Лавреати Нобелівської премії – ювіляри листопада 2025 року

 

Знайомимо з ювілярами листопада 2025 року – лавреатами Нобелівської премії в різних галузях знань та у різні часи.

 

 

1971 р. Ерл Вілбур Сазерленд отримав Нобелівську премію з фізіології і медицини «за відкриття, що стосуються механізмів дії гормонів».

1984 р. Симон ван дер Мер разом з Карло Руббіа отримали Нобелівську премію з фізики 1984 р. «за вирішальний внесок у великий проєкт, здійснення якого призвело до відкриття польових часток W-лиі Z-посередників слабкої взаємодії».

Симон ван дер Мер (Meer), 1925-2011

Голландський фізик й інженер Симон ван дер Мер народився 24 листопада 1925 р. у Гаазі в родині шкільного вчителя.

Батьки високо цінували знання і ціною матеріальних жертв  дали дітям добру освіту. Мер навчався в місцевій гімназії і склав випускні іспити 1943 р., коли Голландія була окупована німцями під час Другої світової війни. Через те, що німці закрили голландські університети, Мер ще два роки вивчав гуманітарні дисципліни в гімназії. Але його інтерес до фізики неухильно зростав. Улюбленим його заняттям стала електроніка. У будинку Мерів з кожним днем ставало більше різних пристроїв і пристосувань, сконструйованих ним власноручно. По закінченні війни Мер вступив до технічного коледжу в Делфті, спеціалізуючись з «контрольно-вимірювальних пристроїв» і 1952 р. закінчив його з дипломом інженера. Того ж року Мер став працівником у Науково-дослідній лабораторії фірми «Філіпс» в Ейндховені і взяв участь у створенні електронного мікроскопа та високовольтного устаткування. 1956 р. він перейшов до Європейського центру ядерних досліджень (ЕЦЯД), створеного двома роками раніше як консорціум 13 європейських країн.

У ЕЦЯДі Мер спочатку працював над технічним проєктом прискорювача частинок – протонного синхротрона. Виявивши особливий інтерес до проблем керування пучками частинок, Мер витратив декілька років на винахід пульсивного пристрою, який він назвав «нейтринним рогом». Цей пристрій призначався для підвищення інтенсивності потоків нейтринно-елементарних частинок, які не мають електричного заряду і майже позбавлені маси. Нейтрин випромінюються разом з іншими частинками в таких реакціях, як бета-розпад (випромінювання електронів радіоактивних ядер).

1965 р. Мер спроєктував невелике кільце-накопичувач (пристрій, що давав можливість за допомогою електромагнітних полів утримувати заряджені частинки, змушуючи їх циркулювати кільцем). Вони використовувалися в експериментах з вимірювання магнітних властивостей мюона – частинки, аналогічної електронові, але набагато важчої і спочатку виявленої в космічних променях.

Від 1967 до 1976 р. Мер відповідав за живлення керувальних магнітів кілець-накопичувачів, що перетинаються, в ЕДЯЦі та суперпротонного синхротрона на 400 млрд. електронвольт.

Мерові й Руббіа було присуджено Нобелівську премію з фізики 1984 р. «за вирішальний внесок у великий проєкт, здійснення якого призвело до відкриття польових часток W- і Z-посередників слабкої взаємодії». Експериментальне відкриття квантів слабкої взаємодії було з ентузіазмом сприйнято в усьому світі як одне з найважливіших досягнень ХХстоліття.

 

Ерл Вілбур Сазерленд (Sutherland), 1915-1974

Американський біохімік Ерл Вілбур Сазерленд народився 19 листопада 1915 р. в маленькому містечку Берлінґеймі у Східному Канзасі. Він був п'ятим із шести дітей у родині фермера в Нью-Мексико з Оклахоми, який згодом у Берлінґеймі відкрив приватну мануфактурну фірму разом з дружиною та дітьми.

1933 р. Ерл Сазерленд вступає до Вошберн-коледжу у Топиці (штат Канзас). Під час Великої депресії батьки розорилися.

Ерл, працюючи санітаром у місцевій лікарні, зміг продовжити освіту. 1937 року він отримав диплом бакалавра та продовжує навчання у медичній школі Вашингтонського університету в Сент-Луїсі. Сазерленд став студентом Карла-Корі, який читав курс фармакології, запропонував юнакові посаду студента-лаборанта.

У 1937 році Ерл Сазерленд одружується з Мілдрет Райс. Шлюб цей розпався, і 1963 року він бере новий шлюб з Клаудією Селестою. У сім'ї в них було четверо дітей.

1942 р. Сазерленд одержує медичний диплом. Наприкінці Другої світової війни працює лікарем у військовому шпиталі в Німеччині.

Після демобілізації у 1945 р. він повернувся до Сент-Луїса і протягом 8 років працював на факультеті біохімії Вашингтонського університету (спочатку викладачем, а потім – ад'юнкт-професором), зосередивши основні зусилля на дослідницькій діяльності.

1953 р. Сазерленд очолює факультет фармакології Університету Вестерн-Резерв у Клівленді.

1963 р. він стає професором фізіології в Університеті Вандербільта у Нашвіллі (штат Теннессі) та отримує можливість більше приділяти часу науковим дослідженням.

1971 р. Сазерлендові присуджено Нобелівську премію з фізіології і медицини «за відкриття, що стосуються механізмів дії гормонів».

Ерл Сазерленд у 1973 році переходить до Університету Маямі.

Про Сазерленда відгукувалися як про відкриту, товариську і добродушну людину, наділену великою інтуїцією, до знань – завзяту, наділену величезною енергією, даром щодо ориґінальності рішень.

Крім Нобелівської премії, Сазерленд був визнаний гідним премії Торалда Соллмена в галузі фармакології й експериментальної терапії (1969), премії Діксона з медицини Піттсбурзького університету (1970), премії Альберта Ласкера за фундаментальні медичні дослідження (1970), премії за наукові досягнення Американської кардіологічної асоціації (1971), Міжнародної премії Ґайрднера (1969). Нагороджений Національною науковою медаллю США (1973), Медаллю Бантінґа (1969). Він був членом Американського товариства біохіміків, Хімічного товариства й інших. Йому були присуджені почесні ступені Єльського і Вашингтонського університетів.

Помер Ерл Сазерленд 3 вересня 1974 року.

 

Підготували співробітники науково-бібліографічного відділу та відділу електронної бібліотечно-бібліографічної інформації.