Льюїс Керрол, Марк Твен, Остап Вишня, Жорж Санд, О. Генрі… Видатні письменники світової літератури, які прославилися за вигаданими іменами, і не менш яскраві їх пригодницькі та романтичні романи, повісті та оповідання, новели і чарівні казки. А за літературним псевдонімом відкривається історія життя Чарльза Лютвіджа Доджсона, Вільяма Сідні Портера, Аврори Дюдеван…
Коллоді
Карло Лоренці́ні - італійський
письменник та журналіст. Загальне визнання отримав завдяки чарівній казці
«Пригоди Піноккіо», яка стала класикою дитячої літератури. Письменник взяв собі
псевдонім Коллоді в 1856 році за назвою села Коллоді в Тоскані, де народилася
його мати, Анджоліні Орцалі.
«Пригоди Піноккіо» були вперше
опубліковані 7 липня 1881 року в Римі, в щотижневий «Газеті для дітей». Окремим
виданням казка була видана в 1883 році. Головний герой Піноккіо, зроблений з
дерева хлопчик, ніс якого збільшується кожного разу, коли він говорить
неправду.
«Був собі колись дерев'яний цурпалок. То
було не якесь там диво дивне, а звичайнісіньке собі поліно. Такими взимку
палять у грубі або в печі, щоб нагріти хату.
Не знаю, як воно сталося, але одного дня
це поліно потрапило до майстерні дідуся на ім'я Антоніо, правда, всі називали
його майстер Вишня, бо кінчик носа в нього завжди був червоний і блискучий, мов
та вишенька.
Нагледівши поліно, майстер Вишня дуже
зрадів і задоволено потер руки.
- Це поліно потрапило до мене вчасно.
Зроблю з нього ніжку для столика, – промовив він стиха сам до себе.
Як сказав, так і зробив. Не гаючись,
схопив гостру сокиру, щоб обтесати з поліна кору. Але тільки зібрався цюкнути
по ньому, та так і завмер, бо почув тонесенький благальний голосочок…
В цю мить у двері постукали.
-
Заходьте, - сказав столяр, неспроможний звестися на ноги.
До майстерні ввійшов жвавий дідок на
ім'я Джеппетто. Та всі сусідні хлопчаки дражнили його Мамалиґою, бо його жовта
перука кольором була дуже схожа на кукурудзяну кашу.
- Я хотів би попросити у вас підходяще
поліно на ляльку. У вас знайдеться що-небудь таке?
Дуже задоволений, майстер Антоніо одразу
підійшов до верстака, щоб узяти поліно, яке нагнало на нього стільки страху.
Повернувшись додому, Джеппетто, не
гаючись, узявся за інструменти, щоб вирізати з поліна дерев'яного хлопчика…
- Яке ж ім'я йому дати? - спитав він сам
себе. - Назву його Піноккіо. Це ім'я принесе йому щастя…»
У маленькому італійському містечку
Коллоді, на честь якого дитячий письменник узяв собі псевдонім, в 1956 році
встановлено пам’ятник літературному герою, дерев’яному хлопчиськові на ім’я
Піноккіо. На пам’ятнику викарбувано слова: «Безсмертному Піноккіо - вдячні
читачі у віці від чотирьох до сімдесяти років».
Пригоди Піноккіо - це одна з
найсмішніших і дивних книг світової літератури. Дерев’яного довгоносого Піноккіо,
нестерпного та доброго, дотепного та впертого, егоїстичного та великодушного,
знають в усіх країнах. За даними ЮНЕСКО, книгу Коллоді перекладено 87 мовами,
до неї написано 27 продовжень, її 400 разів втілювали на сцені та на екрані.
Жорж Санд
Звучне ім'я Жорж Санд з'явилося вперше
на обкладинці роману «Індіана», що вийшов в Парижі в 1832 році. Тоді мало хто
знав, що Жорж Санд - псевдонім Аврори Дюдеван, молодий жінки, яка виконувала
скромну літературну роботу в газеті «Фігаро». З моменту виходу в світ «Індіани»
Аврора Дюдеван стала відомою письменницею Жорж Санд.
У 1822 році Аврора вийшла заміж за
Казіміра Дюдевана. Після 9 років нещасливого сімейного життя перед нею постав
вибір між особистою свободою та існуючими правилами поведінки у суспільстві. Аврора
вирішила покинути чоловіка. Намагаючись досягти економічної незалежності, вона
почала писати романи. Залишивши чоловіка, вона поїхала в Париж.
Перший роман Аврора Дюпен написала у
співавторстві з Жюлем Сандо. Роман мав значний успіх у читача, і про його
тайного творця під іменем Жюль Санд ходили різні чутки. Щоб підігріти інтерес,
Аврора вирішила залишити попереднє ім’я, злегка його змінивши. Так з’явився
псевдонім Жорж Санд.
Творчість Жорж Санд - це великий світ
прекрасних образів, духовних пошуків і відкриття істини. Вона зазирнула у такі
глибини людської душі, які ще не відкривалися нікому до того часу. Літературна
спадщина письменниці включає більш ніж 100 романів і повістей, 18 драм, велику
кількість публіцистичних статей, багатотомну автобіографію та більше 18 тисяч
листів. Письменниця розробила новий жанр у французький літературі ХІХ століття
- психологічний романтичний роман.
Консуело - всесвітньо відомий роман
«Консуело» вважається одним з найкращих творів Жорж Санд. У співтоваристві з
П'єром Леру Жорж Санд засновує журнал «Незалежний огляд», в якому, починаючи з
листопада 1841 року публікує роман «Консуело» і його продовження роман «Графиня
Рудольштадт». Прототипом головної героїні роману послужила знаменита
іспано-французька оперна співачка Поліна Віардо. Ім'я головної героїні роману
означає «розраду», що за задумом автора, Консуело стає розрадою для Альберта…
Льюїс Керрол
Аліса в Країні чудес - неймовірні
пригоди дівчинки Аліси написані англійським професором математики Чарлзом
Лютвіджем Доджсоном і опубліковані під
псевдонімом - Льюїс Керролл. Ще за життя автора цей шедевр світової літератури
було перевидано більше тридцяти разів. Герої книжки - Капелюшник, Березневий
Заєць, Чеширський Кіт та інші стали улюбленими для багатьох поколінь читачів.
Марко Вовчок
Марко Вовчок - літературній псевдонім
Марії Олександрівни Вілінської. Народилася Марія Олександрівна в маєтку
Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. Батько її, Олександр
Олексійович, капітан у відставці, часто розповідав доньці і старшому сину
Валерію про села Чернігівщини, де раніше влітку розташовувався табором полк, у
якому він служив, детально описував українську природу, народні звичаї.
Розумна, ніжна матуся Парасковія Петрівна володіла кількома мовами, глибоко
розуміла музику любила українську пісню.
Коли Марії виповнилося дванадцять років,
Парасковія Петрівна віддала її до Харківського пансіонату. У 1847 році Марія
Вілінська оселилася в Орлі у тітки Катерини Петрівни Мардовіної, яка
організовувала щотижневі літературні вечори, на яких бувалі відомі письменники,
артисти, художники. Тут Марія зустріла свого майбутнього чоловіка Опанаса
Васильовича Марковича, відомого фольклориста та етнографа.
Марковичі деякий час проживали в
Чернігові, потім в Києві, а з 1856 року в Немирові. Марія разом із чоловіком
збирала фольклорні матеріали, укладала словник української мови і пробувала
писати оповідання. Усе літо 1856 року вона перебувала у творчому неспокої. І
ось оповідання «Викуп» і «Знай, ляше!» були підготовлені до друку. Залишалося
тільки написати прізвище автора цих творів.
Існує кілька версій щодо походження
псевдоніму «Марко Вовчок». Одні вчені стверджують, що псевдонім було утворено
за співзвучністю зі словом «Марковичка».Так називали Марію Олександрівну за
прізвищем чоловіка. Інші дослідники доводять, що рід Марковичів походить від козака
Марка, якого за суворий характер прозвали «Вовком», а звідти і псевдонім -
Марко Вовчок.
У грудні 1857 року в Петербурзі вийшла
перша книжка Марка Вовчка «Народні оповідання». Літературна спадщина
письменниці надзвичайно різноманітна: оповідання, казки, повісті, романи і
нариси. Всього вона створила п’ятдесят оригінальних творів і майже стільки ж
перекладів.
Три долі - збірка повістей і оповідань.
Твори письменниці відіграли провідну роль у становленні української
реалістичної прози. Найвищого ідейно-художнього рівня досягає Марко Вовчок у
зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві зазнала
найбільшого приниження і безправ’я. За словами Івана Франка, «з простотою,
красою й ніжністю її мови й стилю в’яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх
нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними - до жінок...»
Марк Твен
Незабаром після народження Семюеля його
батьки оселилися в Ганібалі, невеличкому містечку, що сховалося серед зарослих
лісом пагорбів на самому березі річки Міссісіпі. Пізніше у «Пригодах Тома
Соєра» він спробував відтворити проведені у цьому містечку роки життя.
Рано втративши батька, дванадцятирічний
хлопчик був змушений заробляти собі на хліб У пошуках кращих заробітків він чимало мандрував, змінював професії. Де
тільки не довелося жити майбутньому письменникові: на півночі країни і в
південних штатах, У Нью-Йорку і в Сан-Франциско. Працював він і лоцманом на
одному з найбільших пароплавів, що курсували по Міссісіпі.
А після невдалої «золотощукацької
одіссеї» восени 1862 року Клеменс погоджується стати місцевим репортером газети
«Терріторіал ентерпрайз», що виходила у Вірджинії-Сіті. Саме період роботи
Семюеля Клеменса в «Терріторіал ентерпрайз» ознаменувався визначальною подією.
2 лютого 1863 року в газеті з’явилася
гостра викривальна стаття Клеменса підписана псевдонімом Марк Твен - заміряючи
жердиною глибину річки Міссісіпі, лоцман кричав помічникові в рубку: «Марк
твен!», тобто «мірка - два». Цей псевдонім стане для письменника протягом
усього його життя своєрідною літературною маскою - втіленням бурхливої стихії
народного сміху. З-під пера Марка Твена вийшли нариси й оповідання повісті та
романи, що стали знаменитими на весь світ.
Пригоди Тома Соєра - роман Марка Твена
побачив світ 10 червня 1876 року. Твір розповідає про пригоди хлопчика на ім'я
Том Соєр з містечка Сейнт-Пітерсбург на півдні Сполучених Штатів. Події роману
відбуваються напередодні Громадянської війни в Сполучених Штатах. Том завжди
готовий до неймовірних пригод, різних розіграшів та дотепних витівок, що так
ускладнюють життя дорослим. А втім, у Тома золоте серце, він хороший друг,
доброзичливий і вірний, завжди допоможе, не кине в біді, навіть візьме на себе чужу
провину...
О. Генрі
Вільям Сідні Портер, всесвітньо відомий
майстер короткого оповідання, увійшов в історію світової літератури під
псевдонімом О. Генрі. Колеги по письменницькому ремеслу називали його «великим
розрадником», а літературні критики - «американським Кіплінгом»…
Усі, хто знав майбутнього новеліста в
дитячі роки, згадують про його неабиякий хист до малювання карикатур і шаржів,
про унікальну спроможність вловлювати найхарактернішу рису зовнішності людини і
майстерно відтворювати її чи то на шкільний дошці, чи то на папері.
В житті йому довелося змінити багато
професій. Він працював аптекарем і майже два роки провів на техаських ранчо.
Спілкування з сильними і сміливими людьми, сповнені постійної небезпеки
ковбойські будні, майже спартанські умови побуту стали для юного вихідця з
Грінсборо прекрасною школою виживання, що загартувала його дух і волю. Саме
тоді Вільям Сідні Портер і написав свої перші гумористичні оповідання, які дуже
сподобалися його друзям і знайомим. Восени 1887 року газета «Детройт фрі пресс»
надрукувала твори Портера і запропонувала йому співробітництво.
У 1891 році Портер завдяки підтримці
друзів, отримав престижне місце касира-бухгалтера Остінського Національного
банку, але продовжував займатися журналістською діяльністю. У 1894 році він
придбав друкарню і права на видання місцевої газети «Айконокласт». Взявши нову
назву «Роллінг Стоун», молодий редактор змінив напрямок і зміст газети.
Надруковані на її сторінках фейлетони, гумористичні скетчі, забавні історії,
більшість яких вийшла з-під пера Вільяма Портера, сподобалися читачам.
Але життя Портера було затьмарено
неприємними подіями. Влітку 1893 року була здійснена ревізія в банку, де
працював Вільям Сідні Портер, і виявлена величезна недостача. Портер залишився
без місця в банку і втратив надію на видавництво своєї газети. На щастя, у
жовтні 1895 року газета «Хьюстон пост» запропонувала йому посаду керівника
гумористичного відділу. Працюючи в цій газеті, він не лише писав смішні
оповідання, веселі вірші та сатиричні нариси, але й сам ілюстрував іх, створював
цикли карикатур та сюжетні оповідання в малюнках.
Влітку 1896 року за рішенням центральної
влади справу Остінського Національного банку було переглянуто, а Вільяму Сідні
Портеру інкриміновано розтрату великої, як на той час суми - п’ять тисяч
доларів. 25 квітня 1898 року остінський
суд приговорив його до п’яти років ув’язнення в Колумбусі - тюрмі штату
Огайо.
Під час перебування в Коламбусі, де він
провів три роки й три місяці, Вільям Сідні Портер написав чотирнадцять
оповідань, які були підписані псевдонімом О. Генрі. Достеменних відомостей про
те, чому письменник обрав саме цей псевдонім не збереглося, очевидним є лише
той факт, що він приховував своє справжнє ім’я, аби ніхто не дізнався, що твори
надходять із в’язниці.
З квітня 1902 року розпочинається
нью-йоркський період життя Вільяма Сідні Портера - найпродуктивніший період
творчої біографії О. Генрі, час його блискавичного тріумфу і слави. О. Генрі
встиг підготувати і видати сім збірників: «Чотири мільйони», «Запалений
світильник», «Серце Заходу», «Голос міста», «Благородний шахрай», «Дорогі
долі», «Вибране».
Вождь червоношкірих - новела О. Генрі
вперше надрукована в журналі The Saturday Evening Post в 1907. У 1910 році
увійшла до збірки «Коловороти». Дія новели «Вождь червоношкірих» відбувається в
одному з містечок в американському штаті Алабама.
«Здавалося, що це вигідне діло. Але не
кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох – Білл Дрісколл і я - були на
Півдні, в штаті Алабама. Це там нам прийшла в голову думка про викрадення
дітей. Як казав потім Білл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення
розуму», але здогадались ми про це багато пізніше…»
Корній Іванович Чуковський
Микола Васильович Корнєйчуков, видатний
письменник, перекладач і літературознавець, відомий в історії літератури під ім'ям
Корній Іванович Чуковський. Майбутній автор знаменитих «Мухи-Цокотухи» і
«Айболита» народився в Санкт-Петербурзі, але його дитячі та юнацькі роки
пройшли в Одесі.
Чуковський писав про себе:
«перепробувавши багато професій, я з 1901 року почав друкуватися в «Одеських
новинах», писав головним чином статейки про виставки картин і про книжки. Іноді
- вірші.
У 1903 році газета послала мене
кореспондентом в Лондон. Кореспондентом я був украй поганим: замість того щоб
відвідувати засідання парламенту і слухати там промови про високу політику, я
цілими днями проводив у бібліотеці Британського музею, читав Корнеля, Маколея,
Метью Арнольда…».
З початку літературної діяльності Микола
Васильович Корнейчуков використовував псевдонім «Корній Чуковський», який згодом
став його справжнім ім'ям. Корній Чуковський писав критичні статті, перекладав
поезію Волта Вітмена і твори Марка Твена, Дефо, Честертона. Багато часу Корній
Чуковський присвятив творчості Миколи Некрасова.
Була у Чуковського ще одна улюблена тема
- вивчення дитячого розвитку. Так з'явилася книга «Від двох до п'яти». А також
він написав для дітей казки «Муха-Цокотуха», «Мийдодір», «Айболить», «Телефон»…
У 1962 році Корній Чуковський був
удостоєний ступеня Доктора літератури Оксфордського університету. «Озираючись
на свій довгий письменницький шлях, я знаходжу на ньому чимало помилок,
невірних кроків і провалів. Але одна риса в деякій мірі спокутує мої недоліки:
абсолютна щирість».
Казки - твори ці були видані на початку
двадцятих років і викликали жорстокі нападки. Корній Чуковський і не міг
подумати, що казки витримають десятків видань
і стануть улюбленими багатьох поколінь читачів.
Остап Вишня
Заповітною мрією Павла було стати
вчителем, тому він просив рідних, щоб йому дозволили вступити до Глухівської
вчительської семінарії. Однак батько як колишній солдат мав право віддати сина
у військову фельдшерську школу, що знаходилася в Києві. І так хлопець потрапив
у великий культурний центр, роки перебування в якому відіграли неабияку роль у
формуванні його як письменника.
У 1917 році Павло Губенко вступив до
Київського університету, але університетської освіти не здобув. Тоді він
береться за літературну працю. 22 липня 1921 року в газеті «Селянська правда»
була надрукована гумореска «Чудака, їй-богу!». Під нею вперше стояв підпис
«Остап Вишня». Змалював у ній автор І пастушка Остапа та його ровесників, а
ім’ям свого допитливого героя письменник підписав твір.
Остап Вишня стрімко робіть блискучу
літературну кар’єру, стає всенародним улюбленцем, його гуморески і фейлетони
мають велику популярність, а про самого автора ходять легенди.
Мисливські усмішки - збірка творів
майстра художнього слова, які піднімуть настрій усім, хто цінує завзятий
український гумор і веселі життєві історії.
«Власне кажучи, щороку «Вiдкриття
полювання» буває двiчi: першого серпня на птицю, а першого листопада на звiра,
але якось уже - так утрадицiйнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед
мисливцiв вважається перше вiдкриття, коли пiсля довгої перерви у вас у руках
знову улюблена вами рушниця i ви знову маєте змогу не тiльки, сказать би,
поповнити свої продовольчi ресурси, не тiльки допомогти державi в
м'ясозаготiвлях, а й задовольнити себе як природознавця, природофiла й
спортсмена.
Полювання, як бачите, не якась там
легковажна дурничка, не дрiбничка, а дуже й дуже поважна справа…»
Немає коментарів:
Дописати коментар
Надеемся на комментарии