гарного Селаброса. До його краси, до його повних уст
липнули молоді й панні, й паннїї, як метелики падають на світло, й не одна з їх
посмалила свої легенькі крильця… Селаброс насилу висидів в скарбовому банку, де
він служив. Чорні брови, чорні очі в Мурашкової не виходили в його з думки й
манили й дражнили його…».
У червні до Одеси «приїхали купатись в
морі два кишиневські молоді вчителі гімназії: Віктор Титович Комашко та Михайло
Федорович Мавродін. Був тихий душний вечір… Сонце впало в степ за плисковатою
Пересиппю. Небо горіло. Вода в заливі червоніла. Між червоним небом та водою
чорніла довга смужка невисокого берега, щось десь далеко-далеко тонула в імлі й
була неначе намальована пензлем на червоному прозорому склі… Залив, порти,
рядки кораблів в портах ніби дрімали й засипали, вкриті синім шатром неба,
облиті червоним гарячим одлиском до неба та води…
Трохи одпочивши Комашко почав пити чай.
Публіка все густіла на бульварі. Комашко придивлявся й вважливо слідкував очима
по бульварі, бо напевно знав, що Саня Навроцька дійсно поїхала до Одеси
купатись в морі. Несподівано він схопив стільця за спинку й прихилив до стола…
В той час з’явилась на бульварі Саня Навроцька. З нею рядом йшла Надежда
Мурашкова… Між столами несподівано з’явився Аристид Селаброс: він углядів
здалеку Мурашкову й своїх кишиневських знайомих…».
Очима Івана Нечуя-Левицького та героїв
його повісті «Над Чорним морем» можна побачити, якою була Одеса у 80-х роках
ХІХ століття: широкий морський простір, «Пересип над морем, з другого боку
заливу піднімалась висока гора Ланжерон», «парк з миршаних акацій; в садку
жовтіли доріжки й стежки, що вилися до літнього театру», бульвар, кольорові
убори одеських дам, «гук оркестру зверху на бульварі перебивав гук музик внизу,
коло літнього театру»…
«Перед очима в Комашка стелилась широка,
перша в Одесі, Дерибасівська вулиця, обсаджена двома рядками акацій. Вона йшла
до моря, трошки западаючи в переярку, і через ту вулицю, як через ворота, було
видно в далечині широкий простір: гору Ланжерон над морем, а коло гори синє
широке море, закутане в білий, легенький, прозорий туман…
Малий Фонтан найкраще місце в Одесі, там
забуваєш за сухі степи, за гарячу спеку великого шумливого південного города.
Свіже морське повітря повіває з моря й завжди згонить зайву жару. Гарно, свіжо,
вогко й недушно! Неначе несподівано заїхав у край, де цвіте весна й повіває
тихий майський вітрець… Море стояло тихо, але між камінням підскакували біли
гребні хвиль, шуміли, шелестіли, неначе кленовий лист на вітрі. Дихнуло поезією
з моря на молодих людей…».
Дніпрова Чайка
Народилася Дніпрова Чайка 20 жовтня (1
листопада)1861 року в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії
(тепер — с. Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області) в родині
сільського священника. «Батько мій був веселий, гостинний і до всього
прихильний…, — згадувала Людмила Олексіївна, — був ходячим збірником
фольклору…». З дитинства прекрасну душу дівчинки полонили народні пісні та
казки.
Життя у родини Березіних було наповнене
християнськими традиціями та звичаями. Першу дочку Людмилу, коли їй виповнилося
вісім років, батьки вирішили віддати на навчання до школи при
Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі в Одесі. Дні в монастиря були
одноманітними. Утреня, сніданок, наука, обід, рукоділля, співи, вечеря й сон.
Дівчатка мусили суворо дотримуватися монастирських правил. І хоча розпорядок передбачав працю на свіжому
повітрі, Люді тих вільних хвилин було замало.
Закон Божий, історія, географія,
педагогіка, чистописання… І все це вихованки мусили знати. Дівчинка не
відставала від інших, але часто уявляла собі, що гортає не підручник, а іншу
книжку, ще не написану. Може збірку казок чи оповідань, поезій чи пісень…
Поезії, немов витончені чарівниці, підкрадались до неї і потай просилися на
папір. Людмила почала віршувати. Так пролітав місяць за місяцем, але дівчинка
дуже сумувала за рідними і вблагала батьків забрати її з монастиря.
Продовжила навчання Людмила Березіна в
Одеський приватній жіночий гімназії, яку закінчила 1879 року, здобувши право
викладати у початкових школах. Вона
розпочала педагогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, потім
працювала у сільських школах Херсонської губернії. У 1881 році брала участь у
роботі вчительських з’їздів в Одесі та Херсоні. У 1884 році Людмила Олексіївна
бере участь у роботі шостого Археологічно-етнографічного з’їзду, що відбувся в
Одесі. На цей з’їзд вона привезла три зошити зібраних нею фольклорних
матеріалів.
На початок 80-х припадають і перші її
літературні спроби. У 1885 році в український літературі з’являється нове
ім’я — Дніпрова Чайка. Таким псевдонімом
вперше підписала Людмила Березіна вірші «Вісточка» і «Пісня», оповідання
«Знахарка», які побачили світ в
українському літературному збірнику «Нива», виданому в Одесі у цьому же році в
друкарні Юхима Фесенка стараннями письменника і юриста Дмитра Марковича.
Вихід друком «Ниви» став помітним явищем в
українському літературному житті. До збірника увійшло 25 віршованих та прозових
творів відомих та маловідомих українських письменників — Михайло Старицький
«Утоплена», Іван Нечуй-Левицький «Чортяча спокуса», переклад Петра Ніщинського шостої пісні «Одіссеї» легендарного
давньогрецького поета Гомера та інші. Також до «Ниви» увійшли народні пісні,
зібрані на Одещині.
Видатний класик української літератури
Іван Якович Франко у літературно-критичної статті «’Нива’, український
літературний збірник. Одеса 1885 року» писав:
«’Нива’ єсть першою значною книжкою українською, виданою в Одесі…».
Звернув увагу Іван Якович і на перші проби пера Дніпрової Чайки та порадів «придивлятись пильно живому життю
і живим людям і в поезії, і в прозі держатись тільки тих живих фактів, які сама
бачила…».
У рік свого літературного дебюту Людмила
Олексіївна одружується з Феофаном Олександровичем Василевським, який увійшов в
українську літературу у другий половині 70-х років ХІХ століття як публіцист,
автор праць з історії південних слов’ян під псевдонімом Софрон Круть. На час
знайомства з Дніпровою Чайкою Феофан Василевський працював на посаді
губернського статиста у Херсоні.1885 року Людмила Олексівна переїздить до свого
чоловіка.
Починається Херсонський період у житті
Дніпрової Чайки.. Як і її чоловік, Людмила Олексіївна брала участь у
громадському та літературному житті Херсона. Тут протягом 1885—1887 років вона
написала чимало віршів, оповідань, поезій у прозі, казок. Перу Дніпрової Чайки
належать лібрето для дитячих опер композитора Миколи Лисенка «Коза-дереза»,
«Пан Коцький», «Зима і весна».
За життя письменниці її твори друкувалися
у збірнику «Степ» (1886), альманахах «Перший вінок» (1887), «Хвиля за хвилею»,
журналах «Дзвінок», «Правда», «Зоря», газеті «Рада». Єдине прижиттєве видання
творів Дніпрової Чайки було видано в Києві у 1919—1920 роках. Незначна
кількість автографів поетичних творів Дніпрової Чайки зберігаються у Відділів
рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України у Києві.
О моя надіє — золотії крила,
А орлине око — серце молоде,
Небо неомірне — молодая сила,
А кохання щире — сонечко святе!
На крильцях надії підіймусь високо,
Сила допоможе крила розгорнуть,
І тоді здолаю, як орлиним оком,
Серцем прояснілим мир весь озирнуть,
А кохання в серці сонечком засяє,
І тоді обійми я розкрию всім
І добра, і ласки, скільки лиш здолаю,
Скільки в серці маю, подарую ім.
З першими прозовими творами — оповіданнями
Дніпрова Чайка виступає в середині 80-х років ХІХ століття. Темою їх стало
життя і побут українського села. За творчою манерою вони близькі до прози
Григорія Квітки--Основ'яненка та Івана Нечуя-Левицького. Письменницю цікавить
насамперед сільський побут, а не класові суперечності.
Оповідання «Знахарка» вперше надрукована в
українському літературному збірнику «Нива» (Одеса, 1885, с. 151—161). Написано
у стилі близькому до запису з народних уст. Змальована знахарка і ворожка баба
Терещиха, що лікує темних і забобонних односельчан…
«Наша слобода чисто вся уже
позастроювалась новенькими хатками, старосвітчини мало де й побачиш. Тільки й
того, що стара верба у Чумаковому городі хитає сивою головою, наче дід, та щось
розмовляє з криницею, що в неї під корінням; та ще як проминете Левкову
Коваленкову хату, то по правій руці побачите щось таке, неначе сороче або
гавине гніздо, поміж вербами та акаціями – ото-то ж і є бабина Терещишина
хата…. живе там баба Терещиха, ота сама, що звуть відьмою або знахаркою, а
декотрі просто брехливою бабою. І що то за баба! Від чого вона тільки не зна,
кому тільки не береться помагать!...».
Дніпрова Чайка вмила сприймати і очно
відтворювати народні мелодії в усій їхній поетичній своєрідності. Опублікована
була лише частина зібраного матеріалу. Інша частина залишалася в автографах. До
цієї книжки включено записи пісень, зроблені Дніпровою Чайкою, що була одним із
перших збирачів соціально-побутової й родинної лірики на півдні України, в
колишній Таврії. Любов письменниці до народної пісні яскраво відбилася на її
творчості.
Леся Українка
Леся Українка знала багато європейських
мов, а також старогрецьку й латинську. У 19 років написала для своєї молодшої
сестри книжку «Стародавня історія східних народів», видану в 1918 році як
підручник для національної школи. В 1893 році у Львові вийшла в світ перша
збірка поезії «На крилах пісень». В 1896
році була створена перша п’єса «Блакитна троянда». Одним з кращих творів
світової літературі стала драма-феєрія «Лісова пісня», яка була написана під
чарами рідного Полісся.
Лариса Петрівна Косач народилась 13 (25)
лютого 1871 року у місті Звягелі (нині
Новоград-Волинський), де на той час
працював її батько Петро Антонович на посаді голови Новоград-Волинського
мирового з'їзду мирових посередників. В 1878 році Петра Антоновича Косача було
переведено із Новограда-Волинського на таку ж посаду до Луцька. Навесні 1879
року сюди переїхала і вся родина Косачів, де оселилась у будинку по вулиці
Кафедральній поруч з костьолом Петра і Павла недалеко від замку Любарта, оповитого
легендами і таємницями.
Взимку 1881 року, у день Йордану, Леся
відпросилася подивитись на обряд посвячення води в річці Стир. Але трапилася
неприємна подія… Під час свята вона з
подругою опинилася серед юрби в крижаній воді. Леся простудилася і через деякий
час почала боліти права нога. Було поставлено діагноз — гострий ревматизм, який
лікували ваннами й втираннями. Біль відійшла, і здавалося що лихо минуло.
З 1882 року постійним місцем проживання
родини стало село Колодяжне поблизу міста Ковеля. Волинь славилася чарівною
красою природи, яка надихала Лесю на поетичну творчість. Але хвороба принесла
багато мук і горя. На початку зими в Лесі заболіла ліва рука — фалангові
кісточки. Це заважало їй грати на фортепіано, вишивати, а з часом й навчатися. І
невтишний вирок лікарів — туберкульоз кісток. З цього часу почалася боротьба
мужньої Лесі Українки з хворобою. 1883 року у Київський університетський
клініці Лесі зробили операцію. Але знову заболіла нога. Пекуча біль не давала
ходити і лікарі пораділи соляні морські ванни. Родина вирішила відправити Лесю
на лікування до Одеси. Це була її перша подорож до моря…
Відомий письменник і літературознавець
Анатоль Ілліч Костенко (1908—1997) у художний біографії «Леся Українка» (1971)
так описує цю подію: «Надходило літо 1888 року. Батьки міркували над поїздкою
Лесі до моря. Спочатку думалося, що Леся поїде сама до Ялти, де її зустрінуть
знайомі тітки Олени. А згодом туди приїде Михась, щоб разом повертатись додому.
Але сталась несподіванка — надійшов лист від Михайла Комарова, доброго
знайомого, члена «Громади». Його сім’я нещодавно переїхала з Умані до Одеси і
запрошує Косачів приїхати погостити.
Цей лист змінив попередні наміри. Ольга
Петрівна негайно вирішила скористатися цією нагодою, щоб зустрітися з Комаровим
в справі дорученій Михайлом Драгомановим, а заодно залагодити деякі видавничі
питання.
Отож одного червневого ранку на одеському
вокзалі колодяженських мандрівників (матір і доньку) зустрічала родина
Комарових, молоденька, як і Леся, Маргарита, одинадцятирічна Галинка (пізніше
поетеса Галина Комарівна) і сам Михайло Федорович — нотаріус за службою,
пристрасний бібліограф і бібліофіл за покликанням. Лесю він цікавив насамперед
як автор першої нею прочитаної книжечки «Розмова про земні сили». Книжечку вона
добре пам’ятала. А про автора зараз нагадала мати.
Завдяки невгомонній натурі Комарова Леся
через якийсь тиждень уже добре знала Одесу. Хоч він сам прожив небагато, але
орієнтувався краще від старожилів... Через кілька днів Косачівни, як називали
їх усі знайомі, близько здружилися з родиною Комарових. У Маргариті знайшла
Леся гарну товаришку, розумного, щоправда своєрідного, співрозмовника та
незмінного чичероне в прогулянках по морському узбережжю.
Вперше на морі Косачі побували в супроводі
дівчат Комарових. Маргарита вказала візникові дорогу. І через якийсь час бричка
вирвалася з тісних вулиць і завулочків на широкий, рівний бульвар. Звичайні,
малопривабливі міскі кам’яниці поступились місцем фешенебельним особнякам з
обох боків бульвару, що потопали в розкішних садах, обнесених гратчастими
парканами. Під кінець дороги візник, звернув ліворуч в один із провулків,
проскочив садибу і раптом зупинився. Леся глянула вперед, і їй здалося, що світ
обірвався, що все зникло: вгорі, внизу і прямо — тільки небо. Небо, і більше
нічого. Перед нею було Чорне море... Маргарита розраховувала саме на такий
ефект, коли вибирала дорогу до моря, тому-то вона з прихованим інтересом, наче
між іншим, поглядала на свою товаришку. А Леся нічого не бачила й не чула, крім
моря...
Надвечір невеликий пароплавчик з людьми,
які нікуди не спішили, прогулювалися вздовж одеського побережжя. Ольга
Петрівна, як і більшість пасажирів, примостилася з правого боку, щоб
спостерігати приморську частину Одеси. Леся всілася на протилежному боці
палуби. Вона хотіла побачити море в його безмежному просторі й величі, в усій
його красі. Воно було в той день напрочуд гарне: сине-сине, з білими гребенями,
з рожевими відблисками, з темно-зеленими тінями, золотими іскрами при заході
сонця. Смеркалося. Пароплав пришвартувався до причалу. Пасажири кинулись на
берез. Леся сиділа все на тому ж місці. Погляд її вп’явся в обрій, що раз по
раз спалахував тихими блискавицями-пожежами, яких ніколи не бачиш на Волині.
Дивно — на небі ні хмаринки до самого обрію, а спалахи крешуть і крешуть,
виблискують. Наче шаблі в руках лицарів-велетнів...
Якщо Леся успадкувала від батька
лагідність, стриманість та інші подібні риси, то від матері у неї помітно
виявився нахил до мандрів. Те, що Ольга Петрівна все своє життя, навіть у
глибокій старості, не трималася насидженого місця, передалось і її доньці. Як
тільки гострий біль у нозі трохи вщухав, вона тут же намагалась розсунути стіни
свого світу. Поривалась до нових, ще не звіданих закутків країни.
Так було й на сей раз. За своє перебування
в Одесі мати й дочка оглянули морський берег на схід і на захід від Одеси на
сотню кілометрів: Очаків, гирло Бугу, Херсон, Дніпровський лиман. Найбільше
враження справив на Лесю Акерман...».
Описав поїздку Лесі Українки до Одеси крок
за кроком відомий літературознавець Мирослав Олександрович Мороз (1926—2006) у
праці «Літопис життя та творчості Лесі Українки» (1992), яка є хронологічним,
документованим і перевіреним зведенням фактів біографії і творчості видатної
української письменниці.
Дослідник встановив, що у липні 1888 року
Леся Українка у супроводі батька прибула до Одеси з метою пройти курс лікування
на Хаджибеївському лимані. В Одесі вона познайомилася з родиною Михайла
Федоровича Комарова. Зокрема, подружилася з дочкою Комарових Маргаритою.
Комарови на той час мешкали на Поштовій вулиці, № 27 (нині вулиця Святослава
Караванського). Петро Антонович Косач незабаром виїхав з Одеси, і на зміну йому
приїхала дружина, яка теж довго не була, і Леся Українка залишилася сама. Після
закінчення лікування на лимані Леся Українка близько двох тижнів живе в
Комарових. До неї приїхала мати Ольга Петрівна Косач. Інколи вони відправлялися
в товаристві Комарових на морські прогулянки…
Леся Українка описала першу поїздку до
Одеси, і враження від зустрічі із неповторними морськими краєвидами у
поетичному циклі «Подорож до моря» (1888), який присвятила родині Михайла
Федоровича Комарова, доброго знайомого Косачів. Море з того часу вона
пристрасно любила все своє життя. У червні 1889 року Леся Українка вдруге
приїжджає до Одеси ...
До циклу «Подорож до моря» увійшли вірші:
«Прощай Волинь! прощай рідний куточок…», «Далі, все далі! он латані ниви…»,
«Красо України, Подолля…», Сонечко
встало, прокинулось ясне…», «Велике місто. Будинки високі…», «Далі, далі від
душного міста…», «Ой високо, сонце в яснім небі стало…», «Вже сонечко в море
сіда…», «Кінець подорожі…».
Море, море! Без краю просторе,
Руху повне і разом спокою!
Забуваю і щастя, і горе —
Все неземне, — з’єднатись з тобою
Я жадаю на час. На годину,
Щоб не бачить нічого на світі,
Тільки бачить осяйну долину
І губитись в прозорій блакиті!..
Історія
циклу «Подорож до моря» Лесі Українки має своє підґрунтя і, безперечно,
заслуговує на увагу читача та ще й з огляду на те, що створений він був в
Одесі.
Прикметно,
що літературознавці не дійшли спільної думки щодо жанру твору. Так, аналізуючи
«Подорож до моря», Борис Якубський кожний пронумерований римськими цифрами
авторкою вірш визначає як «малюнок», а твір називає то «поемою», надаючи
перевагу саме такому визначенню, то «ліричним циклом».
Михайло Коцюбинський
Народився Михайло Коцюбинський 5 (17)
вересня 1864 року на Поділлі в місті Вінниця у родині дрібного службовця. У 1874 році Коцюбинські переїхали у місто
Бар. Михайла спочатку навчали вдома і лише восени 1875 року віддали до школи,
одразу до третього класу. Навесні 1875 року він вступає до другого класу
Шаргородського духовного училища — єдиного навчального закладу поблизу Бара.
1880 року закінчує навчання та продовжує займатися самоосвітою, читанням
філософської та художньої літератури.
У 1881 році Коцюбинські повернулися до
Винниці. Родини опинилася у скрутному становище. 1891 року Михайло Коцюбинський
екстерном склав іспит на народного вчителя при Вінницькому реальному училищі.
Протягом 1882— 1892 років вчителює, дає приватні уроки для дітей з заможних
родин, а весь вільний час присвячував творчості. У Винниці Михайло Коцюбинський
написав своє перше оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє
тьма» (1884), але ніколи не друкував свої перші проби пера.
У 1890 році у львівському часописі
«Дзвінок» публікується його вірш «Наша хатка». А невдовзі побачили світ
оповідання для дітей «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», науково-популярні
статті, нариси та переклади творів Генріха Гейне, Адама Міцкевича, Елізи
Ожешко.. Михайло Коцюбинський вважав, що найбільшою драмою його життя було
«неможливість присвятити себе цілком літературі».
Невдовзі Михайлу Коцюбинському вдалося
знайти роботу, яка забезпечувала стабільний заробіток. Він згадував: «З 1892
року вдалося мені якось вступити на урядову службу до “ученої філоксерної “
комісії, що вела боротьбу з філоксерою по Бессарабії». Влаштуватися
Коцюбинському у Філоксерній комісії допоміг український письменник, бібліограф,
член одеської «Громади» Михайло Федорович Комаров. З Комаровим Коцюбинський
познайомився навесні 1892 року, коли на його замовлення написав оповідання
«П’ятизлотник», що мало ввійти до збірки «Запомога».
Михайло Комаров у листі до експерта
філоксерної комісії Панаса Івановича Погибки писав: «Чи немає часом у Вас
вакантного місця по філоксері для одного дуже симпатичного чоловіка? Чоловічок
сей — М. Коцюбинський — писатель український, молодий чоловік, дуже щирий,
служить він на сахарні в конторі, але хотів би призвичаїтись до якогось іншого
діла, дуже інтересується філоксерою і хотів би поки що хоч на се літо мати
роботу…».
Відомий громадський і культурний діяч,
меценат Євген Харлампійович Чикаленко про цю пору життя Коцюбинського згадував
так: «В Одесі я познайомився з Михайлом Коцюбинським, ще молодим, але вже
відомим, найкращим нашим письменником. Він служив тоді в Бессарабії в
філоксерній комісії і, проживаючи в Одесі, зі мною разом був вибраний у члени
одеської «Громади», але скоро переїхав до Чернігова…».
З 1892 року Михайло Коцюбинський працював
у складі комісії, яка боролася зі шкідником винограду в селах Бессарабії. У
травні 1894 року він переводиться в Ізмаїльський повіт, а на весні 1895 року,
після трирічної роботи в Молдавії Михайло Коцюбинський переводиться до
Кримського філоксерного комітету. Цей період життя та діяльності письменник
відобразив пізніше в оповіданні «Для загального добра», яке 1896 року було
відзначено премією на конкурсі редакції львівського часопису «Зоря».
Оповідання Михайло Коцюбинський закінчив
писати у лютому 1895 року у Винниці. Окреме видання твору вийшло 1896 року у
Львові. Примірник цього видання, який був надісланий зі Львова в Алупку на ім’я
Михайла Коцюбинського, опинився в поліції… А коли 1897 року Коцюбинський хотів
влаштуватися на роботу в Чернігівській земській управі, він змушений був написати
пояснювальну записку на ім’я губернатора з приводу оповідання «Для загального
добра».
В центрі гостросюжетної розповіді — доля
молдавського селянина Замфіра Нерова із села Джурджулешти: сумлінно працюючи на
своєму винограднику, він зумів досягти певного добробуту і от нещастя —
рослинна тля філоксера напала на його виноградник. Зовні ще здорові, квітучі
лози, а коріння підточують паразити. У село прибуває Філоксерна комісія. Яку ж
допомогу в цьому разі пропонує держава селянинові? Єдину — знищити роками виплекану
лозу…
Починалося ХХ століття… В Одесі 5 травня 1900 року у родині видатного українського письменника і лікаря Івана Львовича Липи народився син Юрій — майбутній поет і публіцист. 1903 року розпочав в Одесі еру українського модерну Микола Кіндратович Вороний видавши перший український літературно-художній альманах «З-над хмар і з долин». 1909 року в Одесі побував відомий український письменник Іван Якович Франко. Але це вже інша історія…
Список літератури
Ананченко Т. Під одеським вітрилом (до першого приїзду Лесі Українки до Одеси) // Леся Українка. Подорож до моря : цикл поезій / упоряд. А. Кршемінський ; післямова Т. Ананченко ; худож. Л. Дем'янишина. – Одеса : Друкарський дім, Друк Південь, 2021. – С.26 – 40.
- Вишневська Н. Дніпрова Чайка і її твори // Дніпрова Чайка. Вибрані твори / упоряд., підготовка текстів, передм., приміт. Надії Вишневської. — Київ : Дніпро, 1987. — С. 5—18.
- Іван Нечуй-Левицький (1838—1918) // Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки) : у 2 кн. : підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська, С. С. Кіраль та ін. ; за ред. О. Д. Гнідан. — Київ : Вища школа, 2002. — Кн. 1. — С. 195—238.
- Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості. [Літературний портрет]. — Київ : Дніпро, 1980. — 147 с.
- Коляда І. А. Михайло Коцюбинський / І. А. Коляда, О. Ю. Кирієнко ; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Київ : Укрвидавполіграфія, 2012. — 120 с.
- Костенко. А. Леся Українка / Анатоль Костенко ; упоряд. В. П. Сичевський. — Київ : А. С. К., 2006. — 512 с. — (Життя видатних людей).
- Марко Кропивницький — видатний діяч українського театру // Кропивницький М. Твори / Марко Кропивницький ; ред. А. М. Невєжина ; худож. обкладинки В. М. Білоус. — Харків : Прапор, 2005. — С. 3—18.
- Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки / Мирослав Олександрович Мороз ; відповід. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Наук. думка, 1992. — 632 с.
- Панасенко Т. М. Леся Українка / Тетяна Михайлівна Панасенко. — Харків : Фоліо, 2013. — 123 с.
- Пилипчук Р. Марко Кропивницький // Кропивницький М. П’єси / Марко Кропивницький ; вступ. ст. Ростислава Пилипчука ; упоряд. та авт. приміт. В. М. Івашків. — Київ : Дніпро, 1990. — С. 5—32.
- Топська Н. Батько українського театру. — Київ : ТОВ «Книжкова база ”Альфа”», 2017. — 64 с.
- Франко І. «Нива», український літературний збірник [Одеса, 1885 року] // Франко І. Зібрання творів : у 50-ті т. / Іван Франко ; АН УРСР, Ін-т літ-ри ім. Т. Г. Шевченка. — Т. 26. Літературно-критичні праці (1876—1885). — Київ : Наук. думка, 1980. — С. 374—379.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Надеемся на комментарии