5 видатних імен з історії українського друкарства

 

Перші друкарні на землях України виникли у Львові — осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі — резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната Василя-Костянтина Острозького. Першою виданою книгою у Львівський друкарні Івана Федорова став «Апостол» 1574 року —  одна з найстародавніших богослужбових книг, що вміщує в собі «Діяння святих апостолів», сім Соборних Послань та чотирнадцять Послань апостола Павла. А першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука» датована 18 червнем 1578 року.

Найбільшими у XVI — XVIІ  століттях були друкарні Львівського братства і Києво-Печерської лаври. Перша діяла як братська з 1591 до 1788 року, після чого перейшла до Ставропігійського інституту. Заснована 1615 року Київська лаврська друкарня працювала три століття. Багато зусиль до книговидавничої діяльності Києво-Печерської друкарні доклав архімандрит Петро Могила. Нині в її будинку Музей книги і друкарства України.

В історії українського книговидавництва відомі імена Пантелеймона Куліша,  Михайла Максимовича, Петра Гулака-Артемовського, Бориса Грінченка,  Леоніда Глібова, Стефана Кульженка, Олександра Лотоцького, Сергія Єфремова, Володимира Дурдуківського, Василя Доманицького, Федора Матушевського, Євгена Чикаленка…

Василь-Костянтин Острозький

Уздовж мальовничих кордонів Малого Полісся розкинулося стародавнє українське місто Острог, яке вперше згадується в Іпатіївському літописі 1110 року. Острог почав розбудовуватися, коли увійшов до Галицько-Волинського князівства, в якому розвивалися архітектура, мистецтво, промисли. Найбільший розквіт міста припадає на XIV — першу половину XVI століття. Острог на Волині став родинним гніздом старовинного князівського роду Острозьких. За власною генеалогічною легендою, вони вели свій родовід від князя Василька Романовича — брата короля Данила Галицького.

Одним із найвидатніших полководців XVI століття, найбагатшим і найвпливовішим вельможею Великого князівства Литовського був Костянтин Іванович Острозький, який, крім гетьманського чину, обіймав низку інших високих державних посад: староста брацлавський, вінницький та звенигородський, староста луцький і упитський, маршалок Волинської землі каштелян віленський, воєвода трокський (троцький)…  Жодному українському магнатові литовсько-польського періоду вітчизняної історії не вдалося добитися такого визнання. Єдиним спадкоємцем Костянтина Івановича був його молодший син Василь. Коли нащадку знаменитого роду князів Острозьких виповнилося 16 років і за спеціальним королівським привілеєм його було визнано повнолітнім, він додав до свого імені ще і ім’я свого славетного батька — Костянтин.

Василь-Костянтин Острозький уславився своєю культурно-просвітницькою діяльністю. В роки його правління Острог набув значення визначного культурно-освітнього осередку. У 1576 році князем Острозьким була заснована найстаріша українська науково-освітня установа — Острозька слов'яно-греко-латинська школа (академія). Князь також опікувався справами православної церкви, складав великі пожертви церквам і монастирям, розташованим як в його володіннях, так і за їх межами. Богоявленський замковий храм, що мав статус кафедрального собору, прикрасили шедеври православного іконопису.

У замку князя Острозького була велика книгозбірня, де зберігалися книги релігійного та світського змісту. Прагнучи підняти престиж православ’я, Василь-Костянтин поставив перед собою мету видати Біблію церковнослов’янською мовою. Задля цього він запросив до Острога велику групу європейських інтелектуалів: богослова, вихідця з Поділля Герасима Смотрицького, білоруського астролога Тимофія Михайловича (Аннича), друкаря Івана Федорова Москвитина, литовського астролога й поета Андрія Римшу, грецьких богословів і церковних діячів Діонісія Раллі (Палеолога), Євстахія Нафанаїла… Це була доба, коли виникла потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга.

Друкарня в Острозі була створена у 1570-х роках під керівництвом Івана Федорова на кошти та з ініціативи князя Василя- Костянтина Острозького.  Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука» з датою 18 червня 1578 року. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського букваря і  Сказання чорноризця Храбра «Про письмена» — визначної пам’ятки староболгарської літератури.

Острозька Біблія

Справжнім шедевром друкарської майстерності стала Острозька Біблія, завершена 1581 року. На титульному аркуші підкреслювалося, що книга є докладним перекладом з грецької Біблії семидесяти толковників (Септуагінти). Спершу наклад планували надрукувати до 12 липня 1580 року, і таку дату подано в післямові у частині накладу. На більшості примірників вказано іншу дату виходу — 12 серпня 1581. Цей день, очевидно було визначено як остаточний термін надрукування Біблії.

Ще до виходу в світ Біблії, 5 травня 1581 року в Острозі було надруковано «Хронологію» — силабічні вірші на біблійні теми білорусько-польського за мовою творчості і литовського за походженням поета-кальвініста Андрія Римші. Між 1578 і 1612 роками в острозькій друкарні вийшли у світ 28 видань загальним обсягом 1527 друкованих аркушів:  «Листи Патріарха Єремії», Герасим Смотрицький «Ключ Царствія Небеснаго», «Маргарит», Костянтин Острозький «Обвіщаніє (про православність Грецької церви)», Филалет «Апокризис», «Часослов», «Житіє Марії Єгипетської»…

 

Князі Острозькі / автори : Олег Дзярнович, Раймонда Рагаускене, Ігор Тесленко, Борис Черкас ; передмова Альфредаса Бумблаускаса. — Київ : Балтія-Друк, 2015. — 280 с.

Великий міжнародний проект «Князі Острозькі», присвячений представникам одного з найвідоміших українських родів в українській історії XIV — початку XVIІ століття, що займали високі адміністративні та військові посади в Польсько-Литовській державі. Протягом століть представники роду Острозьких були символом окремої України-Русі, відстоюючи національну самобутність народу, православну віру та українську культуру. Рід Острозьких прославлений й своєю меценатською діяльністю, зокрема з іменем Костянтина Острозького нерозривно пов’язане відкриття навчального закладу - Острозької академії, і поява Острозької Біблії. У книзі використані історичні документи і архівні матеріали, зібрані у 26 музеях України, Польщі, Литви і Білорусі. Історичні дослідження ілюструють майже 800 фотографій.

Кралюк П. М. Князі Острозькі. — Київ : ПАТ «ДАК « Укрвидавполіграфія», 2012. — 128 с.

Вагому роль в історії українських земель періоду Середньовіччя відіграла династія князів Острозьких, зокрема її представники Костянтин Іванович (бл. 1460—1530) та його син Василь-Костянтин (1526—1698). Саме після розпаду Київської Русі, а пізніше загибелі Галицько-Волинської держави виступили продовжувачами давних політичних та культурних традицій., про це свідчать найяскравіші діяння представників цієї династії — видання Острозької Біблії 1581 року, заснування першої вищої школи на східнослов’янських землях, видавнича діяльність Острозької друкарні…

***

• Виникнення та розвиток друкарства в Україні // Історія української культури : у 5 т. Українська культура ХІІІ — першої половини XVII століть / редкол. : Я. Д. Ісаєвич (голова) та ін. — Київ : Наукова думка, 2001. — Т. 2. — С. 608— 629.

• З історії книжкової культури України: дослідження ретроспективних книжкових, образотворчих, музичних видань та історичних колекцій з фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського / наук. ред. Г. І. Ковальчук ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. — Київ : Академперіодика, 2021. — 400 с., 16 с. іл.

• Каракоз О. О. Історія книги : навч. посіб. — Київ : Видавництво Ліра-К, 2018. — 360 с.

• Огієнко І. (митрополит Іларіон). Історія українського друкарства / Іван Огієнко ; упоряд, автор передмови  Микола Тимошик. — Київ : Наша культура і наука, 2007. —  536 с. — (Видавничий проєкт Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) «Запізніле вороття». Серія 2. «Зарубіжні першодруки» Том 6).

 

Петро Могила

В історії Української Церкви XVII століття одне з почесних місць займає митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (1633—1647), екзарх Константинопольського патріарха, архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила, який походив з давнього молдавського боярського роду, що за легендою брав свій початок від нащадків римського героя Гая Муція Сцеволи. батько майбутнього сподвижника української культури Симеон обирався боярською радою господарем Валахії і Молдови, мати Маргарет була семигородською княжною. В родині було п’ятеро синів. 1607 року Симеон, що змінив на молдавському престолі свого брата Єремію був отруєний замовниками. За кілька років Петро разом із матір’ю перебрався в Руське воєводство Речі Посполитої, де мешкали їх впливові родичі. Православні Могили підтримували тісні зв’язки і допомагали коштами Львівському братству, яке 1586 року заснувало школу, у якій Петро Могила і здобув початкову освіту. Затим він навчався в знаменитій Замойській академії, а вдосконалював свої знання в Голландії і Франції, зокрема в славетний Паризький єзуїтській колегії.  Повернувшись з освітньої мандрівки, Могила при дворі свого опікуна, коронного канцлера й гетьмана Станіслава Жолкевського, навчався «лицарському мистецтву й шляхетним справам». Згодом в ранзі офіцера коронного війська брав участь в жорстоких боях з турками на Цецорських полях, де загинув його опікун, та переможний для Речі Посполитої Хотинський війні. Перед молодим, високоосвіченим і заможним аристократом, що міг претендувати на молдавський престол, відкривались блискучі перспективи, однак він, залишивши військову службу, в 1625 році прийняв чернечий постриг в Києво-Печерському монастирі. В грудні 1627 року тридцятирічного Петра Могилу було обрано архімандритом Києво-Печерського монастиря — головної православної святині українських земель Речі Посполитої. На цій впливовий і відповідальній посаді він зарекомендував себе блискучим організатором: встановив контроль над монастирською братією, впорядкував печери, де зберігались мощі ченців, заснував Голосіївську пустинь, спорудив власним коштом притулок для жебраків… 

Влітку 1б31 року Петро Могила відкриває в приміщеннях Троїцького монастиря Києво-Печерської лаври школу, яка за обсягом предметів і організаційною структурою була подібна до польських і західноєвропейських колегіумів. Учнями були діти української шляхти й козацької старшини. Але Лаврська школа проіснувала недовго. Невдовзі вона була об'єднана з Київською братською. Нова школа почала діяти з 1 вересня 1632 року на території Братського монастиря на Подолі під назвою Київський Братський, згодом Київський або Києво-Могилянський колегіум. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила опікувався Колегіумом до кінця своїх днів. На початку 1630-х років він збудував своїм коштом першу бурсу для бідних студентів і сиріт, провів на садибу Колегіуму водогін, отримавши на це привілей короля Владислава IV, звів студентську церкву в ім’я  Благовіщення.

Петро Могила активізував діяльність Києво-Печерської друкарні, яка була заснована ще 1615 року.  Він мав на меті здійснення трьох великих книжкових проєктів: видання Требника, Києво-Печерського патерика і перевидання Острозької Біблії. Ці грандіозні плани могли бути виконані лише протягом тривалого часу і за допомоги групи сподвижників. Саме вони під керівництвом св. Петра Могили і ще за його життя гідно виконали значну задуманого.

 

Требник Петра Могили

Великий Требник — перший значний книжковий проєкт, який був спрямований на піднесення престижу православної обрядовості та популяризацію українських християнських обрядів. Цей проект йому вдалося цілком здійснити за свого життя. Разом із митрополитом Київським Петром Могилою над укладанням Требника працювали члени його вченого гуртка, відомі церковні й освітні діячі: Ісая Трофимович- Козловський, Йосиф Кононович-Горбацький, Софроній Почаський, Ігнатій Оксенович-Старушич. При укладанні використовувалися як друковані і рукописні слов’янські та грецькі Требники, так і латинські католицькі. Складається з трьох частин: у перший викладено порядок відправи семи Таїнств у православний церкві, у другій — чини та освячення, у третій — молитви на різні дні й нагоди. Книга багато ілюстрована гравюрами, заставками, кінцівками, ініціальними літерами.

Видання в Києві Біблії — це другий великий книжковий проєкт митрополита Петра Могили. Новим надрукуванням Біблії вся Київська митрополія мала досягти кількох цілей: поширення та поглиблення християнської освіти в Україні, дальшого впровадження моральних християнських вартостей у щоденну поведінку широкого людського загалу, піднесення впливу й авторитету Київської митрополії, всієї Православної Церкви. На жаль, цього найвизначнішого книжкового проєкту Петрові Могили  здійснити не вдалося.

Києво-Печерський Патерик був у планах Петра Могили третім великим книжковим проєктом. Намір видати Патерик пов’язувався з вельми актуальним питанням поліпшення суспільних відносин і, зокрема, в таких аспектах, як виховання в народі історичної пам’яті й національної свідомості, ствердження цінності святоотцівських традицій Православної Церкви. Цей проєкт був здійснений тільки через 14 років після упокоєння Петра Могили. Києво-Печерський Патерик побачив світ в друкарні Києво-Печерської лаври у 1661 році.

Дуже важливим напрямом видавничої діяльності Лаври була цілеспрямована популяризація православних святинь Києва і насамперед Києво-Печерської лаври. Звеличення культу печерських святих, почате за Єлисея Плетенецького і особливо розвинуте Петром Могилою відповідно до його ідеологічного задуму зміцнення правового становища Української Православної Церкви та підготовки до видання україномовної Біблії, стало провідною ідеєю творів київських письменників XVII століття, виданих у Києво-Печерської друкарні.

Прекрасно розуміючі значення книгодрукування, Петро Могила підтримував друкарню Києво-Печерської Лаври, яка під його керівництвом перетворилася на потужний науково-культурний осередок та видала за 5 років 15 книг і брошур: «Авви Дорофеа поученія» (1628), «Агапита діакона главизны поучительны» (1628), «Псалтир» (1629), «Номоканон» (1629), «Служебник» (1629), «Евфонія веселобриняча Петру Могилі» (1633), «Антологіа, сирѣч молитвы и поученія душеполезная» (1636, укладач і автор передмови — Петро Могила) …

Мицик Ю. А. Св. Петро Могила. — Київ : ПАТ «ДАК « Укрвидавполіграфія», 2012. — 128 с.

Значення діяльності святого Петра Могили — одного з найвидатніших церковних, культурних і політичних діячів України — важко переоцінити. Недарма час, протягом якого він був митрополитом, називають Могилянською добою. Київська митрополія при Петрі Могилі набула найбільшої самостійності та авторитету за весь період XIII—XVIII століть. 1996 року Петра Могилу було канонізовано Православною Церквою.

Кучерук О. С. Петро Могила : дослідження та спостереження / Олександр Кучерук. — Київ : Парламентське вид-во, 2019. — 168 с. — (Серія «Славетні постаті України»).

У книзі автор висвітлює окремі питання могилознавства, зокрема проблеми використання Петром Могилою герба, заходи зі створення ним на підставі тогочасної європейської практики Лаврської школи, видавнича діяльність митрополита Петра Могили…Також у книзі вміщено низку маловідомих ілюстрацій.

 

***

• Дзюба О. М. Петро Могила // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Інститут історії НАН України. — Київ : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл—О. — С. 12—14.

• Дзюба О. М.. Києво-Печерська друкарня  // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 186—187.

• Дзюба О. М. «Требник» Петра Могили // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Інститут історії НАН України. — Київ : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т—Я. - С. 141—142.

• Кучерук, Олександр. Герб і геральдичні композиції Петра Могили в українському книговиданні XVII ст.  // Друкарство. — 2003. —№ 3 (50). — С. 80—81.
• Степовик , Дмитро. Видавничі проекти Петра Могили // Друкарство. — 2004. —№ 2 (55). — С. 76—81.

 

Пантелеймон Куліш

Він був талановитим поетом і прозаїком, перекладачем, фольклористом, етнографом, редактором та видавцем, автором першого в український літературі соціально- історичного роману «Чорна Рада» та першої фонетичної абетки української мови — «кулішівки», яка лежить в основі сучасного українського правопису та мовлення.

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 26 липня (7 серпня) 1819 року в містечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині — Шосткинський район Сумської області). Його батько, Олександр Андрійович, був заможним хліборобом з козацько-старшинського роду, мати — Катерина Іванівна (у дівоцтві — Гладка) — була донькою козацького сотника, вміла цікаво оповідати про старовину і співати давніх пісень. Дитинство Пантелеймона Куліша пройшло на хуторі під Воронежем, де в атмосфері особливої пошани до народних традицій, слова, пісні, казок, легенд, переказів формувався світогляд майбутнього письменника. 

У 1836 році Куліш закінчив п’ять класів Новгород-Сіверської гімназії, де зарекомендував себе як талановитий юнак. Гарно вмів малювати, мав красивий почерк та добру пам’ять і міг цитувати цілі сторінки прочитаного. Деякий час Пантелемон Куліш  працював домашнім вчителем, самотужки готувався до нових екзаменів. 1839 року був зарахований до Київського університету на правах вільного слухача на історико-філологічне відділення філософського факультету. Але вступити до цього престижного навчального закладу йому так і не вдалося, оскільки не мав документального підтвердження свого дворянського походження. У цей же час Пантелеймон Куліш заявляє про себе як письменник. 1840 року в альманасі Михайла Максимовича «Киевлянин» були надруковані його перші літературні твори в жанрі фольклорної фантастики та уривок з казки «Циган» в журналі Євгена Гребінки «Ластівка».

Однак слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті стали для нього мало не визначальним періодом його життя. Набуті таким чином знання дозволили йому 1841 року дістати місце викладача у повітовому дворянському училищі міста Луцьк. Невдовзі був переведений до Києва, спочатку працював вчителем у Києво-Печерському, а потім — у Києво-Подільському дворянських училищах, був співробітником Київської археографічної комісії. Наприкінці 1845 став одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. Цього ж року журнал «Современник» почав друкувати перші розділи його роману «Чорна рада». 1846 року письменник опублікував «Повість про український народ», яка зіграла не останню роль у справі його арешту.

Пантелеймону Кулішу довелося викладати у Рівненської та в Санкт-Петербурзької гімназіях, а невдовзі він отримав посаду викладача в Петербурзькому університеті. 22 січня 1847 року Пантелеймон Куліш одружився з Олександрою Білозерською, а у березні Петербурзька Академія наук надала йому закордонне відрядження до Західної Європи для вивчення слов’янських мов. Однак 2 квітня був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського товариства й відправлений з Варшави до Санкт-Петербурга. Пантелемон Куліш був спочатку висланий до Вологди, а потім до Тули із забороною писати й друкуватися. 1850 року Куліш отримав дозвіл повернутися до Санкт-Петербурга, працював урядовцем у Міністерстві державного майна. Впродовж 1856—1857 років вийшли два томи етнографічно-фольклористичної, історіографічної, літературної збірки «Записки о Южной Руси», в якій Куліш запровадив перший український фонетичний правопис — «кулішівку».

Особливо успішним був для письменника 1857 рік. З’явився друком його роман «Чорна рада», український буквар «Граматка» та в Санкт-Петербурзі була відкрита власна «Типографія П.А. Кулиша», яка діяла до 1863 року. Тут побачили світ близько 40 книг під загальною назвою «Сільська бібліотека», «Кобзар» Тараса Шевченка, «Українські оповідання» Олекси Стороженка, твори Григорія  Квітки - Основ’яненка та редаговані Кулішем твори Марка Вовчка.

Альманах «Хата»

1860 року Пантелеймон Куліш почав видавати український літературно-художній альманах «Хата». В альманасі  друкувалися поезії, оповідання, байки: вибрані твори Тараса Шевченка «Кобзарський гостинець», оповідання Марка Вовчка «Чари» та «Лихо не без добра» Ганни Барвінок, «Дід Мина і баба Миниха» Матвія Номиса, збірка байок Євгена Гребінки, драма Пантелеймона Куліша «Колії» з часів останнього польського панування в Україні… У 1861—1862 роки  письменник брав участь у виданні першого українського суспільно-політичного і літературно-мистецького журналу «Основа», який на той час став осередком національного руху. Журнал виходив щомісячно від січня 1861 року до вересня 1862 року у Петербурзі.

Протягом 1864—1868 років, після закриття власної друкарні, Куліш працював у Варшаві штатним чиновником Установчого комітету, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Санкт-Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения». 1883 року Пантелеймон Куліш відійшов від громадської діяльності й усамітнився у маєтку дружини на хуторі Мотронівка на Чернігівщини. Але, коли згорів перший український рукописний переклад Біблії, Пантелеймон Куліш на честь дружини перейменував Мотронівку на Ганнину Пустинь, В останні роки свого життя письменник присвятив себе літературній та науковій праці, багато перекладав, особливо твори Шекспіра, Гете, Байрона, Шиллера, Гейне. Сповнений нових творчих задумів Пантелеймон Олександрович зустрічав 1897 рік, але, на жаль, 14 лютого полум’яне життя його обірвалося.

Пантелеймон Куліш є автором поетичних збірок «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін», Хуторні недогарки», оповідань «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара», драматичних творів «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливайко», перекладів європейської літератури, наукових та публіцистичних праць.

Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш : до 170-річчя від дня народження. — Київ Т-во «Знання» УРСР, 1989. — 48 с. — ( Серія 6 «Література і мистецтво» ; № 5).

Розповідається про складний і суперечливий життєвий і творчий шлях визначного українського письменника ХІХ століття Пантелеймона Куліша. Дається оцінка його культурно-громадської і літературної діяльності.

***

• Удод  О. А. Куліш Пантелеймон Олександрович (1819—1897) / О. А. Удод, Д. В. Грузін // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Інститут історії НАН України. — Київ : Наукова думка, 2008. — Т. 5 : Кон—Кю. - С. 468—472.

 

Стефан Кульженко

Стефан Васильович Кульженко, один з найуспішніших підприємців свого часу в Україні, друкар, книговидавець, народився в містечку Баришівка (Переяславський повіт, Полтавська губернія) 24 грудня 1836 (5 січня 1837). Близько року вчився вдома під наглядом вчителя, потім його відвезли до Києва, де він спочатку 2 роки відвідував приватне початкове училище ще на Печерську, а після цього поступив до 2-го класу духовного училища при Софійському соборі.

10 річним хлопчиком Стефан Кульженко випадково через скло вітрини побачив продукцію друкарні  угорця Йосипа Вальнера, який спочатку приїздив до Києва торгувати книжками, а потім відкрив тут власну друкарню. В вже наступного 1848 року став на 7 років одним із 16 учнів при його друкарні. Проявив кмітливість і вправність, залучався як наставник до робіт у друкарні при Києво-Печерській лаврі. 1855 року, після закінченні навчання, залишився працювати у друкарні Йосипа Вальнера.

На початку 60-х років Стефан Кульженко — вже управляючий однією з 6 міських друкарень  Івана Давиденка. Після від’їзду  Давиденка до Санкт-Петербурга за пропозицією останнього влітку 1864 узяв його друкарню в оренду разом з товаришем В. Давиденком на 10 років На отримані в кредит гроші придбав додаткове обладнання, а вже 1867 поїхав до Німеччини і купив там нове устаткування. З 1874 року Стефан Кульженко став одноосібним орендарем друкарні Івана Давиденка ще на 6 років. Цього ж року в друкарні побачили світ перекладені Михайлом Старицьким на українську мову «Казки Андерсена».  Кольорові ілюстрації до казок виконав художник Микола Мурашко. В середині та кінці 70-х років ХІХ століття кількість книг, випущених його друкарнею, значно зростає і стає більш різноманітною їх тематика.

Навесні 1879 року Стефан Кульженко купив ділянку землі, а в серпні 1880 року друкарню переводять до нового приміщення. Вона займала цілий комплекс будинків по Ново-Єлизаветинській (з 1899 року — Пушкінська). Нажаль, до наших днів ця будівля не збереглася. 1884 року було відкрите стереотипне відділення. Першою книгою став «Киевский календарь» Василя Івановича Фабріціуса, астронома-спостерігача обсерваторії Київського університету. 1886 року  почав друкувати щоденну газету «Киевское слово», яка виходила до 1905, невдовзі відновилася під назвою «Новый век», але 1906 була закрита остаточно. 1897 року Кульженко викупив друкарню Київського університету.

Будучи одним з перших, хто освоїв друк кольорових фотоілюстрацій, Стефан Кульженко на найкращому для свого часу рівні випускав найскладніші видання, деякі з них навіть сьогодні викликають у фахівців захоплення своєю якістю, як, наприклад, розкішно оформлена книга «Собор св. Владимира в Києве» (1898). В друкарні Кульженка було видано чимало книг і брошур для Київського товариства грамотності, серед яких поруч із популярною літературою була і белетристика. Друкувалися твори Тараса Шевченка, Марії Конопницької, Костянтина Станюковича. Підприємство Стефана Кульженко неодноразово нагороджували дипломами на медалями на престижних виставках друкарської справи.

При друкарні існувала школа для дорослих, а також хор, в якому Стефан Кульженко співав разом із робітниками. За його участі постало «Общество вспоможения рабочих печатного дела».  1903 року Кульженко став співзасновником Художньо-ремісничої навчальної майстерні друкарської справи Міністерства торгівлі й промисловості з 3-річним курсом навчання для дітей 12–16 років, деякий час викладав там історію книговидавничої справи. В 1904 році в його друкарні побачила світ збірка творів українських письменників «На вічну пам’ять Котляревському». Тоді ж він купив кілька дачних ділянок на околиці Києва, в місцевості Кинь-Ґрусть, і звів там помешкання для робітників своєї друкарні. Відтоді цю місцевість на його честь стали називати «Кульженковими дачами».

За роки існування друкарні було видано більше тисячі назв, серед, яких книги практично з усіх галузей, а також газети, журнали, афіші, інша поліграфічна продукція. Сьогодні ці видання мають велику бібліографічну цінність. Якості друку сприяло застосування в друкарні найновіших технічних засобів. У друкарнях Стефана Кульженка були випущені популярні свого часу альбоми видів Києва, Одеси, Житомира, Парижа, «Альбом Киевской сельсько-хозяйственной и промышленной выставки 1896 года»… На підприємствах Кульженка, окрім «Киевского слова», друкувалися часописи «Заря» і «Киевская газета», а також кілька журналів, зокрема, «Земледелие», «Инженер», «Епархиальньїе ведомости», «Известия Политехнического института», «Журнал Церковно-приходской школы».

Кілька останніх років свого життя Стефан Васильович Кульженко хворів, фактично передавши управління своїми друкарнями старшому синові Василеві, який 1904 року під псевдонімом В. С. Васильєв видав книгу про свого батька. Два книжкові магазини були передані двом синам — Сергію та Михайлу. Життєвий шлях відомого книговидавця перервався у Києві 16 (29 січня) 1906 року. Похований на старому Байковому цвинтарі.

***

• Грузін Д. В. Кульженко Стефан Васильович (05. 01. 1837 (245. 12. 1836 — 29 (16). 01. 1906)  // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Інститут історії НАН України. — Київ : Наукова думка, 2008. — Т. 5 : Кон—Кю. — С. 474—475.

• Петров, Сергій. С. Кульженко — людина, що присвятила життя книзі  // Друкарство. — 1997. — січень—квітень. — С. 4—7.

 

Євген Чикаленко

ЄвгенЧикаленко, громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист, увійшов у вітчизняну історію багатьма добрими справами. Саме йому вдалося сформувати визначальну думку національної ідеології благодійності: «Легко любити Україну до глибини своєї душі. Значно важче любити Україну до глибини своєї кишені».

Євген Харлампійович Чикаленко народився 09 (21) грудня 1861 року в селі Перешори (нині Подільський район, Одеська область) у родині секретаря Ананіївського повітового суду Харлампія Івановича Чикаленка та його дружини Олени. Рід Чикаленків походів з Полтавщини, де слово «чикала» означало рибальське знаряддя. Дід Євгена Харламповича наприкінці XVIII століття мешкав у запорозькому зимівнику на річці Саксагань і займався хліборобством. Його захоплення хліборобською працею передалося і синові Харлампію та онуку Євгену.

Восени 1870 року Євгена відвезли до Одеси і віддали до пансіону англійця Рандаля, де він навчався три роки. 1875 року вступив до Єлисаветградського реального училища, яке закінчив у 1881. Під час навчання Євген живе у драматурга й актора Івана Карпенка-Карого, спілкування з яким та його оточенням мало значний вплив на формування світогляду юнака. У єлисаветградському громадському клубі Євген Чикаленко вперше побачив спектаклі «Назар Стодоля», «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці»… Проводячи літні вакації у Перешорах, працюючи в полі, Євген з кузиною Настею на дозвілля записував народні пісні, приказки, оригінальні словосполучення. Пізніше їхню працю опублікувало київське видавництво «Вік».

1882 року його зараховують вільним слухачем природничого факультету Харківського університету, але скінчити університетський курс навчання Євгенові не вдається, бо за політичні переконання був позбавлений права проживати в Харкові та Києві. Місцем п’ятирічного заслання Чикаленка стали рідні Перешори, де він жив під наглядом поліції. Ще в Харкові Євген Чикаленко 1883 року побрався з курсисткою Марією Садик, родом із Лубенщини. Вони разом займалися господарством у родинному маєтку. У подружжя народилося п'ятеро дітей: Ганна, Вікторія, Левко, Петро та Іван. Навіть узимку Євген Чикаленко тільки вечорами сидів у хаті і читав або займався своїми дітьми, а день проводив у хлівах, кошарах, стайні, займався землеробством із застосуванням наукових нововведень.

Від 1894 року Євген Харлампійович вже з чималенькою родиною мешкає в Одесі, стає членом місцевої Української Громади, приятелює з письменником, бібліографом Михайлом Комаровим і своїм коштом видає його російсько-український словник, так званий словник Уманця і Спілки. Так розпочалася видавнича діяльність Євгена Чикаленка. В Одесі Чикаленко знайомиться з Михайлом Коцюбинським, якого вважав за найкращого на той час українського письменника, а також поновлює дружні стосунки з педагогом Леонідом Смоленським і композитором та перекладачем Петром Ніщинським, іншими відомими просвітителями того часу. 1897 року вийшла у світ в Одесі серія книжок Євгена Чикаленка під загальною назвою «Розмови про сільське господарство». Особливо актуальною була книжка про посуху і чорний пар як засіб боротьби з нею в південних районах України.

Як меценат Чикаленко заснував при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові фонд допомоги українським письменникам імені відомого тоді прозаїка і публіциста Данила Мордовця, фінансував діяльність відділу белетристики в «Киевской старине», тижневик Революційної української партії «Селянин» та став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові. 1930 року на Академічному Домі з’явитеся меморіальна дошка з ім’ям Євгена Чикаленка. У рідному селі він заснував бібліотеку для селян. Влітку в нього гостюють українськи письменники, композитори, громадські діячі Михайло Комаров, Олександр Кониський, Сергій Єфремов.

1900 року Євген Харлампійович з родиною переїхав на постійне зимове помешкання до Києва, де займався культурно-національною і громадською діяльністю. В цей же час купує неподалік Яготина в селі Кононівка 1100 десятин землі. Згодом з новопридбаних земель 700 десятин він продав селянам, а собі залишив 400 з садибою, де вів зразкове господарство. Влітку Чикаленко запрошував до себе в Кононівку своїх приятелів і знайомих. У нього часто гостювали композитор Микола Лисенко,  відомі актори — брати Тобілевичі, літературний критик Сергій Єфремов, а письменник Михайло Коцюбинський 1908 року під враженням сільської природи створює тут славнозвісну новелу «Intermezzo».

Євген Чикаленко співпрацював з українськими виданнями, сприяв тому, щоб у провідних часописах «Літературно-науковий вістник» і «Киевская старина» друкувалися художні твори молодих авторів. Сприяння виявлялося в тому, що меценат негласно, від редакції, сплачував авторам пристойний гонорар. Саме Чикаленкові належить честь відкриття як письменника Володимира Винниченка. 1902 року він умовив редактора Киевской старини» надрукувати оповідання «Сила і Краса» досі невідомого автора.

Газета «Рада»

Основна заслуга  Євгена Харлампійовича полягає у підтримці передових українських газет, які дозолено було видавати після 1905 року — «Громадська думка» (1906) і «Рада» (1906—1914). До яких тільки заходів не вдавався Чикаленко, щоб газета потрапляла до читача… Щоб покрити дефіцит, пов'язаний з виданням газети «Рада», Євген Чикаленко змушений був 1912 року заставити власний будинок… Виділяв кошти на видання за кордоном Українсько. Революційною партією української газети «Селянин» (Чернівці). Брав участь у складанні словника Бориса Грінченка, зібрав і видав українськи пісні.

На початку 1919 року Чикаленко виїхав до Галичини, де працював над своїми «Спогадами». В цьому унікальному творі мемуарного жанру не тільки дитинство, юність, змужніння автора, а й талановито передано суспільну атмосферу, портрети культурних та громадських діячів. «Спогади» були видані у Львові 1926 року, перевидавалися в Нью-Йорку 1955-го, а 2003 року вийшли в київських видавництвах «Рада» і «Темпора», доповнені істотними правками автора, які зберіг його онук Євген Іванович Чикаленко.

З 1920 року Євген Харлампійович перебував у австрійському містечку Рабенштайн. 1925 року Чикаленки переїздять до Праги і в місто Подєбради у Чехії, де він посідає в Український Господарській Академії місце голови Термінологічної комісії. Чикаленко керував укладанням сільськогосподарських словників. Крім того, вів щоденник про еміграційний період. Але сумні звістки з України погіршили здоров'я  Євгена Чикаленка. Він помирає у празький лікарні 20 квітня ( за іншими даними — червня) 1929 року. Сергій Єфремов так озвався на смерть Чикаленка: «Багато-багато пригадалося, мов живий устав образ Євгена Харлампійовича з його практичністю і разом глибоким, органічним ідеалізмом, що заставляв людину любити справу «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені»; з його гострими присудами, раз у раз продиктованими громадським захватом. Мало таких людей було у нас, може він єдиний…».

 

Старовойтенко І. Євген Чикаленко : людина на тлі епохи : монографія / Інна Старовойтенко. — Київ : Темпора, 2009. —544 с.

У книзі відображено громадсько-культурну, видавничу, благодійну, публіцистичну діяльність Євгена Чикаленка та плеяди його «духовних родичів» на ниві українського життя кінця ХІХ – початку ХХ століття. Покоління Євгена Чикаленка ініціювало зняття імперських заборон на освітньо-культурний розвиток української нації, заснувало перші політичні партії Наддніпрянщини та Товариство українських поступовців, громадсько-просвітні організації, відродило українську пресу та книговидання. У великому за обсягом листуванні Євгена Чикаленка, його мемуарній та публіцистичній спадщині широко відобразилися зазначені процеси та участь у них конкретних особистостей, їхні взаємини, поведінка в певних історичних обставинах. Ідеться, зокрема, про роль та місце відомих людей у доленосних подіях української революції та державотворення 1917–1920 років.

***

• Іванченко, Роман. … До глибини власної кишені [Євген Чикаленко] / Роман Іванченко, Олесь Іванченко // Друкарство. — 2000. —травень—червень. — С. 8—11.

• Євген Чикаленко — меценат, видавець, мемуарист // Хорунжий, Юрій. Мужі чину : Історичні парсуни. — 2-ге вид. — Київ : Вид-во імені Олени Теліги, 2005. — С. 89—121.

 

 

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом