Незвичайні історії неймовірних жінок: романи- біографії

 

Несподівані та неймовірні жінки… Володарка голосу надзвичайної краси та сили, який приніс їй звання «Вагнерівська примадонна» XX століття, підкорила публіку найкращих театрів Європи і Америки. Представниця аристократичної родини стала першою європейкою-мандрівницею, яка перетнула Сирійську пустелю. Зірка кіноекрану та водночас талановита винахідниця…  А скільки ще таких незвичайних історій…

 

Валерія Врублевська «Соломія Крушельницька»

Валерія Василівна Врублевська (1938-2025) — українська письменниця, драматургиня, сценаристка, перекладачка. Творчий шлях Валерії Врублевської розпочався 1963 року, як дитячої письменниці і перекладачки з польської мови. 1964 року вийшла її перша дитяча книжка «Перстень». 1974 року — збірка «Казки Труханового острова» та пригодницька повість «Несподівані мандри», 1978 року — п'єса «Кафедра», яка принесла авторці великий успіх та широке визнання. Визначними віхами літературної творчості Врублевської стали її біографічні романи «Соломія Крушельницька» (1979) та «Шарітка з Рунгу» (2007) про Ольгу Кобилянську.

Серед відомих жінок, яких дав світовій культурі українській народ, важливе місце належить Соломії Крушельницькій (1872—1952). Захоплено вітали Крушельницьку Львів, Варшава, Краків, Відень Мілан, Брешія, Буенос-Айрес, Нью-Йорк… Серед численних нагород та відзнак всесвітньо відомої оперної співачки — звання «Вагнерівська примадонна» XX століття. А італійський композитор Джакомо Пуччіні 1904 року, після вистави оновленої опери «Мадам Баттерфляй», подарував їй свій портрет з написом «Найвеличнішій і найчарівнішій Баттерфляй». Публіка сімнадцять разів викликала акторів і композитора на сцену….  А газети писали: «Вона зачарувала всіх глядачів своїм блискучим голосом, неперевершеним ефектом майстерного співу. В цій важкій партії, вона показала себе гідної своєї великої слави». Соломія Крушельницька повернула Джакомо Пуччіні віру в своє мистецтво…

 

Соломія Крушельницька у ролі Чіо-Чіо-Сан в опері Д. Пуччіні «Мадам Баттерфляй»

Врублевська В. Соломія Крушельницька : роман-біографія / Валерія Врублевська ; передм. Олеся Гончара. — Киві : Дніпро, 1986. — 358 с.

У романі-біографії «Соломія Крушельницька» письменниця висвітлює життя і творчий шлях визначної артистки, глибинність та красу душі, вроджений хист та безупинне самовдосконалення, а також громадянську позицію Соломії Крушельницької.

«Хата Крушельницьких завжди була повна музики. Заходили часто і мандрівні музиканти, їх тоді було багато. Збиралося кілька людей, для яких спів був і життя, і хліб, — і мандрували селом, несучи людям радість і душевну втіху.

Крушельницький любив цих людей, завжди запрошував їх до себе, частував, залишав ночувати… А ще віддячував гостям домашніми концертами. Усі діти виступали в народних костюмах. Солошка виконувала соло.

Восени Солошці виповнилося десять років, і вона вже зрозуміла, свій жагучій потяг до пісні. Здавалося, життя вона любить тільки тому, що в ньому можна було співати…  Як вона любила ті таткові імпровізації! Які люби були їй ті вечори! Не раз здавалося, що в тих звуках вона сама танула і була мелодією, а її серце — чутливим інструментом… Соломія все життя стверджувала, що музику і спів любить понад усе. І завжди знатиме, що готова віддати своє серце за них, і нічого вищого в житті не хоче…

Соломія вже переросла учнівство, і її спів набирав рис майбутнього блиску… вона наполегливо шукає власну манеру виконання, де б кожна проспівана фраза і жест були наслідком відчутої музики і збігалися б з авторським задумом. Вже тоді в ній виявилася ота незвична точність і гнучкість у відтворенні музикального ритму... Витончене ставлення Соломії до музики… створило їй славу співачки розумної і точної…». 

У післямові Валерія Врублевська зазначила: «Тільки той, хто пройде Соломіїними стежками, намагаючися відтворити її славний шлях, по-справжньому зрозуміє чари і небезпеку тієї дії, яку ми призвичаїлися називати служінням мистецтву. Ми вітаємо цю дію, ми смакуємо її плоди і рідко згадуємо, що ґрунт, на якому вони виросли і дозріли  — серце митця!».

 

Повернення Баттерфляй

Режисер — Олег Фіалко

Сценарист — Валерія Врублевська

Рік — 1982

Фільм «Повернення Батерфляй» за мотивами роману-біографії «Соломія Крушельницька» і сценарієм Валерії Врублевської увійшов до 100 найкращих кінострічок України. Присвячений життю і творчості видатної української співачки, володарки голосу надзвичайної краси та сили, яка зробила значний внесок до світової скарбниці оперного мистецтва.

 

Джорджина Говелл «Королева пустелі»

Джорджина Говелл (1942- 2016) — британська журналістка й письменниця, почала писати в сімнадцять років. Дописувала в популярні журнали Observer Vogue i Tatler, згодом тижневик The Sunday Times почав публікувати її короткі оповідання. Відома талантом інтерв’юера.

2016 року у видавництві «Наш Формат» вийшов український переклад біографічного роману Джорджини Говелл «Королева пустелі» про життя Гертруди Белл, британської письменниці, мандрівниці, археологині і картографині початку ХХ століття. Саме її рукою було проведено кордони між державами на Близькому Сході: Іраком, Сирією, Палестиною, Йорданією, Саудівською Аравією.

 

Гертруда Белл, 1909 р.

Гертруда Белл (1868- 1926) народилася в заможній аристократичній родині, але спокійне життя не було дівчині до серця, і вона вирушила на пошук пригод. Белл —  перша європейка, яка перетнула Сирійську пустелю. Вона об’їздила на верблюдах усю Месопотамію, організувала перші вибори в Іраку і долучилася до створення конституції цієї країни. Ґертруда Белл досліджувала культуру і звичаї бедуїнів та заснувала в Багдаді Національний музей.

Про все це ми дізнаємося зі щоденників і листів дослідниці, щедро цитованих у романі. Гертруда Белл відома також як британська розвідниця, яка водночас була довіреною особою багатьох аравійських шейхів. Саме вони нарекли її хатун — королева.

 

Говелл Д. Королева пустелі.  Одна жінка здатна змінити хід історії : роман / Джорджина Говелл ; пер. з англ. Тетяни Коробкової, Ілони Вінничук. — Київ : Наш Формат, 2016. — 456 с.

«Сьогоднішній ранок минув доволі продуктивно  — я проклала південну межу кордону Іраку», — так писала в одному зі своїх листів до батька героїня роману Джорджини Говелл. І це не вигадка, і не перебільшення… Ці слова належать британській письменниці й мандрівниці Ґертруді Белл. Великі статки і високий статус родини пророкували Ґертруді благополучне світське життя, та вона обрала інший шлях…

Усе це починалося у 80-ті роки ХІХ століття, коли серед жінок, лише одиниці мали освіту чи шанс проявити себе в науці, літературі, мистецтві… Головним вродженим даром Белл була твердість її характеру. Вона за першим покликом занурювалася в рутину, мало приємну конторську працю з реструктуризації Червоного Хреста, у результаті чого «Відділення допомоги пораненим і зниклим безвісті» перетворилося із царства безладу на ефективну систему; не подимаючи голови працювала над кресленням мап; здійснювала сотні найточніших вимірювань на місцях археологічних розкопок; писала багатосторінкові урядові меморандуми в Басрі й Багдаді.

Вона сміливо дивилася в очі кожному, хто б це не був: пихатий професор, озброєний кинджалом дервіш, корумпований турецький чиновник чи англійський аристократ. Серед її друзів були представники різних верств суспільства: іранський садівник і віце король Індії, кореспондент газети The Times і зранений воїн пустельного племені, моджахед і прислужник в Алеппо. Тому, кому вдавалося завоювати її довіру, Ґертруда Белл ставала найніжнішим, найдобрішим і найвідданішим другом. Але були й недруги…

Ґертруда мріяла про заміжжя і власну родину, але щоразу на шляху до здійснення мрії ставала нова трагедія. І все таки жінка мала велику любов. І не в останню чергу любов тієї родини, якій вона зрештою присвятила своє життя — любов народу Аравії….

 

Королева пустелі

Жанр — біографія, драма

Режисер — Вернер Герцоґ

Рік — 2015

Гертруда Белл закінчила Оксфод, проте вона не захотіла жити в середовищі британських аристократів. Тому Гертруда вмовила свого батька відпустити її до Тегерану, де її дядько працює британським послом. Там вона все більше занурюється в арабську культуру, проте відкидає патріархальні звичаї…

 

Марі Бенедикт «Єдина жінка в кімнаті»

Гізер Бенедикт Террелл (1968) — американська письменниця та юристка, яка пише деякі зі своїх романів під псевдонімом Марі Бенедикт. Вона з вищою відзнакою закінчила Бостонський коледж за спеціальністю «Історія» і з відзнакою — Школу права Бостонського університету. Авторка історичних романів «Інший Айнштайн» (2016) і «Покоївка Карнегі» (2018).

Роман «Єдина жінка в кімнаті», вийшов 2019 року у видавництві Sourcebooks Landmark і отримав місце в Залі слави Library Reads. Він заснований на неймовірній правдивій історії ікони стилю, чий новаторський винахід назавжди змінив те, як виглядає комунікація сьогодні.

 

Геді Ламар у фільмі «Comrade X», 1940 р.

Геді Ламар (1914-2000, при народженні Гедвіґа Ева Марія Кіслер) — легендарна австрійсько-американська акторка та винахідниця. Була донькою банкіра з єврейської сім'ї зі Львова. Відвідувала театральну школу та рано почала зніматися в кіно. 1930 року дебютувала в німецькому фільмі «Дівчина в нічному клубі». Світову популярності приніс їй чехословацько-австрійський фільм «Екстаз» (1933).

У 1933 році, після гучного кінодебюту, батьки видали Геді заміж за фабриканта зброї, австрійського мільйонера Фрідріха (Фріца) Мандля, але через декілька років вона вигадала, як втекти із сімейного замку, і завдяки вихору подій опинилася в Голлівуді.

Вона стала Геді Ламар — зіркою кіноекранів. Але ця вродлива жінка приховувала таємницю, більш разючішу, ніж її походження чи шлюб,— вона була винахідницею. Вона разом з американським авангардним композитором Джорджем Антейлом винайшла методи розширення спектра зв'язку та стрибкоподібного перелаштування частоти, необхідні для бездротового зв'язку від до комп'ютерної ери і до наших днів. День народження акторки 9 листопада — названий Днем винахідника в німецькомовних країнах. 

Бенедикт М. Єдина жінка в кімнаті : роман / Марі Бенедикт ; пер. з англ. Тетяни Марченко. — Київ : Ще одну сторінку, 2024. — 352 с.

«Від яскравого світла та гучних оплесків мене трохи захитало. Маска, яку я надійно закріпила на час вистави, на мить зісковзнула,  і я більше не була баварською імператрицею дев’ятнадцятого століття Єлизаветою, а просто юною Геді Кіслер.

Проте я не могла допустити, щоб шанувальники славнозвісного «Театру ан дер Він» побачили, що я спіткнулася, зображуючи обожнювану ними імператрицю. Навіть під час виходу на біс. Адже вона була символом Австрії, славетної імперії Габсбургів, що панувала майже чотири століття поспіль. Її образ дуже близький людям, особливо в ці важкі дні після Великої війни.

На мить, заплющивши очі, я поринула всередину свого єства, геть відкидаючи Геді Кіслер і всі її дрібні турботи й дріб’язкові поривання. Я зібралася із силами й знову ввійшла в роль імператриці — з властивою їй жорстокістю та її серйозними обов’язками.

Розплющивши очі, я впевнено поглянула на своїх підданих. Переді мною постала публіка. Я побачила, що глядачі аплодують не в зручних, обтягнутих червоним оксамитом театральних кріслах, — вони підвелися зі своїх місць і плескали стоячи. Це велика честь, якою віденська публіка обдаровує вкрай рідко…. Аплодисменти почали стишуватися, і публіку охопив занепокоєний гамір: у центральному проході з’явилася процесія капельдинерів — у руках вони тримали величезні оберемки квітів… не просто звичайних квітів, а вишуканих оранжерейних троянд…

У найбільшому букеті я виявила конверт. За допомогою манікюрних ножичок я розкрила його й дістала з нього товсту картку кремового кольору із золотистою облямівкою. Піднісши її ближче до лампи на туалетному столику, я прочитала: «Незабутній Сісі. З повагою, гер Фрідріх Мандль…».  А як далі розгорталися події…  Читайте захоплюючу історію «Єдина жінка в кімнаті».

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.