Аушвіц: реальні історії про Голокост

 

27 січня 1945 року було звільнено один із найбільших нацистських концтаборів Аушвіц поблизу польського міста Освенцим, який об'єднував групу таборів: Аушвіц І (адміністративний центр), Аушвіц II (Біркенау, «табір смерті»), Аушвіц III (робочий табір). Встановити точні цифри загиблих у концтаборі неможливо. Сучасні історики збігаються у думці, що в Аушвіці було знищено від 1,1 до 1,6 мільйона людей, значну частину з яких становили євреї, 23 тисячі — цигани, 140—150 тисяч — поляки, а також французи, українці та інші громадяни країн Європи.

1947 року на території колишнього концентраційного табіру і табіру смерті Аушвіц-Біркенау був заснований музей, який занесено до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На місці ліквідованих газових камер Біркенау споруджено меморіальний комплекс, що містить пам’ятні послання 20-ма мовами світу, зокрема й українською. У 1996 році уряд Німеччини оголосив 27 січня, день визволення Аушвіца, офіційним днем пам'яті жертв Голокосту. Резолюцією ООН 60/7 від 1 листопада 2005 року день 27 січня був оголошений Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту.

 

Лоренс Ріс «Аушвіц. “Остаточне рішення” нацистів» та «Голокост. Нова історія»

Лоренс Ріс (1957) — відомий британський історик, автор книжок на тему нацизму, Голокосту та Другої світової війни, креативний директор історичних програм на ВВС, колишній редактор циклу документальних передач «Timewatch», що здобув нагороду «Еммі». Він є автором книг, зокрема «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна» (2021), «Аушвіц. «Остаточне рішення» нацистів» (2022), «Голокост. Нова історія» (2022), «За лаштунками війни. Сталін, нацисти і Захід» (2022). Газета «The Times» назвала Лоренса Ріса «найвидатнішим британським продюсером документальних передач». У 2005 році йому було присвоєно ступінь почесного доктора наук Шеффілдського університету за «неоціненну роботу в історичній науці та телебаченні».

 

Ріс, Лоренс. Аушвіц. «Остаточне рішення» нацистів / Лоренс Ріс ; пер. з англ. Анастасії Цимбал. — 2-ге вид. — Київ : Лабораторія, 2023. — 360 с.

«Ніхто себе не знає», — стверджує один із героїв  дослідження Лоренса Ріса про Аушвіц-Беркенау. Це місце найбільшого масового вбивства в історії людства, яке до сьогодення не досліджене до кінця. Частина документів знищена, а факти про табір Аушвіц досі приховуються.

«Цю книжку читати нелегко, однак я переконаний, що вона важлива. І лише тому, що як показують опитування, більшість має дуже розмите уявлення про події, які насправді відбувалися в Аушвіці, а й тому, що, сподіваюсь, ця книжка відрізняється від попередніх видань на цю тему.

Це видання можна назвати своєрідним підсумком п’ятнадцяти років написання книжок та зйомок телепередач про нацистів. Це спроба продемонструвати, чому один з найжахливіших злочинів в історії найкраще зрозумілий через призму одного конкретного місця — Аушвіцу. На відміну від історії антисемітизму, в Аушвіцу є конкретний початок (перших польських ув’язнених привезли сюди 14 червня 1940 року), і, на відміну від історії геноциду, він має й конкретний кінець (табір було звільнено 27 січня 1945 року). Між цими двома датами розгорнулась складна історія, яка багато в чому віддзеркалювала хитросплетіння расової та етнічної політики нацистів.

Аушвіц не задумували як табір для знищення євреїв, «остаточне рішення» єврейського питання ніколи не було його єдиним завданням, хоча згодом стало основним призначенням табору. Він постійно змінювався фізично, часто у відповідь на успіхи або невдачі німецьких воєнних дій. Аушвіц через свою руйнівну діяльність фізично втілював фундаментальні цінності нацистської держави. 

Дослідження історії табору Аушвіц дає нам змогу не лише побачити нацистів «зсередини», воно дає нам можливість зрозуміти поведінку людей у чи не найекстремальніших умовах за всю історії. Завдяки цьому ми можемо багато чого дізнатися про себе самих…».

Лоренс Ріс зібрав понад 100 свідчень жертв табору, які вижили, та нацистів, які заговорили вперше. Ці інтерв’ю розкривають правду про внутрішню політику табору з неймовірними деталями — від методів масових вбивств і пліток, що ходили між охоронцями та в’язнями до публічного будинку та «Канади», де зберігали дорогоцінні речі та одяг засуджених на смерть. Лоренс Ріс глибоко аналізує нацистську політику «остаточного вирішення» єврейського питання, яке втілилося у «пеклі на землі» — Аушвіці. Історія табору в його інтерпретації стає повчальною притчею і застереженням для майбутніх поколінь про те, що зло поводиться дуже тихо, доки не спричиняє жаху вселенського розміру, як це було в Аушвіці-Беркенау.

 

Ріс, Лоренс. Голокост. Нова історія / Лоренс Ріс ; пер. з англ. Юлії Костюк. — Київ : Лабораторія, 2023. — 440 с.

Книжка Лоренса Ріса «Голокост. Нова історія» відповідає на два фундаментальні питання про Голокост: як і чому це сталося? Вона ґрунтується не лише на останніх наукових дослідженнях, а й на 25-річних опитуваннях очевидців — тих, хто вижив, і злочинців, які діяли під прикриттям ідеології. Лоренс Ріс проводить читача від найжахливіших часів Голокосту до останніх днів Третього Рейху. Він детально розглядає політику Гітлера та доводить, що єдиного рішення розпочати Голокост не було — один із найстрашніших злочинів в історії людства був спричинений маленькими кроками і рішеннями, які приймалися нацистами. І хоч найбільша відповідальність за усі жахи того періоду лежить на Гітлерові, автор переконує: винні усі, хто зміг це допустити.

«В очах нацистів злочин Фреди Вінеман був простий: вона народилася єврейкою. У травні 1944-го в Сент-Етьєні у Франції двадцятирічну дівчину заарештували колаборанти, які належали до парамілітарної міліції. разом з батьками і трьома братами спершу Фреду відправили в сумнозвісний транзитний табір у Дрансі на околицях Парижа, а потім — в Аушвіц-Біркенау на території окупованої нацистами Польщі

На початку червня 1944 року Фреду, її сім’ю і майже тисячу інших євреїв з Франції поїзд привіз залізничною гілкою прямо в табір, попід будинок охорони Біркенау… Поки Фреда з сім’єю стояли у зоні поруч з колією, яку називали «рампа» стався непередбачуваний поворот. В’язні зі спеціального загону, який називався «зондеркоманда», одягнуті в схожу на піжаму форму, гукали новоприбулим: «Віддайте дітей старшим жінкам» У результаті молода мама, віком десь за двадцять, вручила своє немовля матері Фреди.

На рампі євреям наказали вишикуватися у дві черги: чоловіки в одну, жінки з дітьми в іншу. Збентежена подіями Фреда стала в чергу для жінок разом з матір’ю, яка досі тримала немовля. Коли черга дійшла до них, лікар-есесівець — Фреда вірить, що то був доктор Менгеле — звелів її матері з дитиною йти направо. Фреду рушила за нею, але пригадує, що «Менгеле покликав мене назад…». Коли мати з немовлям відійшла, в іншій колоні черга дійшла до батька і трьох братів Фреди…

Тоді вони ще не знали, що тільки-но взяли участь у процесі селекції, під час якого лікарі сс за лічені секунди вирішували, котра людина поки що може залишитися в живих, а котра має померти відразу. Переважна більшість людей у цьому транспорті була відібрана для негайного вбивства в газових камерах Біркенау, зокрема мати Фреди разом із немовлям, яке було в неї на руках. Нацисти не бажали, щоби діти, старі чи хворі затримувалися в таборі, ніж на кілька годин. Фреду, її батька та трьох братів відібрали для роботи. Хоч нацисти прагнули врешті-решт знищити всіх євреїв, робота означала відкладення екзекуції…

Якщо говорити ширше, з яких причин нацисти вирішили знищити цілий окремий народ? Чому вони забирали мільйони чоловіків, жінок та дітей і душили газом, розстрілювали, морили голодом, забивали до смерті — убивали їх усіма можливими способами? Яке місце цього геноциду серед інших жахіть на совісті нацистів?... Голокост — це найбільш сумнозвісний злочин у світовій історії…».

 

Джеремі Дронфілд «Хлопчик, який пішов за батьком в Аушвіц»

Джеремі Дронфілд — англійський письменник, біограф, історик. Народився в Уельсі, захистив докторську дисертацію з археології в Кембриджському університеті. Автор кількох художніх, історичних та науково-популярних книжок, перекладених багатьма мовами. Його дебютний роман The Locust Farm був номінований на премію Асоціації письменників детективного жанру імені Джона Крізі CWA New Blood Dagger.

 

Дронфілд, Джеремі. Хлопчик, який пішов за батьком в Аушвіц / Джеремі Дронфілд ; пер. з англ. Роксани Шевчук. — Київ : Лабораторія, 2024. — 384 с.

«Це реальна історія. Кожну дійову особу, всі події, сюжетні повороти й дивовижні збіги взято з історичних джерел. Хотілося б, щоб тут не було нічого реального, щоб нічого із цього не трапилося — так це болісно й страхітливо. Проте воно відбулось і донині живе в пам’яті вцілілих.

Існує чимало історій про Голокост, але вони інакші. Розповідь про батька й сина, Густава та Фріца Кляйнманів, звісно ж, перегукується з ними, але не схожа на жодну. Украй мало євреїв пережили нацистські концентраційні табори від найперших масових арештів пізніх 1930-х до «Остаточного розв’язання» та, зрештою, визволення. Наскільки я знаю, ніхто з них не пройшов усі кола пекла разом, як батько та син, від початку до кінця, від життя під нацистською окупацією до Бухенвальда, Аушвіца, повстання в’язнів супроти СС, маршів смерті, Маутгаузена, Міттельбау-Дори, Берген-Бельзена — і повернувся додому живим. Принаймні ніхто не залишав письмових згадок про це. Не обійшлося без удачі й мужності, та саме любов і відданість один одному насправді допомогли Густаву й Фріцу вижити. «Хлопчик — моя найбільша радість, — писав батько у своєму таємному щоденнику, коли перебував у Бухенвальді. — Ми робимо один одного сильнішими. Ми нерозлучні. Одне ціле». За рік цей зв'язок зазнав одного з найбільших випробувань, коли Густава перевезли до Аушвіца, що майже дорівнювало смерті, Фріц вирішив знехтувати власною безпекою, щоб бути поряд із батьком.

Я вклав серце й душу в цю історію. Вона читається, мов роман. І хоч я однаковою мірою письменник та історик, мені не довелося нічого вигадувати чи прикрашати; навіть уривки діалогів цитовані або реконструйовані з першоджерел. За основу взято щоденник концентраційного табору, написаний Густавом Кляйманом між жовтнем 1939-го та липнем 1945 років, із доповненням з мемуарів та інтерв’ю Фріца в 1997-му…

Інтерв’ю з уцілілими членами родини дозволили отримати більше особистої інформації. Абсолютно вся історія — від життя у Відні в 1930-х до функціонування таборів, включно з персоналіями — підкріплена монументальним документальним дослідженням: свідченнями потерпілих, записами концентраційних таборів та іншими офіційними джерелами, які підтверджують кожну деталь, хай яка вона екстраординарна та неймовірна».

 

Тадеуш Боровський «У нас, в Аушвіці…»

Тадеуш Боровський — польський поет, критик і публіцист. Автор книги «Ми були в Освєнцімі» (1946), збірки оповідань «Прощання з Марією» (1947), збірки  памфлетів і фейлетонів «Оповідання з книжок і газет» (1949).

Народився 12 листопада 1922 року в Житомирі. Невдовзі його батька Станіслава вислали до Карелії. Ще за чотири роки у засланні — на Єнісеї — опинилася й мати Теофілія. Хлопця забрала до себе тітка з Мархлевська (нині селище Довбиш Баранівського району Житомирської області) 1932 року родина Станіслава Боровського оселилась у Варшаві.

У перші роки німецької окупації Тадеуш Боровський здобував освіту — спочатку в підпільному ліцеї, потім також у підпільному Університеті, де і познайомився з майбутньою дружиною. А також заробляв на прожиток у фірмі будматеріалів і писав вірші. Наприкінці лютого 1943 року — з різницею в один день — і Марія, і Тадеуш потрапили до рук гестапо. Наприкінці квітня вони з варшавської в’язниці «Пав’як» були доставлені до табірного комплексу Аушвіц-Біркенау.

Восени, важко перехворівши, Боровський з допомогою друзів улаштувався на роботу в лікарняний барак, а наступної весни закінчив санітарні курси в головному таборі Аушвіц-І. Під час навчання Тадеуш починає писати розлогі листи до нареченої. Зберегти їх в умовах Біркенау Марія, звісно, не змогла. Але, за її власним здивованим зізнанням, вони майже дослівно збереглися в пам’яті самого Тадеуша Боровського, а відтак дійшли й до читачів — об’єднані в оповіданні «У нас в Аушвіці…».

У серпні 1944 року, з початком поступової евакуації Аушвіца, Боровського перевели вглиб Німеччини, до малого табору під Даутмергеном. Ще за кілька місяців його перевели до Дахау. Потім було визволення й американський табір для переміщених осіб у Фрайманні. І нарешті — тимчасове проживання в Мюнхене. Там, у процесі роботи над колективною (з Янушем Сєдлєцьким та Кристином Ольшевським) збіркою «Ми були в Освєнцимі», і сформувався Боровський-прозаїк.

 

Боровський, Тадеуш У нас, в Аушвіці… / Тадеуш Боровський ; пер. з пол. Олександра Бойченко. — Чернівці : Книги—ХХХІ, 2014. — 272 с.

Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він із якоюсь потойбічною — по той бік добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» — і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити… Так, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на «наших і німців», а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами — на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.

«Усі ж ті, хто через флегмону, коросту і тиф, а також тому, що були надто худі, йшли до газової камери, просили санітарів (які пакували їх на крематорійні вантажівки) дивитися і пам’ятати. І розповісти правду про людину — тим, хто цієї правди не пізнав…».

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.