Лавреати Нобелівської премії – ювіляри червня 2025 року

Знайомимо з ювілярами червня 2025 року – лавреатами Нобелівської премії в різних галузях знань та у різні часи.

 

1909 р. Браун і Марконі одержали Нобелівську премію з фізики «на знак визнання їхнього внеску в створення бездротової телеграфії».

1907 р. Лаверану «за дослідження ролі найпростіших у захворюваннях» було присуджено Нобелівську премію.

1923 р. Єйтс удостоюється Нобелівської премії з літератури «за натхненну по-етичну творчість, котра у високохудожній формі передає національний дух».

1929 р. Манн стає лауреатом Нобелівської премії «за творчий талант, філософічне життєусвідомлення; перш за все, за великий роман «Будденброки», що став класикою сучасної літератури».

1936 р. Дейл і Леві поділили Нобелівську премію з фізіології і медицини «за дослідження хімічної трансмісії нервових імпульсів».

1954 р. Уеллеру спільно з Ендерсом та Роббінсом було присуджено Нобелівську премію з медицини і фізіології «за відкриття властивості вірусу поліомієліту рости в культурах різних тинів тканини».

1964 р. Сартра було визнано гідним Нобелівської премії з літератури «за творчість, яка, будучи насичена ідеями і пройнята духом свободи та пошуками істини, значно вплинула на сьогоднішню культуру». Сартр від премії відмовився.

1971 р. Габору було присуджено Нобелівську премію з фізики «за винахід і розроблення голографічного методу».

1976 р. Беллоу стає лауреатом Нобелівської премії з літератури «за глибоко людське розуміння та тонкий аналіз сучасної культури».

Браун, Карл Фердінанд (1850-1918)

Німецький фізик і винахідник К. Браун народився 6 червня 1850 р. у м. Фульді в родині Конрада і Франціски (Герінг) Браунів. Закінчивши місцеву гімназію, він навчався в Марбурзькому університеті, а потім виконував докторську роботу з фізики в Берлінському університеті під керівництвом німецького фізика Г. Квінке. 1872 р. Браун одержав докторський ступінь, захистивши дисертацію про коливання пружних стержнів і струн.

Від 1872 до 1874 р. Браун працює асистентом професора Квінке. 1874 р. Браун стає директором гімназії Томаса в Лейпцигу. Тоді ж він відкрив властивість мінеральних кристалів сульфідів металів, подібних галеніту і піриту, проводити електричний струм лише в одному напрямі.

Через п’ять десятиліть закони, відкриті Брауном, було використано в детекторних приймачах. Від 1876 до 1880 р. Браун був професором теоретичної фізики в Марбурзькому університеті, потім до 1885 р. — професором фізики в Технічному університеті в Карлсруе. Протягом десятьох років він працював професором експериментальної фізики в Тюбінганському університеті й організував при ньому фізичний інститут.

1895 р. Браун працює у Страсбурзькому університеті професором фізики і директором Страсбурзького фізичного інституту, де і були виконані його найбільш відомі дослідження. 

1897 р. Браун сконструював осцилоскоп, трубка якого лягла в основу телевізійної техніки. У цей же час Браун розпочав дослідження з бездротової телеграфії. 1898 р. він створив коливальний контур значної ємності і з малим згасанням (ланцюг Брауна) і використав його для поділу сигналів зв’язку.

1899 р. Браун узяв патент на свій винахід і заснував «Телеграфну компанію професора Брауна», через яку і впроваджував свої подальші винаходи. У 1899-1900 рр. він запропонував розділити антену й іскровий розрядник, що було істотним для розвитку радіотехніки.

1904 р. Брауну вдалося продемонструвати, як електромагнітні хвилі так і світло однаково відбиваються і поглинаються. Це свідчило про те, що світло є електромагнітним коливанням і підтверджувало теоретичні висновки, зроблені Максвеллом 1860 р. 

Браун і Марконі одержали 1909 р. Нобелівську премію з фізики «на знак визнання їхнього внеску в створення бездротової телеграфії». Браун заснував школу фізиків.

 

Лаверан, Шарль Луї Альфонс (1845-1922)

Французький біолог і паразитолог Ш. Лаверан народився 18 червня 1845 р. у Парижі. Його предки з боку батька були лікарями. Лаверан вступив до Імператорської військової медичної школи в Страсбурзі й 1867 р. одержав медичний диплом. Працював військовим лікарем і 1874 р. був призначений завідувачем кафедри військової медицини і епідеміології в Еколь дю Валь-де Грас. 

1875 р. Лаверан пише трактат з військової медицини, де приділяє увагу малярії. 1878 р. їде до Алжиру з метою вивчення малярії. 1880 р. Лаверан відкрив збудника малярії. Сьогодні ці мікроорганізми відомі як плазмодії і належать до типу найпростіших, що паразитують в еритроцитах.

Однак протягом чотирьох років відкриття Лаверана заперечувалося. У міру того, як усе більша кількість дослідників цікавилася малярією, відношення до відкриття Лаверана ставало менш скептичним. 1884 р. Лаверан одержав посаду професора військової медицини у Валь-де-Грасі, де працював протягом 10 років.

На той час плазмодієва теорія стала загальновизнаною і Лаверану було присуджено премію Бреапа Французької академії наук. 1896 р. Лаверан вступив до Пастерівського інституту, де мав можливість вивчати інші захворювання, що спричиняються найпростішими мікроорганізмами.

1907 р. «за дослідження ролі найпростіших у захворюваннях» Лаверану було присуджено Нобелівську премію. За грошову частину Нобелівської премії Лаверан організував у Пастерівському інституті лабораторію тропічної медицини. Він продовжував вивчати найпростіших, описав, лейшманіоз — тропічне захворювання, викликане джгутиковими найпростішими (лейшманіямп). Лише за кілька місяців до смерті роботу ним було припинено.

Крім Нобелівської премії, Лаверан був визнаний гідним медалі Дженнера Лондонського епідеміологічного товариства (1902) і премії Московського міжнародного конгресу з медицини (1906). Він був членом Французької академії наук і Академії медичних наук, а також іноземним членом Лондонського королівського товариства, Товариства патологів Великої Британії та Ірландії, Единбурзького королівського товариства лікарів і Лондонського товариства лікарів і хірургів.

 

Єйтс, Вільям Батлер (1865-1939)

Ірландський поет, драматург В. Єйтс народився 13 червня 1865 р. у Дубліні в родині художника. Початкову освіту одержав у Лондоні. 1880 р. родина Єйтса повертається до Ірландії, де Вільям навчається в середній школі, потім у художній школі «Метрополітен скуловарт».

Вірші починає писати 1882 р. під впливом Спенсера і Шеллі. Перші вірші вийшли друком 1885 р. у «Дублін юніверсіті ревю». Цього ж року Єйтс бере участь у створенні Дублінського алхімічного товариства, що займається окультними науками, якими поет буде цікавитися все життя.

1887 р. Єйтс переїздить до Лондона, де 1889 р. виходить його перша книга «Ойсінові мандри». Єйтс планує розробити таку філософську й естетичну систему, в якій не було б конфліктів між мистецтвом і природою, пояснити власні суперечності тим, що він називає «нерозривністю існування».

Улюбленим жанром поета була поетична драма. У цьому жанрі написано першу п’єсу «Графиня Кетлін» (1892), а також «Кетлін, дочка Хуліена» (1902). Обидві п’єси присвячені прославленій акторці Мод Тонн.

Важливу роль у житті Єйтса відіграла леді Августа Грегорі, вдова військового, членкиня Протестантської ліги дрібнопомісного дворянства, до якої Єйтс вступив 1896 р. Леді Грегорі була помітною фігурою ірландського літературного відродження, авторкою п’єс, упорядницею збірників ірландських саг.

1896 р. Єйтс знайомиться з ірландським драматургом Дж. Міллінггоном Сінгом. Дружба Єйтса і Сінга змінила увесь хід розвитку ірландської літератури. Єйтс і леді Грегорі активно брали участь у створенні Ірландського національного театру й 1906 р. очолили Дублінський театр абатства.

1914 р. виходить програмний збірник Єйтса «Відповідальність», що стала поворотним моментом в еволюції поета. У 10-20-ті роки в Англії й Ірландії ім’я Єйтса згадується поряд із такими літературними знаменитостями, як О. Уайльд, Д. Джойс, Е. Паунд. 

1920 р. Єйтс стає сенатором щойно створеної Ірландської вільної держави. 

1923 р. удостоюється Нобелівської премії з літератури «за натхненну поетичну творчість, котра у високохудожній формі передає національний дух».

Останні 15 років життя Єйтс користувався славою національного ірландського поста. Незважаючи на часті хвороби, в ці роки ним пишуться твори, відзначені великою пристрасністю, неабиякою майстерністю і фантазією «Вежа» (1928), «Гвинтові сходи» (1933).

 

Манн, Томас (1875-1955)

Німецький прозаїк та публіцист Т. Манн народився 6 червня 1875 р. у старовинному портовому місті Любеку, що на півночі Німеччини, у родині Йогана Генриха Манна, багатого торговця зерном, міського сенатора.

Його мати родом з Бразилії (її батько – з сім’ї переселенця-плантатора) вражала своїм музичним хистом. Після передчасної кончини батька і ліквідації його бізнесу хлопчик пізнав тягар долі, отже школу, за його словами, закінчив «досить безславно».

На початку 90-х років родина переїздить до Мюнхена, де йому доводиться спочатку працювати у страховій компанії і займатися журналістикою, наслідуючи фах старшого брата Генріха Манна.

Пошук сенсу буття став першою темою його збірки «Маленький пан Фрідеман», набуваючи снаги в романах «Будденброки», «Токіо Крегер», «Смерть у Венеції».

Світове горе — війна 1914. Повоєнні роки час творчої наснаги автора «Чарівної гори» (роман в школу інтелектуального і духовного, 1924 р.). Відтепер передове суспільство вбачає у його багатогранних проблемних творах відтворення власних інтелектуальних і високоморальних пошуків.

1929 р. творчий талант, філософічне життєусвідомлення Т. Манна приносять йому світове визнання. Він лауреат Нобелівської премії.

Як вмотивовано зазначалося, «перш за все, за великий роман «Будденброки», що став класикою сучасної літератури». Ім’я Т.Манна увійшло до когорти таких загальносвітових імен, як Ч. Діккенс, Г. Флобер, Л. Толстой, які спромоглися консолідувати «поетичну височінь, інтелектуальність із любов’ю до всього земного, простого життя».

Від 30-х років у світогляді Т. Манна пройшли певні зрушення, політика все активніше входить в його побутування (промова в Берліні «До розуму нації», поетична алегорія «Маріо та чарівник» тощо). 

З часу вступу в канцлери Гітлера родина Маннів, яка саме перебувала у Швейцарії, на батьківщину не повернулася, подорожуючи світом (з 1938 р. осіли у США).

Ось віхи американського проміжку його життя: 1938-1941 рр. лектор з гуманітарних дисциплін у Іринстонському університеті; 1941-1952 рр. каліфорнійський період, зокрема, є консультантом з історії німецької літератури у Бібліотеці Конгресу США.

Серед винагород Т. Манна —  премія Гете (1949), ряд почесних ступенів Оксфордського та Кембриджського університетів. І повсякчасне визнання його творчості по всі віки і прийдешні покоління.

 

Дейл, Генрі Холлет (1875-1968)

Англійський фізіолог і фармаколог Г. Дейл народився у Лондоні 9 червня 1875 р. в родині бізнесмена. Генрі одержав освіту в Толлінгтон-парк-коледжі Лондона й початковій школі Кембриджу.

1894 р., ставши стипендіатом, він вступив до Триніті-коледжу при Кембриджському університеті. Там він слухав лекції відомих фізіологів і 1898 р. відмінно склав випускні іспити. Протягом наступних двох років Дейл працює у фізіологічні лабораторії Кембриджу, де проводив наукові експерименти.

З 1904 р. Дейл опікується експериментальними дослідженнями в Університетському коледжі в Лондоні. Тут він прийняв пропозицію про співробітництво від фармацевтичної фірми «Баррог Уїлкам» компаній, а згодом стає керівником робіт у науково-дослідницькій фізіологічній лабораторії цієї компанії в Лондоні.

Протягом перших років роботи в лабораторії фірми Дейл зробив два важливих відкриття, які з часом стали основою діагностичного тесту визначення високого артеріального тиску, викликаного пухлинними процесами у наднирковій залозі. Він також відкрив гормон гіпофізу, окситоцин, що сприяє скороченню матки і стимулює лактацію.

З початком Першої світової війни Дейл був призначений на роботу’ в Національний інститут медичних досліджень, де проводив стандартизацію дозувань деяких видів лік, включаючи дифтерійний антитоксин.

1919 р. Дейл виступив з лекціями з фізіології гістаміну перед Лондонським королівським товариством і Англійським королівським товариством лікарів.

Впродовж 1929-1936 рр. Дейл і його колеги з Національного інституту медичних досліджень, директором якого його було призначено 1927 р., провели серію плідних експериментів з ацетилхоліном, довівши, що ацетилхолін є нейротрансмітером у нервових гангаліях вегетативної нервової системи.

Дейл і Леві поділили Нобелівську премію з фізіології і медицини 1936 р. «за дослідження хімічної трансмісії нервових імпульсів». На основі їхніх досліджень цього ж року було винайдено ефективний метод лікування міастенії — хвороби, що характеризується м’язовою слабкістю.

Від 1940 до 1945 р. Дейл був президентом Лондонського королівського товариства, впродовж 1942- 1946 рр. — постійним директором Королівського інституту Великої Британії, 1942-1947 рр. — главою наукового дорадчого комітету при військовому міністерстві. Він був також членом правління фірми Уїлкама з медичних досліджень протягом багатьох років і пішов у відставку 1960 р. За власними підрахунками, він зробив 18 поїздок до США і Канади, де читав наукові лекції.

 

Уеллер, Томас Хакл (1954-1915)

Американський вірусолог Томас Хакл Уеллер народився 15 червня 1915 р. в Енн-Арбор (штат Мічіган) в родині ученого — керівника відділу патології медичної школи Мічіганського університету.

Уеллер вивчав паразитологію в Мічіганському університеті, де в 1936 р. отримав ступінь бакалавра гуманітарних наук, а в 1937 магістра природничих наук.

У 1936-1940 рр. навчається в Гарвардській медичній школі, де проводить дослідження з паразитології, а потім під керівництвом професора Джона Ф. Ендерса став займатися вірусологією, зокрема інфекційними та паразитарними захворюваннями.

По закінченні медичної школи працює в дитячому шпиталі Бостона. У 1942 р. йде на військову медичну службу. Працює у лабораторії Пуерто-Ріко (на Антильських островах), де займається дослідженнями гельмінтів, очолює відділи бактеріології, вірусології та паразитології; звільнений з армії у званні майора.

Уеллер досліджував віруси вітряної віспи і поліомієліту. Разом з Ендерсом та Роббінсом установив, що вірус поліомієліту можна виростити в лабораторних культурах тканин людини. Відкриття було дуже важливим для лікування цього захворювання. Нова методика дала змогу вирощувати вірус протягом багатьох поколінь для отримання варіанта, який міг би розмножуватися без ризику для організму. Це було основною вимогою до живої ослабленої вакцини. Отже, Уеллер і його колеги своїми дослідженнями сприяли створенню таких вакцин у майбутньому.

Нобелівську премію з медицини і фізіології 1954 р. Уеллеру було присуджено спільно з Ендерсом та Роббінсом «за відкриття властивості вірусу поліомієліту рости в культурах різних тинів тканини».

З 1954 р. Уеллер став провідним професором тропічної медицини та керівником відділення тропічної медицини у Гарварді, а потім директором Центру профілактики інфекційних захворювань Гарвардської школи охорони здоров’я.

 

Сартр, Жан-Поль (1905-1980)

Французький філософ, романіст і драматург Ж. П. Сартр народився 25 червня 1905 р. у Парижі в родині морського інженера. Мати Сартра – кузина Альберта Швейцера. Рано залишившись без батька, Сартр жив в родині діда — Шарля Швейцера, професора, філолога-германіста і літератора, який заснував Інститут сучасної мови.

У 1924 р. він поступає до Вищої нормальної школи, де вивчає філософію. 1929 р. одержує диплом І ступеня. Протягом 1931-1936 рр. Сартр викладає філософію в ліцеї в Гаврі, а 1933-1934 рр. — стажується в Німеччині.

Наприкінці 30-х років Сартр пише свої перші великі твори, у тому числі чотири філософські праці про природу явищ і роботу свідомості. 1938 р. виходить друком його перший найбільш вдалий роман «Нудота». У цей же час у «Новому французькому огляді» друкується новела «Стіна». Обидва твори стають у Франції виданнями року.

Під час Другої світової війни Сартр звільняється від мобілізації через вади зору і служить у метеорологічному корпусі, попадає в полон, перебуває в концтаборі для військовополонених під Тріром, а 1941 р. повертається до Парижа.

Хоча у військових діях руху Опору Сартр участі не брав, він заснував товариство сприяння руху Опору, де познайомився з А. Камю, який ввів його до редакції «Комба». У цей час були написані п’єси «Мухи» (1943), «За зачиненими дверима» (1944) і філософська праця «Буття і нічого» (1943), яка стає біблією для молодих французьких інтелектуалів.

У наступні роки він пише шість п’єс, у тому числі, на думку більшості, найбільш вдалу п’єсу «Брудні руки» (1948), а також незавершену тетралогію «Дороги свободи» (1945 -1949), дослідження життя Бодлера (1948) і Жана Жене (1952).

На початку 50-х років, відійшовши від літератури, Сартр відкрито пропагує марксизм. Головним твором цього часу стає філософська робота «Критика діалектичної свідомості» (1960), де намагається примирити марксизм з екзистенціалізмом.

1964 р. Сартра було визнано гідним Нобелівської премії з літератури «за творчість, яка, будучи насичена ідеями і пройнята духом свободи та пошуками істини, значно вплинула на сьогоднішню культуру». Сартр від премії відмовився.

 

Габор, Денніс (1900-1979)

Угорсько-англійський фізик Д.(Депеш) Габор народився 5 червня 1900 р. в Будапешті. Він був старшим із трьох синів Адрієнни (Кальман) і Берталіна Таборів. Його мати до заміжжя була артисткою, а батько, онук єврея-емігранта з Росії, директором «Угорської генеральної вугільної компанії». Закінчивши місцеву школу, Габор продовжує навчання у середній державній школі М.Тольді, де вивчав мови, захоплювався математикою і природничими науками. Вже в ті роки в нього виявилися великі здібності до фізики.

1918 р. Габор вступив до Будапештського технічного університету, обравши фах інженера-механіка.

1920 р. для завершення освіти Габор їде до Німеччини і вступає до Берлінського технічного університету, який закінчив 1924 р. із дипломом інженера, одночасно відвідуючи курс лекцій видатних учених М. Плінкета, В. Нернеста, М. фон Лаує і семінар А.Ейнштейна.

1927 р. він одержав докторський ступінь з електротехніки і до 1933 р. працював у Берліні. З приходом 1933 р. Гітлера до влади Габор повертається до Угорщини, а 1934 р. емігрує до Англії і майже 14 років працює в науково-дослідницькій лабораторії Британської компанії Томсона-Х’юстона.

1946 р. Д. Габор одержав британське підданство. 1936 р. він одружився з Марджорі Батлер, співробітницею лабораторії Томсона-Х’юстона.

Від 1937 до 1948 р. він займався електронною оптикою і розпочинає роботу, що завершується створенням голографії.

1938 р. до нього в Англію приїхав брат Андре, а 1942 р. помирає батько; 1946 р. до них переїхала також матір.

1948 р. Д. Габор розробив теорію голографічного методу й опублікував свої статті. 1949 р. він покинув Британську компанію Томсона-Х’юстона і став адьюнкт-професором з електроніки в Імперському коледжі при Лондонському університеті, 1958 р. професором прикладної електроніки.

У 1967 р., вийшовши у відставку, працює консультантом у лабораторії Сі-бі-Ес у Стамфорді (штат Коннектікут).

1971 р. Д. Т Денніс Габору було присуджено Нобелівську премію з фізики «за винахід і розроблення голографічного методу». Далі він читав лекції, продовжуючи наукові дослідження.

1974 р. переніс інсульт. 1977 р. був першим відвідувачем музею Голографії, відкритого у Нью-Йорку.

Д. Габор був членом Лондонського Королівського товариства, почесним членом Угорської академії наук і кавалером Ордена Британської імперії, був нагороджений медаллю Томаса Юнга Лондонського фізичного товариства (1967), медаллю Румфорда Лондонського королівського товариства (1968), медаллю Альберта Майкельсона Франклінського інституту (1968), почесною медаллю Інституту інженерів електротехніки й електроніки (1970) і премією Хольвека Французького фізичного товариства (1971), був визнаний гідним почесних ступенів шести університетів різноманітних країн.

 

Беллоу, Сол (1915-2005)

Американський романіст С.Беллоу (Соломон Білоус) народився 10 липня 1915 р. в містечку Лашин (провінція Квебек) в родині євреїв-емігрантів з Росії. Після закінчення школи вступає до Чиказького університету, потім переходить до університету Норт-Уестерн, де вивчає антропологію. Одночасно працює клерком у Федеральній робочій комісії, викладачем педагогічного інституту.

Під час війни служить у піхоті, пише роман «Людина між небом і землею».

1946-1948 рр. пише есе, оповідання та повість «Жертва», за яку отримує стипендію Гуггенхейма, що дозволило йому протягом 1948 -1949 рр. працювати над наступним романом.

Третій роман письменника «Пригоди Огі Марча» (1953) був удостоєний премії з літератури й визнаний кращою книгою року. У романі описано життя колоритного шукача пригод, починаючи з його дитинства і до зрілого віку. Роман мав успіх. Беллоу використовує такі прийоми, як суперечка між героєм та його внутрішнім голосом, філософські монологи й діалоги між різними людьми.

У 50-ті рр. Беллоу викладає англійську мову в Принстонському університеті, а згодом — в Бард-коледжі. Видає збірку «Лови момент» (1956), до якої ввійшли повели, п’єса й повість, яка дала назву збірці.

1976 р. Беллоу стає лауреатом Нобелівської премії з літератури «за глибоко людське розуміння та тонкий аналіз сучасної культури».

***

Лауреати Нобелівської премії. 1901 - 2001 [Текст] : енциклопедичний довідник / уклад. С. О. Довгий [та ін.]. – Ювілейне вид. – Київ: Український видавничий центр, 2001. – 768с. : фот.

В енциклопедичному довіднику «Лауреати Нобелівської премії» подано відомості майже про всю світову інтелектуальну еліту провідних фізиків, хіміків, медиків, економістів, літераторів, суспільних діячів, хто, за заповітом Альфреда Нобеля, шведського інженера-хіміка й промисловця, були удостоєні Нобелівської премії впродовж 1901-2001 рр.

Видання відрізняється всеосяжністю й толерантністю, продовжуючи кращі традиції попередніх публікацій. Інформація про кожного лауреата коректно подана за уніфікованою схемою й ілюструється фотопортретом.

Підготували співробітники науково-бібліографічного відділу та відділу електронної бібліотечно-бібліографічної інформації.