«В зелених лаврах, в синій світлотіні, У сяйві сонця й вишнях у цвіту, В огні троянд, у моря мерехтінні Побачить кожен може красоту…» (Максим Рильський «Краса»)
Ніжні шедеври природи: троянда, фіалка,
орхідея… 10 січня щорічно відзначається День вдячності кімнатним рослинам, які
допомагають очищати повітря, знижують стрес, сприяють кращому сну та покращують
настрій. Запашні квітучі рослини надихнули поетів, прозаїків, драматургів,
художників, композиторів: оперета угорського композитора Імре Кальмана «Фіалка
Монмартру», картини французького живописця Клода Моне «Став з лілеями» та «Поле
маків», «Блакитна троянда» — перший драматичний твір Лесі Українки та перша психологічна
драма в українській драматургії, поетичний твір Максима Рильського «Останні
троянди»…
Вільям Батлер Єйтс «Таємна троянда»
Вільям Батлер Єйтс (1865—1939) —
знаменитий ірландський поет, драматург, лідер ірландського літературного
відродження кінця ХІХ — початку ХХ століття, засновник першого національного
театру. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1923). Упродовж усього життя Єйтс тяжів до вивчення
окультних наук, був членом багатьох теософських товариств. Твори Єйтса сповнені
мотивів ірландської давнини, кельтської міфології та європейської містики.
«Троянді на розп’ятті часу»
Червона, горда і сумна Трояндо днів моїх!
Явись мені, щоб я діла співати давні міг:
Як воювався Кухулін з гірко-солоним морем,
Як сивий лісовик-друїд сповив царя прозорим
Завоєм згубних видив-снів, — прегордого
царя,
Як із зорею про печаль твою співа зоря —
Уже й посивіли в ганку сріблистому на
хвилях
Зірки оті, співаючи пісень протяглих,
милих.
Явися, сліпоту судьби зніми з моїх очей,
Аби в злиденності дурній минущих всіх
речей
Десь під конарами двома ненависти й любови
Знайшов несмертну я красу в путі її
терновій…
Явись, о горда і сумна Трояндо полум’яна!
До цієї збірки малої прози Вільяма Батлера Єйтса увійшли твори, натхненні ірландськими віруваннями та сказаннями, вченням розенкрейцерів та іншими містичними доктринами. Головною темою оповідей, хронологія яких сягає від дохристиянських часів до сучасної авторові доби, є одвічна боротьба між духовним і природним началами. Герої книжки — поети й закохані, ченці та вчені мужі, лицарі-іоанніти і члени Ордену Алхімічної Троянди — самопосвятно служать невловному ідеалу, втіленому в містичному образі троянди, між пелюстками якої проглядає то позачасове видиво спіритуальної краси, то безкінечно дороге обличчя коханої жінки, то вічна душа Ірландії…
Світлана Талан «Букет улюблених квітів»
Світлана Олегівна Талан (1960) — «Золота
письменниця України» (2015), авторка романів в жанрі «реальних історій»,
відомих в Україні та за її межами. Роман Світлани Талан «Не вурдалаки» за
визначенням «Книга року» увійшов до обраного списку «Красне письменство» у 2013
(«Сучасна українська проза»). У незалежному опитуванні та голосуванні романи
письменниці «Коли ти поруч», «Розколоте небо» та «Оголений нерв» увійшли до
тридцятки кращих творів останнього десятиліття. А за підсумками 2019 року роман
«Букет улюблених квітів» посів почесне місце серед бестселерів українською.
Тамара любила лілії. Особливі, неповторні…
Ці ніжні квіти нагадували їй про маму — гарну, тендітну та водночас сильну
жінку… Мами не стало, коли Тамара була зовсім дитиною. Вона досі пам’ятає той
жахливий день. Відтоді щороку на могилі матері з’являється кошик із чудовими
ліліями. Тамара марно намагалася дізнатися, від кого він. Так само марно вона прагла
дізнатися правду про батька… У річницю маминої загибелі Тамара зустрічає на
кладовищі чоловіка, який називає себе знайомим матері. Жінка розуміє, що він
знає більше, ніж говорить…
«Тамара пішла до саду. Там — її слабинка,
любов і гордість — велика клумба різних сортів садових лілій. Непорушно, наче
завмерли в очікуванні народження нового літнього дня, стояли гінкі, густо
вкриті зеленим і темно-пурпуровим листям стебла різної висоти. Сезон цвітіння
лілій уже почався, і клумбу оповивав ніжний, приємний аромат. Тамара
замішувалася дивовижними, по-справжньому королівськими квітами, які ще з
дитинства полонили її витонченістю ліній та оригінальними природними пахощами.
Жінка багато знала про ці шляхетні рослини. Їй неймовірно подобалося одне
німецьке повір’я, нібито разом із білою лілією народжується ельф, який живе в
ній. Удень ельф спить у чашечці квітки, а ночами розгойдує її так, що лілія
видає кришталево-чистий дзвін. Так їй розповідала мама, і ставши дорослою,
Тамара ночами все ще прислухалася, сподіваючись якось почути той легенький
дзвін. Їй хотілося вірити в диво, але його не було: лілії радували цвітом,
пахощами, але казковий ельф у її квітнику, мабуть, оселитися не бажав.
Тамара пишалася своїм квітником. Із
ранньої весни вона щоранку виходила в садок, аби спостерігати, як із-під землі
прокльовуються маленькі й несміливі паростки. Спочатку вони скидалися на
червоного кольору шишечки, які щодня витягувалися дедалі вище, вгору, до сонця.
Та наставала довгоочікувана мить — і перша красуня розкривала свою голівку.
Справжньою радістю було дивитися, як улюблені квіти одна за одною перетворюють
свої пуп’янки на великі суцвіття, даруючи грішній землі небесний рай, сповнений
неповторним, схожим на вишукані й ніжні парфуми, ароматом.
Тамара назбирала у свою колекцію різні
види лілій. Почала вона з азіатських гібридних — одних із найбільш невибагливих
у догляді видів. Якою ж була її втіха, коли на кожній рослині зацвіло по
тридцять квіток у діаметрі з десять-п’ятнадцять сантиметріві! Але цей сорт не
мав запаху, тож наступної весни на клумбі Тамари з’явилися східні гібриди, із
сильним ароматом і великими квітами діаметром до двадцяти п’яти сантиметрів.
Але жінці й цього здалося мало. Тоді до її колекції додалися ОТ-гібриди[2] та
ЛО[3], рожеві з білим, жовті, темно-рожеві, з квітками витягнутої форми та
ніжним ароматом.
Особливе місце на клумбі займали білі
лілії — улюблені квіти мами та й її самої. Ці білого кольору з жовтавими
тичинками посередині квіти надзвичайно запашні. Тамара знала, що про цю горду й
вишукану квітку складено безліч легенд і міфів. У стародавній Греції білу лілію
вважали квіткою богині Гери, що проросла з крапель її молока, римляни ж
ушановували лілію як квітку Юнони та символ надії. Багато років тому Тамара
захопилася збиранням листівок із зображеннями білої лілії. Вона завела альбом,
де зберігала листівки з копіями картин Да Вінчі, Боттічелі, Росетті, Караваджо,
Лоті й інших великих художників. Особливу цінність для жінки мали листівки, де
біла лілія поставала християнським символом чистоти й цнотливості. Тамара могла
подовгу розглядати зображення білої красуні на картинах Філіппі Ліппо
«Благовіщення» та Сандро Боттічеллі «Мадонна із сімома янголами». На одній зі
сторінок Тамариного альбому було наклеєно журнальну вирізку із зображенням
ікони Богородиці «Нев’янучий цвіт», на якому Пресвята Богородиця тримає білі
лілії як символ непорочності. Колись давно бабуся навчила Тамару щирої молитви
до цієї ікони, вклякаючи перед якою дівчата просять доброго чоловіка. Вона
молилася й отримала бажане: Тамара зустріла своє кохання та вийшла заміж. Утім
одного жахливого дня все обірвалося. Жінка з жалем подивилася на порожній
рядок, де так і не зійшли її улюблені білі лілії.
«Може, то якийсь знак? — з тривогою
подумала Тамара. — Щось мені на душі тривожно, як ніколи».
Жінка знала, що восени висадить нові
цибулинки, аби навесні вони потішили її незаймано-білосніжним цвітом і
делікатним п’янким ароматом, але зараз, без білих лілій, що вимерзли взимку,
клумба здавалася неповною, а Тамара почувалася незахищеною. Ті білі квіти
давали їй наснагу та силу жити. Зараз же перед нею був лише порожній рядок на
клумбі…».
Сара Джіо «Фіалки в березні»
Сара Джіо (1978) — американська
письменниця, журналістка та радіоведуча авторка сентиментальних романів:
«Фіалки в березні» (2011), «Бунгало» (2011), «Ожинова зима» (2012), «Остання
камелія» (2013), «Ранкове сяйво» (2013), «На добраніч, Джун» (2014), «Тихі
слова кохання» (2014), «Я кохатиму тебе завжди» (2015), «Назад до тебе» (2018),
«Усі квіти Парижа» (2019).
Успішна молода письменниця Емілі Вілсон
вирушає з Нью-Йорка на острів Бейнбридж, щоб навідати двоюрідну бабусю Бі.
Дівчина пережила розлучення та творчу кризу, тож сподівається, що за межами
мегаполісу зуміє опанувати свої думки й почуття.
«Чудові краєвиди острова Бейнбридж не
сплутаєш ні з чим — навіть під покровом темряви. Дивлячись в ілюмінатор порома,
я побачила нечіткі обриси Орлиної бухти з її встеленими галькою берегами та
покритими дранкою будиночками, що хоробро чіплялися за схили пагорбів. У цих
будиночках світилися привітні жовтогарячі вогники, і мені здавалося, що в
кожному з них господарі, які зібралися біля каміна з чашками гарячого какао чи
келихами вина, приберегли місце для гостя…».
Однак життя на березі океану вже не таке
безтурботне, яким здавалося в дитинстві під час канікул. Деякі мешканці острова
неначе перебувають у мовчазній змові. Емілі захоплюється новим знайомим Джеком,
але бабуся Бі всіляко виказує щодо цього невдоволення. До того ж дівчина
знаходить дивний щоденник, який 1943 року належав якійсь Естер Джонсон.
Поринувши в читання, Емілі вирішує, що мусить розібратися з таємницями
минулого, своїми і чужими...
Люсінда Райлі «Будинок орхідей»
Британська письменниця Люсінда Райлі
(1965—2021) народилася в Ірландії. Знімалася в кіно, грала в театрі, працювала
на телебаченні. У двадцять чотири роки написала першу книжку. Романи Райлі
перекладено 55 мовами, наклади сягають 15 мільйонів примірників. У 2012 році
Люсінда Райлі почала працювала над циклом «Сім сестер» про історію сестер, яких
удочерили, — романи гуртуються на сюжеті грецької міфології про сузір’я Плеяд.
П’ять перших книжок слали № 1 бестселерами в різних країнах світу.
«У Сіамі кажуть, що чоловік, закоханий у
жінку палко, шалено, безтямно, готовий на все, аби втримати її, догодити й
зробити так, щоб вона обрала саме його з-поміж усіх інших. Жив колись у Сіамі
принц, який саме так закохався в дивовижно вродливу дівчину. Він завоював її
прихильність, але коли до весілля — свята, під час якого вся країна мала
бенкетувати, веселитися й танцювати, — лишилося кілька днів, принцові стало
неспокійно.
Він зрозумів, що має довести своє кохання
якимось надзвичайним геройством, здійснити щось таке, що назавжди пов’язало б
цю дівчину з ним. Для цього він мав знайти щось таке рідкісне й гарне, як вона.
Принц довго думав, а потім покликав до себе трьох найнадійніших слуг і сказав
їм: Я чув оповідки, що в нашій країні, десь високо в горах на півночі, росте
чорна орхідея. Знайдіть її для мене й принесіть сюди у палац, щоб я подарував
квітку принцесі на наше весілля…».
Джулія Форрестер — відома піаністка, яка
живе мрією про гарний будинок у Провансі. Вона щаслива й успішна, аж тут у її
житті стається жахлива трагедія. Джулія повертається до Англії, туди, де була
щаслива в дитинстві, — у Вортон-парк.
«Коли Джулія думала про Вортон-парк, то
завжди згадувала блакить неба та яскраві квіти, що влітку буяли під сонцем. А
ще маєток славився колекцією орхідей. Дивно: маленькі вразливі квіти з
тропічних країв прекрасно почувалися тут, у холодний північній півкулі, посеред
рівнин Норфолку… На одинадцятий день народження дідусь подарував Джулії
орхідею…
Джулія уважно подивилася на ніжну квітку в
горщику. Пелюстки мали колір слонової кістки з рожевими прожилками, а т на
дотик були оксамитові… Джулія плекала цей подарунок і свій хист до музики. На
околиці Норіджа, у вітальні свого вікторіанського будинку, де гуляли протяги,
вона грала для орхідеї, а та розквітала для неї знову і знову…»
Але теперішній власник маєтку Кіт Кроуфорд
мріє якомога швидше його продати. Ані Джулія, ані Кіт не знають, що їхні долі
нерозривно пов'язані. Під час ремонту, розпочатого Кітом, знаходять щоденник,
написаний у 1940-х роках дідусем Джулії, який понад усе любив орхідеї. Про що
йдеться на його сторінках? В історії двох сімей, розорених війною, Джулія
виявить темні секрети, що змінять її життя…
Мішель Бюссі «Чорні водяні лілії»
Мішель Бюссі — французький письменник,
відомий своїми захопливими детективними романами: «Змарновані мрії», «Код 612.
Хто вбив Маленького Принца?», «Літак без неї», «Чорні водяні лілії». Лауреат
багатьох літературних премій.
На сторінках роману «Чорні водяні лілії»
описи французького містечка «Живерні можуть претендувати на максимальну
точність. Ці місця існують насправді: і готель «Боді», і невеличка річка Епт, і
млин Шеннв’єр, і церква Святої Радегунди із цвинтарем, і вулиця Клода Моне, і
шосе Руа, і Кропив’яний острів, і, звичайно, рожевий будинок Клода Моне та
ставок з водяними ліліями…».
У Живерні, улюбленому містечку Клода Моне,
зазвичай тихому і спокійному, сталося вбивство… В основі сюжету — життя трьох
жінок: дівчинки-художниці, молодої чарівної вчительки й старенької пані, яка
бачить і знає все. Усі троє геть різні, проте їх об’єднує одна таємниця: вони
мріють назавжди поїхати звідси. Та чи так легко покинути свою золоту клітку? До
того ж містечком ширяться чутки про викрадені картини Моне, серед яких нібито
має бути відоме полотно — «Водяні лілії» в чорних тонах. І на тлі всього цього
вирує руйнівна пристрасть…
Підготували К.В. Бондарчук, С.А. Морозова,
О.А. Конопко
Немає коментарів:
Дописати коментар
Надеемся на комментарии