Життя в межах тільки розуму: 300 років від дня народження німецького філософа епохи Просвітництва Іммануїла Канта

 

 

22 квітня світ відзначив 300-річчя від дня народження великого німецького філософа Іммануїла Канта, який вважається родоначальником німецької класичної філософії і одним із творців сучасної європейської системи цінностей. Кант належить до пантеону світових мислителів, які своєю діяльністю змінили свідомість людства і направили філософську думку до нових обріїв. Тендітна статура, яка вмістила у собі гострий розум і залізну волю — таким постає перед нами образ одного з провідних філософів епохи Просвітництва. Не зважаючи на довголіття, біографія Канта не багата на яскраві події, він майже ніколи не покидав рідного міста. Його життя було скромним і одноманітним, не позбавленим при цьому труднощів і втрат. Але саме такі умови існування виплекали допитливість, цілеспрямованість і дисципліну, а згодом і безліч великих ідей, які відобразились у низці безсмертних творів. Це той випадок, коли філософія народжувалася з життєвого досвіду.

 

Сторінки біографії Іммануїла Канта

Іммануїл Кант народився у місті Кенігсберг Королівства Пруссія. Його мати Анна Реґіна, яка до цього втратила двох дітей (мертвонароджену доньку та сина, що не прожив і року), спочатку не повірила, що зможе зберегти і це слабке немовля із запалою грудиною. В домашній родинній книзі Кантів, де відмічалися дати народження та смерті, вона записала: «Року 1724-го 22 квітня в неділю вранці о 5-й годині прийшов у цей світ мій син Еммануель і 23-го прийняв святе хрещення. Бог отримав його у свої милостиві обійми аж до його блаженного кінця в Ісусі Христі, амінь». У Канта була старша сестра, а з п’ятьох дітей, що народилися після нього, лише троє пережили раннє дитинство. Проте, маленькому «Мануелику», як лагідно називала його мати, судилося прожити довге життя.

Згадуючи своє дитинство, Кант із великою повагою та вдячністю описував своїх батьків, які виховували його у «правдивості, моральній доброчесності та зразковому порядку». Батько філософа Йоганн Георг Кант був ремісником і належав до гільдії лимарів. Донькою лимаря була і Анна Реґіна Ройтер. Родина була не багатою, але Йоганн Георг мав власну домашню майстерню, де заробляв на життя виготовленням шкіряних ременів для коней. Батьки Іммануїла були релігійними людьми, особливо мати, яка була пієтисткою і залюбки відвідувала зі своїми дітьми пієтистські молитви та уроки Біблії. Також, саме Анна Реґіна дала своєму сину початкові уявлення про устрій навколишнього світу та розбудила жагу до пізнання. У п’яти-шестирічному віці Кант почав відвідувати госпітальну школу у дальньому передмісті, де навчився читати писати та рахувати. А у сім років він познайомився з доктором теології Францем Альбертом Шульцем,  який одним із перших розгледів велике обдарування маленького Мануелика. Шульц проводив молитовні години та уроки Біблії, які разом із сином відвідувала Анна Реґіна, і згодом став частим гостем родини Кантів. Він вмовив батьків Іммануїла віддати обдарованого хлопчика до кращої школи, щоб підготувати його до майбутнього навчання в університеті.

Так 1732 року восьмирічний Кант вступив до «Колегіуму Фрідеріциануму». Шульц мав із цією престижною гімназією добрі стосунки, а за рік обійняв там посаду директора. Гімназія мала пієтистський напрямок і навчання велося у дусі християнських цінностей з акцентом на гуманітарних науках. Природничі науки у колегіумі майже не викладалися, жодного уроку з фізики чи хімії не було. Історія та географія були мало не скасовані, а логіка, математика і філософія подавалися так, що придушували будь-який інтерес. Навчання велося із сьомої години ранку, до четвертої дня, шість днів на тиждень і без вакацій. Іммануїл навчався добре, але жорсткі порядки гімназії в атмосфері суворості і покарань вже у зрілому віці згадував дуже неприязно. Теологія давалася йому важко, натомість, він добре опанував латину і у вільний час полюбляв читати римських класиків мовою оригіналу. Інтерес до літератури підігрівав в учнях вчитель латини Гайденрайх, єдиний з викладачів гімназії, якого Кант буде згадувати із великою пошаною.

18 грудня 1737 року Анна Реґіна раптово померла від «гарячої та токсичної водяної лихоманки». Канту було 13 років, коли він лишився матері, яка, за його спогадами, «посадила і виплекала в ньому перші паростки добра» і «відкрила його серце враженням природи». Фінансове становище родини погіршилося, але батько доклав всіх зусиль, щоб Іммануїл зміг продовжити навчання і 1740 року вступив до Кенігсберзького університету (Альбертіни). Кант залишив рідний дім і став жити окремо. Щойно зарахований студент не клопотав про стипендію, бо хотів зберегти свою економічну незалежність, і, не бажаючи також бути боржником держави, вносив плату за навчання з власної кишені. Тож, подальші роки Кант жив украй ощадливо, намагаючись обійтися тими мізерними коштами, які заробляв додатковими заняттями з деякими університетськими товаришами. З їжею та одягом допомагали більш заможні друзі, а ще підтримував дядько з боку матері, майстер-швець Ріхтер. Тривалий час Іммануїл мешкав у одній кімнаті зі своїм кращім другом Йоганном Вльомером, разом з яким вони частенько грали у більярд. Це був не лише приємний відпочинок, але й засіб для заробляння грошей, тим часом як Кант був дуже вправним гравцем, що рідко залишався без виграшу.

Кенігсберзький університет, 1900 р.

На відміну від шкільного режиму, університетські студії були справжньою свободою. Принаймні, до 1770 року в Альбертіні не існувало ані навчального розпорядку, ані обов’язкового мінімального терміну навчання, а також відповідне свідоцтво про закінчення було радше винятком. Обов’язковими для всіх початківців були лише лекції з логіки та метафізики. Тож Кант знайшов тут місце, що якнайкраще відповідало його бажанню вільного самовизначення і дозволяло здійснювати своє власне навчання. Він повністю присвятив себе навчанню і прагнув до будь-якого знання, відвідуючи більшість лекцій, навіть не пов'язаних з його безпосередніми інтересами. Навчання у гімназії відвернуло його від пієтизму, тому він не хотів бути теологом, що не заважало йому відвідувати лекції з теології свого давнього покровителя Франца Альберта Шульца. Поряд із теологічною догматикою пізнавальний інтерес Канта привертали передусім математика, філософія та латинські класики. З філософських творів він особливо захоплюється «Пробами» Мішеля де Монтеня. Його також почали захоплювати природничі науки, яких бракувало у шкільному навчанні.

1741 року у житті Іммануїла Канта сталася друга доленосна зустріч, яка окреслила у його доти невизначеному майбутньому новий шлях. Екстраординарний професор логіки та метафізики Мартін Кнутцен, запрошений до Альбертіни Шульцем, став тим єдиним викладачем, який зміг «вивільнити» геній майбутнього великого філософа. Пізнавальна форма Кнутцена, що об’єднувала логіко-філософські рефлексії, математичні доведення та природознавчі дослідження, справила неабиякий вплив на юного Канта. Іммануїл не лише регулярно відвідував усі лекції професора, який був старший за нього лише на 11 років, але й став часто навідувати його вдома, встановивши особистий контакт. Астрономічні дослідження Кнутцена, за якими із захопленням спостерігав Кант, розвинули у майбутнього філософа інтерес до космогонії. Крім того, саме Кнутцен ознайомив Канта із працями Ісаака Ньютона.

Наприкінці 1744 року, внаслідок тяжкої хвороби батька,який пережив інсульт, Канту доводиться проводити довгий час у рідному домі. В тому ж році він починає писати свою першу роботу «Думки про істину оцінку живих сил», яка була реакцією на відому серед інтелектуалів того часу суперечку між Ісааком Ньютоном та Готфрідом Лейбніцем стосовно феномену сили. Через два роки він завершив її і надав до філософського факультету Альбертіни для рецензії, невдовзі після смерті батька. Йоганн Георг помер 24 березня 1746 року, що змусило 22-річного Іммануїла тимчасово припинити навчання. Знадобилось багато часу, щоб продати батьківське майно та подбати про своїх сестер і брата, після чого довелося шукати нове джерело коштів для існування.

1748 року Іммануїл Кант вперше в житті залишає Кенігсберг, і стає приватним вчителем у трьох провінційних родинах. Спочатку він навчає дітей пастора Даніеля Андерша з маленького села Юдшен, потім юнаків фон Гюльзен у Грос-Арнсдорфі, південніше Кенігсберга, і дітей з баронського роду Кайзерлінгів. В період вчителювання Кант жив у своїх роботодавців і мав з ними дуже теплі стосунки, зокрема, для пастора Андерша і його рідних став майже членом сім’ї. Попри таке відношення, Іммануїл був не високої думки про свою педагогічну майстерність і, взагалі, вважав вчителювання надто клопіткою справою. Він продовжував самоосвіту та працював над новими творами.

У серпні 1754 року Іммануїл Кант повертається до Кенігсбергу для захисту дисертації в Альбертіні та працює як публіцист із наукової тематики. У березні 1755 року він віддає до друку свою «Всезагальну природну історію та теорію неба». Філософ присвятив свою нову працю прусському королю Фрідріху ІІ, знаючи про інтерес останнього до астрономії. У цьому творі Кант з позиції метафізики описує походження Сонячної системи та прогнозує її подальший розвиток. Продовжуючи свій академічний шлях, Іммануїл захищає послідовно дві написані латиною дисертації: спершу, у квітні 1755 року, натурфілософську магістерську працю «Про вогонь», в якій розвинув субстанційну теорію теплової матерії; потім, того ж року, габілітаційну (яка давала право стати приват-доцентом) працю «Нове висвітлення перших принципів метафізичного пізнання», в якій розглядались питання істинності.

Тож, наприкінці 1755 року Іммануїл Кант отримає звання приват-доцента і право викладати в університеті Альберта. Як приват-доцент Кант не отримував заробітну платню від університету, і був змушений задовольнятися гонорарами від студентів, які відвідували його лекції. А для цього необхідно було мати власну чи орендувати окрему лекційну залу. Після свого повернення до Кенігсбергу Кант оселився у домі свого колишнього викладача та нинішнього друга професора логіки та метафізики Йоганна Кіпке, тут «за повного аншлагу» і проходить його перша публічна лекція. Щоб заробити на життя Іммануїлу доводилося брати велику кількість занять: спочатку він викладав математику, логіку, фізику і метафізику, згодом додав географію, а пізніше — етику. Перші декілька років в якості приват-доцента його фінансове становище було досить скрутним, але поступово почало налагоджуватись. Кант швидко набував популярності у місті не тільки як лектор, але й як публіцист. Освічена публіка залюбки читала у «Тижневих кенігсберзьких новинах» його наукові статті на натурфілософські теми, такі як «Про обертання земної вісі» та «Питання про те, чи старіє Земля з фізичної точки зору». В цей період Кант цікавиться працями шотландських філософів Френсіса Хатчесона та Дейвіда Г'юма. 10 квітня 1756 року він захищає свою третю дисертацію «Фізична монадологія», прагнучи покращити свої шанси на подальший кар’єрний зріст.

У другій половині 1756 року починається Семилітня війна. Пруссія починає боротьбу проти коаліції Австрії та Російської імперії. 22 січня, росіяни окупували Кенігсберг, жителі якого згодом присягнули на вірність імператриці Єлизаветі. Російські офіцери почали відвідувати лекції в університеті, зокрема і приватні заняття у Іммануїла Канта, що пішло на користь його фінансовому добробуту. Молодого і популярного викладача часто запрошували на звані вечері, де збиралися багаті та поважні жителі міста. Саме тоді Кант навчився одягатися зі смаком. Йому приписують вислів: «Краще бути дурнем за модою, ніж дурнем не за модою».

В той же час Кант стає частим гостем у родини Кайзерлінгів. Він користується особливою прихильністю у графині Кароліни фон Кайзерлінг, з якою познайомився ще під час приватного вчителювання. Графиня захоплювалась філософією, через що в них з Іммануїлом склалися дуже теплі стосунки, а в 1755 році вона намалювала його портрет. У 1760 році відкривається книгарня Йоганна Якоба Кантера, постійними клієнтами якої невдовзі стає Кант та його учні Йоганн Готтфрід Гердер і Теодор Готтліб Гіппель. Не зважаючи на значне покращення фінансового стану і зростання популярності та авторитету серед міської інтелігенції, у період окупації Кенігсбергу Кант переживав творчу кризу. Втім, після повернення міста під владу Пруссії у 1762 році, криза минула і в житті великого філософа почався новий важливий період.

 У 1762 році виходить чергова праця Канта «Хибне мудрування в чотирьох фігурах силогізму», де він критикує силогістичний метод у логіці. З цього року за публікацію творів філософа взявся книготорговець і видавець  Якоб Кантер, який до того ж щедро давав своєму поважному (але при цьому фінансово обмеженому) клієнту читати усі потрібні книги. Зокрема, Іммануїл знайомиться з працями Жан-Жака Руссо, що змінює його погляд на людину і зароджує деякі ідеї з етики та соціології. 1763 рік ознаменувався виходом ще двох важливих праць: «Єдино можлива підстава для доведення буття Бога» та «Досвід введення в філософію поняття від’ємних величин», в яких Кант підіймав проблему догматизації в теології та проблему протилежностей в логіці. З 1764 року Кант починає співпрацю із «Кенігсберзькою науковою та політичною газетою», заснованою його видавцем Кантером та очолювану його другом Йоганном Георгом Гаманном. Вже у перших номерах виходить його стаття «Досвід про хвороби голови», де досліджується вплив способу життя людини на її ментальне здоров’я. Того ж року Кант відправляє твір «Дослідження чіткості принципів природної теології та моралі» на конкурс Академії наук у Берліні, який не отримує першої премії, хоча дуже високо оцінюється суддями. У жовтні 1765 року філософ бере також участь у конкурсі на посаду молодшого бібліотекаря Королівської придворної бібліотеки.

1766 рік відзначився в біографії філософа декількома важливими подіями. В квітні Кант стає молодшим бібліотекарем придворної бібліотеки, з якою співпрацює до 1772 року. Він вперше починає отримувати кошти від держави, що значно покращує його фінансове становище. Як наслідок — переїзд до будинку Кантера, з орендою приміщення на другому поверсі для проведення лекцій. Навесні в книгарні Кантера з’являється анонімний твір «Марення духовидця, пояснені мареннями метафізика». Друзям та шанувальникам творчості Канта не важко було розпізнати його як автора цього твору. «Марення» являли собою сповнену сарказму критику діяльності відомого і надпопулярного тоді шведського натурфілософа, ясновидця та пророка Еммануїла Сведенборга, досліди якого у сфері паранормального зацікавили Канта ще у 1763 році. Завзята полеміка із Сведенборгом допомогла Канту збагнути власні цілі і прагнення на шляху до встановлення істини та отримання врешті решт духовного вдоволення. Іммануїл починає остаточно схилятися від теоретичної філософії до практичної, тобто від метафізики до етики.

У 1770 році, після смерті професора математики Лангханзена, Кант прагне нарешті отримати жадану посаду ординарного професора в університеті Альберта. Спочатку 16 березня він пише термінового листа до військового міністра та міністра фінансів, потім 19 березня адресує своє офіційне клопотання особисто королю Фрідріху ІІ. Філософ найпокірніше пропонує обмін посадами, при якому місце Лангханзена посяде зять покійного, добрий знавець математики, професор моралі Карл Андреас Крістіані. Кант пише королю, що місце професора моралі якнайкраще відповідало б його філософському призначенню та його професійній університетській меті. Як альтернативу, Іммануїл пропонує варіант призначення професором математики доктора Йоганна Фрідріха Бука, який викладав цю дисципліну до 1759 року, коли обійняв посаду професора логіки та метафізики. Зрештою, кантівське моральне покликання не знайшло ніякої підтримки. Натомість, вже 31 березня Фрідріх ІІ видає наказ про призначення магістра Іммануїла Канта ординарним професором логіки та метафізики університету Альберта. 2 травня на засіданні вченої ради 46-річного магістра урочисто вводять у посаду професора. 21 серпня Кант розпочинає свою нову службу захистом написаної латиною інаугураційної дисертації «Про форму та принципи чуттєво сприйманого та інтелігібельного світу», причому в якості респондента виступає його улюблений учень Маркус Герц. В цій праці великий філософ вперше вдається від ньютонівського об’єктивного простору-часу до суб’єктивного сприйняття просторових та часових уявлень.

Попри свою радість з приводу отримання довгоочікуваної професури, Кант відчуває і неабияке розчарування, адже він значно охолонув до метафізики, якій присвятив так багато часу та зусиль. У своїй дисертації він дійшов до кількох принципових питань: як пов’язані між собою світ почуттів та світ уявлень, якщо вони розділені чіткою межею; як відноситься суб’єктивне чуттєве сприйняття речей, якими вони здаються, до самих речей, якими вони є насправді; і, нарешті, на що може спиратися чистий розум без чуттєвого сприйняття? Необхідність невідкладного вирішення цих питань, які «Дамокловим мечем» висіли над академічним авторитетом Канта, на противагу його невщухаючому практичному інтересу до моралі, породила нову творчу кризу у житті філософа і десять років майже повного «творчого мовчання».

Протягом цих 10 років великий філософ старанно виконує свої викладацькі обов’язки, водночас поступово наближаючись до створення революційної метафізичної системи. Він ставить собі ціль віднайти в філософії надійний шлях, який не приведе його ані до догматичних ілюзій, ані до скептичного мороку. Його повсякденне життя тече неспішно та одноманітно. З колегами, які від початку скептично поставились до його призначення, Кант майже не спілкувався, він ненавидів інтелектуальні хвастощі та манірну штучність. Він надавав перевагу «різношерстому» товариству, яке він зустрічав передовсім у публічних ресторанах, де обідав щодня. А найбільше Іммануїл полюбляв товариство світських друзів, з якими він міг бесідувати, жартувати та сперечатися. Серед них: англійський комерсант Джозеф Грін, найкращий друг, з яким він зустрічався щодня; його діловий партнер Роберт Мазербай, юрист та письменник Йоганн Георг Шеффнер та міський адміністратор у кримінальних справах Теодор Готтліб Гіппель. Пообідавши Кант залюбки йшов гуляти, зазвичай до голландського дерева, або тим шляхом уздовж річки, який пізніше стане відомим як «філософська стежка». У 1776 році Кант вперше стає деканом філософського факультету (вдруге у 1779). А через два роки — членом вченої ради Кенігсберзького університету. Міністр Карл Абрахам фон Цедлітц запрошує його до університету Галле, але філософ вкотре відхиляє пропозицію залишити Кенігсберг.

У травні 1781 року в продажі з’являється «Критика чистого розуму», присвячена Королівському міністру барону фон Цедлітцу — перша з трьох фундаментальних праць Іммануїла Канта. Манускрипт твору він завершив ще восени 1780-го, за 4-5 місяців записавши думки, які послідовно та ретельно розробляв понад 12 років. Натомість, з друком все виявилось не так просто: видавець Готтліб Гартунг, який саме викупив книгарню Кантера, відхилив пропозицію авторитетного професора, сумніваючись у перспективах успішного продажу такого абстрактного метафізичного твору. На допомогу розгубленому Канту прийшов Гаманн, який налагодив контакт з ризьким видавництвом Йоганна Фрідріха Гарткноха, що погодився, окрім друку, навіть на виплату невеликого гонорару.

 

Титульний аркуш філософської праці «Критика чистого розуму»

Але виправдовуючи всі побоювання книга продається кепсько. «Критика чистого розуму» виявилася надто складною та глибокою працею для тогочасної німецької інтелектуальної спільноти. Навіть найближчі друзі Іммануїла незрозуміло хитають головою. Тоді як «кмітливий» Гаманн, який втім не зміг осягнути суть тексту і з третьої спроби, переконує невдоволеного видавця Гарткноха «напоїти Канта натуральним вином» та «заохотити» його до написання скороченого та спрощеного варіанту «Критики». Гаманн знає улюблений напій Канта, і філософ справді дає себе переконати. Зрештою, навесні 1783 року у видавництві Гарткноха з’являться «Пролегомени до всілякої майбутньої метафізики, що може постати як наука», де Кант намагався викласти свої найважливіші думки доступною для широкого загалу мовою.

Наприкінці 1783 року за посередництвом Гіппеля Кант купує власний будинок поряд із Кенігсберзьким палацом. Вперше в його житті настає фінансова стабільність. У листопаді 1784 року в нещодавно заснованому «Берлінському щомісячнику» (для якого він зробить загалом 15 публікацій)  з’являється стаття Канта «Ідеї до всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані». Це був його перший великий історично-філософський нарис, яким він хотів відкрито ввести в дію розум та гуманність. В грудні виходить стаття «Відповідь на питання: Що таке Просвітництво?», в якій Кант пише про необхідність подолання будь-якого догматизму і настання епохи всеосяжної критики, творчою силою якої стане вільний розум. У квітні 1785 виходить праця «Основи метафізики моральності», в якій Кант вперше принципово розробляє проблеми етики. Цей твір відразу викликав неабиякий публічний інтерес, адже нарешті дав змогу побачити справжні цілі кантівської критичної філософії. Він вважається однією з найважливіших віх у сучасній етиці і розкриває, між іншим, самого Канта як особистість.

1786 року Іммануїл Кант стає ректором університету. 19 вересня він організовує університетські урочистості для принесення присяги новому королю Фрідріху Вільгельму ІІ (племіннику та спадкоємцю Фрідріха ІІ Великого) , який прибуває до Кенігсбергу для церемонії коронації. 7 грудня Канта обрано зовнішнім членом Берлінської академії. У 1788 році виходить «Критика практичного розуму» – друга фундаментальна праця Іммануїла Канта, в якій він продовжує розбирати питання моральності методом практичного використання можливостей чистого розуму.

 

Титульний аркуш філософської праці «Критика практичного розуму»

3 липня 1788 року барона фон Цедлітца було звільнено з посади державного міністра. Таємним державним міністром, міністром юстиції та «шефом духовного департаменту» стає Йоганн Крістоф фон Вьолльнер, духовидець та релігійний догматик. Зрештою, вже 9 липня виходить «Едикт, що стосується релігійних настроїв у прусській державі», а згодом, 19 грудня – «Оновлений едикт про цензуру для прусської держави». Відтак творча та викладацька діяльність Канта потрапляє під пильний нагляд з боку держави. 1790 року виходить третя і остання з кантівських критик «Критика здатності судження» — фундаментальна праця присвячена естетичним поглядам філософа.

14 червня 1792 року Канту повідомляють про заборону продовжувати почату у «Берлінському щомісячнику» серію статей з релігійних питань. Перед цим встигли вийти дві статті: «Про марність усіх філософських спроб теодицеї» (1791) та «Про радикальне зло у людський природі» (квітень 1792). Натомість, наступній статті «Про боротьбу доброго принципу зі злим за панування над людиною» в дозволі на друк було відмовлено. Клопотання перед цензорами, та самим королем виявилися марними.  В цій напруженій ситуації Кант наважується видати окремою книгою чотири свої статті, спершу заплановані для «Берлінського щомісячника», але для цього йому доводиться піти манівцями. Зрештою, до пасхальної меси 1793 року з’являється «Релігія в межах тільки розуму», як вінець критичної філософії Канта та філософії Просвітництва взагалі.

Після виходу твору, яким Кант кинув виклик усім фундаменталістським позиціям, навколо нього зав’язалися запеклі суперечки. Переконані атеїсти закидають філософу поблажливість до християнської віри, а релігійні ортодокси, особливо протестантські, навпаки, бачать у ньому справжнього єретика.  Безсумнівно 70-річний Кант спровокував конфлікт із цензурою. Берлінський релігійний трибунал та, навіть, сам король зацікавлені у тому, щоб покласти край поведінці кенігсберзького філософа. Останню нагоду дала стаття Канта «Кінець усіх речей», що з’явилася в червні 1794 року в «Берлінському щомісячнику».

12 жовтня Канту було вручено королівський наказ, який забороняв йому надалі відкрито обговорювати релігійні теми. Він підкорився наказу, але, натомість, безпосередньо взявся за розробку своїх політичних аргументів проти державного порядку та його величних законів. Під враженням від перебігу подій Великої Французької революції та укладеного 5 квітня 1795 року в Базелі сепаратного миру між Францією та Пруссією, Кант написав свій філософський проект «До вічного миру», який з’являється наприкінці року та здобуває беззаперечний публіцистичний успіх.

23 липня 1796 року 72-річний Кант читає свою останню лекцію, він більше не відчуває у собі сил для подальшої викладацької діяльності. Старий філософ повністю віддається роботі над своїм черговим — головним, як він вважає — твором. Зрештою, ці записи він буде продовжувати до 1802 року. Залишивши викладання Кант нарешті має вдосталь часу для філософствування, яке він також рекомендує як свого роду універсальні ліки. Навіть згорблений під тягарем років, він все ще відчуває в філософії ту силу, яка зі студентських часів допомагала долати життєві перепони, а тепер «певною мірою може надолужити тілесні немочі старости розумною повагою до цінностей життя».

14 листопада 1801 року Кант просить про звільнення його від обов’язків члена вченої ради Кенігсберзького університету. Він призначає свого учня та друга Ейреготта Андреаса Крістофа Васянські розпорядником свого майна. З цього часу Кант більше не покине свого будинку. Багаторічна посилена робота над останнім твором остаточно вичерпала його сили. 9 квітня 1803 року датовано останній лист Канта, що зберігся. 8 жовтня 1803 року Іммануїл був вперше у своєму житті серйозно хворий: крововилив у мозок, як і в його батька, раптово штовхає його до краю. Васянські разом із наймолодшою сестрою Канта доглядають за ним у останні місяці життя. «Гаразд» — це останнє слово, яке звучить з вуст великого кенігсберзького мудреця, перед тим як 12 лютого 1804 лікар після ретельного обстеження констатує «реальність його смерті». Того ж року з’являються біографії Канта, написані Людвігом Ернстом Боровські, Райнгольдом Бернардом Яхманном та Е. А. К. Васянські.      

 

Вплив філософських поглядів Іммануїла Канта на подальший розвиток філософії

Творча спадщина Канта справила величезний вплив на подальший розвиток філософії та науки. Це була справжня революція думки, яку можна порівняти з досягненнями найвидатніших мислителів античності та ренесансу. Усі наступні представники німецької класичної філософії опинилися під впливом критичної системи Канта і будували власні теорії на визнанні або спростуванні його ідей. Кантіанство стало одним із провідних філософських напрямів. Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття воно переростає у неокантіанство, яке в свою чергу сприяє виникненню феноменології. Серед відомих мислителів, які зазнали значного впливу кантівської філософії можна виділити: Йоганна Готліба Фіхте, Георга Гегеля, Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше, Едмунда Гуссерля, Ганса-Георга Ґадамера…

Творчість Іммануїла Канта не могла не вплинути і на українську філософську думку. Виразним послідовником Канта серед українців був закарпатський священик Василь Довгович (справжнє прізвище Довганич), який спеціально вивчив німецьку мову, щоб в оригіналі читати його твори. Довгович написав латинською й угорською мовами кілька трактатів про німецького філософа, зокрема: двотомник «Extractus systematis Kantiani». Нажаль ці манускрипти так і не були опубліковані. Також одним із перших в Україні з філософськими творами Канта ознайомився Петро Лодій, який зробив суттєвий внесок у розробку філософії українського Просвітництва.

Деякі вчення Канта були викладені Петром Лодієм у його «Логічних настановах, що ведуть до пізнання і розрізнення істинного від хибного» (1815). Водночас, він був послідовним критиком кантівської теорії пізнання. На початку ХІХ століття німецьку класичну філософію в Україні викладали у Харківському університеті німецькі професори Людвіг Генріх Якоб та Йоганн Баптист Шад (учень Фіхте), які переважно були послідовниками Шеллінга та Гегеля. У 1830— 1840-х роках філософію Канта вивчали в Київській духовній академії з історичної точки зору. Випускники академії, такі як Сильвестр Гогоцький та Памфіл Юркевич, присвятили певну увагу Канту: перший написав «Критичний погляд на філософію Канта» (1847), а другий — «Розсудок за вченням Платона і досвід за вченням Канта» (1865).

Наприкінці ХІХ століття два професори Київського університету проаналізували окремі кантівські доктрини: О.О. Козлов опублікував «Генезис теорії простору і часу Канта» (1884), а Георгій Челпанов – «Історію основних питань етики» (1897). У 1898 році на основі циклу лекцій, прочитаних у Київській духовній академії, Дмитро Богдашевський видає книгу «Філософія Канта». Певна робота над філософією Канта була проведена в Одеському університеті: професор Микола Ланге обговорював її в своїй «Історії моральних ідей ХІХ ст.» (1888), а Михайло Гордієвський опублікував «Критичний розбір двох перших антиномій Канта» (1910). Український переклад «Пролегоменів до всілякої майбутньої метафізики» за редакцією та з передмовою Івана Мірчука вийшов друком у 1930 році.

Потужний імпульс ґрунтовному дослідженню Кантової філософії в незалежній Україні надало створення в лютому 1998 року громадської організації «Кантівське товариство в Україні», яке інтенсифікувало раніше фрагментарні та несистемні дослідження кантівської філософії. Насамперед завдяки щорічним міжнародним кантіанським конференціям, у яких брали участь дослідники кантіанської філософії з Німеччини, Австрії, України, Польщі, США, Італії, Швейцарії та Нідерландів тощо.  Кантівське товариство в Україні з перших років свого існування стало також майданчиком, на якому жваво обговорювалися перші переклади Канта українською мовою.

З нагоди 300-річного ювілею Іммануїла Канта 17—18 квітня 2024 року під патронатом Міністерства освіти і науки України у київському Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України відбувалась Міжнародна наукова конференція «Філософія Канта і виклики сучасності». Серед іноземних гостей були представники Німеччини, Великої Британії та США. «Ювілейна конференція в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України стала унікальною подією в історії українського кантознавства і значущою для розвитку філософії в Україні загалом. Попри труднощі воєнного часу та брак фінансування організатори провели науковий захід на високому теоретичному рівні, залучивши відомих кантознавців світу, що створило атмосферу плідних інтелектуальних дискусій  серед учасників конференції.» 19 квітня 2024 року в «УКРІНФОРМ» за участю співробітників Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України і Кантівського товариства в Україні відбувся пресбрифінг «300-річчя І. Канта – як досягти свободи, миру і моральної зрілості».

 

Цікаві факти

Справжнє ім’я Канта, яким він був хрещений – Еммануель, на честь святого, днем якого у старопрусському календарі значилося 22 квітня. Благочестивим батькам дуже подобалось первісне єврейське значення цього імені — «Бог із ним». Після смерті батьків він почав підписуватися як Іммануїл Кант, вважаючи, що такий варіант імені більше відповідає давньоєврейському оригіналу . Відомо, що великий філософ дуже пишався своїм іменем і часто розповідав знайомим про його значення.

Кант не був сімейною людиною. Він дуже рідко спілкувався зі своїм братом і сестрами. Також він все життя залишався неодруженим, пояснюючи це так: «Тоді коли я потребував дружини — я не міг її прогодувати, а тоді коли міг — то вже не потребував».

Незважаючи на свою вроджену меланхолію Кант був дуже кампанійською людиною. Він полюбляв проводити час у кампанії кращих друзів і взагалі освічених та непересічних осіб. Особливо Кант полюбляв «кампанії за обідом», тому що вважав вживання їжі корисним тільки у поєднанні з приємною та веселою бесідою. За столом із друзями або викладаючи лекцію студентам він багато і залюбки жартував. «Сміх є завжди коливанням м’язів, що беруть участь у процесі травлення, якому воно сприятиме значно краще, ніж уся мудрість лікарів» — так великий філософ писав про користь сміху. Він міг пожартувати не зморгнувши оком та, водночас, реготав охоче й від душі з жартів інших.

Кант, для якого фінансова незалежність була одною з максим життя, також сповідував незалежність у стосунках. Але таку ж свободу він визнає і за всіма, з ким він мав ближчий контакт. Можливо, це пояснює те особливе дивацтво, з яким він запрошував друзів до себе додому. Кант запрошував їх на обід зранку того ж самого дня, «тому що він хотів дати таким чином своїм гостям можливість відмовитись від цього задоволення».

Є дві історії, які доводять, що навіть придбавши власний будинок, Кант не завжди міг насолоджуватися у ньому бажаним спокоєм та комфортом. Недалеко від будинку Канта розташовувалася міська в'язниця. З метою виправлення моралі, ув'язнених змушували по кілька годин на день співати духовні пісні. Цей спів так набрид філософу, що він написав листа бургомістру, просячи його вжити заходів «для припинення скандалу» проти «гучного благочестя цих ханжів». Багатий чоловік з сусіднього будинку тримав у господарстві вельми голосистого півня. Канту, який мав звичку писати зранку, крики птаха заважали зосередитись на своїх думках. Роздратований професор довгий час вмовляв сусіда продати йому півня за будь-яку ціну, але той залишився непохитним.

У 1778 році до рук Канта попадає перший том нового гумористичного роману «Життєписи по висхідній», автор якого побажав залишитися невідомим. Цей твір, розповідь в якому від першої особи веде юнак на ім’я Александр, виявився сатиричною критикою на університет, професорів та тогочасну навчальну систему Пруссії. Спочатку книга дуже потішила Іммануїла, для якого все це було знайомим та зрозумілим. Але у другому томі, який з’явився за рік, Кант упізнав себе у одному з персонажів: декані філософського факультету, професорі логіки та метафізики, якого Александр описує хирлявим дивакуватим дідусем, що філософствує про все на світі у вкрай заплутаний спосіб. Що ж стосується дружини професора – бабусі з гангреною у правому оці, яке «блиснуло мов промінь лампи у дверній шпарині», – то в ній явно вгадувався багатолітній кантовий слуга Мартін Лампе, колишній солдат. Стиль та теми розмов дивакуватого професора також були оригінальними кантівськими. Кант, який знаходить у «Життєписах» сотні натяків на свої лекції, розуміє, що автором роману мусить бути хтось з вузького кола його знайомих. Він страшенно обурюється, помічаючи як всі навкруги починають кепкувати над старим професором з «Життєписів», відірваного від життя та зануреного у власні думки. Така ситуація, змушує Канта поспішити з завершенням твору («Критики чистого розуму»), який він так довго відкладав, адже він не бажав бути кумедною карикатурою та прагнув довести, на що він здатний у філософії. Останній четвертий том «Життєписів» вийшов 1782 року, але лише у липні 1796-го почалося публічне обговорення авторства (яке, між іншим, також приписувалося і Канту). Саме тоді великий філософ дізнався, що автором роману був його давній друг Теодор Готтліб фон Гіппель, який раптово помер у квітні того року. Цікаво й те, що Кант ознайомився зі змістом другого, доленосного тому «Життєписів» за два місяці до свого 55-річча, у такому ж віці 23 квітня пішов з життя Гіппель, наступного дня як його старшому другу, дивакуватому «дідусю-філософу», виповнилось 72 роки...     

Низка корисних порад від Іммануїла Канта. Сам Кант формулював це як ряд максим свого «мистецтва» здорового життя: голову й ноги тримати якомога холоднішими; мити ноги в крижаній воді (що послаблювало подагричні болі); натомість живіт, особливо в холодну погоду, завжди зігрівати; спати не довше семи годин; адже «ліжко є гніздом безлічі хвороб»; не спати вдень; спати в прохолодній кімнаті; дихати носом, щоб запобігти нежитю та кашлю; курити люльку, аби прискорювати травлення; пити вино й воду, щоб можна було краще перетравити тверді страви; регулярно гуляти, забудь-якої погоди, але при цьому уникати потовиділення; під час їжі та прогулянки уникати напружених думок, а натомість поринути у легку, вільну гру уяви.

Об’ємиста товща паперу, яка мала стати останнім та головним твором Канта, пережила справжню Одіссею. Вона залишалася в руках родичів з боку брата, але тимчасово зникала. Велику частину записів Рудольф Райке видав уривками в «Старопрусському щомісячному журналі». Весь манускрипт зрештою був придбаний у 1885 році гамбурзьким пастором Альбрехтом Краузе за 800 марок, тоді як Королівська бібліотека в Берліні визнала цю ціну надто високою. В 1888 році Краузе опублікував популярно-науковий виклад залишеної в спадок праці, не передавши ані її структури, ані думок. Лише в 1920 році для твору було відкрито нову перспективу завдяки «Кантівському opus postumum, викладеному та прокоментованому Еріхом Адікесом». Кантівський перехід від метафізики до фізики постав як праця зрілого віку, незважаючи на свою форму, що вельми розрослася. В академічному виданні «Зібрання творів Канта» манускрипт був з запізненням опублікований як «Кантівська рукописна спадщина» том ХХІ (1936) та том ХХІІ (1938) на 1269 сторінках, але власні кантівські сигнатури, що пояснювали, як пов’язані між собою тексти, не було взято до відома. Чимало паперів внаслідок мандрівки приватними колекціями прийшли в повний безлад. Багато пасажів узагалі не належали до самої праці, а були лише щоденними записами; натомість чимало з того, що належало до твору й містилося на аркушах, що випали, не було долучено до «Opus Postumum» («Посмертний опус»). Лише завдячуючи монографіям Вітторіо Матью (1958 та 1989), Гансгеорга Гоппе (1969) та Буркгарда Тушлінга (1971), якість останньої роботи Канта стала вимальовуватися і отримала можливість бути гідно оціненою сучасниками.   

 

Література про життя та діяльність Іммануїла Канта

Гаєр, Манфред. Світ Канта : біографія / Манфред Гаєр ; пер. з нім. Л. Харченко. — Київ : Юніверс, 2007. — 336 с., іл. — (Життєписи).

Іммануїл Кант є титаном духовного світу. Щоправда, його життя зазвичай вважають безбарвним, а його праці малозрозумілими. До 200-ї річниці з дня смерті великого філософа з'являється блискучий всеохопний погляд на мислителя, який безоглядно віддався недогматичній, критичній філософії. Манфред Ґаєр майстерно зумів пов'язати історію життя цього філософа, обдарованого світовою мудрістю та людським розумом, з його найважливішими творами, які є вершиною в історії мислення та дії. Майже всі великі духовні та політичні виклики, з якими ми зіштовхуємося сьогодні, вже були чітко сформульовані Кантом — від проблеми миру через межі мовленого та мислимого до претензій релігійних та езотеричних форм віри. Зробити цю актуальність безсумнівною є найважливішим завданням «Світу Канта».

***

• Знайомство з Кантом на Україні // Чижевський, Дмитро. Філософські твори : у 4-х т. / Дмитро Чижевський ; під заг. ред. В. Лісового. — Т. 1. — Київ : Смолоскип, 2005. — С. 63—65.

• Іммануїл Кант. Критика чистого розуму. Вступ // Філософія : хрестоматія (від витоків до сьогодення) : навч. посіб. / за ред. акад. НАН України Л. В. Губерського. — Київ : Знання, 2009. — С. 311—320.

• Іммануїл Кант — засновник німецької класичної філософії. Основні ідеї Канта // Петрушенко, Віктор. Філософія (вступ до курсу, історія світової та української філософії, фундаментальні проблеми сучасної філософії ) : навч. посіб. / Віктор Петрушенко. — Львів : Вид-во Львівської політехніки, 2014. — С. 169—174.

• Кант, Іммануїл (1724—1804) // Філософський енциклопедичний словник / НАН України ; Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди. ; ред. кол. : В. І. Шинкарук (голова) та ін. — Київ : Абрис, 2002. — С. 267—268.

• Кант, Імануель. Критика практичного розуму / Імануель Кант ; пер. з нім., прим. та післямова І. Бурковського ; наук. ред. А. Єрмоленко. — Київ : Юніверс, 2004. — 240 с. — (Філософська думка). 

• Кант, Імануель. Рефлексії до критики чистого розуму / Імануель Кант ; пер. з нім. й латини та прим. І. Бурковського. — Київ : Юніверс, 2004. — 464 с. — (Філософська думка).

• Критична філософія в Німеччині [Іммануїл Кант] // Татаркевич, Владислав. Історія філософії. Т. 2 : Філософія Нового часу до 1830 року / пер. з пол. Я. Саноцький, О. Гірний. — Львів : Свічадо, 1999. — С. 203—238. 

• Критична філософія І. Канта //Філософія : підручник / за ред. О. П. Сидоренка. — Київ : Знання, 2008. — С. 153—164.

• На зламі епох. Філософські новації професора І. Канта // Історія філософії в її зв’язку з освітою : підручник / Г. І. Волинка, В. І. Гусєв, Н. Г. Мозгова, І. В. Огородник, Ю. О. Федів ; за ред. Г. І. Волинки. — Київ : Каравела, 2006. — С. 279—291.

• Мироненко О. М. Кант Іммануїл (1724—1804) //  Енциклопедія історії України : у 10 томах / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка—Ком. — С. 83 — 84.

 

Міжнародна наукова конференція «Філософія Канта і виклики сучасності»

https://filosof.com.ua/tpost/nesn18j7r1-zvt-z-mzhnarodno-konferents-flosofya-kan

Пресбрифінг «300-річчя І. Канта – як досягти свободи, миру і моральної зрілості»

https://www.youtube.com/watch?v=sO4MwbSbuzM

 

Підготував Д.В. Антонюк, бібліотекар читального залу.