100 років тому: захоплюючі літературні історії 1924-го

 

Перші десятиліття ХХ століття в історії світової літератури представлені іменами визначних прозаїків, поетів, драматургів. На сценах театру йшли блискучі п'єсі ірландського драматурга Бернарда Шоу, а найвизначнішим твором англійського письменника Джона Голсуорсі  стала трилогія «Сага про Форсайтів». Справжню революцію у світовому романі здійснив французький письменник Марсель Пруст, написавши роман-епопею «У пошуках утраченого часу».

Світову славу німецькому письменнику Томасу Манну приніс роман «Будденброки», удостоєний Нобелівської премії з літератури 1929 року. Одним з найвідоміших американських письменників був Джек Лондон, автор пригодницьких оповідань і романів: «Дочка снігів», «Морський вовк», «Біле Ікло», «Поклик предків», «Любов до життя»... Чеський письменник Ярослав Гашек створив всесвітньо відомий сатиричний роман «Пригоди бравого вояка Швейка», а Карела Чапека називали одним з найрозумніших письменників ХХ століття.

Неперевершеним майстром новели кінця ХІХ — початку ХХ століття вважається український письменник Василь Стефаник, який, за висловом Івана Франка, був «найбільшим талантом», яким «можна повеличатися перед світом». Значний внесок у розвиток соціально-психологічної прози зробила Ольга Кобилянська. Вона увійшла в історію української літератури як проникливий художник слова, глибокий знавець людської душі та тонкий майстер пейзажу. Її творча спадщина велика і різноманітна: поезії в прозі, новели, оповідання, повісті, романи.

20-ті роки ХХ століття в української літературі — це небачене розмаїття мистецьких талантів і численні художні видкриття. У бурхливому житті цих років діяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Молодняк, «Ланка», «ВАПЛІТЕ», «Нова генерація»… Були відомі імена Миколи Хвильового, Євгена Плужника, Миколи Зерова, Григорія Косинки, Миколи Куліша, Михайла Драй-Хмари… В еміграції працювали Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Василь Королів-Старий та Наталена Королева, Юрій Клен, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, які із забуття прийшли до читачів вже на початку 90-х років ХХ століття.

***

100 років тому увійшли в світ твори майстрів пера світової і української літератури: автобіографічна книга «Спогади та пригоди» шотландського письменника Артура Конан Дойла, роман «Пімпернел і Розмарі» британської романістки, авторки роману «Червоний Першоцвіт» Емми Орці, роман «Біла мавпа» англійського письменника Джона Голсуорсі, біографічний твір «Магатма Ґанді» французького письменника Ромена Роллана, збірка оригінальних віршів і перекладів римських поетів «Камена» українського поета-неокласика Миколи Зерова, п'єса «Кохання під в'язами» американського драматурга Юджина О'Нілла, детективний роман «Людина в коричневому костюмі» англійської письменниці Агати Крісті, поетична збірка «Вітер з України» відомого українського поета Павла Тичини, п’єса «97» найяскравішого українського драматурга Миколи Куліша, фантастичний роман «Торпеда часу» польського поета і драматурга Антонія Слонімського, перша збірка оповідань «У наш час» американського письменника Ернеста Хемінгуея, роман «Зачарована гора» німецького прозаїка і публіциста Томаса Манна, повість «Саламандра» польського письменника Стефана Грабинського та перший в історії української літератури фантастичний роман «Сонячна машина» відомого письменника Володимира Винниченка.

 

Літературні новини 1924 року

Польський письменник Владислав Реймонт (1867—1925) став  лауреатом Нобелівської премії з літератури 1924 року за роман «Селяни». Роман вперше був опублікований частинами у журналі «Tygodniku Ilustrowanym» з 18 січня 1902 по 26 грудня 1908. У книжковій формі твір видавався партіями — перші два томи були видані 1904 року, третій том — 1906 року, натомість четвертий — у 1909. Перше видання містило підзаголовок «Сучасний роман». Автор описує життя мешканців села Ліпці протягом чотирьох пір року.

Англійський письменник Джон Голсуорсі (1867—1933) у 1906—1921 роках написав кілька романів про вигадану буржуазну родину Форсайтів, об'єднаних спільною назвою «Сага про Форсайтів». Голсуорсі  продовжив сімейну хроніку Форсайтів у трилогії «Сучасна комедія»: «Біла мавпа», «Срібна ложка», «Лебедина пісня». Перший з творів цієї серії — роман «Біла мавпа» — був написаний у 1924 році. У трилогії події розгортаються на тлі історичних подій 1922—1926 років.

У 1924 році американський драматург Юджин О'Нілл (1888—1953) опублікував п'єсу «Кохання під в'язами». П'єса є адаптацією класичної грецької трагедії Софокла «Цар Едіп», яка вперше поставлена в 428 році до нашої ери. О'Нілл переніс дію трагедії в сільську місцевість Нової Англії XIX століття. 1936 року Юджин О'Нілл став лауреатом Нобелівської премії з літератури, присудженої «за силу впливу, правдивість і глибину драматичних творів, що по-новому трактують жанр трагедії».

22 серпня 1924 року уперше опублікований у Великій Британії видавництвом «The Bodley Head» детективний роман англійської письменниці Агати Крісті (1890—1976) «Людина в коричневому костюмі», і в тому ж році видавництвом «Dodd, Mead and Company» у США. У романі вперше представлений полковник Рейс, що з'явиться ще у трьох творах Крісті: «Карти на стіл», «Блискучий ціанід» і «Смерть на Нилі».

1924 року у харківському державно-кооперативному видавництві «Червоний шлях» вийшла друком поетична збірка «Вітер з України» відомого українського поета Павла Тичини (1891—1967). Перша книжка віршів Тичини «Сонячні кларнети» вийшла навесні 1918 року і була доброзичливо зустрінута критиками та читачами. До збірки «Вітер з України» увійшли вірші написані у 1920—1924 роках: «Вітер з України» (1923), «Плач Ярославни» (1923, «Надходить літо…» (1924), «Кожум’яка» (1924), «Три сини» (1923) та інші.

Французький письменник, поет, есеїст Тьєрі Сандр (1891—1950) отримав у 1924 році за роман «Жимолость» престижну Гонкурівську премію — французька літературна премія, яку присуджують авторам на знак відзначення прозових творів, написаних французькою мовою. Премія присуджується щорічно з 1903 року за рішенням Гонкурівської академії, до складу якої входять відомі французькі літератори. Назва премії походить від прізвища класиків французької літератури ХІХ століття — братів Жуля та Едмона де Гонкурів.

Одним з найяскравіших та найбільш оригінальних українських драматургів першої половини ХХ століття був Микола Гурович Куліш (1892—1937). Розквіт його творчої активності припав на 20-ті — початок 30-х років. З-під пера Миколи Куліша вийшло 15 п’єс, з яких 9 були поставлені за життя драматурга і згодом заборонені. Майже всі п’єси Куліша стали української національною класикою, а «Народний Малахій», «Патетична соната»  і «Маклена Граса» увійшли до скарбниці світової драматургії. Миколу Куліша захопив намір написати драматичну трилогію про українське село періоду 1919—1930 років, що згодом втілився у п’єси «97» (1924—1929), «Комуна в степах» (1924— 1931), «Прощай, село» (1930—1933). Матеріалом слугувало побачене на власні очі і пережите бідування та голодомори на селі. П’єса «97» вражає великою правдою реальності.

Польський поет і драматург, сатирик, театральний критик Антоній Слонімський (1895—1976) написав два романи у стилі наукової фантастики: «Торпеда часу» (1924) та «Два кінці світу» (1937). Роман «Торпеда часу» був опублікований у другій половині 1923 року у 281—352 номерах газети «Польський Кур'єр». Окремим виданням роман вийшов 1924 року у видавничому товаристві «Ignis». Науковець XXII століття професор Панктон винайшов «торпеду часу» — машину, що уможливлює подорожувати в часі.

Перша збірка оповідань американського письменника Ернеста Хемінгуея (1899—1961) під назвою «У наш час» була опублікована в Парижі у 1924 році. За задумом автора, вона мала дати уявлення «середньому американцю» про трагічне післявоєнне європейське життя. Книжка складалась із вісімнадцяти мініатюр по десять-двадцять рядків кожна. В основному мініатюри виконувалися у формі нарисів військового кореспондента, короткого яскравого репортажу про кориду, тощо. З цих мініатюр шість було надруковано у журналі «Little Rewiew».

У жовтні 1924 року майбутній лауреат Нобелівської премії з літератури Ясунарі Кавабата (1899—1972) з кількома друзями заснували новий літературний журнал «Бунґей дзідай». Цей журнал був реакцією молоді на стару школу японської літератури. Водночас журнал став у опозицію до робітничого або пролетарського руху в літературі. Молоді письменники притримували ідеї мистецтва для мистецтва і перебували під впливом європейських течій кубізму, експресіонізму, дадаїзму та інших модерністських стилів. Кавабата та Йокоміцу Ріічі називали свій стиль «сінканкакуха» — стиль нових вражень.

 

Томас Манн роман «Зачарована гора» (1924)

Творчий шлях видатного німецького прозаїка і публіциста Томаса Манна (1875—1955) охоплює майже шість десятиліть — з 90-х років ХІХ століття до середини 50-х років ХХ століття. Працюючи редактором у сатиричному щотижневику «Сімпліціус», він видав книжку оповідань «Маленький пан Фрідеман» (1898). Це ще була «книга становлення», бо в цей час Томас Манн напружено працював над романом «Будденброки» — великою сімейною хронікою родини німецьких бюргерів. Після виходу твору у 1901 році двадцятип’ятилітній Томас Манн став одним із найвідоміших письменників Німеччини. Свій авторитет він підтвердив новелами, що стали світовою класикою, «Трістан» (1902) і «Тоніо Креґер» (1903). Вершиною новелістики Томаса Манна вважають «Смерть у Венеції» (1913).

«Зачарована гора» (1924) Томаса Манна започаткувала традицію інтелектуального роману. Це історія молодого інженера Ганса Касторпа, що прибув до туберкульозного санаторію і там у розмовах, дискусіях, у самоаналізі духовно зростає. У 1929 році Томасу Манну присуджують Нобелівську премію з літератури «передусім за великий роман «Будденброки», який став класикою сучасної літератури і популярність котрого неухильне росте». При врученні зазначалося, що велич Томаса Манна у його здатності примирити «поетичну піднесеність та інтелектуальність з любов’ю до всього земного, до простого життя». Та, звичайно, роман «Зачарована гора» також відіграв своєрідну роль, адже був уже схвально прийнятий усією Європою. Це роман про час: життя довоєнної Європи і час як такий. Упродовж чотирьох років його перевидали сто разів та переклали багатьма мовами світу.

 

Манн, Томас. Зачарована гора : роман : у 2-х т. Т. І / Томас Манн ; пер. з нім. Р. Осадчук. — Київ : Юніверс, 2008. — 424 с. — (Лауреати Нобелівської премії).

Вступ Томаса Манна до «Зачарованої гори» (для студентів Принстонського університету»: «Право вирішувати, чи «Зачарована гора» справедливо вважається «шедевром» у розумінні класичних предметів ваших студій, залишається за нашими нащадками. Проте наступні покоління в кожному разі сприйматимуть цей твір як документ європейського стану душі й духовних проблем першої третини двадцятого століття, тож нехай прислужаться вам ці міркування та досвід автора, набутий за час написання роману «Зачарована гора»… У 1912 році… моя дружина мала легеневу недугу, до речі, неважку. проте ця недуга змусила її провести півроку високо в горах, у санаторії швейцарського курорту Давос. Тим часом я перебував з дітьми в Мюнхені та в нашому заміському будинку в Тельці на річці Ізар, але в травні-червні я на кілька тижнів навідав мою дружину там, на горі, й коли ви читатимете розділ на початку «Зачарованої гори»… то матимете справу з досить точним описом нашого побачення в тих місцях та мої особисті дивні враження того часу. Оті такі особливі враження посилюються й поглиблюються протягом трьох тижнів, які я провів у середовищі пацієнтів давоського санаторію, склавши товариство моїй дружини. То були три тижні, які Ганс Касторп спершу збирався там провести і які перетворилися на сім років його зачарування…».  

 

Манн, Томас. Зачарована гора : роман : у 2-х т. Т. ІІ / Томас Манн ; пер. з нім. Р. Осадчук. — Київ : Юніверс, 2009. — 488 с. — (Лауреати Нобелівської премії).

Інтрига роману розгортається на початку минулого сторіччя. Молодий Ганс Касторп навідує двоюрідного брата в санаторії Давоса і потрапляє під чари мікрокосмосу тих, хто «живе нагорі». Серед неповторної атмосфери декадансу та зачаєної смерті Ганс Касторп знайомиться з яскравими персонажами: паном Сеттембріні, адвокатом поступу та просвітництва, містичним Нафтою, екзотичним Пепперкорном та магнетичною пані Шоша, втіленням любовного потягу. Тритижневі гостини Ганса Касторпа затягуються на довгі роки, й зачароване поле Гори розриває лише несподіваний удар грому, провісник війни. «Зачарована гора» — ключовий роман не лише німецької, а й всієї європейської літератури ХХ сторіччя.

 

Стефан Грабинський повість «Саламандра» (1924)

Стефан Грабинський, відомий свого часу львівський письменник, який писав польською мовою, народився у місті Кам’янка- Струмилівська (нині Львівська область) 26 лютого 1887 року. Життя Грабинського було коротке і повне смутку. Багато чим він нагадував американського письменника Едгара По. Завше в чорному вбранні, з блідим, аж прозорим обличчям, з якого хвороба виссала всі барви життя, він, здавалося, дивився своїми голубими очима з якогось іншого світу. Сухоти, ця фатальна хвороба для європейських письменників початку століття, не обминула і Стефана. Звичайно, цей факт поклав свій відбиток на літературну творчість Стефана Грабинського.

1908 рік став дебютним для Стефана Грабинського — часопис «Nasz Kraj» опублікував його оповідання «Несамовита садиба». Наступного року Грабинський під псевдонімом «Стефан Жальний» видав своїм коштом збірку оповідань «З винятків. У сутінку віри», яка пішла в забуття. Став відомий у 1918 році своєю другою книжкою «На трояндовому узгір'ї», а здобув славу завдяки «Демонові руху» (1919, Краків) — циклу оповідань жахіть, який ґрунтується на мотивах залізниці, залізничних станцій і поїздів.

 

Грабинський, Стефан. Демон руху / Стефан Грабинський ; пер. з пол. Лариси Андрієвської. — Київ : Знання, 2021. — 165 с. — (Голоси Європи).

Це видання здійснено у рамках проєкту «Польська полиця в Україні», організованого Інститутом книги (Польща) та фінансованого Міністерством культури та національної спадщини Республіки Польща у співпраці з Українським інститутом книги. Оповідання Стефана Грабинського, що входять до збірки «Демон руху», включені до багатьох антологій світової фантастичної літератури. Герої цих творів стикаються з таємничими й незвичайними явищами, які змінюють їх внутрішньо. Автор порушує психологічні, філософські й метафізичні проблеми людського буття і свій жанр пропонує називати психо- або метафантастикою. Містика, якою оповито все, що відбувається на залізничних коліях та в місцях спалахування пожеж, просякнута неабиякою поезією й ліризмом та тримає в напрузі з першої й до останньої сторінки.

Після успіху «Демона руху» настав особливо активний період творчості Стефана Грабинського. З’явилися наступні збірки готичних оповідань: «Безумний прочанин» (1920), «Страхітлива оповідь» (1922), «Книга вогню» (1922) і «Пристрасність» (1930). Оповідання Грабинського — це особливий жанр не тільки для польської літератури, а й узагалі для світової. Моторошні твори впливають на читача передусім своїм настроєм, до якого додається ще й незвичність просторової і часової сценографії. Письменник не обмежується таємничими узбіччями, запущеними будинками, а веде читача в абсолютно необстежені терени.

У творчому доробку Стефана Грабинського є й фантастичні повісті, повні містики та жахів — «Саламандра» (1924), «Тінь Бафомета» (1926), «Монастир і море» (1928), «Острів Ітонго» (1936).  Його перу належать п’єси «Вілла над морем» (1921), «Поминальна субота» (рукопис), «Ларви» (рукопис) та теоретичні праці «Проблема оригінальності у літературній творчості» (1925), «Про творчість у галузі фантастики. Її генезис і джерела» (близько 1928). 

Творчість Грабинського дуже влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич: «Грабинський, будучи представником глибокої провінції, створив особливий вид фантастики — «галичанський», а тому залишався чужим для літераторів з-поза Галичини». У квітні 1931 року Стефан Грабинський отримав літературну премію міста Львова.

 

Грабинський С. Саламандра : оповідання, повість / Стефан Грабинський ; пер. з пол. Ю, Винничука, А. Квитковського, Я. Королюк та ін. ; за заг. ред. Ю. Винничука ; упорядкув. та передм. Ю. Винничука ; худож.-оформлювач М. Мендор. —Харків : Фоліо, 2018. — 314 с.

До цієї книжки вибраного увійшли оповідання зі збірок «Демон руху» (1919), «Шалений подорожній» (1920), «Несамовита оповідь» (1922), «Книга вогню» (1922) та фантастична повість «Саламандра» (1924), події в який розповідаються від імені головного героя. Після багатьох років буденності в книзі його життя відкривається перша таємнича сторінка… Уже місяць він постійно зустрічає в найнесподіваніших місцях високого сивого пана в потертій накидці.

«Зустріч зазвичай відбувається не відразу — спершу він неодмінно «дає про себе знати»: за декілька хвилин до зустрічі обов’язково примариться в кому-небудь з перехожих. І схожість деколи така велика, що я готовий присягнути — знову він. І лише в останню мить, минувши незнайомця, усвідомлюю: ні, цієї людини я ніколи раніше не бачив. А за декілька хвилин зустрічаюся з ним.

Цікаво, чи навмисне він шукає зі мною зустрічей? Сумніваюся. Навпаки, схоже він жодного разу і не зауважив мене; принаймні ніколи не дивиться в мій бік, —його м’які сіро-блакитні очі завжди спрямовані кудись у простір. Дивна людина. Невже всупереч бажанню нас зводить невловима таємнича сила… Я познайомився з ним сьогодні на лекції доктора С. Мого сивого незнайомця звуть Вєруш — Анджей Вєруш. Знайомство відбулося під час дискусії після читань. Тема лекції — реінкарнація і закони карми… Після закінчення дебатів він перший підійшов до мене і назвався. Його голос, тихий і глибокий, м’яка усмішка, що легенько набігає на губи, коли він говорить, викликають симпатію і довіру — хтозна, чи не станемо друзями…».

 

Володимир Винниченко роман «Сонячна машина» ( 1922—1924)

Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951) — яскрава і багатогранна особистість, блискучий політик, автор трьох перших Універсалів Центральної Ради, голова Директорії Української Народної Республіки і безперечно видатний прозаїк, драматург, творча спадщина якого стала внеском у розвиток української літератури ХХ століття. Твори Володимира Винниченка мали велику популярність. Він створів понад сто оповідань, сценаріїв, статей, памфлетів, кілька романів і п’єс, що ставилися на сценах Берліна, Праги, Рима, Парижа…

Роки еміграції в житті Володимира Винниченка відзначені появою семи романів: «Сонячна машина», «Поклади золота», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій» і «Слово за тобою, Сталіне!». Незавершеним залишився історичний роман «Хмельниччина». Проте найбільший успіх випав на долю «Сонячної машини» — першого в історії української літератури фантастичного та утопічного роману, який було написано упродовж 1922—1924 років у Німеччині, де на той час мешкав Володимир Кирилович Винниченко.

 Хоч і з великими труднощами, «Сонячну машину» все ж видали в Україні в 1928 році. Автор плекав сподівання, що це буде «візитова картка» вітчизняної літератури в Європі. Жоден з українських романів ні до публікації «Сонячної машини», ні після неї не викликав такої бурхливої реакції читачів і критиків. За словами Миколи Зерова, про новий твір Володимира Винниченка пишуть, говорять, дискутують, а головне — його читають. Відгуки про роман були почасти діаметрально протилежними: від дифірамбів авторові до осуду всієї його творчості. Друге видання роману «Сонячна машина» побачило світ лише 1989 року.

 

Винниченко В. К. Сонячна машина : роман / Володимир Винниченко ; після мова Павла Федченка. — Київ : Дніпро, 1989. — 619 с. — (Серія «Романи й повісті» №6).

Дія роману відбувається десь через 40—50 років після закінчення Першої світової війни. Завдяки досконалим засобам пересування й зв’язку ареною подій стає не лише вся Німеччина і Європа, а й цілий світ — Східні Держави й Америка. Найкращі й художньо найпереконливіші сторінки роману пов’язані з гостро сатиричним зображенням правлячої верхівки сучасного фінансово- промислового капіталу — гумового фабриканта і президента Об’єднаного Банку Мертенса та його оточення. Володимир Винниченко максимально насичує роман динамічною фабулою, карколомними ситуаціями, поєднуючи при цьому різноманітні змістові та сюжетно-образні прийоми: реалістичне зображення, традиційно казкове, детективне, утопічне.

 

Винниченко В. К. Сонячна машина : роман / Володимир Винниченко. — Київ : Центр навчальної літератури, 2020. — 608 с. — (Серія «Класика української літератури»).

Фінансовий король Німеччини Фрідріх Мертенс тримає в своїх руках всю Європу, підпорядкувавши собі правлячі династії, політичні установи, дрібний капітал. Мертенс претендує на корону Землі, а відповідно його дружиною і королевою Землі має стати принцеса Еліза, остання парость збіднілих родовитих володарів країни. Князь Альбрехт, батько Елізи, не хоче цього нерівного з аристократичної точки зору шлюбу, але опинившись у фінансовій скруті, не може відстояти дочку та гине в авіакатастрофі разом із братом Елізи. Він заповідає красуні-дочці безкомпромісну помсту…  Довкола принцеси Елізи закипає новий вир боротьби, який особливо підсилюється після пропажі з її кімнати фамільної коштовності — коронки Зігфріда. В ній аристократія Німеччини вбачає вагомий для себе символ — відродження правлячої династії. Могутній реальній політичній і економічній силі в романі протиставлено винахід геніального інженера Рудольфа Штора — Сонячну машину, що символізує визволення од усіх економічних, соціальних, політичних форм утиску, та організація під назвою «Інтернаціональний авангард революційної акції» (ІНАРАК), яку дуже цікавить Сонячна Машина…

 

Джерела з історії світової літератури ХХ століття

• Гальчук О. В. Томас Манн // Історія зарубіжної літератури ХХ ст. : навч. посіб / В. І. Кузьменко, О. О. Гарачковська, , М. В. Кузьменко та ін. — Київ : ВЦ «Академія», 2010. — С. 152—160.

• Томас Манн (1875—1955) // Шкляр Л. Є., Шпиталь А. Г. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901—2006. — Київ : Грамота, 2006. — С. 91—94.

• Винничук, Юрій. Блудний син // Грабинський С. Саламандра : оповідання, повість / Стефан Грабинський ; пер. з пол. Ю, Винничука, А. Квитковського, Я. Королюк та ін. ; за заг. ред. Ю. Винничука ; упорядкув. та передм. Ю. Винничука ; худож.-оформлювач М. Мендор. — Харків : Фоліо, 2018. — С. 3—6.

• Історія української літератури : ХХ — поч. ХХІ ст. : навч. посіб. : у 3 т. / [В. І. Кузьменко, О. О. Гарачковська, М. В. Кузьменко та ін.] ; за ред. В. І. Кузьменка. — Київ : Академвидав, 2013. — Т. 1. — 590 с. — (Серія «Альма-матер»).

• Володимир Винниченко (1880—1951) // Історія української літератури : ХХ — поч. ХХІ ст. : навч. посіб. : у 3 т. / [В. І. Кузьменко, О. О. Гарачковська, М. В. Кузьменко та ін.] ; за ред. В. І. Кузьменка. — Київ : Академвидав, 2013. — Т. 1. — С. 160—171.

• Володимир Винниченко (1880—1951) // Історія української літератури ХХ століття : у 2 кн. — Кн. 1 : Перша половина ХХ ст. : підручник / за ред. В. Г. Дончика. — Київ : Либідь, 1998. — С. 252—262.

• Зеров М. «Сонячна машина» як літературний твір // Зеров М. К. Твори : в 2 т. — Київ : Дніпро, 1990. — Т. 2 : Історико-літературні та літературознавчі праці / упоряд. Г. П. Кочура, Д. В. Павличка. — С. 435—456.

• Федченко П. Соціальна фантастика Володимира Винниченка // Винниченко В. К. Сонячна машина : роман. — Київ : Дніпро, 1989. — С. 611—615.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

 

 

Костянтин Дмитрович Ушинський — корифей світової педагогіки ХІХ століття: 200 років від дня народження

 

«Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна попередньо пізнати її також в усіх відношеннях» Костянтин Ушинський

 

Костянтин ДмитровичУшинський увійшов в історію педагогічної науки як основоположник наукової педагогіки й народної школи. Костянтин Дмитрович першим запропонував поставити процес навчання і виховання на наукове підґрунтя, поєднавши педагогіку з психологією й іншими науками про людину. Ушинський високо підніс суспільне значення професії вчителя, сформулював вимоги до його особистих і ділових якостей, обґрунтував зміст педагогічної освіти. Його науковий доробок охоплює всі найважливіші питання педагогіки, зокрема форми та методів навчання і виховання, теорію і практику розвивального навчання, проблеми морального, трудового і родинного виховання, освіти жінок. Праці Костянтина Ушинського, насамперед фундаментальна монографія «Людина як предмет виховання», підручники для початкового навчання «Рідне слово» та «Дитячий світ», літературні твори для дітей, педагогічно-громадська діяльність привернули увагу педагогів усього світу.

Видатний вчений-педагог Костянтин Дмитрович Ушинський народився 19 лютого (2 березня) 1823/1824 року у родини  дрібномаєткового дворянина. Дмитро Григорович Ушинський багато років перебував на військовій службі, а після звільнення працював службовцем в різних установах Тули, Вологди, Полтави, Петербурга, Новгород-Сіверського. Мати Костянтина, Любов Степанівна Гусак-Капніст, походила з родини відомого українського письменника і політичного діяча XVIII століття Василя Васильовича Капніста, якій народився і жив у селі Обухівка Миргородського повіту Полтавської губернії.

Перші роки життя Костянтина Ушинського минули на Полтавщині, і цей край залишив помітний слід у його душі. Згодом родина Ушинських переїздить до міста Новгорода-Сіверського Чернігівської губернії, де народилися ще два сини. Садиба була розташована за містом на мальовничому березі річки Десна. Пізніше Костянтин Дмитрович згадував: «Боже мій! Скільки перемріялось на цьому прекрасному березі Десни, на цих кручах, навислих над рікою. Як оживлялось і наповнювалося враженнями життя моє, коли наближалася весна! Я стежив за кожним її кроком, за кожною найменшою зміною в боротьбі зими і літа…». 

Вчився Костянтин Ушинський у Новгород-Сіверській гімназії, яка була за чотири кілометри від садиби батька. Хлопчик пішки добирався від дому до гімназії. Хоча у випускному свідоцтві по її закінченню Ушинський мав оцінки «відмінно» і «посередньо», «добре» і «достатньо», за роки навчання в гімназії він набув розвинуту самостійними заняттями здатність до розумової праці, прагнення до знань. У 1840 році він вступив до Московського університету на юридичний факультет, де виявив себе талановитим студентом. Вражала його дивовижна пам'ять. Він легко запам'ятовував цифри, дати, формули. Цікавився багатьма науками, і не лише тими, які вивчалися на юридичному факультеті. У 1844 році, блискуче закінчивши університет, Костянтин Ушинський був залишений там на два роки для підготовки до професорської діяльності. 

У 1846 році Костянтина Ушинського призначили виконуючим обов'язки професора камеральних наук у Демидівському юридичному ліцеї в Ярославлі. Кафедра, на якій розпочалася педагогічна діяльність Ушинського, носила довгу назву «Енциклопедія законознавства, державних законів і установ, законів казенного управління і науки фінансів». Перша двогодинна вступна лекція з енциклопедії законознавства була прочитана Ушинським 10 вересня 1846 року. В ній він доводив, що людина повинна всебічно розвиватися, удосконалюватися, творчо підходити до будь-якого виду діяльності.

У Демидівському ліцеї Костянтин Дмитрович Ушинський набув високого авторитету у студентів і колег. Вони захоплювалися його ерудицією, вважали обдарованим професором. Проголошуючи актову промову на урочистих зборах з приводу випуску студентів, які закінчили ліцей, він говорив про методологічні проблеми, критикував систему викладання наук у вищих навчальних закладах, висловив свою думку щодо організації в країні економічної освіти, підготовки державних службовців. Повний текст актової промови (а виголошувалися на зборах лише основні ідеї) був згодом надрукований і зайняв 128 сторінок. Це перший науковий твір Костянтина Дмитровича. Він розраховував, що це буде магістерською дисертацією. Але цього не трапилося. Наукова праця стала друкованим доказом свободи думки педагога і одним із мотивів для усунення з ліцею. Усна промова і надрукована наукова праця були гімном розуму і освіті, а не самодержавству. У 1849 році у зв'язку із «заворушеннями серед студентів» Костянтина Ушинського було звільнено з числа професорів.

У лютому 1850 року з великими труднощами йому вдалося влаштуватися помічником столоначальника до канцелярії департаменту духовних справ іноземних віросповідань у Міністерстві внутрішніх справ. У департаменті Костянтин Дмитрович писав історичні довідки з різних питань, виконував різноманітні доручення, не маючи ні морального, ні матеріального задоволення від роботи. Але у нього залишалося досить часу для наукових занять, для самоосвіти. Працюючи у департаменті, Костянтин Ушинський співробітничав з багатьма петербурзькими журналами. Писав статті, робив переклади художньої і наукової літератури (не перевантажений службовими обов'язками, він добре вивчив англійську мову), друкував рецензії.

Влітку 1851 року відбулася важлива подія, що мала важливе значення в особистому житті Костянтина Дмитровича, — він, перебуваючи в службовому відрядження у Чернігівської губернії, зустрівся з подругою дитинства Надією Дорошенко, яка невдовзі стала його дружиною і розділила з ним радощі і горе майже двох десятиліть, до кінця його днів. Надія Семенівна походила зі славного українського роду Дорошенків і була донькою збіднілого дворянина із хутора Богданки в Глухівському повіті. Мали вони трьох синів і трьох дочок.

 

Родинний портрет Ушинських

Потрапивши під скорочення штатів у 1854 році, Костянтин Ушинський влаштувався на посаду вчителя, а потім інспектора Гатчинського сирітського інституту, де значно поліпшив навчально-виховну роботу. Віддаючи багато часу викладацькій та інспекторській роботі, Костянтин Дмитрович продовжував активне співробітництво в журналах. Написав одну із кращих своїх праць «Про користь педагогічної літератури» (1857), яка мала великий успіх у читачів. Пізніше з'являються його статті: «Три елементи школи» (1857), «Про народність у громадському вихованні» (1857). Тут же, в Гатчині, він працює і над книгою для дітей шкільного віку «Дитячий світ» і над книгою «Рідне слово», виношує задум наукової праці «Педагогічна антропологія». Надзвичайні успіхи Костянтина Дмитровича у викладацькій, інспекторській діяльності та в галузі публікацій принесли йому широку популярність.

16 травня 1859 року Костянтина Ушинського було призначено на посаду інспектора класів Смольного інституту шляхетних дівчат. На одному з двох його відділень виховувалися діти дворян, станової знаті. На іншому — дівчатка міщанського стану. Виховували дівчат віком до вісімнадцяти-двадцяти років. Основна увага надавалася іноземним мовам, танцям, музиці, малюванню, рукоділлю. Атмосфера нагадувала монастир. Інститут у громадськості не викликав ніякого інтересу, а за кордоном навіть критикувався за застій і неосвіченість, що панували в ньому. Призначення Ушинського було викликане необхідністю реформувати навчально-виховну систему старого імператорського навчального закладу (заснований у 1764 році) на нових педагогічних принципах. Костянтину Ушинському вдалося провести ряд педагогічних перетворень: було запроваджено новий навчальний план, перероблено навчальні програми, включено нові навчальні предмети (природознавство і фізика). Одночасно Ушинський продовжував вести активну літературну й громадську діяльність. Редагував «Журнал Министерства народного просвещения», опублікувавши в ньому свої прекрасні статті «Праця в її психічному й виховному значенні», «Недільні школи», «Питання про народні школи», «Рідне слово», «Проєкт учительської семінарії». Він випустив вісімнадцять щомісячних номерів.

Але складні обставини роботи в Смольному інституті, наклепницькі доноси змусили Костянтина Дмитровича Ушинського подати заяву про звільнення. Це були страшні для нього дні, він посивів, захворів і більше вже не міг поправитися. Уряд направляє його у тривале відрядження за кордон для вивчення жіночої освіти. Фактично це було вигнання, але Костянтин Дмитрович використав час з квітня 1862 по весну 1867 року для плідної наукової роботи. Він відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Бельгію, Італію, глибоко вивчив роботу жіночих навчальних закладів у Західній Європі. Підсумком відрядження було і створення навчальної книги для початкової освіти «Рідне слово», і написання великої кількості психолого-педагогічних робіт, у тому числі «Листи про педагогічну поїздку по Швейцарії» та тритомної «Педагогічної антропології». Урядові діячі не оцінили по-справжньому ні рекомендацій, ні книг, ні роботу за кордоном Костянтина Ушинського в цілому. Книга «Рідне слово» у 1866 році була вилучена із рекомендованих міністерством підручників для шкіл, а в 1867 році така ж доля спіткала «Дитячий світ». Проте час належно оцінив ці книги: «Рідне слово», з'явившись у 1864 році, витримало 146 видань за 50 років. Жодна навчальна книга світу не мала такої кількості видань.

Працюючи в Петербурзі й Гатчини та перебуваючи за кордоном Костянтин Дмитрович приїжджав в Україну до своєї родини на хуторі Богданка, де мешкали його дружина з п’ятьма дітьми — синами Павлом, Володимиром, Костянтином та доньками Вірою і Надією. Дружина Ушинського Надія Семенівна багато зробила для того, щоб відкрити початкову школу на хуторі Богданка, допомагала селянським дітям дістати вищу освіту, ще до реформи 1861 року Ушинські звільнили від кріпацтва селян і віддали їм значну частину своєї землі.

У 1867 році Костянтин Ушинський повернувся з-за кордону. Однак в останні роки його життя для нього склалися дуже несприятливі умови. Внаслідок перевтоми від напруженої роботи над підготовкою до видання великого психолого-педагогічного й філософського тритомного твору «Людина як предмет виховання» стан його здоров’я різко погіршився. За порадою лікарів в травні 1868 року він поїхав до Криму на лікування, але доїхав лише до Києва і був змушений повернутися на хутір Богданку, де провів літо. Зиму ж 1869 року він перебував в Петербурзі. У лютому 1870 року вчений вибрався на лікування до Італії, але добрався лише до Відня, там захворів і повернувся до Криму. У вересні цього ж року прибув на хутір Богданка, але там  його зустріла страшна звістка: трагічно загинув його улюбленець син Павло. Після такого нещастя здоров'я Костянтина Дмитровича остаточно підірвалося. Він уже не в змозі був їхати до Петербурга. Дістався з родиною до Києва і вирішив тут залишитися на постійне проживання. Купив будинок у Києві, перевів дочок із Смольного інституту у Київську гімназію.

У жовтні 1870 року Костянтин Ушинський з двома молодшими синами виїхав на лікування до Криму, але в дорозі застудився, захворів на запалення легенів і зупинився в Одесі в готелі «Північний» у провулку Біржовий, 12 (нині провулок Чайковського). Стан здоров’я Костянтина Дмитровича значно погіршився. Через кілька днів до нього приїхали дружина Надія Семенівна і доньки Костянтина Дмитровича Віра та Надія. Життя Костянтина Дмитровича Ушинського обірвалося о другій годині ночі 21/22 (за іншими даними,23/ 24) грудня 1870 року (2/3 або 4/ 5 січня 1871). У цей час вчений працював над рукописом «Педагогічної антропології».

 

Одеса. Меморіальна дошка на будинку № 12 у провулку Чайковського, де жив Костянтин Ушинський

 

Смерть великого педагога схвилювала освітянську громадськість Одеси. Народні вчителі, учні народних шкіл, викладачі всіх середніх і вищих навчальних закладів, громадські діячі проводжали його труну на залізничну станцію, звідки її відправляли на похорон до Києва. Поховали Костянтина Ушинського, згідно заповіту, в Києві, на березі Дніпра, на території Видубицького монастиря. На пам'ятнику написано: «Костянтин Дмитрович Ушинський — автор «Дитячого світу», «Рідного слова» і «Педагогічної антропології».

У 1945 році Постановою Уряду України за видатні заслуги в підготовці педагогічних кадрів Одеський педагогічний інститут був удостоєний імені видатного вченого-педагога Костянтина Дмитровича Ушинського. Нині — Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського  — заклад вищої освіти на півдні України, один з провідних у формуванні системи освіти регіону, розвитку наукових досліджень у галузі педагогіки, психології, історії, філософії та фундаментальних наук.

 

Одеса. Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського 

Родина Костянтина Дмитровича Ушинського виконувала його заповіт про пожертви на розвиток освіти і культури рідного краю. Старша донька Віра відкрила на кошти батька і свої дві початкові школи в Києві. Надія у 1895 році на кошти своєї матері і свої побудувала в селі Богданці початкову школу для селянських дітей. Навчалися діти в школах за книгами Костянтина Ушинського «Рідне слово» і «Дитячий світ».

 

Література про життя та наукову діяльність Костянтина Ушинського

Дровозюк Л. М. Костянтин Дмитрович Ушинський : біля основ наукової педагогіки й народної школи. — Київ : Видавничий дім «Простір», 2007. — 64 с. : іл. — (Стозір’я. Б-ка української родини : Педагоги. Психологи. Медики).

У нарисі розповідається про життя й науково-педагогічну діяльність видатного педагога другої половини ХІХ століття Костянтина Дмитровича Ушинського.

***

• Видатний український педагог К. Д. Ушинський // Любар О. О. Історія української школи і педагогіки : навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко ; за ред. О. О. Любара. — Київ : Т-во «Знання», КОО, 2003. — С. 202—217.

• Дем'яненко Н. М. Ушинський Костянтин Дмитрович (1824—1870)  // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 257—258.

• Костянтин Дмитрович Ушинський (1823/1824—1870) // Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги : підручник / А. М. Бойко, В. Д. Бардінова та ін. ; під заг. ред. А. М. Бойко. — Київ : ВД «Професіонал», 2004. — С. 149—176.

• Педагогічна система Костянтина Ушинського // Лемківський М. В. Історія педагогіки : підручник. —2-ге вид, доповнене. —Київ : Центр навчальної літератури, 2006. — С. 214—225.

• Сухомлинська О. В. Ушинський Костянтин Дмитрович (1823/1824—1870)  // Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник для студентів ВНЗ : у 2 кн. Кн. 2. ХХ століття / за ред. О. В. Сухомлинської. — Київ : Либідь, 2005. — С. 284—292.

• Шендеровський В. А. Костянтин Ушинський — «Ні, я українець!» // Шендеровський В. А. Нехай не гасне світ науки / за ред. Е. Бабчук. — Київ :  Смолоскип, 2004. —  С. 349—357.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

5 романів про зворушливе кохання, щиру дружбу та листи, які змінили життя

 

«У цьому величезному Всесвіті, попри все, нас не так вже й багато. Ми такі безмежно цінні, цінний кожен з нас…» Ґюдрун Скреттінґ, норвезька письменниця

 

Світові бестселери, які полонили серця мільйонів читачів: Сесілія Ахерн «P. S. Я кохаю тебе», Ніна Джордж «Маленька паризька книгарня», Ґюдрун Скреттінґ «Три чоловіки для Вільми», Сол Беллоу «Герцог», Кейтлін Аліфіренка, Мартін Ганда, Ліз Велч «Я завжди писатиму у відповідь».

 

Сесілія Ахерн «P. S. Я кохаю тебе»

Сесілія Ахерн (1981) народилася і виросла в Дубліні. Її твори виходять у майже 50 країнах світу. Володарка літературних премій:  2004 — Британська книжкова премія за роман «P.S. Я кохаю тебе», 2005 — премія «Айріш Пост» та премія Корайн за роман «Де закінчується райдуга», 2006 — «Fun Fearless Fiction Award» від журналу «Космополітен» за роман «Подивися на мене».

Роман «P.S. Я кохаю тебе» приніс своїй авторці світову славу, був переведений майже на півсотні мов і успішно екранізований компанією Warner Bros. У 2019 році улюблена історія невмирущого кохання знайшла нове дихання: Сесілія Ахерн написала довгоочікуване продовження — «Postscript».

 

Ахерн, Сесілія. P.S. Я кохаю тебе / Сесілія Ахерн ; пер. з англ. Ірина Гоял. — Київ : РІДНА МОВА, 2020. — 432 с. — (Серія «Авторська серія»).

Бестселер Сесілії Ахерн — сучасна історія про те, як любов виявляється сильніше смерті. Втративши коханого чоловіка, тридцятирічна Голлі Кеннеді впадає у відчай, перестає виходити з дому, спілкуватися з людьми. І раптом отримує поштою пакет… «Тремтячими пальцями вона обережно розпечатала пакунок, перевернула його до догори дном і витрусила вміст. Звідти випало десять крихітних конвертів. Такі зазвичай кріплять на букети. На кожному зазначено назву місяця. На мить серце Голлі завмерло — на аркуші паперу під купою конвертів вона побачила знайомий почерк. Почерк Джеррі. Голлі перехопило подих, в очах забриніли сльози, а серце хотіло вискочити з грудей. Вона читала лист з кожним рядком все чіткіше усвідомлюючи: людина, яка писала його, більше ніколи цього не зробить. Голлі провела пальцями по написаних Джеррі рядках, знаючи, що саме він торкався аркуша останнім.

«Люба Голлі! Не знаю, де ти і коли саме читаєш цей лист. Але сподіваюсь, що ти здорова й усе в тебе гаразд. Недавно ти прошепотіла, що не зможеш жити без мене. Зможеш Голлі. Ти — сильна й смілива, тож зможеш це витримати. Разом ми прожили безліч прекрасних моментів, і завдяки тобі моє життя… було Життям. Мені нема про що шкодувати. А я — тільки сторінка твоєї книги життя. Їх буде ще багато. Не забувай наші чудові миті, але, будь ласка, не бійся творити нові.

Я пишаюсь тим, що ти була моєю дружиною. Це честь для мене. Дякую тобі за все. Знай, я завжди поруч, коли тобі потрібен. Кохаю навіки. Твій чоловік і найкращий друг Джеррі.

P.S. Я обіцяв тобі список. Тримай! Розпечатуй конверти, коли вказано, і виконуй написане. І пам’ятай, я за тобою спостерігаю, тож знатиму все». Першого числа кожного місяця Голлі розпечатує наступний конверт і, дотримуючись настав коханого Джеррі, робить ще один крок, який повертає її до життя.

 

Ніна Джордж «Маленька паризька книгарня»

Ніна Джордж — німецька письменниця, авторка міжнародного бестселера «Маленька паризька книгарня», перекладеного на 28 мов і опублікованого півмільйонним накладом. З-під пера цієї письменниці вийшли 26  романів, детективів і науково-популярних видань, а також у її творчому доробку понад сотні оповідань та і кількасот  колонок у періодичних виданнях. Ніна Джордж працювала поліцейським репортером,  обіймала посаду головного редактора у кількох видавництвах, працювала на телеканале TV Movie та Federwelt. Ніна Джордж творить під трьома псевдонімами. Пише науково-популярні тексти під ім’ям Анн Вест. Під прізвищем Крамер, яке вона взяла після одруження, 2008 року вийшов друком її трилер. У співавторстві з чоловіком Джо Крамером опублікувала кілька детективів під спільним псевдонімом Жан Баньйоль.

 

Джордж, Ніна. Маленька паризька книгарня / Ніна Джордж ; пер. з англ. Ольги Захарченко. — Київ : Наш формат, 2016. — 312 с.

«Маленька паризька книгарня» —  книга про те, як стати вільним. Вільним від душевних терзань, марних сподівань і туги за нездійсненим майбутнім. Разом з головним героєм Жаном Одинаком кожен зможе зануритися у найболючіші спогади, переживатиме печаль від утрати коханої людини, подорожуватиме і зустрічатиметься із надзвичайними людьми.

Це історія про дружбу і кохання. Про час страждань і пошук себе. Жан Одинак —  власник книжкової баржі «Літературна аптека» — точно знає, як вилікувати почуття, що не вважаються захворюваннями й не діагностуються лікарями. Адже він — читач душ, тож кожному покупцеві добирає книги, які якнайкраще впораються із завданням вилікувати людський смуток, тугу чи зневіру. Єдиний, кого Жан не може зцілити, — це він сам.

Душевні терзання від спогадів про Манон, котра покинула месьє Одинака двадцять один рік тому, розбили йому серце і досі тривожать душевні рани. Усе, що вона залишила, —  лист, який Жан ніяк не наважується прочитати. «Він ніколи не зізнавався у своїх почуттях. Щоб не бентежити її. Щоб не відчувати, як її пальці торкаються його уст, і вона шепоче: «Ш-ш-ш». Тоді ввижалося, що він міг бути камінцем у мозаїці її життя. Чудовим, яскравим, але лише камінцем, а не всією картиною. І він готовий був на це заради неї.

Манон. Повна життя, не витончена, не ідеальна дівчина з Провансу, що говорила словами, які, здавалося, він міг ухопити руками. Вона ніколи нічого не планувала, цілковито віддавалася саме теперішньому моменту буття. Починаючи обідати, вона не говорила про десерт, засинаючи — про наступний ранок, прощаючись  про нову зустріч. Вона завжди жила зараз.

Та серпнева ніч, 7216 ночей тому, була останньою, коли йому добре спалось. А як прокинувся Манон уже не було. Він і не помітив, коли це почалося. Знову й знову згадував їхні зустрічі, передивлявся в пам’яті жести, погляди, слова Манон та не міг вловити жодного знаку про те, що вона збирається піти. І не повернеться. Натомість, за кіль ка тижнів, її лист. Цей лист. Він залишив його на столі й дві ночі не читав. Дивився на нього, коли ів, пив, курив. І коли плакав. Сльози одна за одною котилися по його щоках, падали на стіл і конверт. Він так і не відкрив того листа…». Усе змінюється одного літнього дня після зустрічі з Катрін, глибоку печаль якої месьє Одинак сподівається вилікувати. Саме цей момент став переломним у житті Жана.

 

Ґюдрун Скреттінґ «Три чоловіки для Вільми»

Ґюдрун Скреттінґ (1971) — норвезька письменниця, професійна піаністка, виконавиця класичної музики. Навчалася в Норвезькому Інституті дитячої книги, згодом присвятила себе письменницькій діяльності. 2016 року випустила підлітковий роман «Антон та інші нещастя», що був нагороджений премію Міністерства культури. Наступного року вийшло продовження — «Антон та інші зі зграї», що стало найкращою дитячою книжкою 2017 року в Норвегії. 2018 року вийшла третя книжка «Антон Великий». Авторка роману «Три чоловіки для Вільми».

 

Скреттінґ, Ґюдрун. Три чоловіки для Вільми : роман / Ґюдрун Скреттінґ ; пер. з норв. Наталі Іщук. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2022. — 480 с.

Вільмі Ваєрьод, самотній вчительці гри на фортепіано, тридцять п’ять. Вона намагається уникати небезпек та ризиків, їсти лише корисну їжу, кожен її день схожий на попередній. Та одного дня, після несподіваного візиту священника і судмедексперта, які приносять сумну звістку про смерть її батька та купку листів від нього…  «Пообіцяй мені у цю мить, поки ти на землі, що бігатиме по траві, співатимеш, кохатимеш, слухатимеш прекрасну музику. Що ти не будеш боятися. Ні відчини двері, запали світло, збережи кохання, якщо знайдеш його. Так, найдорожча Вільма, зроби світ бодай на краплю кращим. Лише на міліметр. У свій унікальний спосіб…»

Життя Вільми перевертається з ніг на голову. Жінка вражена: про батька вона нічого не знала, їй ніхто про нього не розповідав. Проте вона вирішує, що його листи стануть для неї своєрідним різдвяним календарем, і починає їх читати. Які таємниці приховує історія її родини, ким був таємничий Фредрік М. Сандвікс – чоловік із накладними вусами, трохи схожий на різдвяного гнома, які неочікувані деталі дізнається Вільма про своє народження, велике кохання батька і матусі  – про це і багато іншого ви дізнаєтесь, прочитавши цю емоційну й теплу історію з нотками чорного гумору, глибоку й щемку, таку, яка назавжди залишається в серці.

 

Сол Беллоу «Герцог»

Сол Беллоу (1915— 2005) — американський письменник видатний романіст ХХ століття, лауреат Пулітцерівської премії 1975 року за роман «Дар Гумбольдта», а також Нобелівської премії з літератури 1976 року «за гуманізм і тонкій аналіз сучасної культури, поєднаних у його творчості, котрі… дають людині свободу, а тим самим і відповідальність, бажання діяти та віру в майбутнє». Письменницька кар'єра Сола Беллоу розпочалася з публікації в журналі «Partisan Review» оповідання «Два ранкових монологи» (1941). Автор прозових творів: «Людина між небом і землею» (1944), «Гендерсон, повелитель дощу» (1959, «Планета містера Семмлера» (1970), «Дар Гумбольдта» (1975), «Грудень декана» (1982), «Більше вмирає від розбитого серця» (1987) та інші. Роман «Герцоґ» вийшов друком у 1964 році, був відзначений Національною книжковою премією США, перекладений багатьма мовами світу.

 

Беллоу С. Герцог : роман / Сол Беллоу ; пер з англ. В. Б. Чайковського ; худож.-оформлювач Л. П. Вировець. — Харків : Фоліо, 2016. — 411 с. — (Карта світу).

Роман «Герцог» був відзначений як найкраща книга 1964 року. Сол Беллоу отримав також французьку міжнародну літературну премію. Після виходу роману у світ Сол Беллоу одержав три тисячі листів від людей, які писали, що твір — про них. Автор чітко передав соціальну і духовну атмосферу країни, психологічно глибоко відтворив образи своїх героїв. Це історія професора університету Мойсея Герцоґа, який після того, як від нього пішла дружина, забравши доньку, починає шукати сенс буття... Він пише листи, проте не надсилає їх. Його адресати — стародавні і середньовічні філософи, письменники (і вже померлі, і живі), політики (зокрема президент США), давні друзі й вороги, випадкові знайомі... Оригінальний спосіб віднайти себе, розмовляючи з людьми, які не можуть відповісти на твої запитання…

 

Кейтлін Аліфіренка, Мартін Ганда, Ліз Велч «Я завжди писатиму у відповідь»

Ліз Велч розповіла реальну історію про Мартіна Ганді та Кейтлін Аліфіренка. А все почалося у вересні 1997 року з листа, що змінило їхнє життя назавжди. «Я дістала аркуш в лінійку й умостилася на нижній частині свого двоповерхового ліжка, де зазвичай робила домашку. «Привіт! Мене звати Кейтлін, — почала я. — Мені дванадцять років. Я живу в Гатфілді в штаті Пенсильванія. Вчуся в сьомому класі. Мій брат Річі вчиться в одинадцятому класі.» Я зупинилася. Шо ще я могла написати цій людині за півсвіту від мене?..  За тиждень до Гелловіну я побачила серед каталогів, рахунків і флаєрів конверт. Він був світлого синьо-сірого кольору, маленькій і квадратний, обклеєний кольоровими марками, що зайняли третину його поверхні. Я розірвала його просто на вулиці» «Халло, Кейтлін! Дякую за листа! Я дуже радий, що у мене є подруга з Америки. Мене звати Мартин…».

 

Аліфіренка К., Ганда М., Велч Л. Я завжди писатиму у відповідь : як один лист змінив двоє життів / Кейтлін Аліфіренка та Мартін Ганда, а також Ліз Велч ; пер. з англ. Олександри Гординчук. — 2-ге вид. — Київ  : Книголав, 2019. — 368 с. — (Серія «Полиця бестселер»).

Це історія дружби американської дівчинки та африканського хлопчика. Їх познайомить випадок, що змінить долі підлітків. Книжка стала бестселером «The New York Times». Усе почалося з домашнього завдання. Вчителька попросила Кейтлін та її однокласникам знайти друзів за листуванням з інших країн. Більшість обрали Європу, а Кейтлін написала до екзотичної африканської країні, про яку дівчина геть нічого не знала. Її лист одержав Мартін із Зімбабве. Підлітки шість років листувалися через океан. Підтримуючи одне одного в біді та в радості, вони стали найкращими друзями. У книжці Кейтлін і Мартін діляться спогадами про спільне дорослішання й про те, як цей досвід змінив їхні життя. «Я завжди писатиму у відповідь» надихає шанувати розмаїття та творити добро. Це історія про великий світ і несподівано справжні стосунки.

 

Підготували К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом, та О.А. Конопко, бібліотекар відділу персонального абонементу