Поетеса палкої лірики: до 105-ї річниці від дня народження Любові Забашти

 

 

 

«Все, що в серці несу, у твоїх я дістала глибинах,

Ти мені і любов, і пісенність, як ненька, дала.

Я живу і співаю, бо живе і співа Україна,

Бо припала вустами до дзвінкого твого джерела»

Любов Забашта

 

Народилася Любов Забашта (Гришко) 3 лютого 1918 року в місті Прилуки на Чернігівщині в сім’ї службовців. Родина Гришків була багатодітною. Батько Василь Григорович і мати Єфросинія Семенівна народили сімох діток, двоє з яких померли ще в ранньому дитинстві. Залишилось п’ятеро – Віра, Олександр, Люба, Левко і Люда. Із самого дитинства Люба вирізнялась серед братів та сестер романтичністю і ліричністю.

Пристрасть до поезії, згадувала пізніше Любов, пробудив її дід, Січкар (Січкарьов) Семен Герасимович, який вчителював тоді в селах Хаєнки і Вільшани (Ічнянського району).

Навчаючись у четвертому класі прилуцької школи № 4, почала складати перші вірші. Відвідувала літературну студію, керівником якою був Микола Навроцький.

В 1935 році сімнадцятирічна Люба виступила на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові. Вона читала щирі та ліричні вірші про квіти і дівочі мрії. Це було доволі несподівано, оскільки переважно тодішні початківці присвячували свої поезії розвитку сільського господарства і промисловості, ударництву. Але майбутню поетесу підтримав Павло Григорович Тичина, який був почесним гостем наради, похвалив молоду авторку і сказав, що від квітів не треба відвертатися і варто вміти бачити красу природи.

Того ж року вірші Любові були надруковані в газеті «Правда Прилуччини».

Скрізь роки Любов пронесла в серці трепетну любов до своєї малої Батьківщини, закарбувавши її в поезії:

«Моя Чернігівська земля, Моя отецькая земля,

Тобі і зблизька, і здаля – Я говорю, що я – твоя.

Я простодушна, як і ти, Я не злостива, як і ти,

Твої русявії хати – Стихія ранняя моя.

Це ж я зійшла з твоїх долонь,

У ковалів взяла вогонь, і сивину з дідівських скронь,

Моя Чернігівська земля.

Взяла дзвінку твою ясінь, взяла красу твоїх пісень.

А ти скажи мені, земля,

Чи знаєш ти, що я – твоя?»

 

Після закінчення школи, піддавшись умовлянням батька, дівчина вступає до Одеського інституту інженерів водного транспорту та п’ять років присвячує навчанню на кораблебудівника. І саме там поетеса зустріла своє перше велике кохання – Валентина Забашту.

В 1939 році вони одружилися і згодом у них народився син Ігор. В 1940-му Забашти їдуть працювати за призначенням до міста Рибінськ на судноверфі імені Володарського.

Поетка наполегливо готувала свою першу збірку, але почалася війна, тому і не вдалося її видати.

Підприємство було евакуйоване до Красноярська. Війна розлучила молоду пару: Валентина відправили на флот, а Люба лишилась працювати на заводі. Уже в 1942 році Любов Василівна отримує звістку, що її Валентин пропав безвісти в боях під Новоросійськом. Пізніше у поезії «Голос серця»  Любов напише:

«Я долю вдовину сама випивала до дна.

По власному горю я знаю, що значить війна».

У травні 1944 року Любов Забашта з сином повертається до Києва і працює конструктором на суднобудівельному заводі «Ленінська кузня» та редагує заводську багатотиражку, де публікує свої вірші. Відчуваючи потребу писати, вона без відриву від виробництва навчається на мовно-літературному факультеті Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (нині Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова).

Український письменник-філософ Микола Руденко у своїх спогадах писав: «Якось при зустрічі поет Ривлін розповів мені, що в них на заводі «Ленінська кузня» в конструкторському бюро працює молода красива жінка, яка пише непогані вірші. Я попросив його познайомити нас. Любов Василівна, а це була саме вона, з першої з зустрічі справила на мене дуже гарне враження. …Я відчув у ній глибоку душу, серйозну людину, людину з неабияким досвідом і з великим пережитим горем. І потім – у ній вчувалась справді українська душа. Вона прочитала мені деякі свої вірші, я побачив, що це цікава, незвичайна людина. Сміливо висунув її на посаду заввідділу поезії журналу. Звичайно, наскільки я міг, допомагав їй. Недовго вона ходила в учнях, бо вже була зрілою людиною із великим життєвим досвідом…».

Упродовж 1949-1950 років Любов Забашта завідувала відділом поезії журналу «Дніпро», знову почала публікувати вірші у періодичних виданнях та нарешті здійснила давню мрію – у 1950 році світ побачила перша збірка її поезій під назвою «Нові береги». Цей період можна вважати початком творчого зростання поетки. Вона стає членом спілки письменників, знайомиться з багатьма знаними письменниками, серед яких був і Андрій Малишко. Саме він став справжнім другом, порадником, помічником для Любові Василівни. В 1956 році вони поєднали свої долі:

«Минуло стільки літ у самоті…

Не вірила, що можна у житті

Таке перенести, таке перетерпіти.

Вже десять раз цвіли і в’яли квіти,

Але з війни не повернувся ти.

І раптом:

І раптом, що це?

Тане в серці лід,

Душа моя звільняється від муки,

І радість перший раз за стільки літ

До мене простяга свої щедротні руки…»

Подружжя Любов Забашта та Андрій Малишко

В родинному колі. Садиба Малишків, м. Обухів

Мешкало подружжя в Києві в будинку письменників «Роліт», за адресою вул. Богдана Хмельницького, 68. Або на дачі в Кончі-Озерній. Були дуже гостинні. Збиралися друзі: письменники, поети, композитори, співаки. Ці сходини неодмінно закінчувалися читаннями або співами. Співались здебільшого українські народні пісні, а також пісні на слова А. Малишка та Л. Забашти. Пізніше поетка пригадує:

«До нас у хату звідусіль

Пливло людське многоголосся,

І був для них в нас хліб, і сіль,

Й сердець не вибите колосся».

Два поети з різними гранями й силою таланту до останнього стуку серця жили в любові, злагоді й повазі, надихаючи одне одного на творіння високих зразків поезії:

«Я п’ю тебе й до смерті не нап’юсь:

І в пізній час, коли, як птах крилатий,

Священна муза зве тебе писати,

Я загубити так тебе боюсь!»

Любов Забашта пристрасно любить життя і яскраво це втілює в поезіях, де відтворюється піклування долею людини. Завжди намагається пропустити те, що бачила, крізь призму власних почуттів, забарвити власними настроями і думками.

Життя людське – та найдорожчий скарб у світі. Поетка нерідко звертається до цієї теми.

Чільне місце посідають вірші про кохання, на яких лежить печать тривоги й неспокою, породжених справжнім почуттям.

Син поетеси Ігор Забашта згадував: «Коли наприкінці 1956 року з’явився у маминому житті Андрій Малишко – два поети, дві особистості пов’язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього, мама ще встигла й бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі. Це теж було велике кохання. Вони прожили разом більше 13 років – до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало».

Любов Василівна пережила Андрія Малишка на 20 років. Однак тільки їй відомо яких це коштувало зусиль. Тугу і біль вона виливає у віршах. Поезія «Я до тебе прийду» написана в останній рік земного життя:

«Я до тебе прийду…

Ти вже кличеш мене з потойбіччя.

І вже сили немає переносить свою самоту.

Я до тебе прийду для останньої вічної стрічі,

На останній поклін я до тебе прийду».

Працює над упорядкуванням поетичної спадщини Андрія Малишка.

Уже була готова до друку нова збірка поезій «Устами неложними», та 21 липня 1990 року, під час лікування в Хмільнику, Любов Василівна раптово померла.

Її поховали на Байковому кладовищі поруч із Андрієм Малишком.

Так збірка «Устами неложними» змогла дійти до читача лише через 13 років, завдяки зусиллям сина поетки Ігоря та редактора «Радянського письменника» Володимира Міщенка. 5 лютого 2004 року книга вперше презентована в стінах Прилуцької міської центральної бібліотеки імені Любові Забашти і в цей же день тут було відкрито кімнату-музей поетки.

Також з ініціативи сина поетки та за підтримки Прилуцької міської ради, з метою вшанування пам’яті Любові Забашти, у 2005 році було засновано щорічну Літературно-мистецьку премію імені Любові Забашти «Квіт папороті». Ім’я поетки – серед семи славетних прилучан.

25 вересня 2011 року в центральній частині міста біло відкрито пам’ятник Любові Забашті. Автори роботи – скульптори Володимир Чепелик та Олексій Чепелик.

Пам’ятник Любові Забашті (м. Прилуки)

Пам’ять про талановиту поетку живе і досі, справджуючи її сподівання:

«А якщо дійде пісня хоч одна

До вас, нащадки, в радості, в привіті,

Як серця незрадливого луна.

То, значить, я жила немарно в світі».

Творчий доробок Любові Забашти нараховує кілька поетичних збірок, книжок прози, п’єс і драматичних поем. Чимало віршів, покладених композиторами на музику, стали популярними піснями.

Авторка поетичних збірок:

• «Щоб мовчали гармати» (1952)
• «Дороги дружби» (1953)
• «Калиновий кетяг» (1956)
• «Квіт папороті» (1959)
• «Пісня і хліб» (1961)
• «Незабудки» (1966)
• «Земля Антеїв» (1971)
• «Берег надії» (1974)
• «Київська гора» (1982)

Драматичні та ліро епічні поеми відбивають глибокий інтерес поетки до української історії та культури:

• «Маруся Чурай (Дівчина з легенди)» (1968)
• «Роксолана (Дівчина з Рогатина)» (1971)
• «Леся Українка» (1973)
• «Софія Київська» (1982)

У доробку Любові Забашти також повість «Крила Арсена Дороша» (1968); роман «Там, за рікою, – молодість» (1970); художньо-документальна повість «Будинок мого дитинства» (1983).

Тарасові Шевченку присвятила драматизовану поему «Тернова доля», поезії «Землі Бояне славний», «Міцні, як Шевченкове слово», «Шевченко й Олдрідж» (1961) та інші.

Чималу частину творчого доробку поетеси складають вірші для дітей – перша збірка поезій для малят під назвою «Паляниця білолиця» була видана в 1963 році, а за нею з’явилися на світ збірки «Коли я виросту», «По гриби», «Пісня зеленого лісу».

Багато віршів, покладених композиторами на музику, стали популярними піснями (понад 50 пісень):

• Берізка (муз. В.Толмачова) – В.Купріна
• Вечірня пісня (муз. С.Сабадаша) – Р. і Д. Руденко
• Візьміть у мене все (муз. Ф.Надененка) – В.Заболоцька
• Жоржини (муз. Л.Височинської) – В.Шинкаренко
• Засихає в степу материнка (муз. О.Сандлера) – С.Живанкова
• Квіт папороті (муз. В.Верменича) – В.Купріна
• Криниця мого дитинства (муз. О.Білаша) – Л.Остапенко; гурт “Краяни”
• Летіли гусоньки (муз. Е.Бриліна) – О.Гетьманська
• Люби мене (муз. Е.Бриліна) – Р.Руденко
• Люблю тебе (муз. П.Глушкова) – К.Мельник
• Маю іншу любов (муз. В.Філіпенка) – Д.Цибак
• Ой вербиченько (муз. І.Шамо) – Хор ім. Г.Верьовки; анс. “Черемош”
• Степовичка (муз. В.Філіпенка) – А.Мокренко; М.Христян
• Червона ружа (муз. І.Шамо) – Леся Забашта
• Червона хустина (муз. І.Шамо) – О.Таранець і П.Ретвицький

Записи пісень на слова Любові Забашти:

«Квіт папороті»

Музика: Володимир Верменич

Вірші: Любов Забашта

Виконує: Валентина Купріна

Запис 1970 р.

«Ой вербиченько»

Музика: Ігор Шамо

Вірші: Любов Забашта

Виконує: Хор ім. Г. Верьовки

Запис 1961 р.

«Люблю тебе»

Дві версії: муз. Юрія Решетара, у викон. Едуарда Ільницького та Лесі Забашти; муз. П. Глушкова, виконує Катерина Мельник

***

Грані особистості: Любов Забашта / ТК «Прилуки»

Виступна ювілейному вечорі [М. Т. Рильського], 1965 р. / читає Л. В. Забашта ; запис Центрального державного кінофотофоноархіву імені Г. С. Пшеничного

 

Підготувала О.О. Бурлак, завідувачка відділу періодичних видань