Гетьман Іван Мазепа та неповторна доба на зламі XVII — XVIII століть

 

Іван Степанович Мазепа — одна з найвидатніших та найсуперечливіших постатей української історії, військовий, політичний і державний діяч. Період правління Івана Мазепи припадає на кінець XVII — початок ХVІІІ століття. Це був надзвичайно складний час в історії української державності. Іван Степанович, маючи природний глибокий розум, добру освіту, талант блискучого політика і дипломата, понад двадцять років утримував гетьманську булаву та, безперечно, доклав багато зусиль для об’єднання українських земель в одній державі, створення регулярного війська, стабілізації суспільного життя після часів Руїни, дбав про піднесення освіти, науки і мистецтва.

Майбутній гетьман походив з родини українського шляхтича Стефана-Адама Мазепи-Колединського. Освіту здобув спочатку в Києво-Могилянській колегії, а згодом удосконалював свої знання в Краківській академії, при дворі короля Яна Казиміра ІІ. Навчався Іван Мазепа артилерійській справі у місті Девентер (Голландія), потім — у Варшавському єзуїтському колегіумі.  У 1666—1668 роках здобував науку у Франції, Італії, Німеччині. Окрім української, польської, латинської, добре знав французьку, італійську, німецьку та татарську, майстерно володів словом і пером.

Його стрімке службове сходження розпочалося в роки правління гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича. Іван Мазепа отримав посаду генерального осавула, виконував дипломатичні доручення. В 1687 році на козацькій ради Мазепа був обраний гетьманом Війська Запорозького і головою козацької держави на Лівобережній Україні. Після Богдана Хмельницького Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Він так формулював свої принципи, запозичені з авторитетного для нього твору «Володар» італійського мислителя Ніколо Макіавеллі: «Все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу…».

З початку гетьманування Іван Мазепа займався питанням поліпшення боєздатності козацького війська шляхом зміни його структури. Наприкінці  XVII — початку ХVІІІ століття найбільш мобільною частиною українських військових сил, з високим рівнем підготовки, якістю озброєння та спорядження стали наймані частини —охотницькі полки. Вони активно використовувалися як для підтримки внутрішньополітичного курсу, так і в зовнішніх конфліктах. Їх кількість зросла з 7 до 10 полків.

Реформи та заходи, які проводив гетьман у галузі судочинства й податків, свідчать про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Опорою центральної влади були козацька старшина, економічною основою існування, якої були успадковані, надані гетьманом і полковниками, куплені, зайняті на незаселених землях маєтності. Іван Мазепа докладав зусилля для збереження за містами магдебурзького права. Гетьманськими універсалами регулювалися взаємини між міщанами та козаками.

Розквіт України гетьман пов’язував з розвитком освіти, культури. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і селах Іван Мазепа закладав школи, бурси, шпиталі і друкарні. Він був меценатом мистецтва й науки, опікувався Києво-Могилянською академією, яка, завдяки його зусиллям, отримала академічний статус у 1701 році і стала першим вищим навчальним закладом у Східний Європі. Студентам академії гетьман надавав щороку 1000 золотих на стипендії, утримання бурс, бібліотеки, поповнення її книгами. Іван Мазепа часто відвідував лекції й диспути, спілкувався з викладачами й студентами латиною, дарував книги, а церквам Академії —ікони та інше дорогоцінне начиння. Втіленням пам’яті про славного гетьмана України  в сучасній Києво-Могилянський академії є збудований ним на власні 200 000 золотих у 1703—1704 роках новий навчальний корпус, відомий як Мазепин.

Іван Мазепа також прославився будівництвом церковних споруд, яке увійшло в українську культуру як широковідоме мазепинське бароко. Собори, церкви і дзвіниці стали будувати з каменю, відроджувалися до життя монастирі. За часів Івана Мазепи розвивалася торгівля і промисли, що сприяло розвитку міст. Гетьман особисто опікувався ливарництвом та паперовою промисловістю. Дослідники вважають, що саме Мазепа запровадив обмеження вирубки лісів, яка відбувалася внаслідок бурхливого розвитку промислів. Гетьман вживав заходи стосовно забезпечення прав українських купців.

Батурин — місто у Ніжинському районі Чернігівської області, був офіційною резиденцією гетьманів Лівобережної України. Особливого розквіту місто зазнало за часів правління гетьмана Івана Мазепи у 1687—1708 роках, коли Батурин перетворюється на центр політичного життя Гетьманщини. В цей час тут перебувала вища державна адміністрація — Генеральна військова канцелярія, Генеральний суд Лівобережної України. У місті ясніли золотом церкви, височів гетьманський палац, який іноземні посли називали «маленьким Лувром», оскільки в ньому була велика й коштовна збірка мистецьких творів, чудова бібліотека з книжками найвидатніших письменників, істориків та філософів світу.

Особливо помітною була доброчинна діяльність гетьмана в Києві. Практично всі головні фінансові потоки Гетьманщини спрямовувалися для розбудови міста. Гетьман дбав про відродження колишньої столиці, яка мала об’єднати Лівобережжя та Правобережжя, стати не тільки справжньою православною святинею, а й головним українським містом. Було зведено Микільський військовий собор на Печерську, Богоявленський собор Братського монастиря на Подолі, споруджено стіну з вежами навколо Києво-Печерської лаври, церкву Всіх Святих над Економічною брамою. Іван Мазепа оновив Софійський собор і збудував Софійську дзвіницю. Завдяки стрімкому будівництву, був створений сучасний образ старої частини Києва.

Але 1700 рік став переломним в історії України за часів гетьманства Івана Мазепи, коли почалася Велика Північна війна коаліцій Швеції та Московії за панування у Північній, Центральній та Східній Європі. Уклавши союз зі шведським королем Карлом ХІІ, гетьман Іван Мазепа зробив відчайдушну спробу відновити автономію України. Неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор поставів на карту все, але програв найголовнішу й найризикованішу гру свого життя…

 

Історичні праці

Постаті видатного гетьмана Івана Мазепи присвячені історичні дослідження відомих зарубіжних та українських істориків: Ілько Борщак, Рене Мартель «Іван Мазепа : життя й пориви великого гетьмана», Альфред Єнсен «Мазепа : історичні картини», Богдан Кентржинський «Мазепа», Борис Крупницький «Гетьман Мазепа та його доба», Орест Субтельний «Мазепинці», Олександер Оглоблин «Гетьман Іван Мазепа та його доба», «Батуринський архів та інші документи з історії українського гетьманства 1609—1709 рр.», Сергій Павленко «Іван Мазепа», «Україна доби Івана Мазепи. 1708—1709 роки в документальних джерелах» та багато інших наукових праць. 

Батуринський архів та інші документи з історії українського гетьманства 1609—1709 рр. / упоряд. Т. Г. Таїрова-Яковлева. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”»,  2021. — 344 с.

До видання увійшли документи, що стосуються історії Українського гетьманства 1690–1709 років, зокрема корпус так званого Батуринського архіву, вивезеного Олександром Меншиковим з гетьманської резиденції під час її знищення в 1708 році. Документи являють собою вхідну канцелярію гетьмана Івана Мазепи — єдиний гетьманський архів кінця XVII — початку XVIII століття, що дійшов до наших днів. Крім того представлені оригінали й копії універсалів Івана Мазепи, які не відомі широкому загалу. Видання стане у пригоді українським поціновувачам та дослідникам історії, студентам та викладачам. 

Борщак І. Іван Мазепа : життя й пориви великого гетьмана / Ілько Борщак, Рене Мартель ; автор. пер. с фр. М. Рудницького. — Київ : Вид-во СП «Свенас», 1991. —  136 с.

Ця книга - життєпис і політичний портрет гетьмана Івана Мазепи, однієї з найдраматичніших і найзагадковіших постатей в історії України, видатного полководця, громадського діяча.

 

Єнсен А. Мазепа : історичні картини / Альфред Єнсен ; пер. зі швед. Н. Іваничук ; наук. ред., передм. та прим. Б. Якимовича. —  Київ : Український письменник, 1992. —  205 с.

Книжка «Мазепа. Історичні картини» — це переклад історичної монографії  шведського історика Альфреда Єнсена, створеної в 1912 році. Постать Івана Мазепи і досі є надзвичайно суперечливою, по-різному переосмислюється й викликає різноманітні дискусії не лише в українській, але і в європейській спільнотах. Окрім цього, особистість та вчинки гетьмана постійно міфологізуються та романтизуються, овіюються численними теоріями, припущеннями і вигадками такою мірою, що навіть досвідченим науковцям важко відділити істину від вимислу. Дослідження Альфреда Єнсена не позбавлене суб’єктивних оцінок та висновків, проте в той же час становить неабияку вартість для українців, оскільки, по-перше, дозволяє поглянути на себе і свою історію очима видатного європейця, а по-друге, містить багато фактичного матеріалу, спогадів та листування, які можуть засвідчити невідомі моменти з життя Івана Мазепи та відкрити широкому загалу його об’єктивний портрет. 

Журавльов Д. В. Мазепа : людина, політик, легенда / Денис Журавльов худож.-оформлювач М. С. Мендор. —  Харків : Фоліо, 2020. —  348 с. —  (Великий науковий проєкт).

Іван Мазепа — одна з тих знакових постатей української історії, життя та вчинки котрих і сьогодні викликають палкі суперечки. Мало кому випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. Неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор — і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найголовнішу й найризикованішу гру свого життя; блискучий світський кавалер у дусі розкішного, неповторного XVII століття — і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант серед українських гетьманів... 

Кентржинський Б. Мазепа / Богдан Кентржинський ; пер. Олег Король ; ред. Олександр Стукало. —  Київ : Темпора, 2013. —  496 с.

Праця українського історика Богдана Кентржинського «Мазепа», написана у Швеції й видана у Стокгольмі 1962 року. Це ґрунтовне біографічне дослідження суперечливої й міфологізованої історичної постаті гетьмана Івана Мазепи, довкола якої досі не вщухають суперечки й полеміки. Ретельно аналізуючи доступні джерела, автор намагається подати достовірну версію подій - спираючись на документи й свідчення, він відтворює деталі української та європейської політики XVI — XVIII століть, на тлі якої діяв український гетьман. 

Ковалевська О. Збірник «Мазепа» : реконструкція видавничого проекту 1939—1949 років / Ольга Ковалевська. — Київ : Темпора, 2011. — 176 с.

Видання являє собою спробу реконструкції змісту двох збірників, присвячених гетьманові Івану Мазепі та його добі, що готувалися до друку у 1939 та 1949 роках. Автор та упорядник дослідила історію обох збірників та запропонувала свій варіант змісту за виявленими архівними матеріалами. Для професійних істориків, викладачів, студентів та усіх, хто цікавиться історією мазепинської доби чи української еміграції 1930—1940-х років. 

Крупницький Б. Д. Гетьман Мазепа та його доба / Борис Крупницький ; передмова В. М. Горобця. —  Київ : Україна, 2001. — 240 с.

Перу визначного історика українського зарубіжжя Бориса Крупницького, самобутній талант якого розквітнув на чужині після вимушеної еміграції, належать понад 120 наукових праць, ще більше статей і оригінальних розвідок з історії України. Особливо ретельно і всебічно він розробляв тему Мазепіани. У книзі розкривається життя і діяльність Івана Мазепи на фоні бурхливих політичних подій кінця XVII — початку XVIII століття. У додатках вміщено документальні свідчення епохи: універсали та донесення гетьмана царю, листи різним особам тощо. 

Оглоблин, Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Олександер Оглоблин ; ред. Любомир Винар ; упоряд. Ігор Гирич, Алла Атаманенко. — 2-е доп. вид. — Нью-Йорк — Київ — Львів — Париж — Торонто, 2001. — 464 с.

У збірці праць видатного українського історика Олександра Петровича Оглоблина вміщені одна з найкращих монографій про гетьмана Івана Мазепу, доповнена пізнішими примітками автора, а також статті, присвячені Мазепинській добі. Написані у кінці 20-х — 60-х роках XX століття, вони не втратили свого наукового значення і сьогодні. Крім того, до книги включено бібліографію праць різних авторів про Мазепу, опублікованих після 1960 року. 

Павленко, Сергій. Іван Мазепа / Сергій Павленко. — Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 2003. —  416 с.

Книга Сергія Павленка присвячена одній із найдраматичніших і найзагадковіших постатей в історії України, відомому політичному, військовому діячу-державнику — гетьманові Івану Мазепі. На основі маловідомих архівних, мемуарних та епістолярних документів XVII — початку XVIII століття автор по-новому трактує його вчинки, діяльність, спростовує численні історичні фальсифікації, вигадки, пов'язані з цією неординарною постаттю.

 

Павленко, Сергій. Іван Мазепа. Догетьманський період / Сергій Павленко. — Київ : Мистецтво, 2020. — 263 с. : іл.

У книзі відомого дослідника Гетьманщини Сергія Павленко уперше детально досліджено-описано догетьманський період життєпису Івана Мазепи. Становлення відомого державного діяча відбулося у вирі подій, колізій. Автор на основі документальних джерел доводить, що майбутній гетьман народився не 20 березня, а 11 вересня 1639 року. Рід Мазеп-шляхтичів веде своє походження із ХV століття, у ньому були козацькі ватажки, отамани. У домі батька, козацького дипломата і білоцерківського підстарости, у 1663 році гостював польський король Ян Казимир. Автор детально дослідив сюжет любовної інтриги, завдяки якій Іван Мазепа став героєм багатьох поем, драм, повістей та романів, живописних картин. Автор уперше знайомить читачів із першими меценатськими спробами старшини, його підприємницькими проєктами, опікою над дітьми гетьмана Івана Самойловича. У студії спростовано міфи про гетьмана Івана Мазепу.

Павленко, Сергій. Іван Мазепа як будівничий української культури. — Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — 304 с.

Доба Івана Мазепи (кінець XVII — початок ХVІІІ століття) — це не стільки злет до певного рівня культурного життя, скільки не бачений до того розквіт на теренах України творчості, духовних набутків. Актуальність дослідження активного впливу гетьмана на духовне життя в Україні періоду його правління дає можливість глибше зрозуміти як розвиток культурного життя наприкінці XVII —початку XVIIІ століття, так і діяльність зверхника Гетьманщини у вирішенні найголовніших проблем тогочасного буття. Показати доброчинну позицію і роль гетьмана у церковно-духовних, культурницьких процесах — головна мета студії.

Павленко, Сергій. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. / Сергій Павленко. — Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», «Українська Видавнича Спілка», 2007. — 266 с. : іл.

Пропоноване видання — дослідження завершального періоду гетьманування Івана Мазепи. Автор звертає увагу читача на один з найцікавіших і водночас найтрагічніших моментів історії — загибель Батурина 2 листопада 1708 року. Дослідник розглядає цей період як реакцію російського самодержавства на спробу українців вибороти незалежність за складних умов російсько-шведської війни.  Адресовано історикам, політологам, викладачам, студентам, аспірантам, усім тим, кому не байдужа славна історія України.

Павленко, Сергій. Оточення гетьмана Івана Мазепи : соратники та прибічники / Сергій Павленко. — Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — 602 с.

Сергій Павленко вперше ґрунтовно знайомить читача з членами команди гетьмана Івана Мазепи, його соратниками та прибічниками, показує їхню роль у контексті подій 1687—1709 років. Дослідження про найзначніших діячів оточення зверхника України містить багато важливого фактажу для розуміння причин поразки мазепинців під час повстання за визволення Гетьманщини з-під опіки Москви. 

Субтельний, Орест. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIIІ ст. / Орест Субтельний ; пер. з англ. В. Кулика. — Київ : Либідь, 1994. — 240 с.

У книзі відомого канадського історика і політолога Ореста Субтельного (1941—2016) аналізується один з найважливіших і найбільш фальсифікованих у підрадянській науці періодів української історії — перша половина XVIIІ століття. На підставі численних документів у контексті європейської історії висвітлюється діяльність гетьмана Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їхніх однодумців, показується її вплив на українське самостійництво ХІХ—ХХ століття. 

Україна доби Івана Мазепи. 1708—1709 роки в документальних джерелах / упоряд. Сергій Павленко. — Київ : Мистецтво, 2019. — 495 с. : іл.

У збірник документів, який укладено відомим дослідником Гетьманщини Сергієм Павленком, вміщено кореспонденцію, універсали гетьмана Івана Мазепи, старшин, листи каролінців — учасників походу, дипломатичні донесення, повідомлення преси, матеріали російських урядовців, Петра І, турецьких владців про повстання мазепинців й перебіг подій 1708—1709 років. Особливу цінність становлять численні перекладені щоденники вояк і високопосадовців армії Карла ХІІ. Великий масив джерел дає уявлення про подробиці шведсько-українського союзу, справжні наміри сторін протиборства, визвольну боротьбу гетьманців та агресивну діяльність царської влади на теренах України. Опублікована добірка свідчень й архівних документів знайомить читача з буремними подіями 1708—1709 років, коли від 20 до 30 тисяч козаків, запорожців, мирних жителів віддали своє життя за волю України. 

Шевчук, Валерій. Просвічений володар : Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. —  Київ : Либідь, 2006. —  464 с.

В історичній розвідці перед читачем з'явиться не просто легендарний гетьман Іван Мазепа, а далеко не пізнаний, утім найцікавіший, максимально наближений до реального, образ великого гетьмана. З'ясовується його роль у розбудові Козацької держави як державотворця і володаря ренесансового типу. Мазепа постає як меценат, будівничий церков і монастирів, натхненник і творець Високого бароко в українській культурі. Виписано також процес творення літературного образу Мазепи — героя української та європейської літератури. Авторський виклад документовано історичними джерелами.

 

Художні твори

Ще за життя гетьман Іван Мазепа став відомим як володар України, про нього писали в різних країнах, зокрема в хроніках подій. Його дивовижна доля привабила поетів та прозаїків. В епоху романтизму Мазепа став одним із популярних героїв. Про нього писали в Німеччині, Польщі, Італії, Франції, Швеції та інших країнах, де він виступив як романтичний герой. Йому присвячені вірші, поеми, драми, оповідання, повісті та романи.

 

Байрон Дж. Г. Мазепа : поеми, драматичні поеми, поезії / Джордж Гордон Байрон ; пер. з англ. ;  передмова Н. Ю. Жлуктенко ; примітки. В. Д. Богуславської і Н. Ю. Жлуктенко ; худож.-ілюстратор Є. В. Вдовиченко ; худож.-оформлювач Б. П. Бублик. —  Харків : Фоліо, 2005. — 477 с. — (Б-ка світової літератури).

 Ім'я видатного англійського поета-романтика Джорджа Гордона Байрона (1788—1824) протягом усього XIX століття було оточено особливим ореолом. У своїх найкращих поемах «Паломництво Чайлд-Ґарольда», «Гяур», «Мазепа», «Манфред» та «Каїн» поет зобразив трагічні і таємничі долі, розбиті могутніми пристрастями серця, бунтарські натури, їхні духовні пориви, страждання душі, де переплелися добро і зло. І все це так нагадує пориві страждання самого автора, великого Джорджа Гордона Байрона. Поема «Мазепа» створена Байроном у 1819 році й заснована на відомій легенді з раннього життя гетьмана Івана Мазепи.

Лепкий Б. С. Мотря : історична повість / Богдан Лепкий. —  Київ : Дніпро, 1992. —  464 с.

Особливе місце у творчому доробку українського письменник Богдана Лепкого займає цикл історичних повістей про гетьмана Івана Мазепу, над яким він працював до кінця свого життя. Найпопулярнішими стали повісті «Мотря», «Не вбивай» (усі — Київ — Лейпциг, 1926), «Батурин» (Київ — Лейпциг, 1927). Перша частина повісті «Полтава» вийшла у Львові 1928 року, а друга —1929. Половину п’ятої частини епопеї «Орлик» уже після смерті автора під назвою «З-під Полтави до Бендер» видав 1955 року в Нью-Йорку брат письменника Лев Лепкий, який дописав загублене закінчення твору.

Сюжет першої повісті «Мотря» охоплює історичні події в Україні після того, як Іван Мазепа був обраний гетьманом. Одним із центральних образів повісті є Мотря, донька генерального судді Василя Кочубея. Івана Мазепу та Василя Кочубея пов’язували давні дружні взаємини. Кочубей мав багатий маєток Диканьку на Полтавщині та великий будинок у Батурині. Мазепа час від часу навідувався до оселі Кочубеїв, де гетьмана завжди гостинно приймали. Він кожного разу привозив родині кума дорогоцінні подарунки, особливо відзначаючи свою хрещеницю Мотрю.

Минали роки Іван Мазепа овдовів і мав право подумати про своє особисте життя. Саме в цей час він зустрів Мотрю, котру давно не бачив. Красою й розумом вона зачаровує гетьманове серце, а її почуття до Мазепи народжене не блиском гетьманської булави та бажанням влади й почестей. Між гетьманом і Мотрею зав’язалося таємне листування, яке проходило без відома її батьків і тривало кілька місяців. Перекази, що збереглися в Батурині, кажуть про старезний дуб на алеї, що з'єднувала маєтки Кочубея і Мазепи, в дуплі якого закохані ховали листи. Дослідникам відомо дванадцять листів Івана Мазепи до Мотрі Кочубей. Всі ці послання сповненні теплих і ніжних слів, які виказують високі романтичні почуття до дівчини: «Моє сердечне кохання! Прошу і вельми прошу, раз зо мною побачитися для усної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш — не споминай же…». Вершиною відносин між закоханими стала втеча Мотрі з батьківської оселі у гетьманський палац у Батурині, але Іван Мазепа був змушений відправити кохану назад до батьків. 

Лепкий Б. С. Не вбивай. Батурин : історичні повісті / Богдан Лепкий. —  Київ : Дніпро, 1992. — 535 с.

До видання ввійшли дві історичні повісті про Івана Мазепу. Перша з них — «Не вбивай» — присвячена подіям, які зумовили страту Кочубея та Іскри.  Друга — «Батурин» — оповідає про остаточний вибір Мазепи стати разом зі шведами в боротьбі проти Петра І та про взяття царськими військами гетьманської столиці Батурина. Уклавши союз зі шведським королем Карлом ХІІ, гетьман зробив відчайдушну спробу відновити автономію України. Наприкінці жовтня 1708 року Іван Мазепа відправив стародубському полковнику Івану Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ. Дізнавшись про це, 30 жовтня 1708 року російський цар віддав наказ знищити гетьманську столицю — Батурин…

Лепкий Б. С. Полтава : історична повість / Богдан Лепкий ; упоряд. Р. Д. Горак. — Київ : Дніпро, 1992. — 487 с.

 «Полтава» є четвертою з циклу повістей «Мазепа», в який хронологічно продовжено оповідь про життя і діяння славетного гетьмана часів Полтавської битви — до і після її завершення. В історії людства часом на рубіж століть припадають такі події, які на багато років наперед визначають долі держав і народів. Для Європи кінця XVII століття і початку XVIII століття такою віхою стала Велика Північна війна 1700—1721 років, однією з центральних подій якої стала Полтавська битва 1709 року. На початку літа 1709 року шведський король Карл ХІІ і гетьман Іван Мазепа починають останній раунд військового протистояння з метою змусити Петра І дати генеральний бій. Розпочалася відома облога Полтави. Але 27 червня 1709 року Карл ХІІ і Іван Мазепа програли свою останню ставку на полтавських полях. Наслідки битви були фатальними не тільки для шведів та українців, а й для усієї Європи.

Лепкий Б. С. З-під Полтави до Бендер : історична повість / Богдан Лепкий ; упоряд. та авт. післямов. Р. Д. Горак. — Київ : Дніпро, 1992. — 266 с.

Ця книжка завершує цикл повістей Богдана Лепкого про гетьмана Івана Мазепу. Після поразки шведської армії в Полтавський битві 27 червня 1709 року Іван Мазепа разом з Карлом ХІІ дістався до міста Бендери, що знаходилося на території, підвладній османському султану Агмеду ІІІ. У цьому місті він помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 року. Похований на околиці сіла Варниця, згодом був перепохований у церкві монастиря св. Юрія в місті Галац (Румунія). Наприкінці 1950-х — початку 1960-х років церква була зруйнована. Нині місто знаходження праху гетьмана Івана Мазепи невідоме.

Сосюра В. Мазепа : поема. Любіть Україну : вірш / Володимир Сосюра ; вступ. ст. М. П. Ткачука. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2000. — 72 с.

Поема Володимира Сосюри «Мазепа» — один з кращих творів, де змальовано трагічний образ борця за незалежність України, гетьмана Івана Мазепи. Поет всупереч офіційній імперській історіографії показав гетьмана Івана Мазепу не як зрадника, а як палкого патріота України, захисника її свободи й суверенності.

 

Старицький М. Молодість Мазепи. Руїна : дилогія / Михайло Старицький ; передм., упоряд. та наук. ред. Н. В. Левчик. — Київ : Український Центр духовної культури, 1997. — 984 с. — (Український історичний роман).

Книга є першою публікацією невідомих творів українського письменника-класика Михайла Старицького «Молодість Мазепи» і «Руїна», написаних російською мовою. Під пером зачинателя жанру історико-пригодницького роману в Україні оживають картини далекого минулого, важливі сторінки історії. Перипетії пригодницького твору, романтична любовна інтрига, захоплюючий сюжет разом із своєрідною мовною тканиною, інкрустованою ніжно-співучим українським словом, створюють для читача неповторну атмосферу чару старовини і романтики, утверджують перемогу Віри і Надії, перемогу Любові. Головна дійова особа дилогії — майбутній гетьман Лівобережної України Іван Мазепа.

Чемерис В. Л. Трагедія гетьмана Івана Мазепи : роман-есе / Валентин Чемерис ; худож.-оформлювач Л. П. Вировець. — Харків : Фоліо, 2015. — 475 с. — (Історія України в романах).

У романі Валентина Чемериса описуються ті часи, коли європейці називали Україну — з подивом і пошаною — країною гордих козаків, а гетьмана Мазепу — іхнім вождем. Ця людина — одна із найцікавіших знакових постатей української історії. Борець за інтереси України, майстер дипломатичних ігор, він поставив на карту все і програв найголовнішу гру свого життя та помер на чужині. А ще ця книжка про романтичні пригоди Мазепи, улюбленця жіноцтва і чи не єдиного справді обдарованого поета і музиканта серед українських гетьманів, про його кохану — юну Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, яку він називав «моя остання любов, але перша справжня».

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

Мистецька спадщина Тараса Шевченка на поштових марках України

 

Унікальність особистості Тараса Григоровича Шевченка — це великий талант поета та художника. Поетична збірка «Кобзар», яка побачила світ 18 квітня 1840 року, стала епохальним явищем в історії й культурі українського народу. 1842 року Тарас Шевченко створив свою найкращу картину «Катерина», а альбом «Живописна Україна» вражає майстерністю виконання олівцем ескізів та начерків мальовничих краєвидів та архітектурних пам’яток в різних куточках країни.

Відомо понад 30 малярських та графічних автопортретів Шевченка. Першим «Автопортретом» 1840 року він започаткував свій багатий художній життєпис, був ілюстратором різноманітних книжкових видань і отримав звання академіка з гравіювання на меді. Майже 800 малярських робіт, близько 240 поетичних творів, 9 повістей, драми, листи, щоденник належать пензлю та перу Тараса Григоровича Шевченка. Більшість художніх та мистецьких творів митця представлені в експозиційних залах Національного музею Тараса Шевченка у Києві.

Мистецька спадщина Тараса Шевченка на поштових марках України представлена у серіях «200-річчя від дня народження Тараса Шевченка» та «Перлини мистецького спадку Тараса Шевченка» : «Автопортрет» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842), «Селянська родина» (1843), «Автопортрет» (1843), «Дари в Чигирині» (1844), «Автопортрет» (1847), «Форт Карабутак» (1848—1850), «Казашка Катя» (1856—1857),  «Портрет Василя Кочубея» (1859), «Автопортрет у світлому костюмі» (1860), «Портрет Ликери Полусмакової» (1860).

 

Поштовий блок № 59: «200-річчя від дня народження Тараса Шевченка»

Дата введення в обіг —  19 грудня 2001 року

Дизайн —  Володимир Таран

На поштовому блоці зображено картину Тараса Шевченка «Селянська родина» (1843) та «Автопортрет», який нарисовано в Яготині 23—26 листопада 1843 року й подаровано Варварі Рєпніній разом із рукописом поеми «Тризна».

Поштовий блок № 81: «200-річчя від дня народження Тараса Шевченка»

Дата введення в обіг —  9 березня 2010 року

Дизайн —  Володимир Таран

На поштовому блоці зображено картину «Форт Карабутак» (1848— 1850) та «Автопортрет» 1847 року. Це портрет поета в солдатському мундирі й кашкеті-безкозирці. Тарас Шевченко написав його між 23 червнем й 11 груднем 1847 в Орській фортеці,

 

Поштовий блок № 128 «200-річчя від дня народження Тараса Шевченка»

Дата введення в обіг —  26 вересня 2014 року

Дизайн —  Володимир Таран

На поштовому блоці зображено «Автопортрет у світлому костюмі» (1860) та «Портрет Ликери Полусмакової» (1860). Митець рисував його в період свого захоплення цією дівчиною-кріпачкою, який він присвятив кілька поезій: «Л» («Поставлю хату і кімнату»), та «Ликері».

 

«Автопортрет» (1840)

Особливе місце в портретній творчості Тараса Шевченка належить автопортретам. Понад 30 малярських та графічних автопортретів створів Шевченко впродовж життя. Перший автопортрет виконаний у 1840 році, а останній 1861 року. Протягом 20 років світогляд Тараса Шевченка зазнав разючих змін, змінилася і зовнішність. Це знайшло відображення як у поетичній спадщині, так і в автопортретах. Перший олійний автопортрет зроблений під впливом геніальної манери образотворення великого художника Карла Брюллова.

«Автопортрет» 1840 року це одна з кращих спроб малювання олійними фарбами, де митець створив романтично піднесений образ молодого поета й художника. Твір, позначений високим професійним рівнем (витончений малюнок, тонке пластичне моделювання форми), свідчить про досконале оволодіння технікою олійного живопису.

 

Тарас Шевченко. Автопортрет (1840. Полотно, олія)

Автопортрет вражає передачею настрою, він позначений глибоким психологізмом, тонким самоаналізом, вишуканими засобами виразності. Енергійний поворот головою, сповнений гідності та граційності, робить композицію динамічною. світло охоплює з напівтемряви одухотворене, сховане в тінь. За допомогою світла і тіні художник підкреслює те на що глядач має звернути увагу. Уважним, зосередженим, сповненим глибоких почуттів, внутрішньої врівноваженості та незалежності постає перед нами Тарас Шевченко в цьому автопортреті. Твір будується на контрастах світла і тіні, м’якого абрису овала та зеленкувато-коричневих тонів із вкрапленням червоного кольору. Картина зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка (Київ). 

 

Серія «Перлини мистецького спадку Тараса Шевченка»: Тарас Шевченко. Автопортрет. 1840

Дата введення в обіг — 23 лютого 2008 року

Дизайн —  Володимир Таран

 

«Циганка-ворожка» (1841)

26 вересня 1841 року Рада петербурзької Академії мистецтв утретє нагородила срібною медаллю другого ступеня Тараса Шевченка за картину, що зображує циганку. В 1841 році твір експонувався на академічній виставці у Петербурзі, про що нагадує в листі від 22 листопада 1841 року до Шевченка відомий український прозаїк і драматург Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко: «… читав у «Литературной газете», що ваша дівчина, що через тин ворожила у циганки, продалася, та й радувався, бо я так і надіявся…».

 

Тарас Шевченко. Циганка-ворожка (1841. Папір, акварель)

Тарас Григорович Шевченко та Григорій Квітка-Основ'яненко особисто не зустрічалися. Григорій Федорович вперше довідався про Тараса Шевченка як молодого талановитого поета з листа українського письменника та видавця Євгена Гребінки. Листування Шевченка та Квітка-Основ'яненко почалося з листа, якого Тарас Григорович надіслав разом з автографом свого вірша «До Основ'яненка», написаного під враженням від прочитаного в журналі «Отечественные записки» (1839) нарису «Головатый. Материалы для истории Малороссии», де розповідалося про організацію Війська чорноморських козаків на Тамані та його кошового Антона Головатого, якого Квітка знав особисто.

Збереглися тільки три листи Шевченка до Григорія Федоровича і чотири Квітки-Основ’яненка до Тараса Григоровича. 19 лютого 1841 року у листі  до Григорія Квітки-Основ’яненка Тарас Шевченко писав: «… знову буду просить вас, щоб ви, коли буде ваша ласка, прислали мені дівочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрічок зо дві та й годі. Пришліть , будь ласкаві…  я сього літа повинен намалювать для академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать… Просив би кого-небудь, щоб прислали з України, так єй-богу, окроме вас не знаю нікого, пришліть, будь ласкаві. Тілько сорочку, плахту і стрічок зо дві, а я вам за те намалюю, яку зумію картину, звичайне нашу — або Марусі, або Сердешну Оксану…».

Така картина не відома. Замість неї Шевченко намалював картину «Циганка-ворожка». Це перший жанровий твір Тараса Шевченка, побудований на оригінальному сюжеті, за характером композиційної обстановки. Молода дівчина в українському вбранні простягла руку циганці, відвернувшись від неї, насторожено слухає слова ворожіння. На спині у ворожки напівголе дитинча, біля дівчини стоїть собака.  Пози персонажів підкреслено театралізовані й дещо статичні. Картина зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка (Київ).

 

Серія «Перлини мистецького спадку Тараса Шевченка»: Тарас Шевченко. Циганка-ворожка. 1841

Дата введення в обіг — 23 лютого 2008 року

Дизайн — Володимир Таран

 

«Катерина» (1842)

Влітку 1843 року, після тривалої перерви і вже будучи стороннім учнем Петербурзької Академії мистецтв, Тарас Григорович Шевченко вперше приїжджає в Україну. Він побував на Чернігівщині, Київщині і Полтавщині. Першою тривалою зупинкою поета стала Качанівка, де був маєток Григорія Степановича Тарновського, мецената і збирача української старовини. Тарас Шевченко привіз із собою свою найкращу картину «Катерина», яка прикрасила колекцію господаря маєтку. Про створення картини та її сюжет художник повідомляв у листі до Григорія Тарновського від 25 січня 1843 року, де на третій сторінці зробив начерк композиції картини.

 

Тарас Шевченко. Катерина (1842. Полотно, олія)

«Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже й сумно дивиться на Катерину, а вона сердешна тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє… а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга — собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі  вітряк, а там уже степ тілько мріє. Отака моя картина. Коли вподобаєте, добре, а ні, то на горище, поки я приїду, а вже коли приїду, то не виганяйте місяць, або другий, бо в мене і на Україні, окреме вас, нема пристанища, а я вам що-небудь намалюю…».

Картину створено на тему однойменної поеми «Катерина». Ця композиція посідає особливе місце в мистецькій спадщині Тараса Шевченка. В основному картина була закінчена влітку 1842 року, але Тарас Григорович, певно, повертався до роботи над нею і пізніше. Рентгенографічне дослідження полотна засвідчило, що воно на певній стадії завершення переписувалося, під верхнім шаром фарб наявний ще один, на якому зображення відповідає начерку у листі до Григорія Тарновського. Ці спостереження наводять на думку, що деякі фрагменти картини переписувалися художником після 25 січня 1843 року в Петербурзі або вже в Україні. Існує думка, згідно з якою в автобіографічній повісті «Художник» описано події, пов’язані з процесом створення картини «Катерина». Там вона називається «Весталка», очевидно, у зв’язку з подібністю первісних значень слів «Катерина» і «весталка» — «непорочна», «чиста». Перші авторські відомості про твір з’явилися 1862 року у публікації тексту згадуваного листа Тараса Шевченка до Григорія Тарновського. Картина зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка (Київ).

 

Серія «Перлини мистецького спадку Тараса Шевченка»: Тарас Шевченко. Катерина. 1842

Дата введення в обіг — 23 лютого 2008 року

Дизайн — Володимир Таран

 

 

 «Казашка Катя» («Молитва за померлими». 1856—1857)

17 жовтня 1850 року після  чотиридобового плавання за штормової осінньої погоди Тарас Шевченко прибув на поштовому човні до Новопетровського укріплення. 19 жовтня його зарахували у 4-ту роту 1-го лінійного батальйону. Новопетровське укріплення було збудоване на східному узбережжі Каспійського моря, на півострові Мангишлак, лише кілька років перед тим, як туди прибув Шевченко у 1846—1847 роках. Навколо — безплідні солончаки, природні умови найсуворіші, місця безлюдні. Більше двох років солдатів тут не тримали, їх змінювали. Тарас Шевченко ж пробув у Новопетровському укріпленні майже 7 років — від 17 жовтня 1850 року до 2 серпня 1857-го. Тарас Григорович відтворив цю «незамкнену тюрму» у низці малюнків. Всього збереглося 5 акварелей і 26 олівцевих рисунків із зображенням Новопетровського укріплення та його околиць. 

У січні 1853 року новим комендантом укріплення призначили майора Іраклія Олександровича Ускова, який прибув тільки в квітні 1853 року, після відкриття навігації на Каспійському морі. Ще пізніше, у травні, прибула родина Ускова — дружина Агата Омелянівна з маленьким сином Дмитриком. Усков виявився дуже доброю і порядною людиною. Неофіційно він дозволив Шевченкові листуватися, малювати і писати повісті.

На початку січня 1854 року комендант укріплення Іраклій Усков звернувся з рапортом до начальника штабу корпусу про дозвіл Шевченкові намалювати за свій рахунок образ для церкви, розташованої на території укріплення. У квітні начальник штабу повідомив, що командир корпусу Перовський не дозволив Шевченкові малювати образ. Проте Тарас Григорович з дозволу Ускова таки малює. Італійським олівцем і білилами він виконав портрет Іраклія Ускова та три портрета його дружини Агати Ускової (один з донькою).

Улітку 1854 року Тарас Шевченко виконав малюнки: «Мангишлацький сад», «Постать жінки. Соняшник. Гарбузиння.» та інші. Особливе місце у творчості Шевченка 1851—1857 років належить жанровим композиціям. Тарас Григорович став першим художником, який відтворив життя та побут казахів. Це сепії «Тріо» (1851), «Байгуші» (1853), «Байгуші під вікном» (1855—1856», «Казашка Катя» (!856—1857) та інші. Малюнки Тараса Григоровича періоду заслання — це видатне явище в українському образотворчому мистецтві.

 

Тарас Шевченко. Казашка Катя (Молитва за померлими. 1856—1857. Папір, сепія)

 

Композиція малюнку «Казашка Катя» відповідає описові казахського народного обряду — поминання померлих. На сепії зображено вродливу дівчину в національному казахському вбранні. З-під тюрбана вибились на плечі дві товсті коси. Вона затуляє рукою світильник, відблиск якого падає на надгробок з вишуканим національним орнаментом. Вогонь освітлює її обличчя, груди, плечі. Манера освітлення справляє враження, ніби навколо дівчини приховався якийсь загадковий, незбагненний світ.

Тарас Шевченко подарував малюнок «Казашка Катя» разом з іншими творами  родині Іраклія Ускова, коменданта Новопетровського укріплення. А в 1929 році Інститут Тараса Шевченка купив його у Надії Ускової (Смоляк). Моделлю для малюнка була молодша сестра уральської козачки Явдохи, няньки дітей Ускових — Катя, яку Шевченко згадував у листі до Іраклія Ускова від 17 лютого 1858 року. Імовірно, що Катя позувала також для жіночих образів на сепіях «Благословіння дітей»,  «Самарянка»» та «Киргизка». Малюнок «Казашка Катя» зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка (Київ).

 

Серія «200-річчя від дня народження Тараса Шевченка» «Тарас Шевченко. Казашка Катя. 1857»

Дата введення в обіг —  21 травня 2011 року

Дизайн —  Володимир Таран

 

***

У 7—11 томах Повного зібранні творів Тараса Григоровича Шевченка у дванадцяти томах представлено весь відомий на сьогодні понад тридцятирічний мистецький доробок Тараса Шевченка, розподілений за періодами, що відповідають етапам його творчості. Складні обставини життя Тараса Шевченка спричинили розпорошеність творчого доробку. Лише невелика частина графічної спадщини Тараса Григоровича після заслання знайшла прихисток в академічній майстерні автора й після його смерті була описана Григорієм Миколайовичем Честахівським. Твори, які належали різним особам, поступово зосереджувалися у приватних колекціях картин. Наприкінці ХІХ століття вони були найповніше представлені в колекції Василя Васильовича Тарновського-молодшого, а відтак у заснованому ним у Чернігові Музеї українських старожитностей (пізніше — імені В.В. Тарновського). У 30-х роках ХХ століття більшість мистецьких творів Тараса Шевченка було сконцентровано в Галереї картин Шевченка в Харкові, згодом — у Державному музеї Тараса Григоровича Шевченка (нині —  Національний музей Тараса Шевченка).

 

Національний музей Тараса Шевченка: [альбом] / упоряд. : Т. Андрущенко, С. Гальченко. — Київ : Мистецтво, 2002. —   224 с., іл.

Альбом представляє значну частину мистецької колекції творів Тараса Шевченка, рукописи його поезій, прижиттєві видання, меморіальні речі, що зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка. Це неоціненна спадщина генія, постать і творчість якого сфокусувала в собі буття українського народу на всі часи. Репродукції художніх творів супроводжуються науковими коментарями.

 

Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : у 12-ти томах / НАН України ; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка ; Національний музей Тараса Шевченка ; ред. кол. М. Г. Жулинський (голова) ; упоряд. М. А. Корнійчук, Д. В. Степовика. —  Київ : Наукова думка, 2001  —

Т. 7. Мистецька спадщина. Живопис і графіка 1830—1843, 2005. —  504 с.

Том 7 (1830—1843) — перші юнацькі  кроки в навчанні та формування професійного художника в Академії мистецтв, оволодіння рисунком, технікою акварельного та олійного живопису. Першим «Автопортретом» (1840), який став хрестоматійним, Тарас Шевченко започаткував свій багатий художній життєпис; створив знакове полотно «Катерина» (1842); став відомим ілюстратором книжкових видань.

 

Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : у 12-ти томах / НАН України ; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка ; Національний музей Тараса Шевченка ; ред. кол. М. Г. Жулинський (голова) ; упоряд. М. А. Корнійчук, Д. В. Степовика. —  Київ : Наукова думка, 2001  —

Т. 8. Мистецька спадщина. Живопис і графіка 1843—1847, 2013. —  584 с.

Том 8 (1843—1847) — у малюнках та офортах зображено знову побачену зблизька Україну, глибше осмислено її історію. Сповнені повітря акварельні пейзажі, малюнки історичних пам’яток, пленерні зарисовки нібито невибагливих краєвидів виявляють гармонійну єдність автора з рідною землею. Олійні портрети засвідчують його високу, європейського рівня, майстерність у створенні психологічного образу.

 

Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : у 12-ти томах / НАН України ; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка ; Національний музей Тараса Шевченка ; ред. кол. М. Г. Жулинський (голова) ; упоряд. М. А. Корнійчук, Д. В. Степовика. —  Київ : Наукова думка, 2001  —

Т. 9. Мистецька спадщина. Живопис і графіка 1847—1850, 2013. —  544 с.

Том 9 (1847—1850) — краєвиди дотепер не знаного Приаралля лягли на папір як у поезії, так і в численних пейзажних малюнках; митця цікавить природа, історія та побут народів Сходу.

 

Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : у 12-ти томах / НАН України ; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка ; Національний музей Тараса Шевченка ; ред. кол. М. Г. Жулинський (голова) ; упоряд. М. А. Корнійчук, Д. В. Степовика. —  Київ : Наукова думка, 2001  —

Т. 10. Мистецька спадщина. Живопис, графіка і скульптура 1851— 1857, 2014. —  560 с.

Том 10 (1851—1857) — нові враження у Прикаспійському краї, нові мотиви у пейзажних творах. У дні очікування волі художник переймається проблемами духовності й моралі тогочасного суспільства, відтак з’являється алюзія на біблійну легенду — цикл малюнків «Притча про блудного сина» Відчуття внутрішньої самотності повертає його до спогадів про академічні роки, до суголосних власним настроям міфологічних та літературних сюжетів.

 

Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : у 12-ти томах / НАН України ; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка ; Національний музей Тараса Шевченка ; ред. кол. М. Г. Жулинський (голова) ; упоряд. М. А. Корнійчук, Д. В. Степовика. —  Київ : Наукова думка, 2001  —

Т. 11. Мистецька спадщина. Живопис і графіка 1857—1861, 2014. —  404 с.

Том 11 (1857—1861) — повернення із заслання, дорога Волгою, малювання портретів супутників, храмів, згодом, 1859 року, — затишних українських гаїв. Насамкінець — офортів, що їх Академія мистецтв високо поцінувала наданням авторові звання академіка з гравірування.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри березня 2024 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку березня календаря «Світ мистецтва»