Степан Васильченко — майстер української класичної новелістики: до 145-річчя від дня народження

 

«Проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до людської особистості…» (Олесь Гончар)

 

Талановитий письменник і педагог, майстер класичної новелістики Степан Васильченко (літературне ім’я Степана Васильовича Панасенка) посідає чільне місце в історії українського літературного життя кінця ХІХ — початку ХХ століття. Його оповідання й новели, повісті, драми і комедії, публіцистичні статті, літературно-критичні виступи та театральні рецензії, листи та записки на педагогічні теми органічно пов’язані з дійсністю цього складного і водночас сповненого мрій і сподівань часу.

Степан Васильович Панасенко народився 8 січня 1879 року в містечку Ічня на Чернігівщині. Родина Панасенків була великою і дружною. Батько Степана, не маючи власної землі, займався шевським ремеслом, обслуговуючи головним чином селян навколишніх сіл і хуторів. У цій праці батькові допомагали й сини. А влітку всією родиною йшли на заробітки до панської економії чи до куркуля-хуторянина: потрібно було зробити якийсь запас на зиму, адже шевські приробітки були мізерними і несталими. Василь Панасенко, людина письменна, чуйна, вдумлива, не тільки сам любив у свято почитати, поважав у людях освіту, а й заохочував до цього своїх дітей. Під час роботи в хаті часто читалася вголос книжка, зокрема твори Тараса Григоровича Шевченка, співалися народні пісні.

Атмосфера повсякденної праці і високого народного слова, в якій зростав Степан, прищепила хлопцеві добрі естетичні смаки, визначила подальшу дорогу в житті. Дитинство майбутнього письменника минуло на лоні чарівної природи рідних місць. Пізніше він добрим словом згадував стару батькову хату, над якою схилилися ясени, клен, горобина. Довгими літніми днями Степан разом з приятелями пропадав то на березі ставка, то на луках та в гаях. Безперечно, поетичні враження дитинства назавжди залишилися в серці творчо обдарованої людини, сформували її художню особистість, були джерелом натхнення і багатим арсеналом у творчості письменника.

Закінчивши місцеву п’ятирічну школу кращим учнем, Степан Панасенко ще протягом двох років навчається при ній як стипендіат для підготовки до іспитів в учительську семінарію. Саме в ці роки він перечитав усе краще з світової літератури, ґрунтовно простудіював популярні праці з природознавства. Назавжди запам’ятався хлопцеві прощальний вечір, коли батьки, родичі, сусіди випроводжали його до семінарії, нагадували не забувати, «з якого коліна вийшов». Уже тоді підліток дав собі клятву вірно служити трудівникам, котрі своєю працею допомагали йому пізнати інший світ: «Між моїм родом — батьками, дідами, самими далекими пращурами — я перший іду до культури, до світла, перший пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного до нас, бідних селян, іншого світу».

Після трьох років навчання у Коростишівській учительській семінарії (1895—1898) починається «летюче, невпокійне вчителювання». Чотири роки працював Степан Панасенко в школі села Потоки поблизу Миронівки на Київщині, де навчав не тільки дітей, а й їхніх батьків, організував аматорський театральний гурток. А потім його переводили в школи міста Богуслава та села Карапиші на Київщині, в задніпровські села Велика Буромка та Драбів тодішньої Полтавської губернії. Молодого вчителя звільняли з посади, переводили з школи в школу не тому, що не справлявся зі своїми обов’язками, а через те, що у вічі говорив правду, відстоював справедливість.

Не було з ким навіть поділитися своїми болями, і Степан Васильович звіряє бентежні роздуми паперові. Зачинившись у маленькій кімнатці при школі, він довгими осінніми вечорами просиджував над щоденником, писав кореспонденції до газет, потай від усіх пробував сили у віршуванні. Так з’явилися поема «Розбита бандура» про тяжку долю переселенців (свого часу не надрукована і пізніше загублена) та оповідання «Не устоял», вперше опубліковане в 1903 році на сторінках «Киевской газети».

Зацькований інспекторами і попами, зневірившись у можливості зламати мур байдужості властей скромною вчительською працею, Степан Панасенко в 1904 році залишає школу і вступає до Глухівського вчительського інституту. Це були часи наростання революційної бурі в країні, і студент Панасенко був одним з організаторів страйку в інституті: він виступає на мітингах, складає петиції, захищає інтереси студентів перед адміністрацією. Та сподівання не справдилися, реакція перемогла, і юнак, залишивши навчання в інституті, знову йде до школи.

Він недовго вчителює по глухих селах Полтавщини (Брусове, Зубані) й їде на Донбас — в школу села Щербинівки Бахмутського повіту. Тут за симпатизування революційній боротьбі шахтарів його разом з двома іншими вчителями було заарештовано й ув’язнено в Бахмутській тюрмі, де довелось просидіти півтора року. Тільки в 1908 року хворий на тиф Степан Панасенко виходить з-під варти і, пролежавши кілька тижнів у лікарні, повертається до Ічні в напіврозвалену хату старенької матері. Він заробляє на прожиття приватними уроками, а у вільний час пише. Перші його оповідання, зокрема «Роман», «Мужицька арихметика», «Пацанок», «Вова», були опубліковані в 1910 році. у київській газеті «Рада» під псевдонімом Степан Васильченко.

Редакція цієї газети запросила письменника на постійну роботу, і він протягом чотирьох років (1910—1914) веде в часописі відділ хроніки. У Києві було видано дві збірки творів Степана Васильченка — «Ескізи» (1911) та «Оповідання» (1915). У театрі Миколи Садовського в ці роки з успіхом ставилася п’єса Степана Васильченка «На перші гулі» (1911). Садовський писав: «На перші гулі» для нашої сцени є справжнім золотим променем сонця серед темної мряки… Скомпоновано етюд щасливо й розкидано по ньому безліч блискучих самоцвітів і виявлено велике розуміння народної психології… І всі ці елементи п’єси дають чудовий настрій, приємне почуття художньої насолоди од чарівного малюночка краєчка життя села». Саме тому з 1912 року цим твором Васильченка та п’єсою Івана Котляревського «Наталка Полтавка» Микола Садовський відкривав усі сезони і гастролі свого театру.

Майже всі роки Першої світової війни Степан Васильченко перебував на фронті. У цей час він вів «Окопний щоденник», написав низку оповідань («Чорні маки», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Русин») про жахи імперіалістичної війни, сумні будні людей у старих солдатських шинелях, а також драматичний етюд «Не співайте, півні, не вменшайте ночі». Події Лютневої революції 1917 року дозволили Васильченко покинути окопи. Він брав участь у військових з’їздах у Бєлгороді, Одесі, Києві. Демобілізувався після лікування в святошинському госпіталі під Києвом.

Після Жовтневого перевороту 1917 року почався новий період у житті й творчості письменника. Влітку 1920 року він як кореспондент разом з пісенним колективом «Перша мандрівна капела Дніпросоюзу» побував у багатьох містах і селах Лівобережжя. Всі свої враження Степан Васильченко записував у щоденнику «З піснею крізь вогонь і води». Протягом 1920—1928 років Васильченко знову працює на педагогічній ниві — спочатку завідуючим одного з київських дитбудинків, а потім вчителем української мови та літератури в київській школі № 61 імені Івана Франка.

Водночас письменник весь свій вільний час віддає літературній творчості. Він завершує ті задуми, що хвилювали його ще до Жовтня 1917 року. Цикл «Осінні новели» присвячені 1905 року:  «Осінній ескіз», «Вітер», «Чайка», «Фіалки» (З юнацьких спогадів) та «На Калиновім мості». «Згадуючи осінь, я завжди пригадую такий малюночок. Ясне осіннє небо. Перший морозець ... Ні, я ніскільки не соромлюсь і не вагаюся назвати осінь найлюбішою мені в рокові добою, ні крихти не вагаюся, бо в цій моїй любові до неї і тіні немає тієї зневіри чи того чорного смутку, що їх завжди чогось сполучають із цією, в дійсності життєдайною, частиною року. Люблю я осінь за те, що навіває вона, як ніяка пора інша, струмені творчої енергії, що все те найкраще, що робилося і що зроблено мною, робив я цією порою. Люблю я її і за те, що, коли опадає в саду пожовкле листя — ця довчасна примарна краса його,— ночами крізь голе, обшарпане гілля стають видніші довічні зорі, ще глибші, ще ясніші, а в людей спадає з очей полуда і прокидаються ті здорові думки, які дрімали в голові чадної весни та млосного літа…».

Степан Васильченко пише низку оповідань та повістей з сучасного життя («Приблуда», «Червоний вечір», «Авіаційний гурток», «Олив’яний перстень»), створює три варіанти п’єси «Кармелюк» — чотириактну драму (1918), одноактну (1924) і на три дії (1927). Спеціально для своїх школярів підготував кілька оригінальних дитячих п’єс («Свекор», «Минають дні», «Кобзар» у селянській хаті») та інсценівки за творами Тараса Шевченка «Іван Гус» та Івана Франка «До світла».

Письменник планував завершити великий біографічний твір про Шевченка, але встиг написати тільки його першу частину — «В бур’янах»: « Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялось не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки. За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам'яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга — царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити — заказано, ходили німі... Україна... В одному вже тільки цьому слові і для нашого уха і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... Україна — розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі... Поема жалю і смутку... краси і недолі... Отже, одна з найсмутніших сторінок у цій поемі належить невиданому у всі часи по всьому світі її огненному поетові. Легендарному поетові казкового краю... Великому борцеві за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому світі поневолених народів. За всіх поневолених, близьких і далеких...».

 

Літературна діяльність Степана Васильченка нерозривно поєднувалася з педагогічно-виховною працею. З перших днів праці в школі Степан Васильченко був ентузіастом у пошуках і застосуванні нових форм навчання та виховання молоді. На його уроках завжди панувала робоча атмосфера, він умів знаходити шляхи до дитячих сердець, у кожному учневі бачив те зерно, що давало добрий проріст. Не випадково Степан Васильович користувався авторитетом та повагою і серед колег-учителів, і серед школярів. Він був постійним керівником і режисером шкільного драмгуртка, вистави якого часто виносилися на широкий громадський перегляд і користувалися незмінним успіхом. За його участю й допомогою виходила шкільна стіннівка, в якій вміщувались художні спроби учнів. Він був душею учнівських екскурсій по Києву, до лісу й річки, на фабрики і заводи, під його керівництвом відбувалися подорожі київських школярів до Канева на могилу Тараса Шевченка.

1 березня 1929 року київська громадськість відзначала 50-річиий ювілей письменника. Степан Васильченко дуже шкодував, що за станом здоров’я не міг бути на святі. «Там я зустрівся б з моїм читачем лице до лиця,— писав він в автобіографічних нотатках «Мій шлях», закінчених у 1931 році — Виключна була аудиторія, виключно панували там інтимність і щирість у настрої, виключні, не стереотипні привітання, живі, гарячі. Більшість їх було писаних. Я читав їх після. Ціла злива. Одно другого тепліше; як читав — мов стояв під гарячим душем». До останніх днів письменник зберіг живий інтерес до пізнання нового, але сердечна недуга стояла на перешкоді. Життя Степана Васильченка обірвалося у розквіті творчих сил 11 серпня 1932 року. На фасаді будинку у Києві, де мешкав письменник, встановлено меморіальну дошку. Сторіччя від дня народження письменника за рішенням ЮНЕСКО відзначалося у багатьох країнах світу.

Творчість Степана Васильченка одне з яскравих самобутніх явищ в український літературі кінця ХІХ — початку ХХ століття. Виступивши з оповіданнями, новелами, етюдами, повістями, драмами, комедіями, водевілями він зробив вагомий внесок у розвиток реалістичної прози та драматургії. «Для своєї творчості, — писав Васильченко, — я брав свідомо сюжет із близького мені життя, поставивши собі за завдання одбити його в художніх засобах, повернути мого читача лицем до його власного життя…».

 

 

Васильченко С. Вибрані твори / Степан Васильченко. — Київ : Центр навчальної літератури, 2020. — 112 с.

Митець, що вийшов з глибинних надр народу і глянув на життя очима сільського інтелігента, щедрий, світлий талант, що збагатив українську літературу новими темами й образами — таким був Степан Васильченко,  літературний набуток якого досить багатий і різноманітний: оповідання, повісті, легенди, поезії у прозі…

 

Васильченко С. Талант : вибрані твори / Степан Васильченко. — Київ : Знання, 2014. — 191 с. — (Серія «Класна література»).

Книги Степана Васильченка уже багато років користуються незмінною любов’ю читачів. Персонажі оповідань «Мужицька арихметика», «Талант», «Циганка», «Свекор», із якими ми вперше зустрічаємося ще за шкільною партою, запам’ятовуються на все життя. До Степана Васильченка мало кому вдавалося так проникливо заглянути у дитячу душу, з такою чуйністю і делікатністю доторкнутися до неї, інколи із сумом, інколи з лагідним гумором передати радощі й печалі маленької людини, її бурхливі пристрасті, примхи, витівки. Кращим персонажам оповідань письменника притаманні сміливість, мужність, вірність дружбі, здатність захистити слабшого, почуття гідності. Сюжети творів письменника різні, часом сумні, навіть трагічні, але й тоді персонажі цих творів несуть у собі світло надії, віру в краще майбутнє.

 

Васильченко С. В. В бур’янах. Вибране : повісті / Степан Васильченко. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2020. — 148 с.

До книги увійшли найкращі твори Степана Васильченка: «В бур’янах», «Талант», «Басурман» та інші. Незважаючи на плин часу, слово Степана Васильченка й сьогодні відкриває нам таємниці добра, радості та людської краси. Для творчості Степана Васильченка властивий послідовний і глибокий оптимізм. У розвитку благородних духовних якостей простої людини він вбачав запоруку всіх її перемог і досягнень. Оптимістичним настроєм, світлими почуттями сповнені новели та оповідання письменника. Герої його творів — це люди морально чисті, талановиті, працьовиті й волелюбні, їм властивий допитливий розум, почуття прекрасного, гумор і дотепність.

 

Васильченко С. В. Мужицький ангел : оповідання, повість, п’єси : для серед. та ст. шк. віку / Степан Васильченко ; упоряд., передм. та приміт. Н. М. Шумило ; [художник Л. В. Ільчинська]. — Київ : Веселка, 2000. — 287 с. : іл. — (Серія «Шкільна бібліотека»).

Прозу Степана Васильченка — тонкого лірика й романтика — знають і люблять мільйони читачів. Але тривалий час з політичних причин замовчувався Васильченко-сатирик. До книжки класика української літератури поряд з найвідомішими творами (оповіданнями, повістю «В бур'янах», одноактівкою «На перші гулі») увійшли заборонені в радянські часи сатиричні оповідання, казка «Ось та Ась», п'єса «Куди вітер віє».

 

Література про життєвий і творчий шлях Степана Васильченка

• Денисенко Г. Г. Васильченко Степан Васильович (1879—1932)   // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А—В. — С. 447—448.

• Деркач Б. А. Васильченко Степан Васильович // Українська літературна енциклопедія : в 5 т. / редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. — Київ : Головна редакція УРЕ імені М. П. Бажана, 1988. — Т. 1 : А—Г. — С. 278—279.

• Деркач Б. А. Степан Васильченко // Васильченко С. В. Оповідання. Повісті. Драматичні твори / Степан Васильченко : упоряд. і приміт. Н. М. Шумило ; вступ. ст. Б. А. Деркача ; ред. тому Деркач Б. А. — Київ : Наукова думка, 1988. — С.5—28.

• Костюченко В. А. Степан Васильченко : життя і творчість. — Київ : Дніпро, 1978. — 155 с.
• Олійник В. П. Творчість Степана Васильченка. — Київ : Вища школа, 1979. — 208 с.

• Степан Васильович Васильченко (біографія) // Васильченко С. В. В бур’янах. Вибране : повісті / Степан Васильченко. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2020. — С. 141—144.

• Степан Васильченко (1879—1932) // Історія української літератури кінця ХІХ — початку ХХ століття : підручник / за ред. П. П. Хропка. — Київ : Вища школа, 1991. — С. 456—491.

• Шумило , Наталя. Народний і національний // Васильченко С. В. Мужицький ангел : оповідання, повість, п’єси : для серед. та ст. шк. віку / Степан Васильченко ; упоряд., передм. та приміт. Н. М. Шумило ; [художник Л. В. Ільчинська]. — Київ : Веселка, 2000. — С. 5—16.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.