150 років тому…
Побачили світ в львівському журналі «Правда» кращі оповідання Олександра Кониського «Дмитро Книш», «Суддя Гарбуз», «Марта Перепічка» під заголовком «Мої давні знайомі» (Етюди з життя).
Майстер реалістичної прози Іван Нечуй-Левицький написав оповідання- фантазію «Бідний думкою багатіє» та видав гумористичний твір «Баба Параска та баба Палажка».
Корифей українського театру, поет і прозаїк Михайло Старицький створів оригінальні поезії «Чудова ніч» та «Прощання» (Бувай здоров, мій рідний краю…).
25 жовтня 1875 року рукопис роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який став першою в українському письменстві монументальною епопеєю, було передано київському окремому цензору.
Першим художнім твором класика української літератури Івана Франка стала повість «Петрії і Довбущуки», яка друкувалася на сторінках львівського журналу «Друг» протягом 1875—1876 років під псевдонімом Джеджалик.
Олександр Кониський оповідання «Дмитро
Книш», «Суддя Гарбуз», «Марта Перепічка»
Професійний педагог і журналіст Олександр Якович Кониський (1836—1900) залишив
яскравий слід в український літературі ХІХ століття. Автор слів пісні «Молитва
за Україну», численних поезій і прозових творів, найвідоміші серед яких «Семен
Жук і його родичі» (1873) і «Юрій Горовенко» (1883). Десять років свого життя
він присвятив створенню книжки «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя»
— першої ґрунтовної біографії Тараса Григоровича Шевченка.
Значна частина літературних творів Олександра Кониського викриває негативні явища в діяльності царської адміністрації і суду, здирництво тогочасної адвокатури: «Суддя Гарбуз» (1875), «Антін Калина» (1881—1882), «Народна педагогія» (1886), «Стельмахи» (1887), «Козарський ланок» (1889), «У “тісної баби”» (1889), «Баба Явдоха» (1897), «Ранком в Алупці» (1898), «Сікутор» (1899), «Хвора душа» (1899), «Бугай» (1901), «Наввипе-редки» (1903). Йому належить цикл «оповідань з кримінальної хроніки»: «Каторжний» (1881), «Тюрма за волю» (1881), «Драма в тюрмі» (1885), «Чи злочинець, чи ненужний» (1885), «Конокрад Іван Дранка» (1887). Кілька поезій присвятив темі тюрми, заслання і каторги. Опублікував казку-пародію на царський суд «Собача правда» (1894).
Кониський О. Я. Оповідання. Повість. Поетичні твори / Олександр Кониський ; упоряд. і приміт. М. Л. Гончарука ; вступ. ст. М. Є. Сиваченка. — Київ : Наук. думка, 1990. — 640 с. : портр. — (Б-ка укр. літ. Дожовт. укр. літ.).
У книзі подано кращі оповідання Олександра
Кониського («Панська воля», «Дмитро Книш», «Суддя Гарбуз», «Марта Перепічка»,
«Наймичка» та інші), повість «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» та
поетичні твори («Моє бажання», «Заповідь», «Доля», «Пророк», «Думка» та інші).
Серед творів, у яких Олександр Кониський
викривав кріпацтво, особливий інтерес становіть оповідання «Дмитро Книш».
Вперше було надруковано в журналі «Правда» (Львів, 1875. — № 24. — С. 948—953)
під заголовком «Мої давні знайомі (Етюди з життя). ІІІ. Дмитро Книш» без дати
написання. Підпис — О. Я. К—ий. Під заголовком «Протестант», із значними
стилістичними правками та вилученням деяких висловив, ввійшло до зібрання
творів Олександра Кониського в чотирьох томах: Кониський-Перебендя О. Я. Твори
в 4-х т. — Одеса, 1900. — Т. 3. — С. 300—310.
У центрі уваги образ волелюбного
селянина-кріпака Дмитра Книша. З дитинства і до самої смерті він прагнув бути
вільним та кожен раз відмовлявся робити на пана. Був завжди чимось
незадоволений, а чим незадоволений, не вгадаєш. Він був навіть незадоволений, коли
селяни стали вільними. «Прийшла і сама воля! Усі люде раділи, святкували, а
Книш ні слова радісного не промовив, став на волю нарікать…І землі мало, і
земля погана, самий пісок, і обробок за землю великий… Думав Дмитро, думав
довго … Усе спродав, тільки кобили лишив собі та віз, наділ і хату передав
громаді, а навесні взяв жінку й дочку і подався в дорогу.. Подався Дмитро у
Таврію; не було про нього ніякої чутки цілих два роки… Аж ось з місяць
назад.. Дмитро вернувся… І живе Дмитро
Книш! Той же самий Дмитро: смутний, невеселий; все не по його, усім він
недоволен! Така вже вдача у нього…».
Оповідання «Суддя Гарбуз» вперше
надруковано під заголовком «Мої давні знайомі (Етюди з життя). ІІ Сила
Федорович Гарбуp» в журналі «Правда» (Львів, 1875. — № 21. — С. 829—834). Дата написання не зазначена. Підпис — О. Я.
К—ий. З деякими змінами, переважно мовностилістичного плану, і доповненнями під
заголовком «Суддя Гарбуз» оповідання ввійшло до зібрання творів у чотирьох
томах : Кониський-Перебендя О. Я. Твори в 4-х т. — Т. 4. — С. 161—171. Дата —
1873, Кам’янка, Прилуцьк (ого) повіту.
Сила Федорович Гарбуз ще в школі подавав
великі надії. «З Сили буде значний учений», — говорить було наш учитель
історії… Вийшовши з школи на шлях життя, ми розійшлися з Силою — він взяв
направо, а я наліво. Та як пішли, то й не бачилися двадцять літ. Стрічаємося
отсе недавно… Мені подобалася Гарбузова енергійність і веселість. Зовсім не той
став Сила, який був з молоду, зараз знати, що живе чоловік незалежно,
самостійно… Я поїхав в село до Сили.
А в домі у Гарбуза неначе в раю… Достатки не великі у нього…, а сім’я велика…
Треба ж їх і одягати, і озути; скільки грошей на те треба! У другого б і снаги
не стало, а Сила виносить і в довги не залазить. От що значить чоловік з
енергією та з доброю головою… На другій день ранком дивлюсь у Сили повен
двір людей, — хто на підводі, хто пішки…
Пасуючи коней, чув я, як біля шинку
прохожі люде гомоніли, що з того часу, як став Гарбуз суддею (шостий рік вже),
він майже зовсім не наймає ні косарів, ні гребців, ні женців. «Народна любов, -
думав я, — запомагає йому». Але шинкар
Лейзар перебив мою думку і мовив:
Нащо йому наймати? у нього закон і косить,
і жне, і молотить…
Ні, —
відповів хтось з людей, - не закон, а люде йому роблять: викликає людей
на суд, а вони в подяку йому і покосять і погребуть… Народ привик вже до сього
і не дуже ремствує...».
Оповідання «Марта Перепічка» вперше
надруковано під заголовком «Мої давні знайомі (Етюди з життя). І. Марта
Михайлівна Перепічка» в журналі «Правда» (Львів, 1875. — № 20. — С. 792—799).
Без зазначення дати написання. Підпис — О. Я. К—ий. З деякими змінами
мовностилістичного плану і під заголовком «Марта Перепічка» оповідання ввійшло
до зібрання творів Олександра Кониського у чотирьох томах : Кониський-Перебендя
О. Я. Твори в 4-х т. — Одеса, 1899. — Т. 2. — С. 179—191. Дата 1873 рік.
«Марту Михайлівну Перепічку я спізнав
давно: літ тому двадцять буде; я тоді був молодим парубком, а вона дівчиною літ
шістнадцяти. Гарна була з себе тоді Марта Михайлівна, або як звали її Мартуня.
Просто козир-дівка; краса на всю губу! Зростом висока, стан стрімкий,
тонесенький; плечі широкі, закруглені, білі, наче сніг, рученята манюсенькі,
кожа на них так і одливала блідо-рожевим кольором! Коса - товста, довга, чорна
аж темна, наче ніч!... чоло широке, пряме, немов витончене, а під ним гнулися
брови, наче дві чорні п’явки, обвиваючи великі очі з довгими віями. Ой! Що то
за очі були… Якась чудна небесна сила була у Мартуніному погляді!...
Що ж дивного, що я закохався в Мартуню?
Дивно було б, коли не закохався в таку красу. То було перше моє кохання: не
вернеться воно! Ні!... Перше кохання і перші муки не вертаються. Та й добре!...
От же й не побралися ми, а чому?...».
Іван Нечуй-Левицький оповідання «Баба
Параска та баба Палажка», «Бідний думкою багатіє»
Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838—1918)
увійшов в історію української літератури як визнаний майстер реалістичної
прози. Літературний талант письменника проявився у різних жанрах: романах,
повістях, оповіданнях, новелах, казках, драмах. Він є автором художніх,
історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих
статей.
Найвищого розквіту творчість
Нечуя-Левицького досягає в другій половині 70-х — на початку 80-х років ХІХ
століття. Саме в цей час виходять друком його славнозвісні повісті та
оповідання «Микола Джеря», «Бурлачка, «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці
вдержатись на селі»… Завершується цей період діяльності письменника
повістю-хронікою з побуту духовенства «Старосвітські батюшки та матушки».
Нечуй-Левицький І. Баба Параска та баба Палажка : оповідання / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Молодь, 1996. — 96 с. — (Б-ка «Джерело»).
«Неможна бабі Парасці вдержатись на селі»
(написано у1873 році, надруковано у 1874), «Благословіть бабі Палажці
скоропостижно вмерти» (написано 1974 року, надруковано 1875) — гумористичні
оповідання видатного письменника-реаліста ХІХ століття, що увійшли до скарбниці
української літератури. Комічні монологи баби Параски та баби Палажки, їхні
колоритні постаті на все життя вкарбовуються в пам'ять.
«Ой, люди добрі! що мені на світі божому
робить? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз
спродуйся, пакуйся — та й вибирайсь на кубанські степи! Дав же мені Господь
сусід — нічого казать! Але ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як та
капосна баба Палажка Солов’їха, Та що й говорить? Хіба ж ви її не знаєте? Чи є
ж така — не то що на селі, але й в цілому світі? Боже мій! Так уже її обминаю,
обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить! Якби я під землею лежала, вона б
мене, капосна, і там знайшла б. А я, собі на лихо, вдалась добра. І, господи! я
б її довіку не зачепила, якби вона мене не зачіпала. Ще, на біду, й чоловік
мій, Омелько, вдався вже геть-то гнучкий, як батіг з клоччя. Та що й говорить!
Од такої баби, як Палажка, не тільки я з Омельком, але навіть дві люті собаки
не одгризлись би. На моє безголов’я й хати каші на однім кутку, через улицю, і
поле наше поруч…».
Нечуй-Левицький І. Бідний думкою багатіє : оповідання // Нечуй-Левицький І. Навіжена. Вибране : збірка / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2020. — С. 131—137.
Збірка найвідоміших різножанрових творів
Івана Нечуя-Левицького, в яких розкрито взаємовідносини і суперечки героїв,
теми родинних стосунків, змальовано проблеми, побут і спосіб життя українських
селян та інтелігенції. Оповідання-фантазія «Бідний думкою багатіє» написано
1875 року.
«Раз восени, дуже пізньою добою, принесли
мені з пошти газети. Я роздягся, присунув до ліжка столик, поставив на столик
лампу, ліг на ліжко й розгорнув газету. Мої очі поминули вісті за усякі царства
й кинулись на вісті з слав'янських країв. Зажерливим оком я переглянув вісті з
Сербії, з Боснії, з Герцеговини, і моя душа взрушилась: серби брали перевагу
над турками. Газета випала з моїх рук, і я задумався про долю слав'ян, про долю
людськості...
Надворі гув страшний осінній вітер, то
притихав, то знов так завивав, наче звір у полі, і, здається, силкувався
роздавить вікна, поскидать віконниці й залить холодом та дощем мою теплу
кімнату. Холодний дощ торохтів, як горох, об бляшану покрівлю, порощив, наче
град, в вікна, а в моїй хатині було тепло, як у вусі, привітно, ясно. Страшна
негода ще гірше ворушила мої мрії, моє серце; полинули мої думи за високі гори,
за сині моря, в далекий край…
І здається мені, що я десь в якомусь
здоровому й чудовому місті, в величезному домі, і стою на високому балконі.
Передо мною дуже широкий майдан; кругом майдану розкішні, високі дома, церкви,
палаци. Проти мене майдан іде до самого моря. Мені видко далеко-далеко на море.
Море трохи ввігналося в землю, а півкругом з обох боків далеко вганяються в
море високі скелисті гори з гострими верхами й шпичастими скелями….
Усе місто, море, високі гори й скелі були
залиті якимсь дивним рожевим світом, але таким ясним, що видко було далеко на
море й на гори, видко було білий сніг на верхах гір, на стрімких скелях; а
через усе море до самого берега слалась широка червона смуга од місяця, де грав
промінь на воді, наче пересипав червоними іскрами… так і зачіпало душу й серце
й тихенько ворушило мрії…».
Михайло Старицький поезії «Чудова ніч»,
«Прощання» (Бувай здоров, мій рідний краю…)
В історію української літератури Михайло Петрович Старицький (1839—1904) увійшов як поет, драматург, прозаїк,
перекладач, а в історію культури — як
один з корифеїв українського побутового театру, актор і режисер. У творчому доробку Михайла Старицького: збірки «З давнього
зшитку. Пісні і думи» (1881; 1883), «Поезії М. П. Старицького» (1908), повість
«Облога Буші» (1891), історичні романи «Молодість Мазепи» (1898), «Розбійник
Кармелюк» (1903), трилогія «Богдан Хмельницький» («Перед бурею», «Буря», «Біля
пристані»), п’єси — «За двома зайцями» (1883), «Крути, та не перекручуй»
(1886), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890)…
Перші оригінальні поетичні твори Михайла
Старицького, що дійшли до нашого часу, датовані 1865 роком. У 1868 році вони
з’являються друком у львівській «Правді», а згодом публікуються у львівських
журналах «Нива», «Зоря», «Літературно-науковий вісник», у збірниках Івана
Франка «Молот», «Товариш», в газетах «Діло», «Буковина», «Руслан», у різних
антологіях та альманахах: «Луна», «Вік», «Акорди», «З потоку життя», «Розвага»
та інших.
У 1870-ті роки Михайлом Старицьким уже
було написано кілька десятків поезій, але видання їх у київських друкованих
органах було справою складною, а іноді неможливою, зважаючи на цензурні утиски,
викликані Емським актом (1876), згідно з яким було заборонено ввозити з-за
кордону українськи книжки, друкувати українськи переклади з іноземних мов,
влаштовувати театральні вистави українською мовою.
Тільки 1881 року Михайлу Старицькому
пощастило видати в Києві свою першу збірку оригінальних творів і перекладів під
назвою «З давнього зшитку. Пісні і думи» (частина І). У 1882 році, поповнивши
збірку новими творами, він звернувся до цензури за дозволом на друге видання.
Друге видання збірки із цензурними скороченнями вийшло в Києві 1883 року. В
передмові до нього Старицький писав: «Перший том захопив кращі часи, а другому
не пощастило». Маючи з часом значний поетичний доробок, Михайло Старицький
намагався видати найповнішу збірку своїх поезій, але ці заходи за життя
письменника не увінчалися успіхом. Лише 1908 року у Києві збірка була видана
дочкою Людмилою під заголовком «Поезії М.П. Старицького. 1861—1904».
Старицький М. Чудова ніч : поезії // Старицький М. На прю! Вибране / Михайло Старицький ; упоряд. В. Поліщук. — Черкаси : видавець Чабаненко Ю. А., 2016. — С. 315.
До збірки вибраного Михайла Старицького
ввійшли твори різного жанру й проблематики. У поезії превалюють
громадянсько-патріотичні мотиви. Зокрема, автор звертається до молоді, закликає
до боротьби за волю України, висловлює надію на те, що саме нове покоління
зможе побудувати щасливе майбутнє в рідному краї. Вірш Михайла Старицького
«Чудова ніч» написано 1875 року.
Чудова ніч, блискочуть зорі,
З-за гаю спів несе луна…
А із колишнього, мов з моря,
Знайома мрія вирина
Й витає знову надо мною…
Прозу у збірці репрезентують повісті
«Безбатченко» («Байстря») та «Облога Буші». «Безбатченко» має гострий
соціально-побутовий конфлікт. Твір глибоко психологічний, яскраво емоційний,
зрушує переживання читача, спонукає його до роздумів над причинами трагедії в
родині головних героїв. Історична повість «Облога Буші» змальовує реальну подію
— оборону містечка-фортеці Буша та польського війська. До видання також входить
побутово-історична драма «Маруся Богуславка», написана на основі однойменної
народної думи та народних пісень. Видання орієнтоване на широке читацьке коло.
Старицький М. Прощання (Бувай здоров, мій рідний краю…) : поезії // Старицький М. Поетичні твори ; Драматичні твори / Михайло Старицький ; упоряд. і приміт М. Т. Максименко. — Київ : Наук. думка, 1987. — С. 41—42.
Вірш Михайла Старицького «Прощання»
(«Бувай здоров, мій рідний краю…») написано 1875 року, а вперше надруковано в
газеті «Руслан» (Львів, 1906, 22 лютого (7 березня). Автограф зберігається у
Львівський науковій бібліотеці імені Василя Стефаника (відділ рукописів).
Подається за першодруком.
Бувай здоров, мій рідний краю,
В останній раз я спозираю
Твою довічну красу!
Прощай усе: поля, діброви,
Дніпро широкий, бір сосновий,
Убраний в раннюю росу!...
Панас Мирний роман «Хіба ревуть воли, як
ясла повні?»
Корифей української прози Панас Мирний (справжнє ім’я Панас Якович Рудченко, 1849—1920) майже п’ятдесят років свого
життя віддав літературної творчості. Його перу належать поезії, переклади,
повісті, драми, оповідання, листи, публіцистика, промови, щоденники.
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
став першою в українському письменстві монументальною епопеєю, усебічним
змалюванням життя українського села. Соціальні процеси зображено через
психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, що робить твір яскраво
вираженим соціально-психологічним романом.
Мирний П. Хіба ревуть воли, як ясла повні? : романи / Панас Мирний ; передм., комент. М. П. Бондаря ; худож.-оформлювач Ю. Ю. Романіка. — Харків : Фоліо, 2016. — 795 с. — (Шкільна бібліотека української та світової літератури).
Історія створення роману «Хіба ревуть
воли, як ясла повні?» розпочинається навесні 1872 року з подорожі Панаса
Мирного із Полтави до Гадяча з метою «роздивитися народний побут, познайомитися
з народною таємною думкою, якої він живе; з його «слушним часом», яким він себе тішить і
береже задля свого сина або онука ; з його вдачами й невдачами; з його
злигоднями і щасною долею…». Результатом цієї подорожі став нарис «Подоріжжя од
Полтави до Гадячого», опублікований 1874 року у львівському часопису «Правда»
без підпису автора. В ньому Панас Мирний відтворив свої враження і
спостереження від подорожі, а також історію, яку він почув від візника, про
відомого на всю Полтавщину розбійника Василя Гнидку, засудженого на каторгу.
Очевидно, враження від почутого було настільки сильне, що письменник одразу ж
загорівся бажанням описати цю історію. Так з’явився твір під назвою «Чіпка» —
це повість хроніка про життя головного героя Чіпки (Нечипіра Варениченка) від
його народження до заслання на каторгу.
Нечіпир (Чіпка) Варениченко — натура
по-своєму неординарна, кмітливий з дитинства, прямий у поведінці. Він уже
готовий стати успішним господарем, проте несподівано у нього і його матері відбирають
невеликий клапоть землі, основу їх господарства. Продажний суд виносить рішення
на користь явного шахрайства. Для Чіпки цей факт стає потрясінням. Він стає на
жахливий шлях — бере участь у кількох крадіжках і нападах. Проте його віна була
не доведена. Далі Чіпка робить спробу повернутися до звичного життя,
одружується, його вибирають гласним (членом) земської управи. Але
дворянсько-чиновницьке коло незадоволено походженням нового члена управи та
знаходить привід усунути Варениченка як гласного. Такий удар був для нього
остаточним…
Панас Мирний відправив повість «Чіпка» на
рецензію братові Івану Білику, який на той час писав публіцистичні статті до
часописів. Відгук Івана став поштовхом до подальшої роботи над твором. Так
повість на етапах доповнення й доопрацювання почала перетворюватися у
великоформатний роман. На певний стадії до його написання долучився і Іван
Білик. В остаточній редакції роману йому належить авторство кількох розділів
змісту історичного, значною є роль Івана у виробленні загальної концепції
твору. Панас й Іван працювали над твором майже чотири роки.
Роман був завершений орієнтовано влітку
1875 року. 25 жовтня 1875 року рукопис роману «Хіба ревуть воли, як ясла
повні?» було передано київському окремому цензору, він швидко переглянув твір,
але, оскільки його не скріпив своїм підписом, виникла потреба до цього цензора
звернутися вдруге. Внаслідок неодноразових звертань до цензора та консультацій
у Головному управлінні у справах друку текст роману зазнав чималого
цензорського купюрування. Уже коли роман почав друкуватися у Петербурзі, вийшов
імператорський так званий Емський указ 1876 року. У числі заборон, що
стосувалися української преси, літератури й культури, значився пункт, який не
дозволяв друкувати твори красного письменства, виконані в нормах правопису
іншого, ніж «загальноприйнятий російський».
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
вийшов друком 1880 року у Женеві за активної участі українського публіциста,
історика та громадського діяча Михайла Драгоманова. В Україні роман вперше був
опублікований на сторінках журналу «Киевская старина» у 1903 році під зміненим заголовком — «Пропаща сила». Під
цим ж заголовком роман був виданий у 1905 році у київському видавництві «Вік».
І у женевському виданні, і у київських публікаціях авторами було поновлено
незначну кількість цензорських купюр. Вперше роман за автографом із поновлення
закреслень було опубліковано у 1925 році в Києві. Заголовок твору походить із
біблійної Книги Іова (монолог самого Іова) в українському перекладі Пантелеймона
Куліша. Роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
потрапив до списку ста найкращих творів української літератури за версією
ПЕН-клубу.
Іван Франко повість «Петрії і Довбущуки»
Іван Якович Франко (1856—1916) —
незаперечний класик української літератури. Всебічно обдарований,
енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, він був поетом, прозаїком,
драматургом, критиком й істориком, перекладачем, видавцем. Творча спадщина
Івана Франка багата й різноманітна, яка нараховує близько 4000 літературних,
публіцистичних та наукових творів. Усього за життя Івана Франка окремими
книгами і брошурами з’явилося понад 220 видань, у тому числи більш ніж 60
збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Іван Франко —
автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі
окремих творів, 18 збірок малої прози (оповідання, новели, нариси, казки…), а
також 10 значних за обсягом творів, що традиційно вважаються повістями, хоча
деякі з них відносяться до романного жанру. Письменник переклав українською
мовою твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур.
Художня проза Івана Франка — новий етап у
розвитку української реалістичної прози та
особливий феномен загальноєвропейського письменства другої половини ХІХ
— початку ХХ століття. Першим художнім твором Івана Франка була повість «Петрії
і Довбущуки», яка друкувалася на сторінках львівського журналу «Друг» протягом
1875—1876 років під псевдонімом Джеджалик. Відомо дві зовсім відмінні редакції повісті.
Перша редакція складається з трьох частин і має 41 розділ. Окремим виданням
перша редакція повісті вийшла 1932 р. у харківському видавництві «Рух» під
назвою: Іван Франко. Петрії і Довбущуки. Повість. Друге видання першої
редакції.
У післямові до другого варіанту повісті,
який готувався для окремого видання в 1910—1912 роках, Іван Франко зазначав, що
перший варіант був написаний в роки його університетського навчання для
скромного літературного заробітку «мало виробленою мовою та ще менше виробленим
етимологічним правописом». Готуючи повість для окремого видання, Франко
виправляв мову, стиль і вніс чимало змін у зміст. Він вважав необхідним зробити
ряд скорочень, викинути багато зайвих описів, ситуацій, звертань до читача,
ліричних відступів… — «плодів незрілої фантазії та невиробленого літературного
смаку».
У другій редакції повість «Петрії і
Довбущуки» має не три, а дві частини, окремі з них перероблено заново, інші
вилучені зовсім, значною мірою змінена композиція. 1913 року друга редакція
повісті вийшла окремою книжкою коштом «Бібліотеки для молодежі» у Чернівцях.
Франко І. Петрії і Довбущуки : повість // Франко І. Зібрання творів : у 50-ти т. / Іван Франко ; редкол. : Є. П. Кирилюк (голова) [та ін.]. — Київ : Наук. думка, 1978. — Т. 14 / ред. тому І. І. Басс ; упоряд. та комент. Л. Ф. Кодацької. — С. 7—244.
У даному томі текст повісті «Петрії і
Довбущуки» подається за першодруком. Друкується за сучасним правописом із
збереженням лексичних, морфологічних, фразеологічних та стилістичних особливостей
мови Івана Франка. У повісті поєднались реалістичні картини з
романтично-фантастичними домислами, сучасність — з епохою другої половини XVIII
століття. Фабула повісті побудована на вигаданій історії ворожди нащадків
легендарного ватажка карпатських опришків Олекси Довбуша (1700—1745) з
нащадками його приятеля — теж ватажка одного із загонів опришків — Івана Петрія
за Довбушеві скарби. Головні події в повісті розгортаються в 1856—1866 роках в
карпатському селі Перегинську, де живуть нащадки Олекси Довбуша і Івана Петрія.
Іван Франко назвав повість «Петрії і Довбущуки» документом свого «молодечого
романтизму».
Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка
читальним залом.