«Різдвяна пісня в прозі»: 180 років від часу видання повісті видатного англійського письменника Чарльза Дікенса

 

«Я намагався в цій маленькій книзі про духів показати примару Ідеї, яка не повинна розсварити моїх читачів ні з гумором, ні з собою, ні один з одним, ні зі святковими днями або зі мною. Нехай ця книжка живе у ваших домівках як привітний Дух, і кожен, хто читатиме, не відкладе її вбік, а дочитає до кінці. Грудень 1843 року. Ваш вірний друг і слуга Ч.Д.».

 

19 грудні 1843 року вийшла у світ перша святкова повість Чарльза Дікенса «Різдвяна пісня в прозі» — один із кращих творів світової літератури про найвищі людські цінності. Різдвяний цикл включає ще повісті: «Дзвони» (1844), «Цвіркун за вогнищем» (1845), «Битва життя» (1846) та «Одержимий» (1848). Дікенс любив різдвяні свята. «Це радісні дні — дні милосердя, доброти, всепрощення». Це єдині дні року, коли люди розкривають одне одному свої серця…  Чарльз Дікенс сприймав Різдво, як свято домашнього вогнища з традиційними веселими іграми, танцями після вечері з обов’язковою індичкою і пудингом. У кожній різдвяній історії Дікенса є незвичайне, фантастичне, чарівне…  

У Різдвяну ніч в оселі головного героя з’являються невблаганні й незворушні духи, які допомагають йому переосмислити життя, зрозуміти його велич і красу. Скрудж — це людина без серця, зовсім байдужа до своїх близьких і рідних. «Через холод у душі вся постать його немов заморозилася: ніс загострився, щоки зморщились, хода стала скутою, очі почервоніли, тонкі губи посиніли, а голос, хитрий та прикрий, скрипів. Холодним інеєм блищало його волосся, брови і сухе підборіддя. Скрудж всюди носив із собою той холод; у найспектоніші дні він морозив ним свою контору і не давав їй нагрітися хоча б на один градус навіть на Різдво.

Вуличний холод і тепло не впливали на Скруджа. Жодна спека не могла його зігріти і жоден холод не морозив його. Не було вітру, жорстокішого за Скруджа, снігу дошкульнішого, дощу невблаганнішого, ніж Скрудж. Найгірша негода не могла дойняти його. Злива, град, сніг, сльота мали тільки одну кращу за нього перевагу — вони бувають іноді щедрі, а Скрудж ніколи. Ніхто на вулиці, зустрівшися з ним, не зупинявся, щоб привітно запитати в нього: «Як ся маєте, пане Скрудж? Коли ви зайдете до мене?» Старці ніколи не сподівалися від нього милостині; діти ніколи не питали в нього, котра година; ніхто ніколи за все його життя — ні чоловік, ні жінка — не попросив його показати дорогу… Скрудж не звертав на те ніякої уваги. Йому навіть подобалося протовплюватися дорогами людського життя, нехтуючи людським співчуттям…».

Напередодні Святого вечора Скрудж неохоче відпускає свого службовця на святковий день, грубо відмовляє племіннику прийти до нього на обід, радить двом джентльменам, які завітали до нього за пожертвуванням для бідних, побудувати побільше в’язниць і робітних будинків, а потім вирушає додому та вкладається спати в холодну постіль… Ця ніч буде сповнена моральними потрясіннями для містера Скруджа. Його відвідають три Духи. Перший з них поверне його в минуле. Він знову побачить себе жалюгідним, нещасним хлопчиськом, а потім другий дух понесе його дуже розбагатілого, але також відчуженого від товариства людей, як і його покійний компаньйон, крізь темінь сьогоднішньої ночі. Невидимий для інших, він несподівано опиняється в кімнаті свого клерка Боба й чує, як Боб і вся його рідня, піднімаючи келихи, п’ють за здоров’я Скруджа. І таку любов несподівано він відчуває до всіх тих, хто зібрався за столом. І таку жалість до маленького Тіма, котрий, судячи з його нездоров’я, не доживе до наступного Святого вечора, що на очі набігають сльози. Та дух несе його далі, і ось він уже в кімнаті свого племінника й знову чує, як п’ють за його здоров’я. О, як би він хотів лишитися за цим святковим столом, але невмолимий привид несе його далі, і він знову опиняється в своєму ліжку, а коли розплющує очі, сам уже поспішає назустріч третьому духу.

Цей дух мовчки несе його в майбутнє. Він пролітає над Лондоном, вітер доносить до нього окремі фрази, уривки речень: хтось помер, але ця людина не варта жалю... Цікаво, хто ж успадкує його незліченні багатства... Чи знайдеться хоч одна людина, яка у цю негоду піде за його труною? І довго Скрудж допитуватиметься у духа, чи зможе він змінити своє майбутнє, якщо стане іншою людиною, зовсім не схожою на таку, якою він, собі на сором, був. А потім раптом зіщулившись, обертається на різьблену колонку ліжка. Так, це був лише сон! Скрудж прокидається і стає зовсім іншою людиною… «Різдвяна пісня в прозі» Чарльза Дікенса вчить нас добру і застерігає від лихих вчинків, вселяє віру, що в житті не буває безвихідних ситуацій. Людина завжди має шанс стати кращою. Робити добро ніколи не пізно...

 

 

Діккенс, Чарльз. Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами / Чарльз Діккенс ; пер. з англ. Ольги Косач-Кривинюк. — Київ : Знання, 2018. — 175 с. — (English Library).

Переклад «Різдвяної пісні в прозі» з англійської зробила письменниця Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, молодша сестра Лесі Українки. У її перекладах побачили світ твори Елізи Ожешко, Віктора Гюґо, Редьярда Кіплінга, Жорж Санд, Гі де Мопассана, Александра Дюма… У книзі використано ілюстрації Гарольда Коппінга, Чарльза Едмунда Брока, Джона Ліча, в оформленні обкладинки — картину англійської художниці Софі Андерсон «Різдвяний індик» (1868). 

«Якось перед одним із найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура. Туман аж проймав. Скрудж чув, як люди ходили надворі, крекчучи від холоду, потираючи руки та тупаючи ногами, щоб зігрітися. Годинник на вежі пробив тільки третю годину, а вже було зовсім темно… А Скрудж продовжував далі свою роботу… Тим часом туман зробився такий густий, а темрява стала така непроглядна, що на вулиці з’явилися люди із запаленими смолоскипами… Старий чорний дзвін, що висів на старій вежі й заглядав звідти у готичне вікно, лукаво зиркаючи на Скруджа, зник у темряві. Він бив години і чверті годин немов із-за хмар… Час було вже замикати контору… Скрудж пообідав у похмурому трактирі, там, де він мав звичай завжди обідати, перечитав усі часописи, у кінці вечора втішався в товаристві своїх банкових книжок, а потім пішов спати. Він жив у тому помешканні, що колись належало його покійному товаришу. Це була низка темних кімнат у здоровенному будинку, що стояв у самому кінці маленького двора, де йому було дуже тісно. Здавалося, що цей будинок, коли був маленький і грався з другими будинками в піжмурки, забіг у цей двір, а потім не знав, як йому звідти вийти. Тепер він був такий старий та понурий, що, крім Скруджа, ніхто в ньому не жив… У Скруджевій домівці все було на своєму місці: і в кімнаті, і в спочивальні, і в комірчині… Скрудж замкнув двері на два оберти ключа, чого зроду не робив раніше. Убезпечивши себе від несподіваного нападу. Скрудж переодягся у халат, узувся в пантофлі, надів нічну шапочку і сів біля вогню пити своє тепле питво…».

 

Скрудж. ілюстрація до «Різдвяної пісні в прозі»

 

Діккенс, Чарлз. Різдвяна пісня в прозі: святвечірнє оповідання з привидами / Чарлз Діккенс ; пер. з англ. М. Філоненко ; за загл. ред. Т. Клюкіної ; автор ілюстрацій Юлія Ясінська. — Київ : Фарс Україна, 2018. — 144 с., іл.

У святкові дні часто трапляються дива. У Різдвяну ніч Скрудж зустрічає привид свого померлого компаньйона Джейкоба Марлі, який пообіцяв йому зустріч із Духами Минулого, Теперішнього та Майбутнього Різдва…

Скрудж «раптом звернув увагу на дзвоник, який давно вже висів у кімнаті без діла. Раніше його шнур з’єднував цю кімнату з іншою, розташованою на горішньому поверсі, щоправда, не зрозуміло, для чого. Тож уявіть, як моторошно стало Скруджу, коли він побачив, що шнурок зненацька ледь поворухнувся. Спочатку це було майже непомітно й безгучно, та згодом дзвоник ніби прокинувся, теленькнув спершу тихо, далі щораз гучніше, й за хвилину дзвоники у будинку голосно зателенькали всі разом.

Це тривало десь півхвилини чи й цілу хвилину, але Скруджеві здалося, що дзеленчання не припинялося вічність. Якоїсь миті дзвоники вмовкли так само раптово, як і зазвучали. Майже відразу по тому Скрудж почув брязкіт і грюкіт, мовби хтось у погребі винаря тягнув по діжках важкі ланцюги. І тут Скрудж згадав; подейкують, що коли в будинку з’являються привиди, першою ознакою цього є брязкіт кайданів.. Але за мить він сполотнів, бо привид пройшов крізь грубі двері й став просто перед ним. Вогонь у каміні на мить спалахнув, ніби намагаючись вистрибнути й сказати: «Я знаю його, знаю! Це Дух Марлі!» — та знову згас.

Те саме обличчя Марлі, та сама ріденька кіска на потилиці. Він був у своєму вічному каптані, потертому жилеті, старих панталонах і черевиках із китичками, розкошланими, як його кіска. Довгий ланцюг огортав його замість пояса й волочився ззаду мов хвіст. Коли він наблизився, Скрудж розгледів причеплені до ланцюга скарбнички, ключі, комірні замки, бухгалтерські книги, боргові розписки й туго натоптані гаманці, оздоблені кутими візерунками. Примара світилася наскрізь, і Скрудж, міг бачити ґудзики на своєму пальті, що висіло в неї за спиною. Старий колись багато чув про черствість і бездушність Марлі, але досі не надто вірив таким балачкам. Та й зараз не вірив своїм очам попри те, що дивився просто на привид, який стояв перед ним, і кров знову захолола від його смертельного крижаного погляду…

Я полонений у путах, невільник, двічі закутий у ланцюг, — закричав привид. Хотів би й не знати, що століття страждань таких як я безсмертних мучеників відходитимуть у вічність, аж поки цей світ не знайде справжнього добра, поки воно не розквітне. Хотів би не знати, що кожна християнська душа, займаючись власною справою, не здатна збагнути: її смертне життя надто коротке для достатнього накопичення добра в світі. Хотів би не знати, що навіть ціле життя в каятті не поверне втраченого душею за короткий час… Людяність мала бути моєю справою. Праця для загального добробуту мала бути нею, а ще — милосердя, терпимість, доброзичливість… Усе ЦЕ мало бути моєю справою… 

Сьогодні я прийшов, аби попередити, подарувати тобі надію, що ти зможеш уникнути моєї долі, Ебенезере. Але знай: до тебе прийдуть, — привид грізно підніс руку, — ще троє духів…  Якщо не зустрінешся з ними, — гудів Дух, — не уникнеш моєї гіркої долі. Тож чекай на першого духа завтра, коли годинник проб’є північ…».

Дух Марлі. Ілюстратор Юлія Ясінська

 

«Коли Скрудж прокинувся, було темно хоч в око стрель. Він довго вдивлявся в морок, але так і не зміг розгледіти навіть вікна. Перед очима стояла суцільна стіна непроникної  пітьми. Здаля озвався важкий дзвін — пробив чотири чверті. Старий прислухався, щоб зрозуміти, котра година. Він страшенно здивувався, коли налічив шість, сім, вісім годин — і так аж до дванадцяти. Тож настала північ…

Скрудж лежав нерухомо, аж поки не пробило ще три чверті. Тепер він раптом згадав попередження Духа: наступний ночі прийде ще один посланець. Скрудж вирішив уже не зсипати…  Остання чверть до першої тягнулася дуже довго, й Скруджу навіть здалося, що він задрімав і пропустив бій курантів, але нарешті пролунав довгоочікуваний дзвін… Тої ж миті спалахнуло яскраве світло й запинало над його ліжком здійнялося мовби від сильного вітру.

Наче невидима рука відкинула завісу просто в Скруджа перед обличчям. Вона злетіла від нового пориву вітру, старий підскочив з переляку і опинився віч-на-віч із таємничим неземним гостем, який відкинув запинало…  Незнайомець мав доволі дивну зовнішність. Спочатку здавався дитиною, трохи згодом — уже дідуганом. Привид ніби стояв за опукло вигнутим склом… Я дух Різдва минулих часів…».

 

Дух Різдва минулих часів. Ілюстратор Юлія Ясінська

 

«Скрудж, розбуджений власним хропінням, сів на ліжку, щоб усе добре обміркувати. Він уже здогадався, що куранти ось-ось мають гучним дзвоном сповістити про настання півночі. Відчував: прокинувся саме вчасно, аби зустрітися з другим посланцем, про якого попереджав Джейкоб Марлі. Не знав, звідки чекати нового відвідувача… Тож приготувавшись нині до найстрашнішого, він, однак, не був готовий просто лежати й чекати. Тим часом нічого дивовижного не відбувалося…  Та рівно о перший з-під його ліжка раптом ударив промінь яскраво-червоного світла, і це криваве світло залило переляканого старого. Воно лякало більше за десятки привидів, адже годі було збагнути, що це означає і чим скінчиться. Ще дужче перелякався Скрудж, коли подумав, що десь під ліжком спалахнув вогонь… Думка про пожеже не давала йому спокою, тому він тихенько підвівся й почовгав домашніми капцями до найближчих дверей.

Тільки-но Скрудж доторкнувся до їх ручки як дивний голос покликав його на ім’я і наказав увійти. Він скорився. Це була кімната Скруджа, але якось дивно змінена… На підлозі височіло щось подібне до трону. Скрудж придивився: насправді то були індички, гусаки, дичина, солонина, великі шматки яловичини, молочне  порося, гірлянди сосисок, солодкі пиріжки з різною начинкою, пудинги з родзинками…

На цьому дивному троні в невимушеній, розслабленій позі сидів велетень з веселим обличчям, доволі приязний. У руці він тримав запалений смолоскип, за формою подібний до рогу достатку, та піднімав його дедалі вище, ніби пильно придивляючись до Скруджа, який ховався у півмороку, крадькома визираючи з-за дверей. Прошу, — мовив Дух. Заходь і будьмо знайомі. Я — Дух цьогорічного Різдва…».

 

Дух цьогорічного Різдва. Ілюстратор Юлія Ясінська

«Дух наближався повільно, безгучно й лиховісно. Що ближче він підступав, то більша туга опановувала душу, бо все навколо вже дихало похмурою важкою таємничістю Скрудж не витримав цієї напруги й упав на коліна. Привид здавався загорнутим у темний саван, під яким ніби й не було обличчя. Скрудж бачив лише простягнуту руку; якби не вона, блякла постать майже не вирізнялася б із пітьми.

Дух наблизився впритул. Скрудж швидше відчував, аніж вгадував у темряві, що він підноситься в повітрі дуже високо. Ця невиразна й водночас велична постать викликала в Скруджа невимовний жах. Більше старий нічого не тямив, бо Дух скував його тіло й розум своєю незбагненною владою. Ти Дух майбутнього Різдва? — запитав Скрудж. Дух не відповів, лише вказав на щось рукою… Я боюся тебе більше за всіх духів, які приходили до мене. Але знаю, що ти бажаєш мені добра. Хочу й дуже стараюся змінитись, хочу стати кращим і добрішим. Тому з щирим і відкритим серцем іду за тобою, щоб отримати свій урок…».

 

Дух майбутнього Різдва. Ілюстратор Юлія Ясінська

«А найбільшим щастям було те, що він мав Час, Майбутнє, яке міг сам змінювати й творити! Відтепер він був вірним другом, гарним господарем, добрим чоловіком, якого знали й шанували всі в місті. Та й до інших містечок і селищ в околиці докотилася його слава. Дехто сміявся з нього, дивуючись, як старий скнара міг настільки змінитися. Та нехай сміються, кому весело. Скрудж на те нітрохи не зважав, бо розумів, що завжди знайдуться в світі люди, які не знають, що таке добро. Але ці люди просто сліпі. Нехай краще вони сміються, аніж кривляться та морщаться від злості. Серце Скруджа співало, на душі в нього було легко й весело. Він мав усе, чого потрібно людині. Він був щасливий. 

Із Духами Скрудж більше не мав жодних стосунків, бо вирішив навіки зректися спілкування з ними. Та про нього завжди казали, що ніхто краще за Скруджа не вміє святкувати Різдво. Сподіваюся, що так зможуть сказати і про нас з вами. Дуже влучні слова малюка Тіма: «Хай благословить нас усіх Господь».

 

Скрудж і Тім. Ілюстратор Юлія Ясінська

 

***

Діккенс, Чарльз. Новорічні дзвони. Цвіркун домашнього вогнища  / Чарльз Діккенс ; пер. з англ. Олександра Мокровольського. — Київ : Знання, 2017. — 255 с. — (English Library).

«Новорічні дзвони» і «Цвіркун домашнього вогнища» Чарльза Дікенса належать до відомого циклу «Різдвяних повістей». Події першої розгортаються в новорічну ніч, коли носильник Тобі після розмови із суддею починає вірити, що всі бідняки лихі вже від народження і тому його донька не заслуговує на щастя. Однак духи церковних дзвонів з ним не згодні — казкові чари змінюють хід подій і самого Тобі. У повісті «Цвіркун домашнього вогнища» змальовано ідеальну сім’ю візника: у них із дружиною багато друзів, маленьке Немовлятко, співучий Цвіркун і собака Боксер. Драматичні події, спричинені появою чужинця, загрожують щастю родини. Проте чарівні істоти знову приходять на допомогу, тому ця історія матиме зовсім несподіваний фінал.

 

Діккенс, Чарльз. Битва життя. Одержимий та угода з привидом / Чарльз Діккенс ; пер. з англ. Наталії Токарської, Ольги Фири. — Київ : Знання, 2019. — 270 с. — (English Library). 

Повісті «Битва життя» і «Одержимий та угода з привидом» завершують цикл «Різдвяних повістей» Чарльза Дікенса. Ошатні будиночки, неповторна атмосфера домашнього затишку, дружні щирі стосунки між людьми створюють враження доброї казки, де герої завжди знаходять у собі сили бути щасливими самим та дарувати щастя іншим і де добро перемагає зло: безсердечний привид безсилий перед добрими намірами вченого Редлоу, а самопожертва, на яку здатні сестри Джедлер одна заради одної, дає змогу їм обом знайти свою долю й вийти переможницями з битви життя.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом