* * * 2024 * * * 255 років від дня народження Івана Котляревського* * * 2024 * * * М210 років від дня народження Тараса Шевченка * * * 2024 * * * 150 років від дня народження Августина Волошина, президента Карпатської України * * * 2024 * * * 100 років від дня народження Павла Загребельного * * * 2024 * * * 450 років із часу видання першої друкованої книги в Україні «Апостола» * * * 2024 * * * 100 років з дня написання першого українського науково-фантастичного роману «Сонячна машина» Володимира Винниченка* * * 2024 ***За рішенням ЮНЕСКО Рік кінорежисера Сергія Параджанова * * * 2024 * * * Книжкова столиця світу 2024 року — французьке місто Страсбург* * *

середу, 13 лютого 2019 р.

«Щира патріотка України»: до 135–річчя від дня народження Н. Д. Полонської-Василенко


«…почавши писати, говорити й мислити в контексті загальноросійської історії, Н. Полонська-Василенко врешті-решт стала другою після О. Єфименко, але першою за значенням ученою-жінкою в українській історіографії»
Василь Ульяновський, український історик



Наталія Дмитрівна Меньшова (дівоче призвище Н. Полонської-Василенко) народилася 13 лютого 1884 р. в Харкові в родині військовослужбовця. 1889 р. сім’я Меньшових переїхала до Києва. Її батько, Дмитро Меньшов, походив з українського роду зі Слобідської України, був родичем відомого дослідника Слобожанщини та Південної України письменника Г. П. Данилевського. Військову службу (дослужився до звання генерал-лейтенанта) він поєднував з дослідженнями військової історії, захоплювався історією Києва, був активним діячем Київського відділу Імператорського Російського воєнно-історичного товариства, мав друковані праці. Захоплення батька вплинуло на формування професійної орієнтації юної Наталії.


У 1900 р. Наталія закінчила один із провідних навчальних закладів імперії – Фундуклеївську Маріїнську жіночу гімназію.
Ще під час навчання в гімназії дівчина, не без підтримки батька, захопилася археологією та історією рідного краю, головним чином Південної України. Батька нерідко відвідували відомі вчені І. М. Каманін, В. С. Іконніков, В. Ю. Данилевич, В. З. Завитневич, М. В. Довнар-Запольський та ін. Безумовно, що ці плідні взаємини з відомими діячами української культури та науки благотворно позначилися на наукових інтересах та уподобаннях молодої дослідниці
1906 р. вона вийшла заміж за прапорщика С. Полонського. Але шлюб виявився невдалим, перетворившись на кількарічну подружню драму, й закінчився в січні 1914 р. розлученням. У цей драматичний період свого життя Н. Полонська навчалася на історико-філологічному відділенні приватних Вищих жіночих курсів (ВЖК) А. Жекуліної. У 1907–1911 рр. вона продовжила навчання на історико-філологічному відділенні ВЖК при Київському університеті.
Ще 1909 р. під керівництвом відомого історика М. Довнар-Запольського Н. Полонська почала наукову діяльність. 1910 р. були опубліковані її перші науково-популярні статті, присвячені історії Київської Русі («Источники, происхождение и состав «Русской правды», «Сельское и городское население Древней Руси» та «Степняки»). Результатом активної археологічної діяльності молодої вченої став вихід у світ найбільшої наукової праці довоєнного періоду – «Историко-культурного атласа по русской истории» (1913–1914) у 3-х випусках, складеного за редакцією професора М. В. Довнар-Запольського. На 120 таблицях вміщено понад 1000 знімків пам’яток старовини починаючи з палеоліту і до середини XIX ст.: зразки писемності, мистецтва, архітектури, одягу, прикрас, зброї, церковного вбрання, побутових речей. Частина матеріалів безпосередньо стосувалася історії України.
Другим напрямом наукових розвідок молодої дослідниці у міжреволюційний період була історія Московської держави, зокрема дослідження різних типів археологічних будівель Московщини.
Інтенсивна наукова діяльність не перешкоджала Н. Д. Полонській-Василенко активно займатися педагогічною роботою. Так, з 1910 по 1918 р. вона викладала історію як асистент кафедри Російської історії та кафедри методики на Вищих жіночих курсах; з 1912 по 1913 р. – викладала історію в жіночій гімназії Трифонової; з 1914 по 1915 р. – географію в чоловічій гімназії Науменка в Києві.
Вона стала дійсним членом: 1911 р. – Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва, 1912 р. – Історичного товариства ім. Нестора Літописця, а 1916 р. – Таврійської вченої архівної комісії.
Важливою віхою в педагогічній діяльності Н. Д. Полонської стала робота в Київському університеті. Успішно склавши 20 грудня 1914 р. та 10 квітня 1915 р. магістерські іспити, молода жінка згодом була допущена до викладання історії й досить швидко просунулася в педагогічній кар'єрі. Наступного року вона вже викладала основний курс археології, – їй присвоєно звання приват-доцента. В стінах університету вона під керівництвом професора М. В. Довнар-Запольського приступила до написання магістерської (кандидатської) дисертації з історії діяльності Г. О. Потьомкіна в Малоросії. Матеріалом для підготовки праці послужили документи, що їх дослідниця виявила в архівах Києва, Катеринослава, Одеси, Москви, Сімферополя, Феодосії та ін.
Революційний 1917 р. застав її в Москві, де вона як вчений-історик працювала разом з відомим археологом В. О. Городцовим. Повернувшись до Києва, Наталія Дмитрівна фактично залишилась безробітною. «Робити у Києві не було що. Університет та Вищі жіночі курси не функціонували. По всіх школах йшли мітинги», – з болем згадувала вона пізніше. Однак, незважаючи на це, дослідниця стає одним з ініціаторів заснування Київського археологічного інституту.
Епопея із заснуванням цього вищого навчального закладу розтяглася на цілий рік, і лише завдяки втручанню міністра освіти гетьманського уряду М. П. Василенка, що дотримувався курсу співіснування двох споріднених культур – української та російської, інститут відкрито 1918 р. Це був вищий навчальний заклад, який готував високопрофесійних археологів, бібліотекарів, архівістів та мистецтвознавців. Крім викладацької роботи, Наталія Дмитрівна завідувала канцелярією та секретарювала на загальних зборах інституту. 1918–1920 рр. вона завідувала також археологічним музеєм університету.
З чоловіком О. М. Моргуном, 1950
Активна творча праця раптово перервалась 1920 р. Цей рік позначено реорганізацією вищої школи, одним з головних завдань якої стала підготовка кадрів технічної інтелігенції. Наступали важкі часи: скорочувалися гуманітарні цикли. Фактично, це був перший відчутний удар більшовицької влади по старих кадрах інтелігенції. Наталія Дмитрівна була вимушена залишити викладання в університеті. Спочатку вона прагнула влаштуватися на роботу до науково-дослідної кафедри історії України, що ставила собі за мету «досліджувати і видавати архіви, а також навчати аспірантів». Склад кафедри був досить представницький. Її очолював академік М. П. Василенко, співробітниками стали відомі вчені В. О. Пархоменко, Ф. В. Клименко, В. О. Романовський. Незважаючи на велике бажання Н. Д. Полонської працювати на кафедрі, їй було відмовлено. Річ у тім, що у М. П. Василенка виникли великі сумніви щодо її професійних здібностей стосовно історії України. До того ж, на його думку, наукова тематика дослідниці не збігалася з профілем кафедри. Проте ця обставина не завадила особистому зближенню М. П. Василенка і Н. Д. Полонської, і 28 квітня 1923 р. вони одружилися.
Академік М. П. Василенко 
Академік М. П. Василенко (1866–1935) відомий як фахівець з українського права, який видрукував майже 500 різних за жанром наукових і публіцистичних праць. Однак, незважаючи на наукові досягнення, його причетність до кадетської партії та міністерський портфель в уряді гетьмана П. Скоропадського спричинилися до постійних нападів з боку радянської влади не лише на самого академіка, а й на його дружину.
Історія їхнього кохання була надзвичайно ніжною і водночас драматичною. Вже у вересні 1923 р. М. Василенка заарештували й звинуватили в керівництві таємною «контрреволюційною» організацією «Київський обласний «Центр дій». Попри величезні зусилля Н. Д. Полонської-Василенко домогтися звільнення чоловіка чи пом’якшення покарання, в квітні 1924 р. відбувся суд, який виніс вирок – 10 років ув’язнення. Сама Наталія Дмитрівна була звільнена з усіх посад. Проте вона не здавалась, оббивала пороги багатьох владних структур і врешті-решт добилася амністії для чоловіка. Однак поневіряння на цьому не закінчилися: чоловік перебував у тяжкому стані; подружжя змушене було жити в одній кімнаті власної чотирикімнатної квартири (решту кімнат займали особи, насильницьки підселені більшовицькою владою); дружина «ворога народу» деякий час не могла знайти роботу. Лише за сприяння А. Кримського їй удалося влаштуватися спочатку тимчасовим співробітником ВУАН.
Згодом Н. Д. Полонська-Василенко отримала посаду штатного наукового співробітника зі спеціальним науковим дорученням. Як один з восьми співробітників цього розряду вона працювала у архівах Харкова, Одеси, Сімферополя, Катеринослава, збираючи матеріал для своєї головної праці – «Розподіл запорізької спадщини». Крім того, вона підготувала покажчик карт Запоріжжя XVIII ст. 1929 р. Н. Д. Полонську-Василенко обрано на посаду редактора відділу Південної України в Комісії біографічного словника при ВУАН, яким керував М. М. Могилянський. До її обов’язків входив збір даних про видатних діячів України, а також складання бібліографічних відомостей. Цього самого року Н. Д. Полонську-Василенко на пропозицію академіка Д. І. Багалія переведено до Комісії для вивчення соціально-економічної історії України XVIII–XIX ст. у зв’язку з історією революційної боротьби. Комісія згрупувала навколо себе відомих українських вчених, таких як B. О. Барвінський, М.В. Горбань, В. О. Романовський, О. П. Оглоблин та інших, які досліджували актуальні для тогочасної української історіографії проблеми. Як пригадувала Н. Д. Полонська-Василенко, «керівником київської секції був О. П. Оглоблин, вченим секретарем – я». Фактично в той час започаткувалися її тісні творчі контакти з відомим українським істориком Олександром Оглоблиним, що тривали до кінця життя дослідниці.
У п’ятирічному плані наукової роботи Н. Д. Полонської-Василенко на 1928–1933 рр. було заплановано видання монографічних праць: «Полуднева Україна р. 1787» (4 арк.), «Перші кроки єврейської колонізації Південної України» (2 арк.), «Побут запорізької старшини» (4 арк.), «Розподіл запорізької спадщини» (13 арк.), «Історіографія Південної України та Запоріжжя» (10 арк.), багато рецензій тощо. Проте більшості з запланованого не судилося втілитися в життя. Крім того, фундаментальні праці Н. Д. Полонської-Василенко – «Заселення Південної України в XVIII ст.», підготовлену на широкому грунті архівних джерел, та «Робітництво Київської Межигірської мануфактури», написану на архівах Київської Межигірської фабрики та Ленінграда, – не дійшли до читачів.
Гасло «до основания, а затем» діяло й у історичній науці, збільшуючи й так занадто довгий сумний мартиролог. Наприкінці 20-х років почалася реорганізація Всеукраїнської Академії наук, що викликало нову хвилю репресій: тривали показові судові процеси, облудне цькування вчених, набирала розмаху нова кампанія «чисток», нищення наукових шкіл, закриття наукових напрямів. З науки назавжди було вирвано визначних вчених, плідну працю інших перервано.
Наталія Дмитрівна особливо болісно переживала репресії проти вчених, з якими вона підтримувала тісні творчі стосунки.
Вона також пройшла одну з багатьох «чисток». Її праці кваліфікувалися як націоналістично-буржуазні, що йдуть від нацдемівства до націонал-фашизму з широким блокуванням російського великодержавництва й місцевого націоналізму.
Що саме налякало партійних чиновників від науки в роботах Н. Д. Полонської-Василенко? Як зазначалося, основною тематикою праць Наталії Дмитрівни за радянських часів була історія Запоріжжя XVIII ст. та Киево-Межигірської фабрики XIX ст. Розробляючи історію Південної України, вона, на основі широкого залучення невідомого та маловідомого фактажу, дійшла висновку, що головною причиною ліквідації Запорозької Січі стали суперечності між козацькою старшиною й царською адміністрацією з питань земельної власності. Разом з тим в запорозькій вольниці російський царизм вбачав оплот антифеодальної боротьби на півдні. Крім того, базуючись на архівних джерелах, наводилися нові деталі відносно боротьби російського уряду з самоврядуванням Запоріжжя. Рефреном проходила думка стосовно того, що Південна Україна з давніх часів була органічною частиною України й залишалася такою у XVIII ст. Всупереч намаганням російського уряду заселити її представниками інших національностей, тут весь час переважало українське населення, і ця територія не переставала бути Україною, незважаючи на офіційну назву «Новоросія».
1934 р. приніс нові поневіряння Н. Д. Полонської-Василенко. Її звільнено. Настали скрутні часи і нові пошуки роботи.
3 жовтня 1935 р. в її житті сталося велике горе – після тяжкої й тривалої хвороби помер чоловік.
Лише після кількох років безробіття, хвороби, самотності в травні 1937 р. вона повернулася до наукової діяльності, спочатку як старший бібліограф Інституту економіки АН УРСР, згодом як старший науковий співробітник відділу феодалізму Інституту історії АН УРСР. Саме тоді Наталія Дмитрівна втретє вийшла заміж, цього разу ставши дружиною відомого економіста та історика кооперативного руху О. Моргуна.
У жовтні 1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві, оминувши ступінь кандидата, на підставі рукописних і друкованих праць, вона захистила докторську дисертацію на тему: “Очерки по истории заселення Южной Украины в середине XVIII в. (1734–1775 гг.)”. Одночасно Н. Полонська-Василенко відновила й свою викладацьку діяльність. Упродовж жовтня 1940 – січня 1941 рр. вона читала спецкурс з історії України на історичному факультеті Київського держуніверситету, де була обрана професором. Воднораз учена обіймала посаду старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР.
З огляду на репресивний характер радянського тоталітарного режиму, особливо наприкінці 1930-х років, факт присудження ступеня доктора наук і присвоєння звання професора дворянці за походженням, дочці царського генерала, дружині міністра уряду П. Скоропадського й опального академіка виглядає певною мірою парадоксальним. Однак дивна, на перший погляд, реабілітація пояснюється, по-перше, тимчасовим затишшям репресій в академічному середовищі і, по-друге, намаганням залучити до науково-педагогічної діяльності вцілілі кваліфіковані кадри.
На початку німецько-радянської війни Н. Полонська-Василенко не потрапила до числа тих, хто евакуювався, й залишилася в Києві.
20 жовтня 1941 р. її призначили директором Інституту археології відновленої УАН. За складних умов Наталія Дмитрівна намагалася вирішити кадрові питання, організувати інвентаризацію пам’яток старовини, упорядкувати картотеку тощо. Однак уже 1 січня 1942 р. змушена була подати заяву про звільнення через звинувачення її в русофільстві групою співробітників. Восени – взимку 1941 р. Н. Полонська-Василенко читала курс археології, української історії, спецкурси на кафедрі історії України Київського університету. В грудні вона очолила ЦАДА, де займалася упорядкуванням архівних документів. Після приєднання (в травні 1942 р.) ЦАДА до Головного історичного архіву ім. В. Б. Антоновича на правах відділу давніх актів Н. Полонська-Василенко очолила цей відділ, де й працювала до вересня 1943 р. За часів нацистської окупації вона також входила до Комісії з перейменування вулиць Києва, Комітету з охорони пам’яток культури і старовини, була науковим консультантом Музею-архіву переходової доби історії Києва, Комісії з української емблематики тощо. Незважаючи на колосальну завантаженість, Н. Полонська-Василенко продовжувала науково-дослідницьку роботу.
У цей час Н. Д. Полонська-Василенко готувала шкільний підручник з історії України, писала монографію «Україна в XVIII ст. (1725–1797 рр)». Доупорядкувала збірку Магдебурзьких грамот українським містам, яку готували до видання в 30-х роках акад. М. П. Василенко та археограф В. О. Романовський. В процесі роботи Наталія Дмитрівна постійно контактувала з відомими українськими істориками та правниками в еміграції і, насамперед, з Д. І. Дорошенком, А. І. Яковлівим, Б. Д. Крупницьким.
19 вересня 1943 р. Наталія Дмитрівна разом із чоловіком і групою науковців виїхала до Львова, залишивши в Києві велику бібліотеку та підготовлені матеріали, яких, за її свідченням, «вистачило б на десятки монографій». На початку 1944 р., коли радянські війська все далі просувалися на Захід, Н. Полонська-Василенко отримала й зразу ж прийняла запрошення викладати українську історію в Українському Вільному Університеті (УВУ) в Празі. За цих обставин у 60-річному віці вона назавжди залишила батьківщину, й у березні 1944 р. з групою інших учених прибула до Праги. Проте перебування в Празі також було короткочасним. Незадовго до приходу Червоної армії вона разом з іншими вченими та чоловіком виїхала на Захід. Капітуляція Німеччини застала їх на кордоні Чехії у Вінтерберзі. Наприкінці травня їм вдалося переїхати до Баварії й поселитися в гірському селищі Трасфельден. Характерно, що після всіх поневірянь Н. Д. Полонська-Василенко мріяла не про відпочинок, а про те, щоб у її житті знову засяяло «сонце наукової роботи». В листопаді 1945 р. вона з чоловіком переїхала до Мюнхена, де спільно з іншими українськими патріотами залучилася до активної роботи з відновлення УВУ. Читала курс історії України і деякий час була деканом філософічного факультету УВУ. Разом з тим від 1946 р. вчена працювала на кафедрі історії української церкви Української Православної богословсько-педагогічної академії в Мюнхені.
Із спогадів американського історика українського походження Омеляна Прицяка: «Крім того, тоді я займався в основному сходознавчими науками. Але мені було цікаво дістати уяву про Наталію Дмитрівну як лектора. Кілька разів, бувши проїздом у Мюнхені, я просив її дозволити мені відвідати її лекції з історії України. Вона дала згоду, і я пережив незабутні хвилини. У досить примітивнім приміщенні УВУ (на першому поверсі німецької народної школи), у переповненому студентами залі, лунав її владний голос. Вона читала із пам’яті, причому впадаючи у транс, закриваючи очі. На все життя мені запам'ятався приємний тембр її голосу. Говорила вона багатющою українською мовою, граматично коректною, але орфоепія була часто російською. Темами лекцій, які я мав нагоду почути, були: «Київ часів Ярослава», «Повстання Б. Хмельницького та колонізація Південної України». Після лекції ми звичайно говорили на наукові теми, головним чином стосовно проблем української історичної науки».
1964 р. вона стала одним із співзасновників Українського історичного товариства, яке об’єднувало науковців еміграції, та обрана заступником його голови. Заслуги Наталії Дмитрівни пошановувалися науковою еміграцією: 1947 р. її обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, 1948 р. – Української вільної Академії наук, 1953 р. – Міжнародної Академії наук у Парижі.
Щодо наукової діяльності Н. Полонської-Василенко в еміграції слід виділити характерні особливості: по-перше, це належність до державної школи в українській історіографії і, по-друге, перехід до концептуального висвітлення історії України.
На початку 1960-х років вона завершила довголітню роботу над рукописом “Історії України”, який являв собою двотомний загальний нарис національної історії, призначений для вищих шкіл. Проте цей твір побачив світ лише 1972 р. (перший том) і 1976 р. (другий том). Репринтне видання цієї праці на батьківщині вченої було здійснене вже після здобуття Україною державної незалежності – в 1992 і 1995 рр.
Висвітлюючи принципово важливий період в історії Європи – час, коли на території нинішньої України виникла Київська держава, Н. Полонська-Василенко відмовилася від існуючих стереотипів. Вона висунула й обгрунтувала власну концепцію. Докорінно переоцінивши науковий доробок своїх попередників і сучасників, спираючися на загальну державницьку концепцію, вчена твердо заманіфестувала своє наукове кредо щодо проблеми зародження Київської держави: давньоруська державність була створена самими українцями; час її виникнення – IX ст. – доба князя Аскольда; процес зародження “Української Київської держави” не мав нічого спільного з “напівфінською Новгородською державою” та її засновником Рюриком і почався значно раніше. Звичайно, не всі положення та висновки Н. Полонської-Василенко є безперечними. Але, незважаючи на дискусійність її окремих оцінок, авторська концепція зародження Київської держави повинна сприйматися в сучасній історіографії як один із важливих засобів витвору новітньої концепції історії України.
Важливу роль в українській історії Н. Полонська-Василенко відводила жінці. Вона глибоко пройнялася переконанням у месіанській ролі української жінки, а її власним девізом стало гасло: “Ще не вмерла Україна, якщо живуть і діють українки!”. 1969 р. вийшла друком книга “Видатні жінки України”, де вчена висвітлила діяльність знаменитих українських жінок, починаючи від Княжої доби.
1961 р. їй довелося пережити смерть третього чоловіка.
Наталія Дмитрівна продовжила наукову працю: редагувала «Енциклопедію українознавства» та журнал «Український історик». В останні роки життя значну частину родинного архіву вона встигла передати різним науковим організаціям. Але її особистий архів, переданий до Українського вільного університету, лише нещодавно став доступним історикам. Протягом 20 років ознайомитися з ним було практично неможливо. Зараз перелік документів, що зберігаються в архіві, оприлюднений в iнтернеті.
Останні роки життя Наталі Дмитрівни минули в “альтенгаймі” – будинку для літніх людей, що знаходився у містечку Дорнштадт біля Ульму (земля Баден-Вюртемберґ).


Наталія Дмитрівна померла 8 червня 1973 р., не доживши вісім місяців до свого 90-річчя, в Дармштадті (ФРН). Поховали її поряд з чоловіком на цвинтарі будинку для літніх людей у Дорнштадті, що розташований неподалік містечка Новий Ульм.




Твори Н. Д. Полонської-Василенко із фондів бібліотеки

Полонська-Василенко Н. Історія України : в 2 т. : Т. 1 : до середини XVII століття / Наталія Полонська-Василенко ; вступ. ст. Василя Ульяновського ; худ. оформлення Євгена Муштенка ; голов. ред. Світлана Головко. – Репринтне видання. – Київ : Либідь, 1992. – 640 с.
Полонська-Василенко Н. Історія України : в 2 т. : Т. 2 : від середини XVII століття до 1923 року / Наталія Полонська-Василенко ; худ. оформлення Євгена Муштенка ; голов. ред. Світлана Головко. – Репринтне видання. – Київ : Либідь, 1992. – 608 с.
На початку 1960-х років Н. Полонська-Василенко завершила довголітню роботу над рукописом «Історії України», який являв собою двотомний загальний нарис національної історії, призначений для вищих шкіл. Проте цей твір побачив світ лише 1972 р. (перший том) і 1976 р. (другий том). Репринтне видання цієї праці в незалежній Україні було здійснене в 1992 і 1995 роках.

Про Н. Д. Полонську-Василенко

  • Мормель С. Пані з історії / Світлана Мормель // Україна молода. – 2007. – 31 берез.
  • Пивовар С. Наталія Полонська-Василенко – видатна вчена-історик / Сергій Пивовар // Українки в історії / за ред. Валентини Борисенко. – Київ, 2004. – С. 67-71 : іл.
  • Наталія Полонська-Василенко // Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біографічні нариси / В. І. Гусєв, О. В. Даниленко, Л. В. Іваницька та ін. – Київ, 2011. – С. 284-286 : іл.
  • Полонська-Василенко Наталя Дмитрівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. Т. 8 : Па-Прик / голова редкол. В. А. Смолій. – Київ, 2011. – С. 356-357 : іл.
  • Ульяновський В. Наталія Полонська-Василенко: штрихи до портрета / Василь Ульяновський // Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. Т. 1 : до середини XVII століття. – Київ, 1992. – С. 5-54.

Архів Українського ВільногоУніверситету (Мюнхен): Описи фондів


Матеріал підготували співробітники відділу періодичних видань



Немає коментарів:

Дописати коментар

Надеемся на комментарии