* * * 2022 * * * Міжнародний рік кустарного рибальства та аквакультури * * * 2022 * * * Місто Гренобль (Франція) - Європейська зелена столиця * * * 2022 * * * Каунас (Литва) та Еш-сюр-Альзетт (Люксембург) – культурні столиці Європи * * * 2022 * * * Гвадалахара (Мексіка) - Всесвітня столиця книги * * * 2022 * * * Рік збреження природи та живого миру в Україні * * * 2022 * * * 300-річчя від дня народження видатного українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета, педагога Григорія Савича Сковороди * * * 2022 * * * 150-річчя від дня народження зірки світового оперного мистецтва Соломії Крушельницької * * * 2022 ***

четвер, 5 травня 2022 р.

Історія одного життя: до 115 річчя від дня народження української письменниці Ірини Вільде

 


 

 

Її твори дуже жіночі, чуттєві, інтимні, і водночас з цим прості. Й автобіографічні. Вони – про кохання, зраду, про жіноче серце, таке неприборкане та химерне. А ще вона кликала народ до боротьби і вірила в свою Україну – самостійну і незалежну, омріяну та оплакану вічним патріотичним серцем.

 


Народилася Дарина Вільде  5 травня 1907 року на Буковині у сім’ї народного вчителя, письменника Дмитра Яковича Макогона. Батько походив з Хоросткова (Галичина). Мати була німкенею. Брати: Орест (був учасником УВО, емігрував до Німеччини), Богдан (був вояком дивізії «Ваффен СС» Галичина, вирвався з Бродівського котла, еміґрував до США).

Із перших років життя дівчинка виховувалася у галицьких культурних умовах, тому з дитинства затаїла у серці велику любов до української літератури. Дослідники її творчості стверджують, що перший друкований твір, оповідання «Марічка», з’явився в тижневику «Український голос» у Перемишлі в 1926 року, коли Дарині було лише дев’ятнадцять. Але в часи її літературного дебюту письменництво не вважалося гідним заняттям для дівчини з інтелігентної родини. Ось вона й підписала перше оповідання псевдо Ірина Вільде.

Хтозна, чому юна Дарина Макогон обрала собі літературне псевдо Ірина Вільде. Але такий вибір здається невипадковим – адже «Vilde» в перекладі з німецької означає «дика, нескорена, вільна». А ім’я Ірина давньогрецькою перекладається як «мир, спокій». Саме ці дві риси ще змалку яскраво поєднались у її характері. Скромну, ввічливу дівчину ніхто не міг примусити робити щось проти волі, вона завжди спромогалася відстояти свою думку.

На початку двадцятих років, після двох арештів батька Ірини Вільде Дмитра Макогона «за антидержавну діяльність», родина Макогонів нелегально переходить польсько-румунський кордон та оселяється у місті Станіславові (нині Івано-Франківськ), де батько працює вчителем.


Ірина Вільде у 20-х роках


Тут Дарина навчалася в гімназії Українського педагогічного товариства (1923-1927), її подругами були гімназистки Дарія Цвєк, Марина Крих.

І саме тут через двох своїх братів Ореста й Бориса вона знайомиться з майбутнім чоловіком Євгеном–Володимиром Полотнюком.


Ірина Вільде та її чоловік Євген Полотнюк


У них були довгі заручини. В ті роки через матеріальні труднощі мало виходили заміж і одружувалися. Шість років буде тривали заручини Ірини Вільде та Євгена Полотнюка.

У 1928 році вступила до Львівського університету на гуманітарний відділ. Брала активну участь у діяльності позауніверситетського студентського гуртка україністів, члени якого виступали з доповідями на мовознавчі та літературознавчі теми, читали та обговорювали власні твори, деякі з них публікувалися у періодиці.

У 1930 році Ірину Вільде виключають з університету. Озвучена причина – несплата за гуртожиток, але справжня причина була у тому, що її запідозрено у співпраці з українським підпіллям, і найперше – у співпраці з УВО. Вона повертається до Станіслава, працює вчителькою, починає писати й таємно від усіх посилає свої твори до жіночих часописів.

У 1930 році надруковано оповідання «Повість життя» (пізніше відоме під назвою «Поема життя»).

Була членкинею Пласту, а саме 12 куреня ім. кн. Романової.

У 1932 році Вільде працює у Коломиї. Переймається феміністичною ідеологією, співпрацює з журналом «Жіноча доля» (1933-1939). Працює відповідальним редактором щомісячного додатку до цього журналу – «Світ молоді». Водночас опубліковує свої твори у газеті «Діло», часописах «Назустріч», «Новий час».

У 1934 році написала свою першу повість «Вікна наростіж» (видано 1939 року).

У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» видала повість «Метелики на шпильках» про її час навчання у Чернівецькій гімназії, і того ж року було написано продовження повість «Б’є восьма».

У 1936 році Ірина Вільде отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік. Серед претендентів були вже відомі письменниці Катря Гриневичева і Наталена Королева, але відомий літературний критик Михайло Рудницький наполіг, що премію має отримати Ірина Вільде, називаючи її талант європейським. Цей рік став тріумфальним для Ірини Вільде: надрукувала збірку оповідань «Химерне серце», почала писати роман «Сестри Річинські».

За кілька років виходить друком повість «Повнолітні діти», яка разом з «Метелики на шпильках» і «Б’є восьма» складає цикл «Метелики на шпильках». Трохи згодом, вже у шістдесяті, Вільде випустить нову редакцію цього циклу, роман «Повнолітні діти». Це роман про молоду дівчину, Дарку Попович, прообразом якою виступала сама Вільде, про життя молоді на окупованій Румунією Буковині та про перше кохання до хлопця на ім’я Данко.

Нарешті, в 1934 році Ірина Вільде і Євген Полотнюк одружуються, а через деякий час народжується первісток, син Ярема (назвали на честь головного героя Шевченкових «Гайдамаків»).


Ірина Вільде з сином Яремою


В ті часи їй все вдається, вона щаслива. Та щастя триває недовго.

У 1939 році Євгена Полотнюка за підозрою у приналежності до ОУН кинуто до концентраційного табору Береза Картузька. Звільняють з табору Євгена вже радянські війська.

У 1940 році її прийняли до Спілки письменників УРСР.

На початку Другої світової війни Євген Полотнюк отримує місце надлісничого у митрополичих маєтках Андрея Шептицького, в селі Микуличин. Невдовзі по його призначенню у лісах починає діяти школа для підготовки середньої ланки командного складу бійців УПА.

Під час Карпатського рейду партизанського загону Сидора Ковпака у Полотнюків налагодилися деякі контакти з ним.

У сорок третьому році Євгена Полотнюка звинувачено у приналежності до ОУН, заарештовано й піддано тортурам. Того ж вечора до дому Полотнюків прийшли двоє німців з вермахту і сказали, щоб Вільде негайно тікала, бо за нею прийде гестапо. Мала тоді на руках грудне немовля, сина Максима. Схопивши друкарську машинку, рукописи та трохи дитячого одягу, втекла. Деякий час переховувалася серед людей, а потім з підробним документом на ім’я Дарії Макогон виїхала у Ходоров, де були її батьки та старший син Ярема.

А Євген Полотнюк був засуджений до розстрілу, і у числі десятьох заручників його розстріляли у Ворохті. Вона так і не знала, де саме було поховано чоловіка. І тільки через п’ятдесят років після того, коли вже і самої Вільде не було, старший син Ярема знайде могилу батька та перепоховає його разом з десятьма побратимами у Надвірній.

Дарина з синами переїхала до села Добрівляни (тут мешкав брат Борис), влітку 1944 року повернулася до Ходорова.

Восени 1944 року Ірина Вільде з синами переїхала до Львова

Коли повернулася радянська влада, доводиться приховувати і причину розстрілу чоловіка, і власну приналежність до молодіжних українських (у новій термінології – «буржуазно-націоналістичних») організацій, і долю двох рідних братів, змушених емігрувати після поразки повстанського руху.

У 1945–1949 роках Ірина Вільде працювала спецкором газети «Правда Украины», 1947 року стала депутатом Верховної Ради Української РСР за сприяння Сидора Ковпака. У 1949 році вийшла друком збірка оповідань «Зелена брама» на львівські теми.

У 1949–1951 роках Ірину Вільде піддали гонінням у Спілці письменників, як і Михайла Рудницького, за звинуваченнями в націоналізмі.

У 1950 році в її життя ввійшов Іван Дроб’язко, інженер Львівського ремонтного заводу і полковник КДБ. Ходили чутки, що його спеціально приставили до Вільде. У травні вони одружилися у ЗАГСІ, а ще (хоч це було і не чувано в ті роки) – взяли церковний шлюб.

У Львові поширювалися чутки, що Дарина вийшла заміж не по любові, а з розрахунку: бо «мала Вільдиха свої гріхи», мусила рятуватись. «Полковник» мав захистити її від знищення, бо винищувальний маховик набирав кожного дня все сильніші оберти і проковтував щораз більше і більше невинних людей...

Цей шлюб протримався десять років, бо навесні 1960 року Вільде застала чоловіка у вітальні з іншою жінкою: «Шлюбна обручка – пересторога, але не охорона від зради». Був скандал з ламанням меблів та биттям посуду…Більше заміж вона не вийде, зате видасть грандіозний роман, який принесе їй найбільшу славу...


Епопея «Сестри Річинські» (1958-1964), де глибоко й правдиво відображається трагічна доля галичан в час колоніального поневолення 30-х років. В основу роману Ірина Вільде поклала історію родини отця-каноніка Аркадія Річинського, після раптової смерті якого без годувальника і звичних побутових благ залишилося в провінційному місті п’ятеро його доньок.

Художня довершеність твору вражала. Київські цензори зіткнулися з ситуацією, коли, як кажуть, і гірко з'їсти, й шкода кинуть. Але ж пропонувати радянському читачеві історію старосвітських «попівен на дивані» - це мало не ідеологічна диверсія! Авторка мусила переробляти, нівечити текст.

Урешті каторжна праця задовольнила замовників. У 1965 році роман був відзначений Шевченківською премією. Він і подосі зостається одним із найкращих романів радянської доби. Упродовж багатьох років вистави за однойменним романом йшли у всіх театрах України.

Ірина Вільде опікувалася старшими літераторами Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, Михайлом Рудницьким, молодими письменниками і поетами Дмитром Павличком, Романом Кудликом, Романом Гораком, Романом Іваничуком, який прозвав її «нанашкою», у своїй квартирі на вулиці Кривоноса у Львові і в селі Дора влаштовувала літературні салони, карнавальні маскаради. 1962 року влаштувала приїзд до Львова молодих київських поетів і літераторів-шістдесятників Івана Дзюби, Івана Драча, Миколи Вінграновського.

У 1965–1966 очолювала Львівську організацію Спілки письменників України. Запровадила в її середовищі традицію «Останньої сторінки» – в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.




Численні життєві колізії і проблеми не оминули Ірину Вільде (тривалий час хворіла розсіяним склерозом). У 1950-х роках її старший син Ярема, захопившись східними мовами і літературами, прийняв іслам. Молодшого Максима кілька разів арештовував КДБ (з початком перебудови виїхав до США, на початку 1990-х років загинув у автокатастрофі).

Померла письменниця 30 жовтня 1982 року. Похована на Личаківському цвинтарі Львова.


Могила Ірини Вільде на Личаківському цвинтарі (м. Львів)



Пам'ятна дошка Ірині Вільде (м. Львів)








Цікаве про Ірину Вільде



Ірина Вільде внесена ЮНЕСКО до списку знаменитих людей двадцятого століття та другого тисячоліття


Вільде була жайворонком, прокидалася вранці, писала від руки і лише потім передруковувала написане на друкарській машинці.


У часи гоніння української мови, культури родина Ірини Вільде сповідувала зовсім інші цінності. «Хоча навколо в місті дедалі частіше лунала російська мова, у будинку письменниці навіть радіо вимикали, коли транслювали російські пісні...», – згадує невістка славетної письменності Антоніна Полотнюк. – Так, Ірину Вільде називали націоналісткою, осуджували за ту голу українську правду, яка всупереч сталінському соцреалізму, звучала у її творах. Вона ненавиділа радянську диктатуру, проте навіть затяті українофоби мусили рахуватися з письменницею через неабияку її популярність. У страшні часи сталінського перевороту вона мужньо захищала права репресованих, домагалася справедливого висвітлення української історії та визнання рідної мови.


Любила проводити костюмовані маскаради, а влітку на дачі влаштовувала для друзів концертні вечори. Неодноразово господиня разом із поважними гостями переодягалися, вибирали з гарбуза насіння, вирізали отвори у вигляді очей, вставляли всередину свічки і ходили попід хатами, лякаючи людей.


Саме завдяки Ірині Вільде українські господині отримали широковідомі свого часу кулінарні книги Дарії Цвек. Письменниця була гімназійною подругою сестри Цвек і часто приходила до неї в гості. Саме там Ірина Вільде, скуштувавши кулінарні шедеври Дарії, запропонувала їй видати книжку.


Їй завжди були притаманні відкритість, критичність, вимогливість до себе й оточення, відвертість і правда за будь-яких обставин.


Попри всі негаразди Ірина Вільде вважала себе щасливою людиною: «Я народилася в травні. На сам Великдень. І моя мати… розумна жінка із шляхетним профілем, завсіди каже про мене, що дитина, яка народилася в неділю, – щаслива дитина».

 

АВТОР ФОТО,WIKIMEDIA

 




 

Підготувала О.О. Бурлак, завідувач відділу періодичних видань

Немає коментарів:

Дописати коментар

Надеемся на комментарии