«Intermezzo»: 115 років від часу створення новели Михайла Коцюбинського

 

«Любов і краса — це ті діаманти, які він шліфував із непоказних камінчиків та заховував у вічний скарб нашої національної культури» (Володимир Гнатюк, літературознавець, етнограф, фольклорист)

 

Михайло Михайлович Коцюбинський — найоригінальніший український прозаїк, майстер психологічного аналізу, талановитий художник-новатор, блискучий новеліст. Він віртуозно володів художним словом і виробив свій яскравий самобутній стиль в український літературі на межі ХІХ і ХХ століть. Перу Михайла Коцюбинського належать філігранно написані повісті, оповідання, новели, які збагатили скарбницю української та світової літератури: «Fata Morgana», «Тіні забутих предків», «Він іде», «Сміх», «Подарунок на іменини», «На камені», «Цвіт яблуні»…

Шедевром стала новела «Intermezzo», створена митцем тонкого художнього смаку 1908 року під враженням сільської природи. «Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалося денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалася в нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну сіл, і хлюпав нею собі у лице… Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю… Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне…».

«Intermezzo» — в перекладі з італійської означає «перерва». Цей твір написаний у найдраматичніший момент особистого життя Михайла Коцюбинського. Вкрай виснажений службою, громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпустку, як про рятувальну соломинку. А ще була одна з найпристрасніших сторінок у житті письменника — кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної, його колеги у статистичному бюро. Листи Коцюбинського до коханої, видані у 1938 році, стали бібліографічною рідкістю. У певний час Коцюбинський навіть думав розлучитися з дружиною, але сімейний обов’язок переважив…

На той час збентеженість вкрай схвильованої душі, нервове напруження заважали письменнику сісти за роботу і написати хоча б рядок. У листі до Євгена Чикаленка від 20 січня 1908 року Михайло Коцюбинський писав: «Ваш лист зворушив мене, бо я ще раз побачив і зрозумів, як трудно живій людині працювати, з одного боку, серед байдужості, а з другого — серед розцвіту егоїзму, який готов все завалити, аби хоч з руїни збудувати собі пам’ятник. Ставши в останній рік ближче до реальної роботи серед інертного, здеморалізованого бездіяльністю українського суспільства, я теж зазнав чимало гірких хвилин і добре зрозумів, як тяжко тепер робити і як легко було колись говорити.

Сумно і соромно признатися, що вся робота, наприклад у нашій «Просвіті» лежить на моїй жінці та мені, але це факт. Я так запрацювався, так утомився, що не витримую далі і мушу вийти з ради т[оварист]ва. За два місяці я буду вільний — і тоді зможу щось робити для літератури. Останні оповідання свої я писав при дуже важких умовах: хорий, утомлений, прихапцем, не сплючи по ночах. І це мене мучить не тільки фізично, а й морально…».

Євген Харламович Чикаленко, меценат української культури, видавець і публіцист, запросив Михайла Коцюбинського на відпочинок до себе в маєток в селі Кононівці, що на початку ХХ століття входило до складу Полтавської губернії. Тепер це північний куток Черкащини. Коцюбинський сподівався відпочити серед природи та написати щось у сільській тиші. У листі до Віри Коцюбинської від 19 червня 1908 року Михайло Михайлович поділився своїми враженнями: «Тільки вчора під вечір приїхали ми вдвох з Є[вгеном] Х[арламповичем] у Канонівку… Не можна сказати, щоб тут було особливо гарно; степ, низьке місце, часто з болотами, лісу нема, купатися не можна, хоч малесенькі ставки є. При домі великий запушений парк, в якому стільки ворон, як у Святому, і так само по цілих днях кричать… Євгеній Харлампійовович дбає про мене, водить мене, показує своє хазяйство, але все ж буде краще, коли він поїде, бо йому менше буде клопоту, а я зможу взятися до роботи і до спочинку… Не знаю, як мені тут буде, а хотілось би поправитись, одужати і дещо зробити. Поки ще роздивлюся і скоро напишу тобі більш детально про своє життя і його умови…». А у листі від 26 червня — «Поки що я задоволений одпуском. Смутився трохи, що не можу писати, а тепер примирився, лучче зберу матеріали та поправлюсь, а потому зможу писати і вдома. Так полюбив зелені простори, сонце, що мені жалко години, проведеної у хаті…».

Перебування в Канонівці збагатило письменника численними враженнями, що й знайшло відбиття в новелі «Intermezzo». «Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо; чорніші крила.

На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду дали — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Та тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти. А там ячмінь хилиться й тче… тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий, безостий колос б’є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.

Врешті встаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю…».

«Intermezzo» починається посвятою: «Присвячую Кононівським полям» та переліком незвичайних дійових осіб: Моя утома, Ниви в червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города та Людське горе.

«Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу.

Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно.

Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?

Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.

А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий згук і впав між ниви червоним куколем.

Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити.

Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри.

Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим.

Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так.

Цікавий я знати, як вони оте роблять?

Врешті таки підгледів.

Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.

Се було прекрасно.

* * *

Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати. Що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигав на мене?

Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому…».

За кілька днів до від’їзду з Кононівки Михайло Коцюбинський починає писати «Intermezzo»: «… цілий ранок сидів на човні у болоті, серед комишів, робив студію, — повідомляє він дружині в листі від 9 липня 1908 року. І додає там же: «… близько був до природи, а безлюддя заспокоїло мої нерви». Повернувшись до Чернігова, письменник знову поринає у швидкоплинне напружене життя і продовжує працювати над «Intermezzo».  Очевидно, що ця робота, незважаючи на несприятливу обстановку, ще раз повертала його, але вже подумки, в той блаженний край, де серед чарівної природи пройшли незабутні дні його відпочинку.

«Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...».

 

Коцюбинський, Михайло. Збірка творів / Михайло Коцюбинський ; укладання та передмова к.ф.н. Наталії Левченко, рец. Наргіс Гафурова. — Харків : Прапор, 2008. — 336 с.

У книзі подано найвідоміші твори Михайла Коцюбинського, які є справжньою перлиною української літератури: «Цвіт яблуні», «Persona grata», «Коні не винні», «Intermezzo», «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»…  Автор змальовує найвищі людські почуття на тлі чудових українських краєвидів, у творах представлені і сміливі маленькі герої в різних життєвих ситуаціях, часом драматичних та химерних, і осмислюється любов до краси рідної землі, пафос життєствердження кохання на граничних зрізах між життям та смертю, філософія буття людей та їх псилогічний стан.

 

 

Література про життєвий та творчий шлях Михайла Коцюбинського

Коляда І. А. Михайло Коцюбинський / І. А. Коляда, О. Ю. Кирієнко ; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Київ : Укрвидавполіграфія, 2012. — 120 с.

Михайло Коцюбинський (1864–1913) був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. Блискучий новеліст, він серед перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Саме Коцюбинського Панас Мирний назвав «великим майстром рідного слова», що, як «будівничий, виводив свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей».

***

• Костенко М. О. Художня майстерність Михайла Коцюбинського / М. О. Костенко. — Київ : Рад. шк., 1969. — 272  с.

• Коцюбинський Михайло (1864—1913)  // Українські письменники : довідник. — Київ : Велес, 2013. — С. 136—142.

• Коцюбинський Михайло Михайлович (1864—1913) // Шаров І. Ф. 100 видатних імен України / Ігор Шаров.— Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 1999. — 496 с.

• Коцюбинський М. Твори : в 7-ми т.  / Михайло Коцюбинський ; ред. кол. О. Є. Засенко (голова) та ін. — Т. 6. Листи (1905—1909). — Київ : Наукова думка, 1975. — 312 с. 

• Кузнецов Ю. Б. Поетика прози Михайла Коцюбинського / Ю. Б. Кузнецов. —  Київ : Наукова думка, 1989. — 272 с.

• Кузнецов Ю. Б. Слідами  феї Моргани :  вивчення творчості М. Коцюбинського в школі : посібник для вчителя / Ю. Б. Кузнецов, П. І. Орлик. — Київ : Рад. шк., 1990. — 208 с.

• Лазанська Т. І. Коцюбинський Михайло Михайлович (1864—1913)  // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2008. —Т. 5 : Кон— Кю. — С. 249.

• Левченко, Наталія. Естетизація буття в творчості Михайла Коцюбинського // Коцюбинський, Михайло. Збірка творів / Михайло Коцюбинський ; укладання та передмова к.ф.н. Наталії Левченко, рец. Наргіс Гафурова. — Харків : Прапор, 2008. — С. 3—18.

• Михайло Коцюбинський (1864—1913)  // Історія української літератури кінця ХІХ — початку ХХ століття : підручник / за ред. П. П. Хропка. — Київ : Вища школа, 1991. — С. 233—290.

• Поліщук Я. І ката, і героя він любив… : Михайло Коцюбинський : літературний портрет / Ярослав Поліщук. — Київ : ВЦ «Академія», 2010. — 304 с. — (Серія «Життя і слово»).

• Редінг, Барбара. Безумці : з історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксиної : роман / Барбара Редінг. — Київ : ВЦ «Академія, 2012. —184 с. — (Серія «Автографи часу»).

• Чопик, Ростислав. Михайло Коцюбинський. — Київ : АртЕк, 2001. — 64 с. — (УСЕ для школи).

 

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом