Три жіночі долі у вирі Другої світової війни

 

Три чарівні жінки… Блискуча письменниця Ірен, авторка казок оповідань та романів. Вишукана красуня-аристократка і талановита поетеса Олена. Представниця  давнього шляхетського роду Кароліна, Історикиня і мистецтвознавиця. Ірен, Олена й Кароліна ніколи не зустрічалися, але їх об’єднала як і мільйони інших жінок, чоловіків, дітей найтрагічніша та найжорстокіша війна ХХ століття.     

 

Ірен Немировськи (1903—1942)

Франція. 20-ті роки ХХ століття. Вісімнадцятирічна Ірен Немировськи починає свою блискучу літературну діяльність, друкує оповідання й казки. Визнання і славу їй приносить роман «Давид Гольдер» (1929), за яким були поставлені вистави й знято фільм. Далі з незмінним успіхом виходять романи й повісті «Бал», «Вино самотності», «Осінні мухи»…  Але її життя обірвала Друга світова війна… Останній роман «Французька сюїта» побачив світ 2004 року і став справжньою сенсацією. Того ж року Ірен Немировськи посмертно присудили престижну французьку літературну премію Ренодо.

Відома французька письменниця народилася у Києві, в родині банкіра Лева (Арьє) Борисовича Немировського. 1918 року, після Жовтневого перевороту, родина Немировськи переїхала до Фінляндії, 1919 емігрувала до Франції. Ірен навчається на філологічному факультеті Сорбонни, де отримує диплом ліценціата з відзнакою.

1926 року Ірен бере шлюб із Мішелем Епштейном, уповноваженим Банк дю Нор. У 1929 році у подружжя народилася донька Деніз, у 1937 році  — Елізабет. Щасливе родинне життя раптово скінчилося після того, як з’явились положення про статус євреїв, які ставили їх поза суспільством. 1939 року Ірен разом з родиною вирішує прийняти католицтво. Але закон від 3 жовтня 1940 року позбавляє їх усіх прав. Мішель  втрачає роботу у банку, а Ірен перестали друкувати. Твори авторів неарійського походження заборонялося видавати.

Подружжя Епштейн перебирається до невеличкого села Іссі-л'Евек в Бургундії, сподіваючись, що там життя буде безпечнішим. Ірен продовжує писати…  Видавець Альбен Мішель підтримує, виплачуючи їй гонорари за твори, які неможливо видати.

13 липня 1942 року французькі жандарми заарештовують письменницю і доправляють у транзитний фільтраційний табір у Пітів'є, а через шість днів — вивезли ешелоном №6 в Освенцім, де вона й гине у серпні 1942 року. Через три місяці така ж доля спіткає і її чоловіка.

Перед своїм арештом Мішель Епштейн передав старшій доньці Деніз валізу з родинними документами, фотографіями та рукописами, наказавши ніколи з нею не розлучатися. Рукописи, що містилися в дорогоцінній валізі, пережили воєнне лихоліття. У 1990-х роках  доньки Ірен і Мішеля вирішили передати їх на зберігання до Архіву сучасних видань. Тоді і виявилося, що «зошит» із валізи — не щоденник, а незавершений роман «Французька сюїта». Однак через фатальні обставини Ірен Немировськи вдалося написати лише перші дві частини її вершинного твору.

 

Немировськи І. Вино самотності : роман / Ірен Немировськи ; пер. з фр. Г. Малець ; передм. Д. Епштейн. — Київ : Університетське вид-во «ПУЛЬСАРИ», 2010. — 192 с. : порт. — (Серія «Класика»).

В романі Ірен Немировськи «Вино самотності», багато в чому автобіографічному, змальована доля родини, яка з виру революції в Росії втекла до Парижа. Втрата коріння, самостійність, а також нестримне бажання скинути з себе пута — ось що вирує в замкненому гнітючому родинному колі. Оповідаючи про болісне звільнення, цей зворушливий роман розкриває нам непересічний талант однієї з відомих письменниць минулого століття.

 

Немировськи І. Французька сюїта : роман / Ірен Немировськи ; пер. з фр. та передм. Г. Малець. — Київ : Університетське вид-во «ПУЛЬСАРИ», 2012. — 400 с. : порт. — (Серія «Класика»).

Життя Ірен Немировськи обірвалося в розквіті сил і таланту. Драматична й історія її останнього роману, рукопис якого переховували, а потім ще півстоліття він пролежав у невідомості. І лише кілька років тому був виявлений, розшифрований і виданий. Тріумфально обійшовши мало не весь світ, твір нарешті повертається на батьківщину її авторки — Україну. Роман «Французька сюїта», написаний у вихорі історії, майже наживо змальовує масову втечу 1940 року, де в трагічному хаосі перемішалися долі французьких родин різних класів — від найзнатніших до найубогіших. Роман розкриває душу кожного француза, що переживає часи окупації,  та оживляє найпотаємніші грані нашої пам’яті.

Олена Теліга (1906—1942)

Олена Теліга (до шлюбу Шовгеніва), видатна українська поетеса, чільна діячка Організації українських націоналістів (ОУН), належить до митців, у долі яких нерозривно сплелися Слово і Вчинок.

Душа горить — життя таке іскристе.

Забрати все! Себе віддати всьому…

Олена Теліга була донькою відомого- інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгеніва, який походів зі Слобожанщини. Мати — родом із Поділля. В родини, крім Олени, виховувалося ще двоє старших синів. Після лютневої революції 1917 року родина Шовгенівих переїздить з Петербурга до Києва, де батько Олени стає спершу професором Київського політехнічного інституту, а пізніше — директором департаменту водного та шосейного господарства Міністерства шляхів Української Народної Республіки.

В Києві Олена навчалася в Жіночій гімназії Олександри Дучинської. У 1920 році уряд УНР був евакуйований до міста Тарнів (південна Польща). Іван Шовгенів з сином Андрієм теж залишили Київ. 1922 року Олена з матір’ю та братом Сергієм нелегально перетнули кордон та добралися до батька в польському містечку Тарнові. Ще через рік родина перебралася до Чехословаччини й оселилася в Подєбрадах, де професор Шовгенів був обраний ректором Української господарської академії. 

У Подєбрадах Олена потрапила в вир суспільно-політичного й культурно-літературного життя. В 1929 році вона закінчила історико-філологічний факультет Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі, того ж року вийшла заміж за кубанського козака Михайла Телігу.  Навчаючись у Празі, Олена розпочала свою літературну діяльність. Її вірші з’являються на сторінках «Літературно-наукового вістника» (Львів) та інших часописів.

Протягом 1929—1939 років разом з чоловіком Олена Теліга жила у Варшаві, де вчителювала в український школі і продовжила активну мистецьку та громадську діяльність. Столиця Польщі на той час була осередком культурного й літературного життя, де проживали відомі поети, письменники, художники, літератори, виходили літературно-художні часописи, відбувалися творчі дискусії. Олена Теліга стала постійним автором та одним із чільних представників редагованого Дмитром Донцовим новозаснованого львівського «Вістника» (1933—1939). Але деякий час Михайло працював землеміром у селі Желязна Жондова неподалік Варшави, а Олена літом гостювала там.

Після початку Другої світової війни упродовж 1939—1941 років Олена Теліга перебувала в Кракові. У грудні 1939 року вступила до Організації українських націоналістів і розпочала активну діяльність у Культурний референтурі Проводу українських націоналістів, якою керував український поет, археолог і політичний діяч Олег Ольжич. Тісно співпрацювала із краківською «Просвітою». У лютому 1940 року очолила молодіжне Мистецьке товариство «Зарево».

Після початку німецько-радянської війни 1941—1945 років, в липні 1941 року в складі похідних груп ОУН разом із письменником Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон і переїхала до Львова, у вересні прибула до Рівного, а 22 жовтня 1941 року — до окупованого німецькою армією Києва, де, незважаючи на небезпеку, створила Спілку письменників, заснувала і редагувала журнал «Літаври» (1941—1942), який знаходився під постійним наглядом окупаційної влади.

Із початком масових арештів Олег Ольжич намагався переконати Олену Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовилася. 9 лютого 1942 року Олену разом з чоловіком арештувало гестапо в приміщенні Спілки українських письменників. 13-го, за іншими даними 21-го лютого 1942 року Олену Телігу разом з Михайлом Телігою, редактором Іваном Рогачем і поетом Іваном Ірлявським було розстріляно у Бабиному Яру в Києві.

21 лютого 1992 року на символічному місці поховання Олени Теліги та її побратимів у Бабиному Яру членами ОУН та представниками патріотичної громадськості України вперше було поставлено Пам'ятний Хрест. 25 лютого 2017 року на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» у Києві відбулося відкриття пам'ятника Олені Телізі.

 

Ювілейна монета «Олена Теліга»

Ювілейна монета «Олена Теліга» номіналом 2 гривні, випущена Національним банком України. Присвячена талановитій поетесі, громадській діячці Олені Іванівні Телізі (1906—1942). На реверсі монети зображено портрет Олени Теліги, праворуч від якого розміщено написи: «1906/1942» та півколом «ОЛЕНА ТЕЛІГА». 

Дата введення в обіг — 19 липня 2007 року

Автори — художники: Дем'яненко Анатолій (аверс); Таран Володимир, Харук Олександр, Харук Сергій (реверс);  скульптори: Дем'яненко Володимир, Дем'яненко Анатолій.

Серія — «Видатні особистості України»

 

Теліга О. О краю мій… : Твори, документи, біографічний нарис. — Київ : Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. — 496 с. ; 224 іл.

Поетична спадщина Олени Теліги кількісно невелика, відомо всього 38 віршів. Перші видання поетичних творів Теліги окремими збірками вийшли друком на еміграції в повоєнні роки: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «О. Теліга. Збірник» (1977), «Полум'яні межі» (1977). У незалежній Україні були видані: «О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис» (1999), «Листи. Спогади» (2003), «Вибрані твори» (2006).

У книзі «О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис» наведені поетичні і прозові твори талановитої української поетеси та активної громадської діячки Олени Теліги. Подано велику кількість фотографій, документи, а також нарис доктора історичних наук Надії Миронець «І злитись знову зі своїм народом» про життя і творчість поетеси на основі документів, листів, спогадів сучасників.

 

Червак Б. Олена Теліга / Богдан Червак ; худож.-оформл. Є В. Вдовиченко. — Харків : Фоліо, 2024. — 416 с. — (Життя видатних українців).

У суспільну свідомість повертається ім’я визначної діячки українського національно-визвольного руху, блискучої поетки, пристрасної публіцистки. Розповідаючи про життя Олени Теліги, її творчість і боротьбу за незалежність України, автор водночас осмислює складний суспільно-політичний період 30—40-х років ХХ сторіччя, який позначений активною діяльністю ОУН. У книжці приділено увагу взаєминам Олени Теліги з визначними постатями вітчизняної історії, зокрема Дмитром Донцовим, Олегом Ольжичем, Миколою Сціборським.

Окремий розділ книги присвячено літературно-мистецькому контексту, який спричинився до появи такого феномену в українській літературі як «Празька школа українських поетів». Публікуються також маловідомі твори Олени Теліги. Низка документів воєнної доби, зокрема з німецьких архівів, дають змогу відтворити атмосферу навколо героїні.

Творчість Олени Теліги посідає вагоме місце в історії української літератури. Хоч, здається, ще зовсім недавно це ім’я було маловідоме не тільки широкому загалові, а й професійним літераторам, які в підрадянській Україні фактично не мали доступу до емігрантських джерел її творчості. А тим часом так званий вільний світ про Олену Телігу не тільки знав, а й гідно зберігав про неї пам'ять. На честь видатної поетки були названі науково-культурні товариства й установи, щорічно влаштовувалися урочисті академії, перевидавалися її твори, їй присвячувалися п’єси, вона стала ідейним дороговказом для багатьох українських патріотів

 

Поети Празької школи : Срібні сурми. Антологія / упоряд., передм. та літературні сильвети М. Ільницького. — Київ : Смолоскип, 2009. — 916 с.

В антології зібрано твори поетів української еміграції 1920—30-х років XX століття з угрупування, яке в літературознавстві здобуло назву — Празька школа. Учасники визвольних змагань українського народу та представники покоління, що сформувалося «під чужим небом», вони несли в поезії «срібні сурми» недавніх походів, історіософські роздуми про майбутнє рідної землі, а також розвивали традицію вільної української поезії, обірвану комуністичним режимом. Це одна з перших спроб розкрити творчість еміграційних поетів міжвоєнного періоду в повноті їхньої творчої індивідуальності. Видання також має теоретичну частину, до якої увійшли літературно-критичні статті, спогади, рецепції, листування та інтерв’ю.

Книга для всіх, хто має Україну в серці, незалежно від того, де живе.

 

Чемерис В. Амазонка : повість із життя Оленки Шовгеневої, яка стала Оленою Телігою // Чемерис В. Амазонка ; Київ—Соловки / Валентин Чемерис ; худож.-оформл. Л. П. Вировець. — Київ : Фоліо, 2016. — 507 с. — (Історія України в романах). 

Що спонукало Олену Телігу, героїню повісті «Амазонка», вишукану красуню-аристократку, не менш прекрасну поетесу, яку називали новітньою Лесею Українкою, ступити на кривавий шлях боротьби за визволення Батьківщини? Письменник зображує жінку, що вміє і страждати, і радіти, і бути ніжною, але коли перед нею ворог — стає хороброю та незламною. Такою й зустріла Олена свою смерть у горезвісному Бабиному Яру в Києві у лютому 1942 року, де її, патріотку, члена ОУН, розстріляли німецькі фашисти.

 

Кароліна Лянцкоронська (1898—2002)

Кароліна Лянцкоронська, польська історикиня і мистецтвознавиця, діячка Полонії в Італії, народилася у родини найвідомішого в Австро-Угорський імперії мистецтвознавця, колекціонера і мецената Кароля Лянцкоронського. Граф походив зі знатного польського шляхетського роду. Матір’ю дівчинки була аристократка, німкеня Малгожата Ліхновська. Змалечку Кароліна вільно розмовляла кількома мовами: з батьком — французькою та англійською, з матір’ю — німецькою, а з гувернанткою — польською.

Життя цієї неймовірної жінки припало на три століття. Під час Першої світової війни Кароліна Лянцкоронська працювала санітаркою в реабілітаційному осередку у Відні. Однак обравши за фах не медицину, а мистецтвознавство, дівчина вступила до Віденського університету і згодом захистила дисертацію, присвячену живопису Мікеланджело.

Після смерті батька Кароліна 1934 року переїхала до Львова й зайнялася успадкованими маєтками у Комарні й Роздолі. Незабаром у Львівському університеті імені Яна Казимира Кароліна  Лянцкоронська захистила докторську дисертацію, таким чином ставши першою в Польщі жінкою, що здобула докторський ступінь із мистецтвознавства.

Коли 1939 року Червона армія окупувала Львів, Кароліна на власні очі бачила грабунок, невігластво й варварство Азії — так вона називала совітів. І відразу ж приєдналася до підпільного руху опору, вступивши до польської Спілки збройної боротьби (пізніше — Армія Крайова). НКВС неодноразово викликав Лянцкоронську на допити, аж урешті видав наказ про її арешт. Вважаючи, що перебування під окупацією німецьких загарбників («все ж таки там Європа») має бути легшим, ніж під чоботом совітів, Кароліна Лянцкоронська в травні 1941 року на підроблених документах виїхала до Кракова. Тут вона продовжила діяти в польському підпіллі і водночас легально працювала в Червоному Хресті, а згодом, за дорученням підпільного керівництва, — в Головній опікунській раді, яку Райх визнавав. Ця організація надавала гуманітарну допомогу в’язням нацистських тюрем. Кароліна Лянцкоронська стала однією із лідерок ради і об’їздила чимало в’язниць Генерал-губернаторства. У рамках акції вдалося допомогти 27 тисячам в’язнів.

1942 року Кароліна Лянцкоронська переїхала до Львова, а згодом — до Станиславова (нині Івано-Франківськ), щоб організувати філію ради. Допомагаючи в’язням місцевих тюрем, вона водночас намагалася з’ясувати обставини позасудової страти понад 20 львівських професорів та їхніх близьких, розстріляних гестапівцями на Вулецьких пагорбах у липні 1941 року. Згодом діячка наткнулася на таємниці розстрілу 250 представників інтелектуальної еліти Станиславова у Чорному лісі в серпні 1941 року. За обидва злочини відповідальний був передусім гауптштурмфюрер СС і начальник поліції безпеки в Станиславові Ганс Крюґер. За його ж наказом Кароліну Лянцкоронську арештували. Її витримка й гідність під час допиту доводили гестапівця до шалу. Уникнути страти вдалося тільки завдяки тому, що за долю Лянцкоронської особисто перед Гіммлером клопотала Савойська династія. Кароліну перевели до львівської в’язниці на Лонцького, де вона провела кілька місяців до листопада 1942 року.

1943 року Кароліна Лянцкоронська потрапила до концтабору Равенсбрюк, де провела понад два роки до закінчення війни. 1967 року вона виступила як єдиний свідок у суді проти Ганса Крюґера. Зокрема завдяки її свідченням його засудили до вічного ув’язнення.

1945 року, після звільнення з концтабору, виїхала до Швейцарії, згодом — до Рима. Повоєнна діяльність Кароліни Лянцкоронської заслуговує окремої розповіді: одна з найвідоміших польських державних діячок в еміграції, пресофіцерка славнозвісного Другого польського армійського корпусу генерала Владислава Андерса, ініціаторка та засновниця Польського історичного інституту в Римі та фамільного фонду Лянцкоронських.  До Польщі Кароліна Лянцкоронська так ніколи і не повернулася…  Життя представниці  давнього шляхетського роду Лянцкоронських обірвалося у Римі 2002 року.

 

Лянцкоронська К. Воєнні спогади. 22 вересня 1939 — 5 квітня 1945 / Кароліна Лянцкоронська ; пер. з пол. Наталі Ткачик. — Чернівці : Книги —ХХІ, 2023. — 424 с.

Цю книжку, написану 1945 року, впродовж десятиліть європейські видавці відкидали — то як надто антиросійську, то як надто антинімецьку. Сьогодні спогади відомої польської діячки, науковиці, львів’янки Кароліни Лянцкоронської про події Другої світової війни звучать особливо гостро і суголосно з воєнним досвідом українців у ХХІ столітті.

Кароліна Лянцкоронська описала те, що бачила на власні очі й учасницею чого їй довелося стати: прихід перших совітів до Львова 1939 року, допити НКВС, утечу до окупованого німцями Кракова, діяльність у польському русі опору, перебування у станиславівській в’язниці та конфронтацію з начальником станиславівського гестапо Крюґером, вирок смерті, ув’язнення у львівській та берлінських в’язницях, понад два страшні роки в Равенсбрюку. Але передусім ці спогади — про людяність у нелюдських обставинах, про внутрішню силу й гідність і про те, що війна — це не тільки про смерть, а й про шалену любов до життя.

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читального залу.