Нові та знані імена на літературній мапі України: книги від PEN Ukraine

 

64 книжки провідних видавництв України — художні та документальні твори, праці з історії, філософії, соціології, політології, літературознавства та мистецтвознавства, а також 97 книжок англійською мовою — бібліотека отримала у рамках спільної ініціативи PEN Ukraine з BooK Aid International, English PEN та PEN International.

Представляємо художні видання: Степан Процюк «Місяцю, місяцю: роман про Григорія Тютюнника», Тарас Прохасько «Лексикон таємних знань», Олександр Осадко «ЖИТИ не можна ПОМЕРТИ», Ганна Осадко «Дубочок з війни», Ольга Фролова «Осіка», Альманах літературного фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи».

 

Степан Процюк «Місяцю, місяцю»

Степан Васильович Процюк (1964)  — прозаїк та есеїст, лауреат низки літературних нагород, зокрема володар відзнаки «Золотий письменник України». Автор понад 30-ти книг: «Переступ у вакуумі» (1996), «Шибениця для ніжності» (2001), «Серафими і мізантропи» (2002), «Тотем» (2005), «Інфекція» (2002), «Жертвопринесення» (2007), «Руйнування ляльки» (2010), «Троянда ритуального болю» (2010), «Маски опадають повільно» (2011), «Бийся головою до стіни» ( 2011), «Інфекція. Жертвопринесення. Тотем» (2012), «Чорне яблуко» (2013), «Бийся головою до стіни» (2013),«Пальці поміж піском» (2020)…  У кінці 2022 року вийшли романи «Руки і сльози» про Івана Франка та «Місяцю, місяцю» про Григора Тютюнника. Степана Васильовича Процюка вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів.

 

Процюк, Степан. Місяцю, місяцю : роман про Григорія Тютюнника  / Степан Процюк. — Львів : Видавництво Юлії Сливки, 2022. — 198 с.

«Місяцю, місяцю» — дещо несподівана спроба заглянути за лаштунки творчої лабораторії одного з найцікавіших письменників другої половини XX століття — Григорія Тютюнника. Твір емоційно важкий, але водночас піднесено світлий у своїй людиноцентричності й людяності — власне найважливіших ціннісних орієнтирах покоління письменників, що увійшли в літературу в роки «великої відлиги» і для кого реалії «доби розвиненого соціалізму» виявлялися смертельно несприятливими як для творчості, так і для життя.

«Пишучи в київський квартирі, він викурює пачку цигарок за кілька годин роботи. Тютюн допомагає думати й відчувати. «Тютюнник не може зрадити тютюн», — намагався жартувати. Жарти таки рятували. Тоді хтось невидимий і нечутний наче пом’якшував колючу щетину, яка понаростала на його серці за ці роки… Він тепер боїться лише одного. Він бачив, як багатьох спілчанських борзописців, котрі ліплять роман за романом, розбещувала популярність чи слава. Принаймні вони так думали і їх у цьому переконували…. Хоч популярність чи славу, відомість чи велич письменника можна розуміти двояко, трояко чи семияко… Григір уникає думок про славу. Він хоче бути впевненим, що справжньому письменнику треба лише читацького розуміння…».

 

Тарас Прохасько «Лексикон таємних знань»

Тарас Богданович Прохасько (1968) — письменник, журналіст, один із представників станіславського феномену. Лауреат Шевченківської премії 2020 року за збірку есеїстики «Так, але…», лауреат літературної премії імені Джозефа Конрада (2007). Автор книг: «Інші дні Анни», «FM Галичина», «НепрОсті», «Лексикон таємних знань», «З цього можна зробити кілька оповідань», «Порт Франківськ», «Одної і тої самої»...

 

Прохасько, Тарас. Лексикон таємних знань : коротка проза / Тарас Прохасько. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. — 184 с. — (Серія «Новітня класика»).

До книги «Лексикон таємних знань» Тараса Прохасько входить кілька повістей та оповідань. Знайома й вже люблена читачами повільна проза Прохаська занурює у світ почуттів і відчуттів, знаків, вказівок, стежок і лабіринтів. Деякі розповіді автора майже безсюжетні, позбавлені пафосу й моралі, зате насичені безліччю деталей і описів, завдяки чому стають позачасовими й позапросторовими історіями. Автор запрошує зосередитися на найдрібніших змінах довкілля, стверджуючи, що не трапляється «досвіду забагато, досвіду зайвого, досвіду хибного». Книга зацікавить вибагливого читача, спраглого естетичного інтелектуального читання.

«Існує мислення, неможливе без запахів. Або: існує мислення, чиїми категоріями є запахи. Або є такий тип мислення, де думка — запах, запах — думка. Якщо є таке мислення — запашне мислення, — мусить бути десь філософія, для якої запах — категорія і положення. От і сніп божого деревця, що пролежав цілий рік на шафі, пахнув лиш порохом, раптом знову вернувся до свого власного запаху. Або: одного ранку (сьогодні) запах божого деревця опанував усім: цілий сніп його перестав пахнути порохом, як було зимою, весною і літом…».

 

Ганна Осадко «Дубочок з війни»

Ганна Осадко (1978) — письменниця, художниця, ілюстратор книг, кандидат філологічних наук України. Лауреатка  Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського (2018). У 2000—2002 роках працювала викладачем української мови для іноземних студентів у Тернопільської медичній академії. Від 2003 року працює літературним редактором, художником-ілюстратором і маркетологом у тернопільському видавництві  «Навчальна книга — Богдан». За час роботи у видавництві проілюстровала понад 60 художніх книг, написала та видала п’ять збірок поезії та малої прози, а також 15 дитячих книг.

 

Осадко, Ганна. Дубочок з війни / Ганна Осадко ; іл. Альбіни Колесніченко. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. — 48 с.

«Дубочок з війни» — щемка оповідь про війну і втрату, але також і про силу роду та любові, таких міцних, як кремезне мудре дерево. Понад усе Юрко любить їздити до лісу з дідусем, мамою і татом, а згодом — і з сестричкою Сонею. Там, у лисі, родина має своє улюблене дерево — обіймальний дуб, який можна охопити лише разом.

«У місті, де вони живуть, лісу немає, звісно. А от у селі — ще й який! Лісище! Тут ростуть буки й дуби, такі старі та кремезні, що годі їх обійняти, бракує рук! Колись давно, коли Юрко був іще зовсім малим, до лісу з ним ходив і дідусь Остап. От із ним виходило обійняти навіть найбільший дуб, що росте над глибокою деброю… Тоді дідусь, і мамо, і тато, і Юрко бралися за руки — і всі разом, наче водили хоровод, обступали той дуб і обіймали його вісьмома руками. Мабуть, то був незвичайний дуб, бо коли Юрко притуляв вухо до шкарубкої кори, то чув, як всередині стовбура щось пульсує, наче тихо б’ється серце дерева…». 

Проте одного дня родину роз’єднує війна тато іде на фронт захищати Україну… 

 

 

Олександр Осадко «ЖИТИ не можна ПОМЕРТИ»

Олександр Осадко (1976—2022; позивний «Танго») загинув на Донеччині улітку 2022 року виконуючи бойове завдання й урятувавши побратима. Економіст за освітою, будівельник за фахом, він ніколи не вважав себе людиною творчою і не надто серйозно ставився до своїх письменницьких спроб. Та ті кілька історій, які устиг створити, свідчать про його неабиякий хист, про витончене почуття гумору, про вміння помічати й майстерно змальовувати деталі, а також обирати персонажами харизматичних сільських мешканців, зображених вправним та влучним словом. А ще автор мав незбагнений дар зазирати в майбутнє, яке постає таким буденним і пророчим з реплік його героїв. У нашій пам’яті Олександр Осадко із 105 бригади батальйону А7170 залишиться живим у своєму живому слові.

 

Осадко, Олександр. ЖИТИ не можна ПОМЕРТИ : коротка проза / Олександр Осадко. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2022. — 96 с.

«ЖИТИ не можна ПОМЕРТИ» — збірка оповідань і новел Олександра Осадко. «Він написав  лише сім оповідань. Писав легко та швидко, як і жив — легко та швидко. Лише сім. Сім кольорів веселки, сім нот, сім чудес світу, сім днів тижня, сім днів Творіння, сім чакр, сім-я. Септернер. Істина. Сімка — сама в собі. Її неможна розкласти на множники. Це закінчений циклічний процес, панування духу над формою. Це — закінчена книга. Все, що хотів сказати Сашко, він сказав. І довів…».

«Нірвана… Якесь дивне відчуття спокою і разом з тим збагачення. Душевного? Матеріального? Не важливо! Бо ж головне — то цінність, неповторність кожної миті в її сакральному наповненні…. Блаженство… Хтось любить безкінечно дивитися, як горить вогонь, хтось — як тече вода, комусь подобається годинами спостерігати, як працюють люди…».

 

Ольга Фролова «Осіка»

Ольга Фролова (Гринишин) — народилася 1988 року в місті Заліщики Тернопільської області. Закінчила Заліщицьку державну гімназію. Школяркою брала участь у зйомках телепрограми про обдарованих дітей, конкурсах КРОКС, неодноразово ставала переможницею олімпіад. З раннього віку писала вірші та малювала, проявляючи неабиякий талант. Брала участь у революції Гідності.

У 2006 році переїхала до Дніпра, де до 2009-го навчалася на факультеті систем і засобів масової комунікації Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Працювала копірайтером для різноманітних інтернет-порталів. 2014 року разом з чоловіком та сином переїхала жити на острів Самуї в Таїланді. Там вона створювала авторські татуювання. Цікавилася буддизмом. У травні 2020 року вона закінчила працювати над рукописом роману «Осіка» з робочою назвою «Уроборос». Через декілька днів після цього Ольга Фролова трагічно загинула.

 

Фролова, Ольга. Осіка / Ольга Фролова. — Київ : Антивидавництво «В малому — велике», 2023. — 216 с.

«З’ясувалося дещо неймовірне. Треба терміново записати все до того, як пережите повністю позбавить мене розуму. Кожної хвилини психіка витісняє, краде неоціненні деталі. Я навіть не гаятиму часу на їжу чи сон, поки не зафіксую цю дивовижну хитку конструкцію на папері. До цього часу описати її словами видавалося неможливим, та правда виявилася ясною, простою і… елегантною! Гм, почну з головного  — малюнка. Він допоможе мені не заплутатися і не збитися з думки. Далі — у хронологічному порядку. З чого ж усе почалося?..».

Молода українка Осіка (насправді чи то Оксана, чи то Оля) живе в еміграції на екзотичному острові. Вона щойно вийшла з в’язниці й шукає шлях у житті. Дорогою її заносить у напівпрофесійний бокс, астрологію, крадіжки, лекції з саморозвитку… Врешті пошуки сенсу буття та бажання химерних пригод, приводять її туди, звідки усе почалося —додому. При глибшому зануренні читач зможе випробувати власні переконання, вступити в гру із розумом героїні та оцінити екстремальну структуру сюжету, який нескінченно замикається у собі самому.

 

***

Альманах літературного фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи» Івано-Франківськ 9—12 вересня 2021 року / упоряд. О. Сливинський. — Київ : ФОП Лопатіна О. О., 2021. — 180 с.

«Прописи»… назвати так літературний фестиваль-воркшоп для молодих авторів було дещо ризикованим рішенням — і не тому, що література сьогодні народжується переважно в постукуванні по клавіатурах ноутбуків і торканні до екранів планшетів, які вже там перо і папір. Гадалося б, чи не надто ми «інфатилізуємо» тих, кого покликали до участі, — молодих письменників і критиків, які, хоч є початківцями, але всі без винятку вже мають за собою сторінки написаного. Чи не відгонить назва непотрібним школярством? Чи не знеохотить когось? Але потім подумалося: таж кожен із тих, хто творить літературу — роками чи навіть десятиліттями — є таким школярем щоразу, коли опиняється перед порожнім аркушем чи білим вордівським екраном. Щоразу, коли має поставити першу літеру, написати перше речення, так часто шарпане вітрами сумнівів. А часом і остраху: чи маю я що сказати цього разу, а якщо маю, то чи знайду переконливу форму? Чи не намагаюся стрибнути вище голови? Чи готовий / готова до болісного приземлення, якщо те, що напишу, до когось не промовить чи промовить не так, як я того хочу… Навчити не боятися цього всього — найменше і найбільше, що може дати літературна майстерня. Так, «Прописи» стали не просто майстернею слів, а простором спільного дорослішання, якщо розуміти дорослість як готовність до позитивної свободи та відповідальності за вчинок, слово, слово-вчинок. Вірші, проза та есеїстика, які ви знайдете в цій збірці, —урожай фестивалю. Плід спільного чотириденного перебування молодих авторів і авторок у просторі «Прописів», роботи з менторами, слухання лекцій, участі у воркшопах, спілкування між собою, думання і майстрування власних текстів у вільні хвилини…

 

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.