«Пігмаліон»: до 110-річчя з дня виходу у світ найпопулярнішої п'єси видатного ірландського письменника Бернарда Шоу

 

Ірландський письменник, лауреат Нобелівської премії 1925 року з літератури Джордж Бернард Шоу (1856—1950 ) захоплювався музикою, цікавився живописом, багато років виступав в пресі як музичний та театральний критик. Свої блискучі, оригінальні, насичені парадоксами й жартами статті він підписував ініціалами «GBS». Але став відомим завдяки своїм неповторним та яскравим п’єсам, які увійшли до золотого фонду світової літератури і зробили справжній переворот у англійському театрі.

Літературну творчість Бернард Шоу розпочинав як романіст. У цей час він працював у фірмі, яка встановлювала телефони. Був постійним читачем бібліотеки Британського музею у Лондоні, а в ранці писав обов’язкові 5 сторінок свого майбутнього роману. У 1879—1883 роках він написав романи «Незрілість», «Нерозумний шлюб», «Кохання артистів» «Професія Кешеля Байрона» і «Соціаліст-одинак», у яких захоплено опоетизував людину праці. Щоправда, жоден із них не мав успіху.

Творчий шлях Шоу-драматурга розпочався в 90-ті роки  ХІХ століття, у період домінування в театрах Європи п’єс переважно розважального характеру. В Англії здебільшого ставили п’єси зарубіжних драматургів. Боротьбу за нову драму Бернард Шоу розпочав як теоретик — із популяризації творчості норвезького драматурга і поета Генріка Ібсена. Новаторство Ібсена-драматурга він убачав у наснаженні його п’єс раціональними, сповненими тонким підтекстом дискусіями, які в найрізноманітніших формах стали головним осердям і п’єс Бернарда Шоу.

Перша драма Шоу «Будинки вдівця» (1892), з якої бере свій початок «нова драма» в Англії, була поставлена в Незалежному театрі, реорганізованому згодом у «Сценічне суспільство». Пізніше з-під пера драматурга вийшли п’єси «Серцеїд» (1893) і «Професія місіс Уорен» (1893), об’єднані автором у цикл «Неприємних п’єс», назва якого сприймалася як виклик буржуазному суспільству. Майстер сценічної дії Бернард Шоу вміщує у свої п’єси розлогі ремарки з детальними описами обставин і характеристиками персонажів. У розгорнутих передмовах роз’яснює акторам, читачам та глядачам власне бачення зображеного.

За «Неприємними п’єсами» з’являється новий цикл драматичних творів «Приємні п’єси»: «Зброя та людина», (1894), «Кандіда» (1894), «Людина долі» (1895), «Поживемо — побачимо» (1896). У другому циклі Бернард Шоу заглиблюється в проблеми моральні, змінює прийоми сатиричного відтворенням дійсності. Сама назва циклу — «Приємні п’єси» — містить підтекстуальну іронію. У п’єсах «Зброя та людина», «Людина долі» драматург висміює фальшиві ілюзії та наївні романтичні уявлення про війну, розвінчує культ Наполеона І Бонапарта. В «Кандіді» Шоу закликає спрямувати зусилля на вирішення буденних проблем, що постають перед людьми.

У 1901 році було опубліковано новий цикл — «П’єси для пуритан», до якого увійшли «Учень диявола» (1897), «Цезар і Клеопатра» (1898) і «Звернення капітана Брасбаунда» (1899). Перша з них розповідає про боротьбу майбутніх Сполучених Штатів Америки за незалежність взимку 1777 року, симпатії автора — на боці борців за незалежність. У «Цезарі і «Клеопатрі» вустами бога Сонця Ра Бернард Шоу різко засуджує колоніальну політику, проводячи яскраві історичні паралелі — від часів Стародавнього Риму до нинішніх часів. Філософською комедією з іскрометним гумором назвали «Людину і надлюдину» (1903). Потім були написані п’єси: «Лікар перед дилемою» (1906), «Нерівний шлюб» (1909), «Смаглява леді сонетів» (1910), «Пігмаліон» (1912), «Обов'язок краси» (1913)… 

У 1918—1920 роки Бернард Шоу працював над драматичною пенталогією «Назад до Мафусаїла», що складається із п’яті не пов’язаних фабулою частин. Драматург відтворив ідейні суперечки своєї епохи. Розміркуючи про прогрес і розвиток цивілізації, Шоу апробував парадоксальну думку: змінювати потрібно не техніку і не політичний устрій, а саму природу людини. Людське життя надто коротке для того, щоб людина встигла розвинути і реалізувати всі здібності, даровані їй природою. Щоби встигнути відбутися, людина повинна прожити вік Мафусаїла — 300 років. Бернард Шоу змалював суспільство, якому вдалося вирішити проблему довголіття. Там панувала мрія про визволення з тілесної оболонки і злиття з безтілесним світом думки і духу…

П’єса «Свята Іоанна» була написана під впливом рішення про канонізацію Жанни Д’арк, яке 16 травня 1920 року ухвалив папа Бенедикт ХІ. Драматург спирався на матеріали судових хронік і намагався створити справжній образ героїні. Після п’єси про Жанну у творчості Бернарда Шоу почалася смуга тривалого мовчання, яку порушив лише прозовий «Довідник з капіталізму та соціалізму для освічених жінок».

У 1925 році Бернарду Шоу було присуджено Нобелівську премію «за творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за іскрометну сатиру, яка часто поєднується з винятковою поетичною красою». У привітальному слові було сказано, що «Шоу — автор п’єс, став одним із найяскравіших драматургів наших днів, а Шоу — автор передмов до п’єс — Вольтер нашого часу» Але Бернард Шоу цього не чув — він був рішучим противником усяких премій і на церемонію вручення не прибув. Її одержав посол Англії, а грошову винагороду Шоу перерахував у фонд перекладачів творів основоположника сучасної шведської літератури та сучасного театру Августа Стріндберга. 

Знову за перо драматурга письменник узявся лише в 1929 році і протягом восьми тижнів створив п’єсу «В’язок із яблуками». Впродовж 1932—1935 років Бернард Шоу разом з дружиною здійснив навколосвітню подорож пароплавом. Він побував в Африці, Новій Зеландії, Індії, Китаї, США. Мандруючи Шоу не припиняв драматургічної діяльності. Одна за одною з’являлися одноактні п’єси:  «Сільське сватання» (1933), «На мілині» (1933),  «Шестеро із Кале» (1934). У 1935 році побачила світ п’єса «Мільйонерка». Остання п’єса великого драматурга — мініатюра «Чому вона не побажала» (1950).

За роки творчої діяльності Бернард Шоу написав більше 50 п’єс, які підкорили сцену багатьох театрів світу. У 20-30-ті роки ХХ століття п’єси Джорджа Бернарда Шоу стараннями перекладачів Елеонори Ржевуцької та Михайла Пінчевського стали доступними й українською мовою. У ХХІ столітті твори Бернарда Шоу у перекладах Олександра Мокровольського, Владислава Носенка, Елеонори Ржевуцької та Марії Овруцької вийшли у серії «Лауреати Нобелівської премії».

 

П’єса «Пігмаліон»

Шедевр творчої майстерності Бернарда Шоу «Пігмаліон» був написаний всього за чотири місяці — з березня по червень 1912 року. Перша постановка «Пігмаліона» відбулася у віденському «Бургтеатрі» 16 жовтня 1913 року, а 11 квітня 1914 року п'єса була поставлена  на сцені лондонського Театру ЇЇ Величності і витримала 118 вистав. Роль Елізи написана Бернардом Шоу спеціально для Стелли Патрік Кемпбелл — велике кохання та 40-річне листування великого драматурга та видатної актриси стали приводом для написання п'єси «Милий брехун».

Назва п'єси Бернарда Шоу «Пігмаліон» нагадує про давньогрецький міф про Пігмаліона і Галатею. «Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон. Жив він самотньо, родини не мав і навіть не думав одружуватись, бо гордував жінками. Дізналася про це богиня кохання Афродіта, розгнівалась і надумала покарати зухвальця. Єдиною втіхою Пігмаліонові було різьбярство. В довгі години виснажливої праці він був справді щасливий. Якось — і, певне, на те була воля богині! — взявся він різьбити із найкращого мармуру, яким славиться острів Парос, жіночу постать, таку гарну, вродливу, що подібної і на світі немає.

Пігмаліон працював натхненно, невтомно, забуваючи про все на світі. І з кожним днем, що далі він різьбив, що більше зрізав упевненою рукою зайвих скалок із великої мармурової брили, то виразніший ставав обрис прекрасної жінки, наче сама богиня кохання виходила з білого морського шумовиння. Нарешті сніжно-біла статуя готова. Якої дивної вроди в неї обличчя, яке високе ясне чоло, які очі вимовні! Вона наче жива, здається, зараз милі вуста всміхнуться ласкаво й принадно, а ніжні дівочі руки простягнуться до нього, її творця. Збентежено дивиться Пігмаліон на свій витвір, і серце йому завмирає від незнаного щастя. О, якби боги вселили в камінь людську душу!..».

Чоловік закохався у чарівну скульптуру і почав молити богиню кохання Афродіту оживити Галатею. Побачивши, як щиро кохав скульптор, Афродіта оживила його витвір. «Настало свято Афродіти. Відзначали його по всій Елладі, а надто на Кіпрі, — адже саме на його землю вперше колись ступила богиня кохання, вийшовши з морського шумовиння… По всьому острову запалали жертовні вогні, замукали білі телиці з визолоченими рогами — їх дарували прекрасній богині. А як над жертовником знявся священний дим, Пігмаліон почав палко молитись… Богиня кохання, яка незрима була на святі, зрозуміла митця й дала йому доброзичливий знак: тричі на жертовнику спалахнув вогонь, і яскраві омахи сяйнули до неба. Мерщій подався Пігмаліон додому, до своєї мармурової красуні. Схилившись її поцілувати, він раптом відчув, що ніжне личко тепле, теплі і руки, і плечі. Від його дотику твердий мармур м'якшав, як м'якшає бджолиний віск під променями сонця. Тоді зраділий, збентежений від щастя Пігмаліон схопив своє створіння в обійми і поцілував у теплі вуста. Статуя — ні, не статуя, а жива дівчина — зашарілася й підвела ясні очі…».

З того часу ім’я Пігмаліон стало символом творця, який силою свого почуття зумів створити ідеал краси. В Європі міф був відомим завдяки «Метаморфозам» Овідія, останнього з поетів «золотої доби» римської літератури. Бернарда Шоу, використавши цей міф, написав п’єсу про духовне пробудження людини за допомогою мистецтва слова та творчості. Події відбуваються в Англії на початку ХХ століття. Замість скульптора в комедії Бернарда Шоу фігурує професор-лінгвіст Генрі Хігінс, який уклав парі зі своїм приятелем, полковником Пікерінгом. За умовами парі, Хігінс має за шість місяців навчити квіткарку Елізу Дулітл вишуканої вимові і на світському прийомі зуміти представити її як герцогиню.

«На наступних півроку ви лишаєтеся жити тут: будете вчитися розмовляти красиво, як продавщиця у квітковому магазині. Якщо будете добре поводитись і виконувати все, що вам звелять, то спатимете ви у пристойній спальні, їстимете всього досхочу й матимете гроші на шоколадки й на таксі. А якщо будете неслухняна й ледача, то спатимете в комірчині серед чорних тарганів, а місіс Пірс лупцюватиме вас віником. Через шість місяців ви чудово вберетеся і поїдете і кареті до Букінгемського палацу. Якщо король скаже, що ви не леді, поліція забере до лондонського Тауеру, де вам відрубають голову, аби застерегти від такого зухвальства інших квіткарок. Якщо вас не викриють, ви дістанете подарунок: сім шилінгів і шість пенсів, з якими почнете життя продавщиці у магазині. Якщо ж ви відмовитеся від цієї пропозиції, то будете найневдячнішою, найлихішою дівчиною…».

Бернард Шоу відмовився від щасливого завершення п’єси. А найголовніше — Еліза  пробуджує людські якості в того, хто її перетворив на освічену жінку, що може з успіхом зійти за герцогиню. Вона «вишукано вбрана, справляє , увійшовши до кімнати, враження такої непересічної шляхетності та вроди, що всі присутні мимоволі встають…». Драматург безмежно вірить в ідею, що справжня внутрішня культура людини залежить не від соціального статусу, а від її внутрішніх якостей. Але перед Елізою постала жорстока істина — здобувши манери й вимову герцогині, вона не знайшла собі місце серед аристократії…

 

Моя чарівна леді

Жанр — мюзикл, комедія

Режисер — Джордж К'юкор

Рік — 1964

Музичний комедійний фільм створений на основі однойменного мюзиклу Алана Джей Лернера (текст) та Фредерика Лоу (музика), який своєю чергою був створений на основі п'єси «Пігмаліон» Бернарда Шоу, що мала грандіозний успіх на театральній сцені.

***

 

Шоу, Бернард. Вибрані твори : пер. з англ. / Бернард Шоу. — Київ : ФОП Жупанський, 2008. — (Лауреати Нобелівської премії).

Т. 1. — 332 с.

До першого тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга Бернарда Шоу (1856-1950) лауреата Нобелівської премії ввійшли такі п'єси: «Учень Диявола», «Професія пані Ворен», «Вдівцеві будинки», «Зальотник»

 

Шоу, Бернард. Вибрані твори : пер. з англ. / Бернард Шоу. — Київ : ФОП Жупанський, 2009. — (Лауреати Нобелівської премії).

Т. ІІ / за ред. О. Мокровольського. — 461 с.

До другого тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга, лауреата Нобелівської премії ввійшли такі п’єси: «Цезар і Клеопатра», «Людина і надлюдина», «Андрокл і Лев», «Пігмаліон»

 

Шоу, Бернард. Вибрані твори : пер. з англ. / Бернард Шоу. — Київ : ФОП Жупанський, 2010. — (Лауреати Нобелівської премії).

Т. ІІІ / за ред. Владислава Носенка. — 384 с.

До третього тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга Бернарда Шоу (1856-1950) лауреата Нобелівської премії ввійшли такі п'єси: «Кандіда», «Майор Барбара», «Лікарева дилема», «Навернення капітана Брасбаунда».

 

Література про життєвий та творчий шлях Бернарда Шоу

• Гарачковська О. О. Джордж Бернард Шоу // Історія зарубіжної літератури ХХ ст. : навч. посіб. / В. І. Кузьменко, О. О. Гарачковська, М. В. Кузьменко та ін. — Київ : ВЦ «Академія», 2010. — С. 16—24.

• Джордж Бернард Шоу (1856—1950) // Шкляр Л. Є. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901—2006 / Шкляр Л. Є., Шпиталь А. Г. — Київ : Грамота, 2006. — С. 79—81.

• «Пігмаліон» Б. Шоу — зразок «драми-дискусії» // Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури ХХ століття. — 2-ге вид. перероб. та доп. / Давиденко Г. Й., Стрельчук Г. М., Гричаник Н. І. — Київ : Центр учбової літератури, 2009. — С. 332—335.

• Чорноземова Є. Шоу, Джордж Бернард  // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2-х т. Т. 2 : Л—Я / за ред. Н. Михальської та Б. Шавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2006. — С. 795—805.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.