Олімпійські столиці: від Афін до Токіо

 

«Швидше, вище, сильніше - разом» офіційний девіз Олімпійських ігор

Олімпійські ігри - це визначна і яскрава подія для всіх країн світу, яка відбувається один раз в чотири роки. Перші Олімпійські ігри відбулися в 776 році до нашої ери. Олімпія стала місцем проведення Олімпійських ігор,  які були головним спортивним святом в Стародавній Греції протягом більше ніж одинадцять століть.

У 393 році нашої ери в останній раз проводилися Олімпійські ігри і були відроджені тільки в ХІХ столітті завдяки ініціативі французького громадського діяча барона П'єра де Кубертена, який в 1896 році став першим президентом Міжнародного олімпійського комітету. Однією з почесних нагород Олімпійських ігор стала медаль П'єра де Кубертена, яка вручається за прояви справжнього спортивного духу.

Афіни стали першою столицею І Літніх Олімпійських ігор сучасності. У наступні роки проведення Літніх ігор олімпійськими столицями були Париж, Сент-Луїс, Лондон, Стокгольм, Берлін, Антверпен. У 1921 році Міжнародний олімпійський комітет прийняв рішення про проведення «Тижня зимового спорту», який пройшов з 25 січня по 5 лютого 1924 року в Шамоні (Франція). У 1926 році в ході 25-й сесії Міжнародного олімпійського комітету в Лісабоні змагання отримали назву I Зимові Олімпійські ігри.

Ще не раз змагалися спортсмени  у різних видах спорту на Олімпійських іграх в Амстердамі, Лондоні, Лос-Анджелесі, Осло, Римі , Мельбурні...  Перші Літні Параолімпійські ігри проводилися в Римі в 1960 році, а перші зимові Параолімпійські ігри 1976 року відбулись у Ерншельдсвіку, Швеція. В 1964 році перші Літні Олімпійські ігри на Азійському континенті відбулися в Токіо, який більш ніж через півстоліття став знову столицею Олімпійських ігор.

Афіни - І Літні Олімпійські ігри 1896

Найвідомішими полісами Давньої Греції були Афіни і Спарта. Боротьба цих двох міст за першість увійшла в історію. Мешканці Афін, як і спартанці, займалися спортом, а легенда про давньогрецького воїна, який пробіг без зупинки понад 40 кілометрів, щоб принести до Афін звістку про перемогу над персами біля міста Марафон, породила одну з олімпійських дисциплін - марафонський біг.

І не випадково Афіни стали місцем відродження Олімпійських ігор сучасності. Ініціатором відродження античних Олімпійських ігор виступив французький громадський діяч барон П'єр де Фреді де Кубертен. 16-23 червня 1894 року в Сорбонні пройшов Міжнародний атлетичний конгрес, на якому було прийнято рішення про відродження Олімпійських ігор і проведення І Олімпіади в 1896 році в Афінах.

За словами П'єра де Кубертена, кампанія за відродження Олімпійських ігор почалася 30 серпня 1887 року після опублікування його статті в якій він звернув увагу на необхідність більш різнобічної фізичної підготовки дітей в школах і оголосив про створення Ліги фізичного виховання. У 1888 році П'єр де Кубертен видав книгу «Виховання в Англії», а через рік - «Англійське виховання у Франції», в яких ділився своїми задумами.

На засіданні комітету з впровадження фізичних вправ, створеного в міністерстві освіти Франції 1 липня 1888 року П'єр де Кубертен виклав основні принципи ідеї відродження Олімпійських ігор. Прагнення відродити Олімпійські ігри у Кубертена ще більше зміцнилося після відвідин ним в 1889 році Олімпії, культурного та історичного центра Стародавньої Греції.

Завдяки організаторському таланту, вмінню довести свою правоту П'єр де Кубертен зумів запалити ідеєю відродження Олімпійських ігор багатьох політиків і громадських діячів. 16-23 червня 1894 року в Сорбонні пройшов Міжнародний атлетичний конгрес, на якому було прийнято рішення про відродження Олімпійських ігор і проведення І Олімпіади в 1896 році в Афінах.

Перші літні Олімпійські ігри проводились під егідою Міжнародного олімпійського комітету з 6 по 15 квітня 1896 року. 6 квітня, в національне свято - День звільнення Греції від турецького ярма - після урочистого богослужіння король Георг I оголосив І Олімпійські ігри сучасності відкритими. В небо злетіли голуби миру. Пролунав олімпійський гімн, написаний на замовлення Кубертена грецьким композитором Замарі. На поле стадіону вийшли спортсмени, одягнені в білі туніки, що символізувало прийом естафети від давніх еллінів. На урочистому відкритті були присутні 80 тисяч глядачів.

У змаганнях взяли участь 245 атлетів з 14 країн: Австралії, Австрії, Болгарії, Великобританії, Угорщини, Німеччини, Греції, Данії, Італії, США, Франції, Чилі, Швейцарії, Швеції. Найчисельнішою була команда господарів Олімпіади, яка налічувала 200 осіб. У програму І Олімпіади входили змагання з 42 дисциплін в 9 видах спорту. Природно, що були включені класичні види, які незмінно були присутні в давньогрецьких змаганнях: біг, стрибки, гімнастика, боротьба. У той же час програма була розширена за рахунок тенісу, велоспорту, фехтування, стрільби.

За античної традиції, Ігри почали легкоатлети. Першим чемпіоном Олімпійських ігор сучасності став студент Гарвардського університету Джеймс Брендан Беннет Конноллі, який виграв змагання з потрійного стрибка. На батьківщині чемпіон був удостоєний звання почесного доктора Гарварду, згодом став відомим журналістом і письменником.

Найбільше перемог здобув французький велосипедист Масою, вигравши три гонки на треку. У гімнастиці домінували атлети Німеччини та Швейцарії. Американські спортсмені були першими в легкоатлетичних дисциплінах. Величезний інтерес у глядачів викликав марафонський біг - дисципліна, що має легендарне походження. Переможцем був листоноша Спиридон Луїс, який потім став національним героєм Греції.

Нагородження переможців проходило в день закриття Ігор - 15 квітня. Нагородами служили гілки оливи з Олімпії, диплом і медаль зі срібла. «Я глибоко переконаний, що для переможців не було кращої нагороди, ніж бачити, як піднімається прапор їх країни», - писав Кубертен.

Цікаві факти

17 липня 1914 року в залі Сорбонни у присутності президента Французької Республіки Раймона Пуанкаре на урочистій церемонії, присвяченій 20-ій річниці відродження Олімпійських ігор, відбулася презентація олімпійського прапора із зображенням олімпійської емблеми, створеного П'єром де Кубертеном. Прапор планувалося уперше використати на Іграх 1916 року, але вони не відбулися через Першу світову війну, тому уперше прапор з'явився на Олімпійських іграх 1920 року в Антверпені (Бельгія).

Олексій Дмитрович Бутовський, генерал-лейтенант РІА, викладач Полтавського кадетського корпусу та спортивний функціонер, увійшов до першого складу Міжнародного олімпійського комітету. У 1892 році під час перебування у Франції він познайомився з бароном П'єром де Кубертеном, з яким у них виявились спільні погляди на розвиток спорту та відродження Олімпійських ігор. В 1894 році П'єр де Кубертен особисто запрошує Олексія Бутовського на Міжнародний Атлетичний конгрес до Парижу. Незважаючи на те, що Бутовський не зміг бути присутнім на цьому конгресі, його все ж обрали до перших 13 членів Міжнародного олімпійського комітету. Олексій Бутовський став свідком Перших Олімпійських ігор сучасності як член МОК, а після Ігор видав книгу «Афіни весною 1896 року».

Київський журналіст Микола Ріттер був учасником І Олімпійських ігор в Афінах 1896 року. У січні 1888 року 23-річний Ріттер після завершення навчання переїхав до Києва. Поступив на службу до Київської казенної палати на посаду колезького секретаря. У вільний час займався боротьбою, стрільбою та фехтуванням. У березні 1896 року він звільняється з служби і їде до Греції на І Олімпійські ігри на індивідуальне запрошення. У відбіркових змаганнях Ріттер переміг у стрільбі по рухливих мішенях та греко-римської боротьбі, проте від подальших виступів відмовився. Перебіг змагань він висвітлював у газеті «Кіевлянинъ», кореспондентом якої був.

Токіо - Літні Олімпійські ігри 1964, 2020

Вперше Олімпійські ігри на Азійському континенті проходили в місті Токіо з 10 по 24 жовтня 1964 року. XVIII Літні Олімпійські ігри давали Японії рідкісну  можливість показати свої досягнення та самобутню культуру. В Олімпійських іграх брали участь 5140 спортсменів з 93 країн світу. Учасники ігор змагалися в 23 видах спорту і було розіграно 163 комплекти олімпійських нагород.

Усі, хто брав участь в Іграх Олімпіади, - спортсмени, члени делегацій, численний журналістський корпус, туристи - були вражені і зачаровані умовами, що створили господарі для проведення Ігор. У Токіо було багато того, що відбувалося вперше: використання високоточної апаратури у процесі суддівства, проведення змагань із веслування у штучній водоймі, виготовлення із синтетичних матеріалів яхт для вітрильного спорту, найновітніша техніка для журналістів.

Подібними до організації були і спортивні досягнення. На Іграх XVIII Олімпіади в Токіо було встановлено 81 олімпійський рекорд, з яких 32 - світові. За кількістю медалей, що були завойовані в олімпійському Токіо, на першій позиції - збірна команда США, в активі якої 36 золотих, 26 срібних і 28 бронзових медалей. Другою була збірна команда СРСР, на рахунку якої З0 золотих, 31 срібна і 35 бронзових нагород. Третє місце посіла команда Японії, виборовши 16 золотих, 5 срібних і 8 бронзових медалей. Як і на попередніх Іграх, значний внесок до загальнокомандної скарбнички збірної СРСР зробили українські спортсмени, які здобули у Токіо 13 золотих, 12 срібних та 7 бронзових медалей в особистій та командній першості.

Токійський національний стадіон, побудований на місці старого легкоатлетичного стадіону, став головною спортивною ареною Літніх Олімпійських ігор 1964 року. У грудні 2016 року там, де знаходився старий стадіон почалося будівництво Нового національного стадіону за проектом архітектора Кенго Кума. Новий стадіон стане місцем для проведення змагань з легкої атлетики, регбі, деяких футбольних ігор, а також церемонії відкриття та закриття ХХХІІ Олімпіади та Параолімпіади.

Токійський національний стадіон

Олімпійські ігри в Токіо будуть проводитися з 23 липня по 8 серпня 2021 року. У програмі Олімпійських ігор представлено 33 види спорту, в яких буде розіграно 339 олімпійських медалей. Параолімпійські ігри відкриються 24 серпня і триватимуть до 5 вересня. Змагання будуть проходити в 22 видах спорту - настільний теніс, баскетбол на інвалідному візку, кінний спорт, бочче, веслування, плавання…

На Олімпійських Іграх в Токіо Україну представлятимуть 157 спортсменів, які будуть змагатися у 25 видах спорту - важка атлетика, бадмінтон, бокс, боротьба, художня гімнастика, дзюдо, легка атлетика, кінний спорт, спортивна гімнастика, плавання, теніс, фехтування, стрибки у воду, сучасне  п’ятиборство, стрільба з лука … 

Олімпійська емблема XXXII Олімпійських ігор має вигляд кільця з візерунка шахівниці кольору індиго. Такий візерунок був популярний в Японії в епоху Едо (1603-1867 роки). Кожен прямокутник символізує різні країни і культури, а також різноманіття світу, об’єднане навколо спорту. Незважаючи на перенесення Ігор на 2021 рік, змагання залишили назву Токіо-2020.

 

Цікаві факти

Автором першої версії був французький священик Анрі Дідон, який виголосив слова «Citius, altius, fortius» («Швидше, вище, сильніше») 1894-го. Це почув ініціатор організації Олімпіади - барон П'єр де Кубертен - і повважав, що саме цей девіз показує мету атлетів всього світу.

2020 року Міжнародний олімпійський комітет затвердив новий девіз Олімпійських ігор напередодні Олімпіади в Токіо. Перед початком Олімпіади до нього додали слово «разом»: «Citius, altius, fortius - communis». Тепер він звучить так: «Швидше, вище, сильніше - разом». Це запропонував зробити глава МОК Томас Бах: він вважає, що слово "разом" допоможе висловити потребу в солідарності в усьому світі.

Талісмани ХХХІІ Олімпійських ігор і Параолімпійських ігор - Miraitowa і Someity відповідно. Назва Miraitowa заснована на японських словах «Mirai» (майбутнє) і «towa» (вічність), пов'язаних одне з одним. Назва Someity походить від «Someiyoshino», популярного сорту японської вишні або сакури, і від словосполучення «такий могутній».

17 липня 2021 року у Мукачеві на стадіоні дитячо-юнацької спортивної школи 30 юних спортсменів розгорнули найбільший прапор з Олімпійською символікою в Україні - його довжина 32 метри 32 сантиметри, ширина 150 сантиметрів та встановили рекорд України. Ця подія була приурочена до ХХХІІ Олімпійських ігор в Токіо. Всі бажаючі залишили на прапорі свої побажання та слова підтримки учасникам національної олімпійської команди.

 

Література з історії Олімпійських ігор

• Бубка С. Олімпійське сузір’я України : атлети / Сергій Бубка, Марія Булатова. - Київ  : Олімпійська література, 2011. - 166 с.

• Бубка С. Олімпійське сузір’я України : тренери / Сергій Бубка, Марія Булатова. - Київ  : Олімпійська література, 2011. - 252 с.

• Культурное наследие Древней Греции и Олимпийские игры / М. М. Булатова, С. Н. Бубка. - Киев : Олимпийская литература, 2012. -  408 с., ил.

• Олимпийские игры Древней Греции и возрождение олимпийского движения // Платонов В. Н. Олимпийский спорт : в 2-х кн. Кн. 1 / Платонов В. Н., Гуськов С. И. - Киев : Олимпийская литература, 1994. - С. 20-88.

• Платонов В. Н. Олимпийский спорт : в 2-х кн. Кн. 1 / Платонов В. Н., Гуськов С. И. - Киев : Олимпийская литература, 1994. -384 с.

• Платонов В. Н. Олимпийский спорт : в 2-х кн. Кн. 2 / Платонов В. Н., Гуськов С. И. - Киев : Олимпийская литература, 1994. -384 с.

• Попеску І. К. Малий античний олімпійський словник. - Київ : Олімпійська література, 1999. - 144 с.

 

 

«Місто Володимира» Х - ХІ століття: мандруємо банкнотами України

 

«Панування Володимира мало дуже велике значення в історії нашого народу… Церква признала його святим за те, що він зробив для християнства. В історії зветься Великим за велику вагу його правління…». Михайло Грушевський

 

Банкнота номіналом 1 гривня зразка 2006 року

Основний малюнок лицьової сторони - портрет Володимира Великого

Основний малюнок зворотної сторони - Град Володимира у Києві

Художник-дизайнер - Борис Максимов

Художник-графік - Василь Лопата 

Дата введення в обіг - 22.12.2014

 

Великий князь київський Володимир Святославич, канонізований православною та католицькою церквами як рівноапостольний святий, найбільш відомий як хреститель Русі, за часів правління якого Київська Русь почала набувати статусу однієї з наймогутніших держав середньовічної Європи. Володимир Святославич провів низку реформ і зважився на впровадження християнства як державної релігії в Київський Русі.

Після хрещення князь Володимир постає як видатний політик та меценат, мудро керуючий власною державою та підтримуючий добрі стосунки із сусідами. Володимира Великого цілком можна вважати будівничим Київської Русі, причому не тільки у політичному ракурсі. За літописними даними, він заснував міста Володимир, Переяслав, Білгород та багато інших по берегам Десни, Остри, Трубежу, Сули і Стугни. Разом із тим, за часів Володимира Святославовича почав видозмінюватися і Київ.

 

«Місто Володимира»

 

Місто Володимира на макеті Києва Х-ХІІІ ст. Художник Д. Мазюкевич. Національний заповідник «Софія Київська»

З прийняттям християнства у Київській Русі, змінився статус Києва, як столиці великої християнської держави, релігійно-культурного центру східно-слов’янських народів. Київське будівництво за роки князювання Володимира Великого, яке було, по суті, спорудженням цілковито нового міста, також пов’язане з візантійською царівною Анною, дружиною великого князя київського Володимира Святославича.

Столиця зятя візантійських імператорів мала відповідати його престижу і місцю серед християнських володарів, наочно демонструючи нову природу і обсяг його влади. Практику монументального будівництва Київська Русь запозичила від візантійських майстрів, які принесли із собою техніку будівництва з плінфи на цем’янковому розчині. В археологічній літературі досліджені матеріальні рештки Києва часів Володимира, а саме київський дитинець, прийнято називати «містом Володимира».

Його центральною спорудою, побудованою грецькими майстрами по зразку константинопольських храмів, була церква Успіння Пресвятої Богородиці, більш відома як Десятинна церква. Зведення першого на Русі кам’яного християнського храму  тривало сім років, за свідченням літописних джерел, де вказано дату закладення - 991 рік і освячення - 996 рік. Вважається, що церкву було побудовано на місці загибелі перших київських варягів-християн - мучеників Федора та Іоанна.

Реконструкція Десятинної церкви на Старокиївської горі

Назву «Десятинної» церква отримала завдяки встановленій Володимиром десятині - щорічного податку з княжих доходів, що йшли на її утримання. Археологічні дослідження Десятинної церкви ХХ-ХХІ століття засвідчили, що то була велична шестистовпна будівля з трьома апсидами та галереями, що опоясували її з трьох боків.

Про пишне і врочисте внутрішнє оздоблення храму можна лише здогадуватися за вцілілими фрагментами мармурового різьблення, декорованих шиферних плит та мозаїчного і фрескового живопису. У відповідності з константинопольською системою розписів церковний купол був, вірогідно, прикрашений мозаїчним образом Христа-Пантократора, а вівтарна апсида - зображенням Богоматері-Оранти з піднятими догори у молитві за Київ руками.

Набірна мозаїчна підлога з оригінальним геометричним малюнком пишним килимом стелилася до ніг. В центральній його частині містився викладений концентричними смугами круг-омфалій. Таке декорування добре відоме не тільки з храмів, але й з покоїв візантійських імператорських палаців.

Мозаїчна підлога Х ст. З розкопок Десятинної церкви (з експозиції Національного заповідника «Софія Київська»)

 

Літопис стверджує, що Десятинна церква була прикрашена іконами, хрестами та іншим церковним начинням, яке Володимир вивіз із візантійського міста Корсуня (античного Херсонеса). Перед входом до церкви, здіймаючись над фасадом як над тріумфальними воротами, була встановлена також вивезена з Корсуня  квадрига (четвірка) бронзових коней.

Ще одним корсунським «трофеєм» були мощі святого Климента - четвертого Папи Римського, урочисто розміщенні в одному з вівтарів Десятинної церкви, що стали найповажнішою святинею раннього східнослов’янського християнства і надали київському храму ще одну, популярну в народі назву - «церква мученика у Христі Папи Климента». Десятинна церква, куди Володимиром були перенесені нетлінні останки княгині Ольги, стала також мавзолеєм перших київських князів, де згодом  помістились саркофаги самого Володимира та його грецької дружини Анни, а за ініціативи Ярослава Мудрого - ще й останки Ольжиних онуків Ярополка і Олега.

Як і в Константинополі, неподалік церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Києві містився комплекс палацових споруд княжого двору Володимира, зведених, вочевидь, також грецькими майстрами. Муровані стіни палацу вінчав, судячи з товстого шару горілого дерева, другий поверх. На першому кам’яному поверсі  містилися парадні покої, призначені для урочистих прийомів, другий являв собою, очевидно, дерев’яний зруб, опоясаний галереєю, на яку виходили двері житлових приміщень.

Зовні галерея була прикрашена вигадливою різьбою. Про пишне внутрішнє оздоблення споруди свідчать віднайдені археологами на її руїнах численні різьблені шиферні плити, мармурові капітелі, уламки тиньки, розписаної різнокольоровими фресками, золотої мозаїчної смальти, круглих віконних шиб тощо. Підлога палацу була вимощена фігурними керамічними поліхромними полив’яними кахлями.  

Довкола Десятинної церкви археологічно досліджено декілька палацових споруд, дві з яких, так звані «Південний» та «Західний» палаци, датуються кінцем Х століття і, можливо, належали до палацового комплексу, спорудженого Володимиром.

 

Південний палац на макеті Києва Х-ХІІІ ст.

 На південний схід від церкви містилася «гридниця», вперше згадана в літописних джерелах під 996 роком. У Стародавній Русі ця будівля при князівському дворі була призначена для зборів молодших дружинників або для прийому гостей. Її фундаменти виготовлені із грубо обтесаного каменю, покладеного на вапно. Стіни, прикрашені мармуровими і шиферними карнизами, були викладені тонкою цеглою. Княжа гридниця виступає основним місцем для билин київського циклу.

Як сповіщають літописні джерела, Володимир Великий установив «повсякдень на дворі своїм, у гридниці, пир справляти, і звелів приходити сюди боярам і гридям, і соцьким, і десяцьким, і знатним мужам - і при князі, і без князя». Ці «пировання» мали значно глибший зміст, ніж їжа та веселощі, і були невід’ємною складовою системи суспільної комунікації, засобів соціального спілкування. Ось чому урочисті прийоми Володимира Святославича не носили приватного, за участю тільки найближчого оточення князя, характеру. Княжий двір був місцем репрезентації верховної влади, важливим вузлом соціальних зав’язків різних прошарків давньоруської спільноти.

Ще одну палацову споруду «міста Володимира» було виявлено під час проведення земляних робіт у 1914 році під бруківкою Десятинного провулку. Як показали пізніші археологічні дослідження, центральна частина так званого Західного палацу являла собою велике повздовжнє приміщення, розчленоване на фасаді лопатками на три планиці стін. Не виключено, що південна частина палацу була симетрична північній.

До комплексу будівель київського княжого двору Володимира Святославича входив також згаданий у літописній статті 945 року «дворъ деместиков (демьстиковъ) за святою Богородицею». Місцезнаходження та функціональне призначення двору цього «демественика (доместика)» досі не викликало особливих суперечностей серед науковців. Прийнято вважати, що він з’явився одночасно чи слідом за побудовою Десятинної церкви й призначався для регента церковного хору.

 Але здається дивним, щоб церковний служитель, нехай і такого рангу, міг виділятися з-поміж доволі чималої групи прибулих з Корсуня і Константинополя церковнослужителів. Натомість, у Візантійській імперії доместики формували клас чиновників, які могли очолювати не тільки церковні хори, але й воєнні корпуси особливого призначення, або командувати столичним гарнізоном.

На думку дослідника Володимира Рички, літописний «дворъ демьстиковъ» міг бути місцем дислокації особистої гвардії візантійської принцеси, на чолі якої стояв доместик. Візантійський чин цілком очікуваний серед грецькомовного оточення цариці Анни. При київському дворі доместику доводилося бути одночасно солдатом і слугою, а відтак і домочадцем, бо ж він жив на хлібі свого господаря. Отже, є певні підстави стверджувати тотожність воєнно-службових функцій, притаманних князівський дружині Володимира  й очолюваній доместиком візантійській гвардії Анни.

Палацові споруди княжого двору й Десятинна церква складали єдиний архітектурний ансамбль, який виходив на центральний майдан міста, що звався Бабин торжок. Походження назви пояснюється тим, що тут Володимир Великий встановив, разом із корсунською квадригою, дві бронзові статуї - «баби» і знаходився в оточенні доволі щільної міської забудови.

На Старокиївській горі розміщувалися дерев’яні, можливо, подекуди й двоповерхові хороми бояр, садиби воєвод та купців. «Місто Володимира» мало загальну площу 10 га і було оточено потужними оборонними валами та фортечними ровами з трьома в’їзними воротами - Софійськими (пізніше Батиєвими), Київськими та Михайлівськими. 

Київ. Пам’ятник Володимиру Великому

В 1853 році на високому київському пагорбі над Дніпром, де згодом розбили парк «Володимирська гірка», було встановлено пам’ятник святому рівноапостольному великому князеві київському Володимиру, спроектований скульпторами Петром Клодтом та Василієм Демут-Малиновським і архітектором Олександром Тоном, який став візитівкою міста Києва.

 

 

 

Література

Ричка В. Володимир Великий : Лицар Духу / Володимир Ричка. - Київ : Парламентське вид-во, 2020. - 308 с. - (Серія «Політичні портрети»).

У книзі розкривається історичне значення діяльності князя Володимира, доленосне значення його діянь, які заклали культурні фундаменти Києво-Руської держави і дали йому право на ім’я Великого. Хреститель Русі став знаковим символом, першорядною фігурою історичної пам’яті для всієї східнослов’янської цивілізації. Висвітлюються форми її функціонування, засоби маніфестації та їх вплив на процеси національно-культурної самоідентифікації народів Східної Європи.

***

• Володимир // Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.) : Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети : довід. вид. / В. І. Гусєв (кер. кол. авт.), В. П. Дорожнин, Ю. О. Калінцев, О. Г. Сокирко, В. І. Червінський. - Київ : Вища школа, 2002. - С. 25-28.
•  Володимир Великий // Сегеда С. Український пантеон. - Київ : Балтія-Друк, 2013. - С. 8-13.
• Володимир Святославич // Історія України в особах : Давньоруська держава. Литовсько-польська доба / кер. авт. кол. О. В. Русина. - Київ : Україна, 2012. - С. 54-59.
• Горський В. С. Святі Київської Русі. - Київ : Абрис, 1994. - 176 с.: іл. - бібліогр.: с. 169-173.
• Г. Ю. Івакін. Володимира місто // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2003. - Т. 1 : А - В. - С. 620.
• Ілюстрована історія Києва / гол. ред. ради О. Попов; ред. рада: Г. Боряк, В. Геєць, Г. Івакін, С. Кульчицький, В. Литвин, Я. Новохатько, О. Онищенко, О. Реєнт, В. Смолій, П. Толочко, Ю. Храмов; Відп. ред. В. Смолій; авт. кол.: H. Абашина, H. Білоус, Д. Вортман, Т. Вронська, В. Даниленко, Л. Ковпак, С. Кульчицький (кер. кол.), О. Лисенко, С. Падалка, І. Парнікоза, Р. Пиріг, О. Попов, В. Ричка, О. Русина, О. Толочко, В. Шандра, О. Юркова. Київська міська державна адміністрація; НАН України. Інститут історії України. - Київ : Фенікс, 2012. - 424 с.: іл.
• Кальницький М. Б. Нариси з історії Києва : навч. посіб. для серед. загальноосвіт. навч. закл. / М.Б. Кальницький, Д.В. Малаков, О.В. Юркова; за ред. Т.М. Кіщук, С.В. Кальчицького. - Київ : Генеза, 2002. - 384 с.: іл.
• Юліан Опільський. Ідоли падуть : роман. - Київ: Видавничий дім «Кондор», 2020. - 300 с.
• Сліпушко О. Таємниці володарів Русі (від Олега до Володимира Мономаха) / Оксана Сліпушко. - Київ : Вид-во «Аконіт», 2003. - 192 с., іл. - (Авторська серія Оксани Сліпушко «Мій погляд»).
• Толочко П. П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. - Київ : «АртЕк», 1996. - 216 с., іл. 

Підготував Дмитро Антонюк, бібліотекар читальної зали

Літературний калейдоскоп: твори-ювіляри ірландського драматурга Бернарда Шоу

 

«Багато людей, що перечитують із захопленням усіх класичних драматургів, від Есхіла до Ібсена, проте відвідують театр у виключних випадках, коли, їм трапляється п’єса, автора якої вони цінують, знаючи його з літератури…». Бернард Шоу

Ім'я відомого ірландського драматургаДжорджа Бернарда Шоу, лауреата Нобелівської премії з літератури, автора романів, сотні статей і більш п’ятдесяти п’єс, вписане в історію англійського та всесвітнього театрального мистецтва. Перша п'єса «Будівлі вдівця» була поставлена в театрі, коли Шоу виповнилося 36 років, а останню п'єсу він написав в віці 93-х.

Перше визнання прийшло до Бернарда Шоу з-за кордону. Велику роль в цьому зіграв віденський журналіст Зиґфрід Требич, який перевів п'єси Шоу німецькою мовою. Завдяки йому, в Відні поставили «Учень Диявола», а в Берліні - «Зброя і людина». Після цього п'єси Шоу набувають популярності на всьому європейському континенті і в США.

Найвідоміші п’єси Бернарда Шоу ввійшли до золотого фонду світової драматургії. Серед них «Професія місіс Уорен», «Майор Барбара», «Серцеїд», «Обранець долі», «Свята Іоанна», «Нерівний шлюб», «Лікарева дилема», «Кандіда», «Андрокол і Лев», «Цезар і Клеопатра» і найпопулярніший «Пігмаліон», який підкорив багато театральних сцен світу.

Наприкінці XIX століття Бернард  Шоу створює цикл «П’єси для пуритан»: «Учень Диявола» (1897), «Цезар і Клеопатра» (1898) і «Звернення капітана Брасбаунда» (1899). В 1901 році п'єси вийшли окремим збірником. Автор звертається до героїчних пуританських традицій Джона Мільтона і Джона Буньяна, та відносить себе до пуритан, які готови до боротьби за святість мистецтва.

 

125 років з дня написання п’єси «Учень Диявола»

Шоу, Бернард. Учень Диявола : п’єса //  Бернард Шоу. Вибрані твори. Т. І. - Київ : ФОП Жупанський, 2008. - С. 5-87. - (Лауреати Нобелівської премії).

До першого тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга Бернарда Шоу ввійшли такі п’єси: «Учень Диявола», «Професія пані Ворен», «Вдівцеві будинки», «Зальотник».

П'єса «Учень Диявола» була створена драматургом в 1896 році. Автор розповідає про боротьбу майбутніх Сполучених Штатів Америки за незалежність у другої половині ХVIIІ століття, симпатії Бернарда Шоу - на боці борців за незалежність.

«Року 1777, під невеселу годину, коли чорну ніч заступає хмурий ранок, місіс Даджен зі штату Нью-Гемпшір не спить, сидячи в кухні, яка використовується і як житлова кімната, на власній фермі у передмісті Уебстербріджа. Місіс Даджен - неприваблива жінка. Кожна жінка не дуже-то гарно виглядає після безсонної ночі, а поборознене зморшками обличчя місіс Даджен навіть у найкращі хвилини має похмурий вигляд, якого надає гордовитій і крутої вдачі людині суворе додержання правил віджилого пуританства. Це зморена працею літня жінка, яка здобула нею лише повну владу і зненависть у власному непривітному домі та незаперечну славу побожної і поважної особи серед сусідів, для яких пияцтво і розпуста настільки привабливіші за релігію і моральні подвиги, що доброчесність здається їм просто самозреченням. Від цього недалеко до того, щоб вимагати самозречення і від інших, і поняття доброчесності стає зрештою синонімом усього неприємного. Тому місіс Даджен, особу дуже неприємну, вважають за дуже доброчесну. За винятком явних злочинів, їй все дозволено, крім хіба якихось ніжних слабостей; тим-то, сама цього не знаючи, місіс Даджен користується такою свободою поведінки, як ні одна жінка у цілій парафії, оскільки ніколи не порушила сьомої заповіді і не пропустила жодної недільної відправи у пресвітеріанській церкві.

У 1777 році, коли від Англії відкололись американські колонії, не так з їхньої волі, як силою їх власної ваги, - пристрасті нестримно розгорілись, і це призвело до збройної боротьби. Цю боротьбу англійці уявляли як подолання заколоту і підтримання британської влади, а американці - як оборону свободи, опір тиранії та самопожертву на олтарі Прав людини. Зайва річ розцінювати тут ці обидва уявлення; досить сказати з цілковитою безсторонністю, що й американці й англійці вважали своїм найблагороднішим обов'язком повбивати одні одних якнайбільше, а духовенство обох ворожих таборів, морально підтримуючи воєнні дії, спрямовані до цієї мети, благало небо про перемогу.

За таких обставин не тільки оця неприємна місіс Даджен, але й чимало інших жінок сидять цілими ночами, дожидаючи вістей. Вони так само, як і вона, засинають лише на світанку, куняючи біля каміна і ризикуючи пірнути в нього головою. Місіс Даджен спить, її голову покриває шаль, а ноги спочивають на широкій залізній решітці каміна - священного домашнього вівтаря…».

120 років з дня публікації п’єси «Цезар і Клеопатра»

Шоу, Бернард. Цезар і Клеопатра : п’єса // Бернард Шоу. Вибрані твори. Т. ІІ. - Київ : ФОП Жупанський, 2009. - С. 5-125. - (Лауреати Нобелівської премії).

До другого тому вибраних творів Бернарда Шоу, лауреата Нобелівської премії «За творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за влучне поєднання сатири з винятковою поетичною красою», ввійшли такі п'єси : «Цезар і Клеопатра», «Людина і надлюдина» «Андрокол і Лев», «Пігмаліон».

П'єса «Цезар і Клеопатра» була написана в 1898 році і вперше поставлена на сцені в 1899 році. Дія п'єси відбувається в 48-47 роках до нашої ери в Єгипті, куди Юлій Цезар прибув в ході громадянської війни і включився як вирішальна сила в династичний конфлікт між Клеопатрою і її братом Птоломеєм XIII.

«Ворота храму бога Ра в Мемфісі. Глибокі сутінки. Велична істота з головою сокола, що випромінює таємниче світло, вимальовується із мороку в глибині храму. Бог з величезною зневагою обводить поглядом сучасну аудиторію і після деякої паузи звертається до неї з такими словами:

Тиша! Замовкніть і слухайте мене, ви, чепурні маленькі острів’яни! Послухайте мене, ви, чоловіки, що носите на грудях своїх білий папірус, на якому не написано нічого (щоб викрити дитячу невинність мізків ваших). Слухайте мене, ви, жінки, вбрані у спокусливі одежі, ви, ніби приховуєте думки свої від чоловіків, аби вони вірили, що ви вважаєте їх сильними і могутніми зверхниками, тоді як насправді в серці своєму ви знаєте, що вони нерозумні діти. Дивіться на мою соколину голову, дивіться і знайте: я Ра, який колись був могутнім богом у Єгипті. Ви не можете впасти переді мною на коліна, розпластавшись долілиць, оскільки ви затиснуті в тісні шереги, позбавлені свободи рухатися і не бачите далі спини того, хто сидить попереду вас; а до того ж не один із вас не наважиться визнати це достойним і належним, доки не побачить, що і всі решта роблять те ж саме, - звідки і виходить, що у вирішальні хвилини ви перебуваєте в бездіяльності, хоча кожний із вас каже своєму ближньому, що необхідно щось зробити. Я не вимагаю від вас поклоніння, я вимагаю лише тиші. Хай чоловіки ваші не говорять, а жінки хай не кашляють, оскільки я бажаю перенести вас далеко в глибину віків, за дві тисячі років, за могили шістдесяти поколінь. Ви, жалюгідні вишкребки, не уявляйте себе першими. Інші дурні бачили до вас, як сонце сходило і заходило, а місяць міняв лице своє і час свій. Чим були вони, тим ви стали сьогодні, але далеко вам до їхньої величі; піраміди, споруджені моїм народом, стоять і донині, а ці купи праху, що ви називаєте імперіями, де в рабстві ви животієте, розсипаються на вітрі, хоча ви і завалюєте їх тілами синів ваших, щоб накопичилося якнайбільше праху.

Слухайте ж мене, о ви, примусово навчені! Знайте, що на кшталт того, як нині у вас існує стара Англія і нова Англія і ви розгублено топчетеся між тою і другою, так колись, у ті дні, коли люди поклонялися мені, існував старий Рим і новий Рим, і між цими двома Римами розгублено топталися люди. І старий Рим був малий і бідний, лютий і жадібний і мав багато гріхів; але оскільки розум його був невеликий, а праця його була проста, він жив своїм розумом, і праця його йшла на лад. І боги поблажливо ставилися до нього, й допомагали йому, і підтримували його, й охороняли його; оскільки боги проявляють терпіння до малих.

І ось старий Рим, немов убогий, що опинився на коні, поклався на милість богів і сказав: «Гай-гай! Нема ні величі, ні багатства в мізерності моїй. Хто хоче йти шляхом багатих і великих, той мусить грабувати бідних і вбивати слабких!" І почали римляни грабувати бідних і оволоділи досконало цим мистецтвом, і були в них закони, завдяки яким вчинки їхні вважалися пристойними і чесними. А коли вичавили бідняків своїх насухо, вони почали грабувати бідняків інших країн і приєднали ці країни до Риму і створили новий Рим, багатий і безмежний. А я, Ра, сміявся над цим, бо мізки римлян залишилися все такими ж, тоді як панування їхнє поширилося по всій землі.

Тож слухайте мене, щоб зрозуміти те, що ви зараз побачите. В ті дні, коли римляни все ще топталися між старим і новим Римом, серед них з'явився могутній воїн, великий Помпей. Але шлях воїна є шлях смерті, а шлях богів - шлях життя, а воїн у кінці шляху свого виявляється дурнем. І ось Помпей стояв за старий Рим, де лише воїни могли досягти величі; але боги повернулися до нового Риму, в якому кожна людина, яка мала розум, могла стати тим, чим вона хотіла. І друг Помпея, Юлій Цезар, був на тому самому боці, що й боги: він бачив, що Рим переріс владців своїх - старих маленьких римлян. І Цезар цей був великий красномовець і політик: він купував людей словами і золотом, на манір того як сьогодні купують вас. А коли їм набридло задовольнятися словами і золотом і почали вони вимагати перемог і воєнної слави, Цезар, уже не молодий, вдався до цього ремесла; і ті, котрі повставали проти нього, коли він піклувався про благополуччя їхнє, схилися перед ним, коли він став убивцею і завойовником. Бо ж така природа ваша, смертні. Що ж стосується Помпея - він набрид своїми успіхами і тим, що він сам себе уявив богом; оскільки він розводився про закон, обов'язок, і про інші речі, яких не може торкатися жалюгідна людська істота. І боги усміхнулися Цезареві, бо він сміливо жив життям, яке вони дарували йому, і не ганив нас постійно за те, що творячи живе, не відаємо сорому, і не приховував учинків наших від людей, так ніби це було щось безсоромне. Ви добре знаєте, про що я кажу, оскільки це один із ваших власних гріхів.

І так сталося між старим і новим Римом, що Цезар сказав: «Доти, доки я не порушу закону старого Риму, мені не вдасться отримати свою частку у пануванні над ним, і дар панувати, дар, який мені дали боги, загине і не принесе плодів». Але Помпей сказав: «Закон понад усе, і якщо ти порушив його, ти мусиш загинути». І сказав Цезар: «Ось я порушу його, і хай той, хто наважиться, вб’є мене». І він порушив закон Риму. І Помпей пішов на нього, як сказали б ви, з великою армією, щоб знищити його й утвердити старий Рим. І Цезар утік через хвилі Адріатичного моря, оскільки великі боги хотіли дати йому урок, той самий урок, що свого часу отримаєте й ви, якщо так само будете забувати їх і поклонятися цьому пройді серед богів - Маммону. І тому, перш ніж возвеличити Цезаря і зробити його володарем світу, вони захотіли кинути його в прах до ніг Помпея й очорнити обличчя його перед усіма народами. Помпея ж вони звеличили і підняли вище ніж до цього -і закони його і його пихатий розум, який намагався мавпувати богів. І зробили вони це тому, щоб страшніше було його падіння. І Помпей вирушив у погоню за Цезарем, і розчавив його всією величчю старого Риму, і став над ним і над усім світом, на взір того, як ви стоїте нині з вашим флотом, що покриває води морські на тридцять миль. І коли Цезаря було повалено і кинуто в прах, він підвівся востаннє, щоб померти з честю, і не впав у відчай, а сказав: «Ось вони проти мене - і Помпей, і старий Рим, і закон, і легіони - всі, всі проти мене; але високо над усім цим - боги; а Помпей - дурень». І боги засміялися і похвалили його. І на полях Фарсали сталося неможливе: кров і залізо, на яких тримається наша віра, впали перед духом людини, оскільки дух людини - це воля богів. І могутність Помпея розсипалась у руці його, на кшталт того, як розсипалося могутність державної Іспанії, коли вона повернулася проти ваших предків у ті дні, коли Англія була малою, і жила своїм розумом, і покладалася на свій розум, а не на те, що вона поширює в газетах. І тому остерігайтеся, щоб який-небудь маленький народ, який ви обернули в рабство, не піднявся і не перетворився в руках богів на батіг, що впаде на ваші хвастощі, вашу несправедливість, на ваші пороки і вашу глупоту.

То чи хочете ви тепер дізнатися про кінець Помпея, чи ви будете спати, коли промовляє бог? Слухайте слова мої, оскільки Помпей відбув туди, куди і ви пішли сьогодні, в Єгипет, де стояла римська армія, так само як нині там стоїть британська армія. І Цезар погнався за Помпеєм у Єгипет; римлянин тікав, і римлянин гнався за біженцем: пес, який пожирає пса. І єгиптяни казали: «Погляньте, ось римляни, які давали золото царям нашим і збирали з нас данину силою зброї своєї, чи не вони закликали нас бути вірними їм і зраджувати нашу рідну країну. І ось тепер перед нами два Рима - Рим Помпея і Рим Цезаря. Якому ж із них нині ми повинні зберігати вірність?» І в сум'ятті своєму вони звернулися до воїна, який колись служив Помпею, і знав шляхи Риму, і володів усіма його пороками.

I сказали йому: «Поглянь, у твоїй країні пес пожирає пса, й обидва пси прийшли до нас, щоб пожерти нас. Що ти можеш порадити нам?» І воїн цей, на ім'я Луцій Септімій, якого ви сьогодні побачите перед собою, відповів: «Вам слід ретельно зважити, котрий із двох псів дужчий, а потім убити слабшого на догоду сильному і тим самим завоювати його милість». І єгиптяни сказали: «Ти дав слушну пораду, але якщо ми вб'ємо людину, ми порушимо закон і поставимо себе на рівень з богами, а цього ми не можемо робити. Але ти - римлянин: тобі звично вбивати, бо в тебе пристрасть панувати. Чи не візьмешся ти замість нас убити того пса, котрий слабший?» І Луцій відповів: «Хай буде так, оскільки я зробив Єгипет вітчизною своєю і бажаю, щоб ви шанували і слухали мене». І єгиптяни сказали: «Ми так і думали, що ти не будеш робити цього без якоїсь винагороди; ти отримаєш свою нагороду». І ось Помпей прибув до Єгипту і пристав до берегів його один, на маленькій Галері, поклавшись на його закон і звичай. І народ Єгипту побачив, що Помпей насправді слабкий і нікчемний пес; і ледве він устиг ступити на берег, як його зустрів давній соратник Луцій Септімій, який однією рукою вітав його, а другою відітнув йому голову; і зберіг цю голову, як качан капусти, щоб піднести її в дар Цезарю. І рід людський здригнувся. А боги засміялись: бо Септімій був всього лиш мечем, вигостреним рукою Помпея. І коли меч цей повернувся супроти його власного горла, боги сказали, що Помпею ліпше було б зробити Септімія хліборобом, а не таким доблесним і швидким на руку вбивцею. І тому я знову кажу вам: остерігайтеся, ви, котрі всі бажали б стати помпеями, якби наважились; оскільки війна - це вовк, і він може прийти і до ваших дверей.

Вам, здається, набридла мова бога? Вас пожирає нечисте бажання послухати про життя порочної жінки? Чи ім'я Клеопатри розбудило у вас цю цікавість? О, ви дурні! Клеопатра всього лише дитя, яке нянька карає лозиною. І я, піклуючись про благо ваших душ, хочу показати вам, як Цезар, який прийшов у Єгипет шукати Помпея, знайшов Клеопатру; і як прийняв він у подарунок цей качан капусти, що колись був головою Помпея; і що сталося між старим Цезарем і царицею-дитиною, поки він не покинув Єгипет і не проклав собі переможний шлях до Риму, для того, щоб бути вбитим, так само як Помпей, людьми, в яких ще зберігся дух Помпея. Все це ви побачите і в невігластві своєму будете дивуватися тому, що за двадцять сторіч до ваших днів люди були такі ж самі, як і ви, жили, говорили, як ви, - не гірше і не ліпше, не мудріше і не дурніше. І ці дві тисячі років, що минули відтоді, - для мене, бога Ра, всього лише мить; і те, що називаєте сьогоднішнім днем, нічим не відрізняється від того дня, коли Цезар вперше ступив на землю мого народу…».

«Цезар і Клеопатра»

Жанр - драма

Режисер - Габріель Паскаль

Рік -1945

Фільм поставлений за однойменною п'єсою Бернарда Шоу.

 

115 років з дня написання п’єси «Лікарева дилема»

Шоу, Бернард. Лікарева дилема: п’єса //  Бернард Шоу. Вибрані твори. Т. ІІІ. - Київ : ФОП Жупанського, 2010. - С. 189 - 294. - (Лауреати Нобелівської премії).

До третього тому вибраних творів ірландського драматурга ввійшли такі п'єси: «Кандіда», «Майор Барбара», «Лікарева дилема», «Навернення капітана Брасбаунда».

П'єса «Лікарева дилема», яка побачила світ в 1906 році, була названа самим Шоу трагедією. До доктора Ріджена, відомого лікаря, що відкрив засіб проти туберкульозу, звертається дружина молодого художника Дюбеда з проханням врятувати її хворого чоловіка. В той час до лікарні була можливість прийняти ще тільки одного пацієнта. Доктор, вражений талановитістю Дюбеда, його картинами, його чарівним характером, готовий взяти його в свою клініку.

Але в цей момент він дізнається, що його старий університетський товариш, доктор Блекінсоп, також доведений голодом і перевтомою до туберкульозу. Доктор Ріджен переконується, що художник Дюбеда в приватному житті - негідник, двоєженець, здатний на будь-який безсовісний вчинок і навіть злодійство. Перед доктором Рідженом постає питання: кого він повинен врятувати?

«Дилема лікаря»

Жанр - драма

Режисер - Ентоні Асквіт

Рік - 1958

Екранізація п’єси Бернарда Шоу «Лікарева дилема». Талановитому доктору Коленсо Ріджену, який вилікував безліч серйозно хворих пацієнтів, несподівано належить зробити вибір…

 

Літературознавчі видання про життя і творчість Бернарда Шоу

• Аникст А. Бернард Шоу. - М. : Знание, 1956. -  32 с.
• Балашов П. Художественный мир Бернарда Шоу. - М. : Художественная литература, 1982. - 326 с.
• Бернард Шоу // Знаменитые писатели / Е. К. Васильева, Ю. С. Пернатьев, В. М. Скляренко ; худож.-оформитель О. Н. Иванова. - Харьков : Фолио, 2014. - С. 371-376.
• Веселая вы душа, Бернард Шоу / сост. А. А. Шамшурин. - Кишинев : Штиинца, 1988. - 176 с.
• Гражданская З. Бернард Шоу : очерк жизни и творчества. - М. : Просвещение, 1963. - 212 с.
• Деннингхаус Ф. Театральное призвание Бернарда Шоу / пер. с англ. - М. : Прогресс, 1978. - 327 с.
• Джордж Бернард Шоу (1856-1950) // Шкляр Л. Є. Шпиталь А. Г. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901-2006. - Київ : Грамота, 2006. - С. 79-81.
• Образцова А. Драматургический метод Бернарда Шоу. - М. : Наука, 1965. - 316 с.
• Хьюз Э. Бернард Шоу / пер. с англ. Б. Носика. - М. : Молодая гвардия, 1968. - 288 с. - (ЖЗЛ).

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри липня 2021 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку липня календаря «Світ мистецтва»

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри червня 2021 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку червня календаря «Світ мистецтва»