Вінстон Черчилль: 5 книг про легендарного прем'єр-міністра Великобританії

 

«Коли намагаєшся дати справедливу оцінку його життю, пронизливо усвідомлюєш, що прикутий до його генія, генія неймовірної енергії…» (Борис Джонсон)

Вінстон Черчилль  — один із найвидатніших держаних і політичних діячів  ХХ століття, найбільш відомий як прем’єр-міністр Великобританії в роки Другої світової війни. Водночас він був блискучим оратором, публіцистом і письменником. Нобелівської премії Вінстон Черчилль удостоївся у 1953 році за «Спогади про Другу світову війну», в якій розмірковує про найтяжчі часи, які випали на долю людства.

Сер Вїнстон Леонард Спенсер-Черчилль народився 30 листопада 1874 року в  Бленемському палаці в Оксфордширі.  Він походив із стародавнього роду герцогів Мальборо. Вїнстон Леонард Спенсер-Черчилль. як і його батько, використовував прізвище Черчилль у суспільному житті. Його пращур Джордж Спенсер змінив своє прізвище на Спенсер-Черчилль у 1817 році, коли став герцогом Мальборо, щоб відокремлювати своє походження від Джона Черчилля, першого герцога Мальборо. Батько Вїнстона, лорд Рендольф Черчилль, був політиком, а його мати, леді Рендольф Черчилль (уроджена Дженні Джером), була донькою американського мільйонера Леонарда Джерома. 

Майже за рік до народження Вінстона його батька, лорда Рендольфа Черчилля, обрали до Палати громад британського парламенту Вудстока, де знаходився маєток Бленем. У цьому невеличкому містечку віддавна звикли обирати до парламенту представників герцогської родини або тих, кого вона запропонує. У січні 1877 року дід малюка, сьомий герцог Мальборо, був призначений віце-королем Ірландії, а лорд Рендольф став його особистим секретарем. Дворічний хлопчик разом з батьками та нянею місіс Еверест переїхав до Дубліна, де для нього запросили гувернантку, яка давала Вінстону перші уроки з читання та математики.  4 лютого 1880 року народився брат Вінстона Джон Стрендж Спенсер- Черчилль, відомий як Джек Черчилль. Невдовзі після народження Джека родина повернулася до Лондона. Різдво 1881 року Вінстон святкував у Бленемі.

Коли Вінстону Черчиллю виповнилося вісім років, його відправили вчитись у підготовчу школу Сент-Джордж. Школа відрізнялась жорстоким поводженням з учнями, а її вчителі виховували дітей за допомогою різок. Та навіть таке ставлення навчального закладу до дисципліни не зламало вольового і неслухняного характеру хлопчика. Вінстон вчився погано, часто порушав порядок. У 1884 році він перейшов до школи у Брайтоні, де мав «вельми задовільні успіхи»: з англійської і французької мов та з математики посів четверте місце серед десяти учнів класу. Проте з поведінки був двадцять дев’ятим із двадцяти дев’яти.

У квітні 1888 року Черчилль вступив до школи Герроу — одна з найвідоміших і найстаріших британських публічних шкіл для юнаків. Тут учні вивчають англійську, французьку, латину, математику, біологію, хімію, фізику, історію, географію, мистецтво, музику, релігію. Першого ж місяця Черчилль також відвідував тренування, які проводила шкільна організація кадетів. Вінстон вчився стріляти з гвинтівки Мартіні-Генрі, яка була на озброєнні в армії, а також учив напам’ять тисячу рядків із творів британського поета і прозаїка Томаса Бабінгтона Маколея для змагання за нагороду класу. Вінстона нагородили за тисячу вивчених рядків з «Пісень Давнього Риму».

Вінстон уже більше року вчився в Герроу, коли лорд Рендольф захотів, щоб його син перейшов зі звичайного класу до військового. На іспиті для переходу до військового класу Вінстон погано склав математику. Це означало, що йому буде тяжко вступити до Королівської військової академії у Вулиджі, де вчили на артилеристів або інженерів. Тож мав готуватися до вступу в академію в Сандгерсті, де вчилися майбутні офіцери піхоти та кавалерії. З третьої спроби йому вдалося вступити до Королівської військової академії в Сандгерсті. Заняття розпочались у вересні 1893 року. Під час навчання Вінстон Черчилль був двадцятим у класі зі 130 учнів. Лорд Рендольф помер вранці 24 січня 1895 року, через місяць після того, як Вінстон закінчив академію. Вражений цією подією, Черчилль усвідомив, що він також може померти молодим, тому слід залишити після себе якусь велику згадку.

Черчилль у парадній формі 4-го особистого гусарського полку королеви, 1895 рік.

20 лютого 1895 року Вінстон Черчилль вступив до кавалерії. Йому було присвоєно звання другого лейтенанта  4-го особистого гусарського полку королеви, що був розквартирований в місті Олдершоті. Згідно з традицією патент на посаду офіцера було подано від імені королеви Вікторії «нашому вірному і милому серцю Вінстону Леонарду Спенсеру Черчиллю, джентльмену» і підписано Державним секретарем з військових питань Кемпбелл-Беннерменом, який менш ніж за одинадцять років передасть Черчиллю право на першу урядову посаду — заступника Державного секретаря з питань колоній.

В Олдешорті життя Черчилля, як і раніше, було присвячене в основному їзді верхи. Він розумів, що армійський спосіб життя призводить до розумового застою. Тому за три місяці до свого двадцять першого дня народження Вінстон Черчилль розпочав власний навчальний курс, спрямований на отримання широкої всебічної освіти. Першим його вчителем стала праця англійського економіста Генрі Фоссетта «Підручник з політичної економії», що була опублікована 30 років тому. Після він планував прочитати «Занепад та загибель Римської імперії» британського історика Едварда Гіббона та «Європейську мораль від Августа до Карла Великого» ірландського історика та політичного теоретика Вільяма Лекі…

У жовтні 1895 Вінстон разом з другом Реджинальдом Барнзом вирішив поїхати на Кубу, де іспанська армія намагалася розбити повстанців. Перш ніж поїхати, Черчилль домовився з журналом «Дейлі Графік», для якого колись писав його батько з Південної Африки, що надсилатиме регулярні повідомлення про хід повстання. Черчилль покинув Англію напередодні свого двадцять першого дня народження на борту королівського поштового пароплава компанії «Кунард» під назвою «Етрурія». Це була його перша трансатлантична подорож. На шляху до Куби вони відвідали штаб Атлантичного військового округу армії США, а також Венст-Пойнт, американський Сандгерст. У Нью-Йорку Черчилль відвідав військовий корабель, крейсер «Нью-Йорк». 21 листопада Черчилль і Барнз відбули потягом з Гавани до місця розташування іспанських військ. П’ять репортажів, що їх надіслав Черчилль до «Дейлі Графік», вийшли під заголовком «Листи з переднього краю» і були підписані ініціалами «ВСЧ».

Влітку 1896 року Черчилль вирішив поїхати до Єгипту, сподіваючись стати посильним британського Головнокомандувача генерала сера Герберта Кітченера. Але у 1897 році офіцером гусарського полку Черчилль брав участь у підкоренні повсталих племен в Індії. Тоді ж він написав свій єдиний художній твір «Саврола». Потім він був переведений у 21-й уланський полк, що брав участь у каральній експедиції генерала Кітченера в Судані. Там він взяв участь у битві під Омдурманом. У жовтні 1898 року Черчилль повернувся до Англії, де написав і видав наступного року книгу «Річкова війна».

Уже як журналіст він брав участь у Другій англо-бурській війні (1899—1902). Водночас відзначився на війні як вмілий та сміливий воїн. У результаті однієї з сутичок потрапив до рук бурів, але зумів втекти з полону та пробрався через нетрі Африки у Мозамбік, нейтральну португальську колонію. Звідти Черчилль дістався Дурбана, де приєднався до армії генерала Редверса Булера на її шляху до Ладісміта й Преторії. Вінстон Черчилль був комісований до легкої кавалерії й брав участь у битві під Спайон Коп.  У 1900 році Черчилль видав дві книги про англо-бурську війну: «З Лондона у Ледісміт через Преторію» і «Марш Яна Гамільтона». До моменту відставки Черчилль набув у певних колах популярності як журналіст, а його книга про Суданську кампанію «Річкова війна» стала бестселером.

У липні 1899 року він отримав пропозицію балотуватися в парламент від Консервативної партії від Олдгема. Перша спроба зайняти місце в Палаті громад успіху не мала, але не з вини Черчилля: в окрузі мали перевагу нонконформісти, і виборці були невдоволені нещодавно прийнятим з ініціативи консерваторів «Законом про церковну десятину», що призначав Англіканській церкві фінансування з місцевих податків. Черчилль у ході передвиборчої кампанії заявив про свою незгоду з законом, але це не мало ефекту, й обидва мандати від Олдгема дістались лібералам. У віці 26 років Черчилль був обраний як член парламенту від партії консерваторів в Олдгемі. 1904 року розчарування в консерваторській позиції привело Черчилля до ліберальної партії. Уже як ліберал він продовжував кампанію вільної торгівлі. Вінстон Черчилль отримав місце в парламенті від Манчестерського Північно-західного округу на загальних виборах 1906 року. У стінах британського парламенту він провів із перервами 64 роки й залишив його у віці 90 років.

Протягом 1903—1905 років Черчилль писав книгу «Лорд Рендольф Черчилль», двотомну біографію свого батька, яка вийшла в 1906 році. Коли ліберали здобули владу з Генрі Кемпбелл-Баннсрманом на посаді прем’єр-міністра, у грудні 1905 року Черчилль отримав посаду заступника міністра в справах колоній. У 1908 році прем'єр-міністром стає Герберт Генрі Асквіт, і Черчилль отримує портфель Президента Ради торгівлі. На цій посаді він проводив радикальні соціальні реформи спільно з Ллойдом Джорджем, новим Канцлером казначейства.

 

Вінстон Черчилль та Клементина Гозьє незадовго до їхнього одруження в 1908 році

У березні 1908 року на одній з вечірок у Лондоні  Вінстон Черчилль знову зустрівся з Клементиною Гозьє — дівчиною, яку він колись, під час вечірки у леді Крю в 1904 році, не запросив ні до танцю, ні на вечерю. Він не знав, що з того часу вона була двічі таємно заручена, але обидва рази розривала заручини. Черчилль сидів поряд із нею протягом вечері і приділив їй усю свою увагу, викликавши невдоволення дами, яка сиділа з іншого боку від нього. Але на цьому історія не закінчилась. У серпні він запросив Клементину відвідати його в Бленемі. «Я дуже хочу показати вам це прекрасне місце, у його садах ми знайдемо багато куточків, де можна поговорити, і багато тем для розмов». Клементина приїхала до Бленема. У перші два дні Черчилль не наважився освідчитися їй. На третій день він запросив Клементину на прогулянку в сад. Поки вони розмовляли, пішов дощ. Вінстон і Клементина сховалися у невеличкій гарно оздобленій альтанці Діани. Там Черчилль набрався духу і попросив її стати його дружиною. Клементина погодилася. Черчилль і його наречена планували одружитися в середині вересня. Проте навіть протягом недовгих заручин Клементина вагалася. «Вона побачила, як виглядає одна-єдина її суперниця на всі наступні п’ятдесят сім років шлюбу, — писала згодом її дочка Мері, — і якусь мить завагалася». Цією суперницею було публічне життя, яке, за словами доньки Черчиллів, «постійно забирало його час і диктувало свої інтереси». Весільна церемонія відбулася у церкві святої Маргарити у Вестмінстері. Черчиллю виповнилося тридцять три роки, його наречена була на десять років молодша. Це одруження, яке заснувало зразковий шлюб на все життя, часом називають одруженням з кохання. Безперечно, основою цього шлюбу була щира й тепла прихильність, і фраза, якою Черчилль закінчує свої спогади молодості: «1908 року я одружився і жив після того чудово і в радості», — є лише одним із багатьох компліментів, які протягом десятиліть він робив своєї дружині. У Вінстона та Клементини було п'ятеро дітей: син Рендольф і чотири доньки — Діана, Сара, Марігольд і Мері.

У 1911 році Черчилль став Першим лордом Адміралтейства. Він підштовхнув військові реформи, зокрема підтримував розвиток морської авіації, танків і перехід флоту від вугілля до нафти. У 1915 році  Вінстон Черчилль був одним із політичних та військових авторів згубної висадки на півострові Галл і полі в Дарданеллах у рамках Першої світової війни. Черчилля серйозно критикували за фіаско. Протягом кількох місяців  Вінстон Черчилль служив на посаді канцлера герцогства Ланкастер, після чого вийшов у відставку. Він повернувся до армії, зберігаючи парламентське місце. Був на Західному фронті, будучи командиром 6-го батальйону королівських шотландських стрільців. Протягом цього періоду його заступником був Арчібальд Сінклер, який згодом став лідером Ліберальної партії.

У квітні 1916 року, коли батальйон було розформовано, Черчилль повернувся до Англії. Як член парламенту, він критикував уряд, чим викликав його роздратування. Він одним із перших усвідомив значення танків, сприяв створенню першого в Англії батальйону бронеавтомобілів. У 1917 році Черчилль став секретарем озброєння. Він розгорнув широке виробництво танків й отримав прізвисько «батько танків», після того, як ця техніка гарно зарекомендувала себе на полях боїв. У 1921 році Вінстон Черчилль був призначений Міністром у справах колоній, підписав Англо-ірландську угоду, відповідно до якої було створено Ірландську вільну державу. У вересні консерватори вийшли з урядової коаліції, і на виборах 1922 року Черчилль, балотуючись від Ліберальної партії, зазнав поразки в окрузі Данді. Також невдачею закінчилася спроба пройти до парламенту від Лестера в 1923 році, після чого він балотувався вже як незалежний кандидат: спочатку безуспішно на довиборах від Вестмінстерського округу, і лише на виборах 1924 року він зумів повернути собі місце в Палаті громад. Наступного року він офіційно приєднався до Консервативної партії. У 1924 році  Вінстона Черчилля обрали до парламенту від Консервативної партії. Тоді він отримав посаду Канцлера казначейства в уряді Стенлі Болдвіна. На цій посаді він керував невдалим поверненням британської економіки до золотого стандарту. Дії уряду призвели до дефляції, економічного спаду, масового безробіття та. як наслідок, до загального страйку 1926 року. Коли в 1929 році на виборах перемогли лейбористи, Черчилль втратив міністерську посаду, але пройшов у парламент від партії консерваторів. Він не підозрював тоді, що випав з урядової обойми на довгих 10 років.

Після поразки консерваторів на виборах 1929 року Вінстон Черчилль не став домагатися обрання до керівних органів партії у зв'язку з розбіжностями з лідерами консерваторів із питань торговельних тарифів та незалежності Індії. Коли Рамзі Макдональд сформував коаліційний уряд у 1931 році, Черчилль не отримав пропозиції увійти до складу кабінету. Наступні кілька років він присвятив літературній праці, найбільш значимим твором того періоду вважається «Мальборо його життя і час» — біографія його пращура Джона Черчилля, 1-го герцога Мальборо.

Як тільки почалася Друга світова війна, Вінстон Черчилль 3 вересня 1939 року увійшов до складу уряду й знову очолив військово- морське міністерство. І нарешті прийшла його зоряна година: 10 травня 1940 року, коли німецькі танкові армади вторглися у Францію та Бельгію, Черчилль замінив Чемберлена на посаді британського прем’єра. Вступаючи на цю посаду в найнебезпечніший момент британської історії, Вінстон Черчилль попередив співвітчизників, що їх чекає «кров, важка робота, сльози й піт». Але він запевнив англійців, що його уряд поведе безкомпромісну війну проти нацизму до повного його розгрому, до перемоги за будь-яку ціну.

Вступ СРСР до війни суттєво змінив світову обстановку. У серпні 1941 року Черчилль зустрівся з Рузвельтом, щоб намітити спільний план дій у нових умовах. За підрахунками Вінстона Черчилля, за роки війни він провів разом із Рузвельтом під час зустрічей 120 днів — факт унікальний у сучасній історії. Так звана «атлантична зустріч» Черчилля й Рузвельта в серпні 1941 року завершилась підписанням «Атлантичної хартії», що повинна була сприяти солідарності обох країн та підготувати ефективний вступ Сполучених Штатів до війни. Черчилль і Рузвельт заявили, що Велика Британія й США прагнуть до справедливого й демократичного світу, що повинен настати після перемоги над Німеччиною та її союзниками. Велика Британія, ставши однією з ключових держав антигітлерівської коаліції, зробила великий внесок у перемогу над Німеччиною, Італією та Японією. У наступні десять років після Потсдама (1945 — 1955) Черчилль виступав у ролі «хранителя нації», яку прекрасно виконував. У 1946 році йому вдалося  досягнути зовнішньополітичного консенсусу з керівництвом лейбористської партії, метою якого було зміцнення національної єдності.

Під час Другої світової війни, обіймаючи посаду прем’єр-міністра Великобританії, Вінстон Черчилль друкував велику кількість статей, виступав з промовами, а опісля війни у нього виник задум видати шеститомну історію Другої світової війни. Робота була виконана, але не одним ініціатором грандіозного задуму, а колективом авторів душею якого став саме він — Вінстон Черчилль. 1953 року сер Вінстон Черчилль удостоївся Нобелівської премії з літератури з формулюванням «за  неперевершеність історичного й біографічного опису і блискуче ораторське мистецтво, за допомогою якого відстоювалися найвищі людські цінності».

У 1951—1955 роках він знову займав посаду прем’єр-міністра Великої Британії. Останні десять років життя Вїнстон Черчилль провів у своєму маєтку Чартвелл поблизу Лондона. Іноді він мандрував Середземним морем, полюбляв відпочивати на французькій Рив’єрі. У віці 90 років Черчилль прийняв рішення остаточно відійти від політики. 24 січня 1965 року обірвалося життя видатного політика ХХ століття. Прощання проходило у Вестмінстерській залі парламенту Сполученого Королівства. Упродовж трьох днів шану йому віддали сотні тисяч людей, у тому числі й всесвітньо відомі політичні й культурні діячі. Панахида відбувалася в Соборі святого Павла, одному з найвеличніших храмів Лондона.

Сер Вїнстон Черчилль — як військовий, державний діяч і письменник — отримав за своє життя величезну кількість нагород. У період 1885—1963 років він був нагороджений 37 орденами й медалями. Ці трофеї та нагороди Вїнстон Черчилль отримував у різних країнах, що символізувало його особливий внесок до світової політики й міжнародних відносин: 20 британських нагород, три французькі, по дві від Бельгії, Данії, Люксембургу та Іспанії; по одній від Єгипту. Лівії, Непалу, Нідерландів. Норвегії . У 1963 році Президент США Джон Фіцджеральд Кеннеді, проголосив Вїнстона Черчилля першим почесним громадянином Сполучених Штатів. Ще десять разів він був нагороджений за активну діяльність у якості армійського офіцера на Кубі, в Індії, Єгипті, Південній Африці, Великобританії, Франції та Бельгії. Величезна кількість нагород була визнанням його роботи в якості першого міністра британського уряду.

 

Гілберт М. Черчилль. Біографія / Мартін Гілберт ; пер. з англ. Я. Войтко, Р. Ладохіна. — Київ : Вид група КМ-БУКС, 2019. — 888 с.

Робота визнаного біографа Мартіна Ґілберта з представлення світові Великого Англійця посідає особливе місце серед подібних видань. В основу книги, що вперше виходить українською мовою, покладено факти, відібрані з багатьох дослідницьких джерел та ретельно проаналізовані автором, а також відомості, надані Рендольфом — сином Вінстона Черчилля. Щира й неупереджена розповідь дає змогу зрозуміти, як формувався світогляд цієї людини, як відбувалося його становлення як політика, якими були життєві цінності й пріоритети, чим довелося жертвувати заради торжества демократії. Читачам цікаво буде довідатися також про особисте життя та зовсім не політичні захоплення відомого англійця, якого завжди впізнавали за характерним жестом пальцями у вигляді латинської букви «V», що символізує перемогу.

 

Гаффнер, Себастіан. Черчілль. Біографія / Себастіан Гаффнер ; з нім. пер. Р. Осадчук. — Київ : Вид-во Жупанського, 2019. —  160 с. — (Життєписи).

Себастіан Гаффнер (1907–1999) — псевдонім знаного німецького журналіста, письменника, публіциста та історика Раймунда Претцеля, найвідомішого за книжками «Вінстон Черчілль» (1965), «Зраджена революція» (1969), «Самогубство Німецького Райху» (1970), «Гітлер. Примітки до біографії» (1978). Попри те, що Гаффнер у своїх працях зосереджується переважно на темі новітньої історії Німеччини, зокрема Німецького Райху (1871–1945), він, усе ж, ніяк не міг оминути постаті сера Вінстона Черчилля, прем’єр-міністра Великобританії часів Другої світової війни. Неординарна особистість і харизматичний політик, заслуги якого у переломі ходу війни і подальшій перемозі союзницьких сил над країнами Осі важко, а то й неможливо, переоцінити, Вінстон Черчілль і досі викликає жвавий інтерес, а подробиці його життя і становлення політичної кар’єри можуть слугувати добрим прикладом людини, яка навіть на найвищих щаблях влади і у найважчі часи не зрадила ні своєї країни, ні себе, ні своїх ідеалів, що є надзвичайною рідкістю для великої політики, особливо якщо перебувати на вістрі доленосних подій, що змінюють хід світової історії.

Постать Вінстона Черчилля (1874–1965), представника давньої аристократичної родини, британського прем’єр-міністра часів Другої світової війни та Нобелівського лауреата з літератури, бентежила уми багатьох істориків. Чудову нагоду дослідити життя Черчилля мав німецький письменник та історик Себастіан Гаффнер, який з 1938 до 1954 року жив у політичному екзилі в Лондоні. Черчилль, який вже у тридцяті роки минулого сторіччя вважався потужною політичною фігурою Великої Британії, під час Другої світової війни став справжнім живим символом британського опору, одним з найвизначніших героїв антигітлерівської коаліції. Життя Черчилля було сповнене несподіваних драматичних злетів і не менш драматичних падінь. 1940 року здавалося, що кар’єра шістдесятип’ятирічного політика залишилася в минулому, проте саме тоді настав його зоряний час. Черчилль одержав владу, коли Велика Британія опинилася на межі катастрофи, проте він зумів з гідністю привести свою країну до великої перемоги. Біографія, яку пропонує читачам Гаффнер, незважаючи на свою лаконічність, зображає Черчилля не лише як державного діяча і політика, але також як воїна, письменника, шукача пригод, надзвичайно багатогранну людину, одного з тих творців світової історії XX століття, які зробили наш світ таким, яким ми його знаємо.

 

Джонсон Б. Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію / Борис Джонсон ; пер. з англ. Ю. Гірича. — Харків : Віват, 2019. — 400 с. — (Серія «Біографії та мемуари»).

Книжка Бориса Джонсона — це історія про те, як ексцентричний геній Черчилля, прем’єр—міністра Великої Британії, одного з найвизначніших лідерів ХХ століття, формував світову політику. Аналізуючи досягнення й помилки, а також міфи, які супроводжували цю видатну постать, Джонсон зобразив Черчилля як незрівнянного стратега, людину надзвичайно сміливу, красномовну й глибоко гуманну. Безстрашний на полі бою, один із найкращих ораторів усіх часів, лауреат Нобелівської премії з літератури, Вінстон Черчилль спростував думку, що історія — це місце дії великих знеособлених сил. Життя цього чоловіка є доказом того, що одна людина — відважна, геніальна, визначна — може впливати на світовий лад.

 

Рікс, Томас. Черчилль і Орвелл. Битва за свободу пер. з англ. Дарина Березіна. — Київ : Лабораторія, 2021. — 336 с.

Ці дві постаті — прем'єр-міністр, який гідно провів Велику Британію крізь жахи Другої Світової війни і письменник, автор культової антиутопії «1984» — ніколи не бачилися й мали цілком різне життя. Однак у них більше спільного, ніж здається. Обидва були авантюрними, сміливими та сповненими ідей, які випереджають час, — і обидва стали як ніколи актуальними в наші дні. Журналіст Томас Рікс простежив феномени величності Черчилля й Орвелла, їхні шляхи до визнання, помилки й застереження, які вони лишили для майбутніх поколінь. Попри політичні й світоглядні розбіжності, Черчилль і Орвелл невпинно захоплювалися один одним. Автор подає все так чітко й майстерно, що читач неодмінно відчує невидимий зв'язок між двома долями цих легендарних постатей.

 

Сміт Д. Думати, як Вінстон Черчилль / Деніел Сміт ; пер. з англ. Н. Мочалової. — Київ : вид. група КМ-БУКС, 2018. — 224 с.

Вінстон Черчилль, який двічі був прем’єр-міністром Великої Британії, назавжди залишиться в пам’яті як видатний лідер, що привів свою країну до перемоги у Другій світовій війні. Його девіз — «Ніколи не здавайтесь!» — та палкі промови по радіо надихали британців чинити запеклий опір нацистській загрозі, коли Британія опинилася сам на сам із ворогом, який окупував усю Європу. Надзвичайно успішний політик був також офіцером збройних сил Великої Британії, журналістом, істориком, письменником, лауреатом Нобелівської премії з літератури.

***

Черчілль, Вінстон. Спогади про Другу світову війну. Т. І /  Вінстон Черчілль ; пер. з англ. П. Таращука. — Київ : Вид-во Жупанського, 2018. — 496 с. : іл. — (Історична думка).

«Спогади про Другу світову війну» — найвагоміший доробок відомого політичного і державного діяча Вінстона Черчилля у царині літератури, за який він 1953 року отримав Нобелівську премію. Аналізуючи перебіг Другої світової війни, а також усі її ключові події, Вінстон Черчілль подає напрочуд широку і детальну панораму останньої великої війни, яка охопила майже увесь світ. Зайве казати, що дуже багато акцентів у цій праці розставлені геть інакше, ніж до цього звикло радянське і навіть пострадянське суспільство. Тому це видання буде особливо корисним не лише для вивчення подій і механізмів Другої світової війни, а й для кращого розуміння різниці в їхній інтерпретації, яка широким історично-культурним ровом і досі пролягає між російсько-радянським табором і рештою цивілізованого світу.

 

Черчілль, Вінстон. Спогади про Другу світову війну. Т. ІІ /  Вінстон Черчілль ; пер. з англ. П. Таращука. — Київ : Вид-во Жупанського, 2018. — 552 с. : іл. — (Історична думка).

Ця книжка — скорочений варіант визначного твору Вінстона Черчилля «Друга світова війна», що складається з шістьох томів : «Наближення бурі», «Найкраща мить», «Великий союз», «Звіси долі», «Замикання кільця і «Тріумф і трагедія».  Проте текст зберіг яскраве зображення воєнних подій описаних словами видатного державного діяча, що отримав за свою працю Нобелівську премію з літератури.

 

Черчілль, Вінстон. Саврола /  Вінстон Черчілль ; пер. з англ. В. Носенко. — Київ : Вид-во Жупанського, 2017. — 240 с. — (Серія «Лауреати Нобелівської премії).

Вінстон Черчилль відкрився для українського читача з вельми несподіваного боку — ще з радянських часів за ним міцно закріпилося реноме могутнього стовпа британської колоніальної імперії, поборника всього, що в розумінні комунізованих націй пов'язувалося з демократією і прагненням народів до свободи, такого собі герольда холодної війни. Але своїм твором «Саврола» автор, напевно, подивує всіх, хто цікавиться його величезною літературною спадщиною, адже дотепер його знали як яскравого публіциста й мемуариста, а тут він подарував нам не менш яскравий зразок прози. «Саврола» змусить навіть найприскіпливіших читачів поставити під сумнів імперіалістичну сутність автора, адже він недвозначно стає на бік усього прогресивного і демократичного, виразником чого виступає головний герой роману. Не менш переконливо в творі затавровано спроби правлячого в країні Лавранія режиму придушити виступ народу проти тиранії і обмеження демократичних свобод, і тут дивним чином проявляються алюзії-порівняння двох майданів, лавранійського і київського, розділених величезним часовим простором, а проте споріднених завдяки боротьбі за однакові для обох цінності – громадянські свободи й людську гідність.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

Майстер реалістичної прози: 185 років від дня народження класика української літератури Івана Нечуя-Левицького

 

«Півстоліття працював І. Нечуй-Левицький на ниві українського письменства і у спадок нащадкам залишив твори, що стали окрасою української літератури» (Роман Григорович Іванченко, доктор філологічних наук)

 

Іван Семенович Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як визнаний майстер реалістичної прози. Літературний талант письменника проявився у різних жанрах: романах, повістях, оповіданнях, новелах, казках, драмах. Він є автором художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. Зі сторінок його творів постає розмаїта галерея колоритних персонажів: селян та міщан, чиновників та дрібних шляхтичів, інтелігентів та людей суспільного «дна»…

Його унікальна праця «Світогляд українського народу» (1876), що багато років замовчувалася, стала першою спробою дослідження української міфології, її витоків ще з дохристиянських часів. У науково-популярній формі письменник поділився своїм досвідом осягнення світогляду нації, заглибився в неповторний світ уявлень і вірувань наших пращурів, які стали першоджерелом духовності українського народу та його самобутньої національної культури.

Однією з найбільших заслуг Івана Нечуя-Левицького є те, що він у співавторстві з письменником Пантелеймоном Кулішем та вченим-фізиком Іваном Пулюєм вперше переклав українською мовою найголовнішу книгу християнського світу — Біблію. У 1881 році Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові Новий Заповіт у їхньому перекладі. Праця над Старим Заповітом тривала. Але під час пожежі 1885 року на Кулішевому хуторі Мотронівка (Ганнина Пустинь) згорів рукопис і вони знову починають працювати над перекладом Старого Заповіту від самого початку. Лише 1903 року Британське та Іноземне Біблійне Товариство видало перший повний переклад українською мовою «Святого письма Старого і Нового Завіту».

У творчий спадщині Івана Нечуя-Левицького значне місце займають наукові та художні праці з історії України. Славному героїчному минулому українського народу присвячено романтичну казку «Запорожці», романи «Гетьман Іван Виговський» (1895) та «Князь Єремія Вишневецький» (1897), які стали непересічним явищем українського літературного процесу другої половини ХІХ століття. Широко змальовуючи події народних повстань XVII століття часів «Хмельниччини» і «Руїни» письменник розширив і збагатив межі цього жанру в український літературі.

Драматургічна творчість письменника позначається жанровою різноманітністю: оперета на історичну тему «Маруся Богуславка» (1875), історична драма «В диму та полум’ї» (1911), комедії з міського побуту «На Кожум’яках» (1895) та «Голодному й опеньки м'ясо» (1897), дитяча різдвяна сценка Попалися» (1891). Не багатьом відомій факт, що Іван Нечуй-Левицький є «батьком» славетних персонажів — Проні Прокопівни і Голохвастова. Адже Михайло Старицький, автор знаменитої комедії «За двома зайцями», вдало використав і переробив у ній сюжет драматичного твору Нечуя-Левицького «На Кожум’яках».

Творчість Івана Нечуя-Левицького — це певний крок у становленні критичного реалізму. Разом з новими темами та сюжетами Нечуй-Левицький створив і нову манеру письма. Він уміло відтворив почуття гумору, оптимізму і дотепу — типові риси українського національного характеру. Класикою української літератури стали його кращі твори: соціально-побутові повісті «Микола Джеря» (1878), «Бурлачка» (1878) та «Кайдашева сім’я» (1879).

Світанок життя Івана Левицького (літературний псевдонім І. Нечуй-Левицький) почався в краю козацької слави в містечку Стеблеві Київської губернії (нині — Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район), що розкинулось на берегах невеликої річки Рось. Метричний запис у церковний книзі, виконаний рукою батька письменника, зокрема, говорить, що 13 (25) листопада 1838 року в сім’ї парафіяльного священика Стеблівської містечкової Преображенської церкви Семена Степановича Левицького і його дружини Ганни Лук’янівни Трезвинської народився син Іван. Краса рідного краю, його природа, минуле і сучасне назавжди заполонили душу юнака.

Початкову освіту Іван Левицький здобув у духовному училищі при Богуславському монастирі. По його закінченні батько відвіз 14-річного сина в науку до Київської духовної семінарії. Іван багато читав. Особливо захопився всесвітньою літературою, що спонукало до поглибленого вивчення французької і німецької мов. Так з’явилася можливість читати твори в оригіналі. Саме тоді майбутній письменник відчув смак до літературної творчості.

Закінчивши успішно у 1859 році семінарію, Іван Левицький як один з найкращих учнів отримав направлення до Київської духовної академії. Але через хворобу не зміг продовжити навчання й повернувся до рідного Стеблева. Одужавши, працював вчителем Богуславського духовного училища, готувався до вступу в духовну академію, до якої і був зарахований 1 вересня 1861 року. Початок навчання в академії припадає на час скасування кріпацтва. Епоха реформ сприяла посиленню національно-культурного руху в Україні, пробудженню інтелектуальних і моральних сил у всіх сферах громадсько-політичного життя. У 1861—1862 роках видається перший український журнал «Основа», який привертає увагу Івана Левицького.

 Із стін академії він вийшов у 1865 році, будучи готовим присвятити життя відродженню національних інтересів рідного народу. Молодий педагога дістав призначення до Полтавської духовної семінарії на посаду вчителя російської словесності. Глибоке знання свого предмета, ерудованість, оригінальність поглядів на життя, висока культура, підкреслена повагою до учнів, — усе це вирізняло Івана Левицького серед інших учителів.

Саме у ці роки Іван Левицький  створив свої перші повісті, але писати українською мовою і працювати в духовній семінарії — це були на той час речі несумісні. Молодий педагог подав  заяву на звільнення й почав готуватися до екзамену на звання вчителя гуманітарних предметів у гімназії та шукати нового місця уже у світських навчальних закладах. У квітні 1866 року він дістав призначення до міста Каліша (Польща), а через рік перейшов вчителем словесності до міста Сідлеця (Польща), де і працював до 1873 року у жіночій гімназії. Іван Семенович планував залишити Польщу й шукав собі місця в Києві чи інших великих містах України. Однак доля закинула його до Кишинева. З 1873 року він викладав в Кишинівській чоловічій гімназії.

У 1885 році через стан здоров’я Іван Левицький змушений був залишити педагогічну працю. Після виходу у відставку він оселився в Києві, де брав активну участь у діяльності Київської громади, яка згуртувалася навколо часопису «Киевская старина». У ці роки, крім видавничих справ, громадівці працювали над створенням українського словника, складанням українського правопису, унормуванням української літературної мови, написанням підручників для української школи…  У важкі роки Першої світової війни та подальших революційних подій письменник змушений був боротися за виживання. Останні дні свого життя Іван Семенович провів на Дегтярівці, у так званому шпиталі для одиноких людей, де 2 квітня 1918 року й зупинилося серце майстра художнього слова.

Вже перші твори письменника — «Дві московки» (1868), «Рибалка Панас Круть» (1868), «Причепа» (1869), підписані псевдонімом Нечуй, придбаним від прізвища козацького полковника з улюбленої народної «Думи про Нечуя» і надруковані в львівському журналі «Правда», привернули увагу критиків та читачів. Найвищого розквіту творчість Нечуя-Левицького досягає в другій половині 70-х — на початку 80-х років ХІХ століття. Саме в цей час виходять друком його славнозвісні повісті та оповідання «Микола Джеря», «Бурлачка, «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі»… Завершується цей період діяльності письменника повістю-хронікою з побуту духовенства «Старосвітські батюшки та матушки».

У 80-90-ті роки Іван Нечуй-Левицький пише низку науково-популярних нарисів про минуле України: «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький», «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Над Чорним морем», «Старі гультяї», «Київські прохачі»… Продовжує літературно-критичну та публіцистичну діяльність, що знайшло відображення у статтях «Українська поезія», «Де люди, та і лихо», «Хто такий Шевченко»… За півсторіччя натхненної праці Іван Семенович написав понад п’ятдесят творів, серед них — короткі оповідання й епічні повісті, комедії та історичні драми, художньо-етнографічні дослідження, науково-педагогічні й літературно-критичні статті, театральні рецензії і мовознавчі розвідки. Його художні твори і сьогодні привертають увагу шанувальників його таланту.

 

Нечуй-Левицький, Іван. Вибрані твори / Іван Нечуй-Левицький ; вступ. ст., упоряд. Г. М. Жуковської. — Київ : Книга, 2012. — 352 с.

Іван Нечуй-Левицький —  письменник універсальний, неповторний у художньому відтворенні розмаїття українського суспільного життя. Його повісті «Микола Джеря» та «Кайдашева сім'я», що ввійшли до пропонованої книги, давно зайняли гідне місце на полиці української класики. Злободенність тематики, художня довершеність, краса і поетичність українського слова забезпечили їм неперебутність у віках. Вони завжди будуть озиватися до української душі і мають не лише загальноукраїнську, але і європейську вартість. Унікальний народосвіт постане перед читачами із праці Івана Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології», в якій знайшли відображення самобутні уявлення і вірування наших предків. Книга адресована усім, хто цікавиться історією української літератури і її художніми здобутками. 

 

Нечуй-Левицький, Іван. Микола Джеря : повість / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Знання, 2019. — 191 с. — (Скарби).

Повість Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря», яка присвячена Миколі Лисенку, була написана у 1876 році та видана в 1878. «Микола Джеря» — справжня енциклопедія українського життя XIX століття. Микола Джеря шукає правди і справедливості, завжди стає на захист принижених. Разом з героєм, змушеним утікати від розправи, ми мандруємо Україною, стаючи очевидцями різноманітних, часто несподіваних та напружених подій. Навіть повернувшись через двадцять років додому вже сивим дідусем, Микола не втратив почуття людської гідності, невгасимої гордості, сміливості та прагнення до волі.

 

Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім’я : повість / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Знання, 2018. — 223 с. — (Скарби).

Соціально-побутової повість «Кайдашева сім'я» була написана 1878 року та вперше надрукована 1879 року у львівському журналі «Правда». За словами Івана Франка, повість «Кайдашева сім’я» належить до «найкращих оздоб українського письменства». З великою художньою силою Іван Нечуй-Левицький на прикладі однієї сім’ї змалював український національний колорит. Перед читачем постає низка яскравих персонажів: забобонний Кайдаш, чванлива й пихата Кайдашиха, бриклива Мотря, понурий Карпо, доброзичливі Лаврін та Мелашка. Книга зачаровує непідробним гумором, веселими й дотепними діалогами, чудовими пейзажами та сценами щирого кохання.

«Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.

На високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старого лісу.

Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старі черешні росли скрізь по дворі й кидали од себе густу тінь. Вся Кайдашева садиба ніби дихала холодком….».

 

Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря ; Бурлачка ; Кайдашева сім’я : повісті / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Дніпро, 2001. — 428 с. — (Б-ка школяра).

До книжки класика української літератури Івана Нечуя-Левицького ввійшли повісті «Микола Джеря», «Бурлачка» та «Кайдашева сім'я», які є яскравим взірцем соціально-побутової прози.

«Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долин зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась в зеленому гіллі старих груш. Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь.

По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. Один город одділяється од другого тільки рядком верб або межами. Понад самим берегом в'ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки…

Серед села Раставиця входить в широкий ставок. Кругом ставка знов осокори та верби: то стоять рівною стіною, то збились ніби в прездоровий круглий стовп, то пішли берегом, наче вирізаною зверху в зубчики оборкою. На ставу ніби плаває маленький острівець з високими старими тополями та осокорами. На греблі знов у два рядки видивляються в воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, вкриваючи гіллям здоровий панський питель. Нижче од ставка Раставиця знов повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалась в дубовий ліс та й утекла в Рось.

Усі вулиці в Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами: то поросли вербові кілки тинів. Усе село наче в розкішних алеях. Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набігли з моря, й залили, й затопили долину, й скам'яніли, піднявшись високо вгору. Дивишся й не надивишся, дишеш й не надишешся тим чистим гарячим та пахучим повітрям.

В кінці села, коло самої Раставиці, стояла хата старого Петра Джері. Невеличка хата насилу світилась білими стінами через густий рядок верб. Коло хати ріс невеликий старий садочок. Вербовий частокіл до самого берега прийнявся й пустив од себе широке гілля; вербові кілки, колись густо повтикані в землю, стали високими вербами. Навіть вербова кошара й вербовий хлів вже прийнялись на вогкій землі й були напоготові розростись гілляками…».

 

Нечуй-Левицький І. Хмари : повість / Іван Нечуй-Левицький. — Київ : Андронум, 2021. — 276 с.

Відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький, автор повістей та оповідань з народного життя, у повісті «Хмари» (1874) звертається до теми української інтелігенції. Символічною є назва повісті, бо хмари – то своєрідне уособлення національного гноблення та придушення української культури. У цій атмосфері моральної задухи формується характер головних героїв. Це люди широких прогресивних поглядів, які, незважаючи на всі перепони, своєю просвітницькою діяльністю здіймають хвилі національної свідомості народу та розганяють «хмари», прагнучи до світла. Повість приваблює динамічним сюжетом, колоритною мовою, блискучим знанням народних звичаїв, мальовничими описами Києва та інших куточків України, вірою героїв у майбутнє і дає можливість читачеві краще зорієнтуватися в історії України, зблизька побачити, як і чим жила молодь того часу.

«За Дніпром з'явилась чарівнича, невимовне чудова панорама Києва. На високих горах скрізь стояли церкви, дзвіниці, неначе свічі палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти їх стояла лавра, обведена білими високими мурованими стінами та будинками, й лисніла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квіток. Коло лаври ховались у долинах між горами пещери з своїми церквами, між хмарами садків та винограду. А там далі, на північ, на високому шпилі стояла церква св. Андрея, вирізуючись всіма лініями на синьому небі: коло неї Михайлівське, Софія, Десятинна... Поділ, вганяючись рогом в Дніпро, неначе плавав на синій, прозорій воді з своїми церквами й будинками. Всі гори були ніби зумисне заквітчані зеленими садками й букетами золотоверхих церков, їх заквітчала давня невмираюча українська історія, неначе рукою якогось великого артиста...

Стоять київські гори непорушне, заглядають в синій Дніпро, як і споконвіку, несуть на собі пам'ятку про минувшість для того, хто схоче її розуміть, і ждуть не діждуться, поки знов вернеться до їх слава старого великого Києва, поки знов заквітчають їх потомки давніх батьків свіжими квітками історії...».

 

Нечуй-Левицький І. С. Запорожці / І. Нечуй-Левицький ; худож.-оформлювач І. В. Осипов. —Харків : Фоліо, 2007. — 319 с. — (Українська класика).

У творчій спадщині Івана Нечуя-Левицького значне  місце посідають історичні твори. Славному героїчному минулому українського народу присвячено романтичну казку «Запорожці», хвилюючу повість про вільну козацьку державу — Запорозьку Січ. Письменник переносить Січ у зачарований казковий світ під дніпровськими порогами, звеличує січове козацьке лицарство, що навічно залишилося у  пам’яті народній. У романі «Гетьман Іван Виговський» відтворено один з найдраматичніших періодів в історії України за часів після смерті Богдана Хмельницького. Герой роману Іван Виговський, безсумнівно, особистість складна і неоднозначна. Вболіваючи за долю України, він все ж таки свої особисті амбіції ставив вище інтересів держави, і, зрештою, влада для нього стала дорожчою за Батьківщину…

 

Нечуй-Левицький І. С. Гетьман Іван Виговський / Іван Нечуй-Левицький. —Київ : КМ БУКС, 2017. — 336 с. — (Українська класика).

Історико-біографічний роман класика української літератури Івана Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський» за радянських часів старанно замовчувався. Цей твір одночасно виконує дві функції: з одного боку, є посібником для вивчення історії України, має просвітительський характер, а з другого — засобами художнього письма відтворює реальні постаті нашого минулого.

 

Література про життєвий і творчий шлях Івана Нечуя-Левицького

• Герасимова Г. П. Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838—1918) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2010. —Т. 7 : Мл— О. — С. 382—383.

• Жуковська Г. «Пишу те, що бачив і що знаю, а чого не знаю, за те не берусь» : життєві та творчі імперативи Івана Нечуя-Левицького // Нечуй-Левицький, Іван. Вибрані твори / Іван Нечуй-Левицький ; вступ. ст., упоряд. Г. М. Жуковської. — Київ : Книга, 2012. — С. 5—25.

• Іван Нечуй-Левицький.— Київ : АртЕк, 2001. — 72 с. — (УСЕ для школи).

• Іван Нечуй-Левицький (1838—1918) // Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки) : у 2 кн. : підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська, С. С. Кіраль та ін. ; за ред. О. Д. Гнідан. — Київ : Вища школа, 2002. — Кн. 1. — С. 195—238.

• Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості. [Літературний портрет]. — Київ  : Дніпро, 1980. — 147 с.

• Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького : статті та матеріали. — Київ : Вид-во  Академії наук Української РСР, 1961. —248 с.

• Крутікова Н. Художник життя народного // Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря. Кайдашева сім’я : повісті / передм. Н. Крутікової. Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838—1918). — Київ : Дніпро, 1987. — С.5—23. — (Б-ка української класики «Дніпро»).

• Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838—1918) // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. Кн. 1 : навч. посіб. / за ред. О. В. Сухомлинської. — Київ : Либідь, 2005. — С. 501—510.

• Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838—1918) // Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. — Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 1999. — С. 282—286.

• Нечуй-Левицький Іван (1838—1918) // Українські письменники : довідник. — Київ : Велес, 2013. — С. 168—172.

• Паращич В. В. І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» : посібник для 10 кл. — Харків : Ранок, 1999. — 48 с.

• Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький / Микола Улянович Походзіло ; ред. М. Ф. Вишневський ; худож. Б. І. Бродський ; коректор Л. М. Кирилець. — 2-ге вид. — Київ : Дніпро, 1966. —128 с.

• Шевчук В. Про «захмарених» героїв Івана Нечуя-Левицького, а також закон про тенденцію художнього твору і його мистецьку повновартність // Нечуй-Левицький І. С. Хмари : повість : для ст. шк. віку / передм. В. О. Шевчука ; приміт. В. Я. Панченко ; худож.-оформл. М. С. Пшінки. — Київ : Веселка, 1993. — С. 5—12.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним заллом.

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри листопада 2023 року

  Відділ мистецтв перегортає сторінку листопада календаря «Світ мистецтва»