5 книг про сенс життя та віру в себе: Всеукраїнська програма ментального здоров’я «Ти як?»

 

Як сповнити глибиною і сенсом щоденне життя? Як навчитися реалізовувати ваш справжній життєвий потенціал? Як почати вірити в себе й довіряти собі? Як це зробити радять: сучасний американський психотерапевт-юнгіанець Томас Мур, адвокатка здорового способу життя Дарка Озерна, психолог-психотерапевт Володимир Станчишин, лікар Джадсон Брювер та одна з найвідоміших коучинь Німеччини Петра Бок, яка багато років допомагає клієнтам досягти нових кар’єрних сходинок, розділити робоче й особисте на користь комфортного самопочуття і по-новому поглянути на власні цінності та успіхи.

 

Томас Мур «Піклування про душу»

Томас Мур — сучасний американський психотерапевт-юнгіанець, письменник. Замолоду був монахом — понад десять років прожив у монастирі Ордену сервітів. Здобув широку освіту: має наукові ступені з теології, музикознавства, релігії, вивчав архетипну психологію безпосередньо у Джеймса Гіллмана. Викладав в університетах Глассборо та Далласа. Його лекції присвячені питанням релігії, мистецтва, міфології та уяви. Автор понад двадцяти книг, серед яких і бестселери «Піклування про душу», «Ритуали уяви», «Темні ночі душі».

 

Мур, Томас. Піклування про душу : як сповнити глибиною і сенсом щоденне життя / Томас Мур ; пер. з англ. Ольга Демиденко ; за фах. ред. Дмитра Залеського і Олега Фешовця. — Львів : Видавництво «Астролябія», 2020. — 448 с.

«Ця книга  — виклад мого особистого світосприйняття, підтвердженого багаторічним психотерапевтичним досвідом, однак я в невиплатному боргу і перед кількома талановитими друзями, які надихали і напучували мене на цьому шляху». «Втрата душі» — це хвороба ХХ сторіччя, з ней виростають усі наші негаразди, вона впливає на нас особисто і соціально. А коли душею нехтують, вона не зникає, а проявляється симптоматично у маніях, шкідливих звичках, жорстокості і втраті сенсу життя. Нам би хотілося відгородитися від цих симптомів чи якось позбутися їх один за одним, але корінь проблеми в тому, що ми втратили мудре сприйняття нашої душі, ба навіть зацікавленість у ній…

«Піклування про душу» — це потужна і наснажлива книга, яка пропонує новий підхід до осмислення щоденного життя, його проблем і творчого потенціалу. «Піклування про душу» допоможе глибше розуміти емоційні проблеми й розпізнавати священне у всьому звичному: друзях, спілкуванні, праці та переживаннях, що залишаються в пам’яті і зворушують серце. Створюючи цю книгу, в якій аналізує зв’язки між духовністю і проблемами індивіда та суспільства, Томас Мур опирався на свій досвід як психотерапевта, на досвід викладання психологічного вчення Карла Ґустава Юнґа і навчання арттерапії, а також на власні дослідження релігій і мистецтв.

 

Петра Бок «MINDFUCK. Як позбутися бар’єрів у своїй голові»

Петра Бок — спікерка, тренерка та консультантка з питань управління. Народилася 1970 року в Бад-Наугаймі поблизу Франкфурта-на-Майні. Багато років допомагає клієнтам досягати нових карєрних сходинок, розділяти робоче й особисте на користь комфортного самопочуття і по-новому дивитися на власні цінності та успіхи. 2008 року заснувала Dr. Bock Coaching Akademie, де навчаються бізнес-коучів і лайф-коучів. «MINDFUCK. Як позбутися бар’єрів у своїй голові» — перша із серії видань, об’єднаних провокаційною назвою, про мистецтво подолання психологічного блокування та віру в свої сили. Книжка стала бестселером у Німеччині, Італії, Кореї та Туреччині.

 

Бок, Петра. MINDFUCK. Як позбутися бар’єрів у своїй голові / Петра Бок ; пер. з нім. Анастасії Коник. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2022. — 232 с.

«У цій книжці ви знайдете новий підхід до явища знаного й ненового — звички встановлювати собі психологічні перешкоди й занадто часто жити «на ручнику». Те, що ми робимо зі собою, я називаю MINDFUCK.  У Розділі 1 ви дізнаєтеся, чому обрано такий термін, чим ця тема привернула увагу й чому я хочу розповісти про неї із перших вуст.

У Розділі 2 ви вперше зіткнетесь із систематичним описом того, чим ми насправді займаємося при самосаботажі. Саме розпізнання цього — перший важливий крок до розв’язання цієї проблеми. Звісно, у книжці ви також знайдете — це покаже вам Розділ 4 — багато практичних порад, які допоможуть позбутися ментального самосаботажу й навчитися реалізовувати ваш справжній життєвий потенціал…».

Світ змінився, а ми все ще керуємося давніми страхами, застереженнями і сумнівами. Ми шукаємо безпеки і не наважуємося ризикувати та змінюватися. Як почати вірити в себе й довіряти собі? Як припинити себе применшувати? Сучасне суспільство до цього готове, кожен із нас насправді готовий теж. Треба тільки розпізнати і подолати MINDFUCK. А давні механізми самозбереження цілком можуть працювати на нашу користь замість перешкоджати.

 

Дарка Озерна «Книжка для дорослих : Як старшати, але не старіти»

Дарка Озерна — медична журналістка, біологіня та адвокатка здорового способу життя. Авторка книжок «Ви це зможете! 7 складових здорового способу життя» та «Бути окей: Що важливо знати про психічне здоров’я». «Книжка для дорослих : Як старшати, але не старіти» — це третя книжка з дуже корисної та пізнавальної серії «Оптимістично про здоров’я».

 

Озерна, Дарка. Книжка для дорослих : Як старшати, але не старіти / Дарка Озерна. — Київ : Yakaboo Publishing, 2021. — 304 с. : іл.

У нашому інформаційному просторі життя всіх людей, старших навіть за 35 років, малопомітне. Чим живуть «дорослі»? Чи правда, що старші люди всі хворі, занудні, несучасні, не хочуть сексу і не подобаються собі в дзеркалі?.. Ні, неправда. Давно на часі переглянути ставлення до віку, старіння, старшання, а також хронічних хвороб. При чому не просто «взяти і перестати хворіти», а збагнути, що з нами відбувається, які є ризики та можливості в кожного віку, та продовжити старшати, та не старіти. «Книжка для дорослих. Як старшати, але не старіти» в цьому допоможе. У ній ідеться мова про чинники, що сповільнюють чи прискорюють старіння, про запобігання серцево-судинним хворобам та раку, життя з діабетом та хворобами легень й кишківника, піклування про тіло від очей до кісток, психічний добробут, загальні та специфічні поради з харчування, про менопаузу, ерекцію, секс, й те, як жити довго і щасливо. Тільки без магії й чарівних пігулок. 

Володимир Станчишин «Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю і депресією»

Володимир Станчишин — психолог-психотерапевт. Працював у центрі Емуас при Українському католицькому університеті у Львові, де супроводжував батьків дітей з особливими потребами. Очолював Центр психічного здоров’я у Шпиталі імені Митрополита Шептицького, який своїм завданням ставив допомогу людям, що повертаються із зони бойових дій. У 2019 році разом з колегою заснував та очолив Центр психічного здоров’я «Лабораторія змін».

 

Станчишин, Володимир. Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю і депресією / Володимир Станчишин. — Вид. 2-ге, виправл. — Київ : Віхола, 2021. — (Серія «Психологія»).

«Я завжди хотів розповідати про психотерапію, бо так багато людей не знають, що можуть отримати допомогу, просто звернувшись до фахівця. Що наші тривоги й невеселі думки мають свої назви… У цій книжці я вирішив написати про тривогу й депресію, бо багато людей, які страждають від цих розладів, навіть не здогадуються, що з ними відбувається насправді. Коли ми знаємо ми можемо вирішити, чи звертатися по допомогу, а ще я вірю, що знання визволяє».

Уявіть, що на вас чекає побачення вашої мрії, але ви — не надто впевнена в собі людина. Ви знаєте, що ваш партнер або партнерка — вершина всіх ваших мрій, тож маєте бути в найкращій за все своє життя формі. Чи тривожить вас ця ситуація? Якщо ні, закривайте цю книжку й купіть порадник «Як навчитися не брехати». Якщо так, вітаємо в клубі тривожних пацієнтів. Книжку Володимира Станчишина «Стіни в моїй голові» присвячено тривожності, депресії, соціальним фобіям, різним психічним розладам, які більшою чи меншою мірою впливають на звичний спосіб життя людини в соціумі. Вона не вилікує вас від неприємних станів, але допоможе зрозуміти — жити з ними можливо. Усі ми, стверджує автор, є тривожними, і в цьому немає нічого надзвичайного. Головне — зрозуміти, що тривога супроводжує нас усе життя й відіграє свою важливу роль у нашому існуванні.

 

Джадсон Брювер «Залежний розум»

Джадсон Брювер понад 20 років вивчає механізми розвитку залежностей. Автор багатьох книжок, статей для журналів «Time», «Forbes» і передач для каналу BBC, компанії NPR, «Businessweek», «Аль-Джазіра», а також промови TED. «Залежний розум» — ця захоплива, майстерно написана книжка висвітлює радикально новий погляд на процес формування звичок і пропонує способи їх подолання без застосування грубої сили або ж винагороди — через істинне пізнання спокою та усвідомлення.

 

Брювер, Джадсон. Залежний розум. Сигарета, смартфон, токсичні стосунки : як формуються шкідливі звички та як їх подолати / Джадсон Брювер ; пер. з англ. Ю. Гірича. — Харків : Віват, 2018. — 288 с. : іл.

Наші залежності керують нашим життям — чи то йдеться про нав’язливе бажання постійно перевіряти оновлення в соцмережах, чи про паління, зловживання алкоголем тощо. Чому ж шкідливі звички так важко подолати? Як їх виявити, установити причину та, найголовніше, позбутися назавжди? Автор на цікавих експериментах і дотепних прикладах пояснює складні психологічні процеси. Завдяки цим знанням ви зможете сконструювати власний «компас усвідомленості», який не дозволить залежностям скеровувати вас у протилежний бік від щастя.

«У гонитві за тим, чого, здається, ми повинні особисто досягти, за тим, чого ми прагнемо, щоб повною мірою почуватися собою, у пошуках справжньої гармонії в житті бодай на коротку мить, чи на годину, чи на день так легко зациклитися, стати жертвою поганих звичок або навіть депресії. Іронія в тому, що на тлі загальної картини ми не помічаємо, як добровільно стаємо рабами ілюзії та нав’язливого прагнення самовдосконалитися, хоча насправді вже довершені, повноцінні. Утім, якимось чином ми вмить про це забуваємо, узагалі не пам’ятаємо або почуваємося такими скривдженими, що навіть не припускаємо можливості визнати свою очевидну цілісність без достатньої підтримки, без якоїсь настанови чи вказівника, що допоміг би нам вийти на потрібну стежку й повернути собі єдність і внутрішню красу. Єдність як основу понять «фізична цілісність» і «зцілення» Ця книжка — прокладає саме таку стежку — її розмежував і майстерно проторував автор. Ви стоїте на її початку в ідеальному місці, щоб пуститися в пригоду, під час якої можна осягнути багатовимірність свого єства й навчитися використовувати власну цілісність, за одним заходом долаючи згубні звички й устремління свого розуму…».

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

Без права на забуття: 5 книг до Міжнародного дня визволення в’язнів нацистських концтаборів

 

11 квітня, згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, відзначається Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Саме в цей день 1945 року останній в’язень найбільшого концентраційного табору Бухенвальд вийшов із його воріт з сумно відомим написом «Jedem das Seine» — «Кожному своє»… За час існування табору через нього пройшло понад 250 тисяч осіб різних національностей, з них понад 55 тисяч було закатовано. Аушвіц, Дахау, Треблінка, Равенсбрюк, Собібор… Це найтрагічніша сторінка Другої Світової війни, яка принесла біль і страждання та понад 60 мільйонів людських втрат…

 

Вінфрід Ґеорг Зебальд «Аустерліц»

Роман «Аустерліц» німецького письменника та літературного критика Вінфріда Ґеорга Зебальда (1944—2001) вийшов друком у 2001 році, незадовго до трагічної смерті автора внаслідок автомобільної аварії. Роман «Аустерліц», який багато критиків називають найвизначнішим німецькомовним романом ХХІ століття, був відзначений численними нагородами, серед яких National Book Critics Award (США, 2001), Salon Book Award (Великобританія, 2002), Independent Foreign Fiction Prize та Jewish Quarterly Wingate Literary Prize. «Аустерліц» перекладено понад 20 мовами світу, і він увійшов до канону найновішої німецької літератури.

 

Зебальд В. Ґ. Аустерліц / В. Г. Зебальд ; пер. з нім.  Романа Осадчука. — Київ : Комубук, 2020. — 336 с.

Цей роман або ж «прозову книжку невизначеного жанру», як називав його сам Вінфрід Ґеорг Зебальд, вирізняє не лише незвичний, лабіринтоподібний сюжет, який автор вибудовує з ретельністю павука, що плете свою павутину, а й особлива поетичність мови, яка перетворює цей твір на довжелезний вірш про пошуки втраченого дитинства.

Неназваний оповідач знову й знов зустрічає залюбленого в європейські ландшафти та архітектуру загадкового самітника Жака Аустерліца, який розповідає йому про свої багатолітні намагання розкрити таємницю власного походження. Ці пошуки ведуть його ледь не через усю Європу й спонукають відвідати різноманітні «місця пам’яті» найновішої німецької та європейської історії — з Антверпена до Лондона, з Парижа до Марієнбада, а з Праги до концентраційного табору «Терезієнштадт». І це лише зовнішній, сюжетний контур роману, насиченого історичними екскурсами, поетичними спостереженнями та меланхолійними розмірковуваннями про (не)обжитість простору й проминання часу, з якими людина змушена давати собі раду.

На початку роману головний герой розмірковує про історію фортифікаційних споруд у Європі. Він говорить про те, що з кожним новим етапом фортеці ставали все досконалішими, мури — все товщими, оборонні тактики — все вигадливішими, але врешті всі ці зусилля з раціоналізації та вдосконалення захлинулися в абсурді гігантоманії. Лячним безглуздям віє від бельгійської фортеці Бріндонк, яка здається оповідачеві велетенським панцирем потворного ракоподібного. Ще до завершення будівництва ця фортеця втратила своє первинне оборонне значення, з часом була перетворена на в'язницю, і тепер є похмурим свідченням минулих часів. Дивним чином, той самий Аустерліц, який ділився архітектурними міркуваннями з оповідачем роману, довго не помічав, що й сам створив довкола себе своєрідну ментальну фортецю чи радше захисний панцир, яким оберігав свою свідомість від спогадів про власне минуле.

Спершу здається, що Аустерліц нічого не знає про своє травматичне минуле, адже спогади дитинства витіснені ним у недосяжні закутки пам'яті. За його словами, він сам мав дуже мало досвіду пригадування, і йому постійно доводилося докладати зусиль, щоб, по змозі, взагалі ні про що не згадувати. Порожнечу в пам'яті Аустерліц намагався заповнити якомога детальнішими фаховими знаннями, якими він постійно вражає свого співбесідника, оповідача роману.

Проте ця тактика відмежування від власного минулого врешті дала збій, призвівши до гострої психічної кризи: «Ця самоцензура власних думок, це постійне відкидання будь-якого спогаду, що був готовий виринути на поверхню, вимагали від мене, провадив далі Аустерліц, щораз більших зусиль і врешті неминуче призвели до майже повного паралічу моєї здатності говорити, до знищення всіх моїх записів та нотаток, до безкінечних блукань нічним Лондоном та до галюцинацій, що навідували мене дедалі частіше, аж поки влітку 1992 року все це закінчилося нервовим зривом». Тож не дивно, що переживши кризу й врешті з'ясувавши правду про своє дитинство, Аустерліц шукає людину, якій він міг би звіритися. Адже свідчення стає справжнім лише тоді, коли воно висловлене іншому. Саме тому навіть після паузи у два десятиліття Аустерліц радий розповісти свою історію оповідачеві роману.

 

Марта Холл Келлі «Бузкові дівчата»

Американська журналістка Марта Холл Келлі була зачарована історією, яку їй розповіла співробітниця резиденції Кароліни Феррідей у Коннектикуті про цю дивовижну жінку, яка допомогла п’ятдесяти польським жінкам, відомим як «Кролики», що вижили у концтаборі Равенсбрюк. У пошуках правдивої історії Марта провела довгі часи у трьох архівах Кароліни Феррідей — в штаті Коннектикут, Вашингтоні та Нантері у Франції. Так з’явився роман «Бузкові дівчата» Марти Холл Келлі, який протягом 10 тижнів залишався у списку бестселерів Publishers Weekly і увійшов у список кращих книжок 2016 року. Goodreads відзначив «Бузкові дівчата» як найкращий історичний роман 2016 року, а журнал ELLE нагородив відзнакою «Читацький приз — 2016».

 

Келлі Марта Холл. Бузкові дівчата : роман / Марта Холл Келлі ; пер. з англ. В. Горбатько. — Київ : Нора-Друк, 2017. — 544 с. — (Серія «Читацький клуб»).

Сюжет книги ґрунтується на достовірних подіях, а героїні роману Кароліна Феррідей та Герта Оберхойзер — реальні люди. Кароліна Феррідей працює у Французькому консульстві у Нью-Йорку. Але її життя кардинально змінюється, коли гітлерівська армія вторгається до Польщі у вересні 1939 року, а невдовзі у 1940 році окуповує Францію.

Польська дівчина Кася Кужмерик розуміє, що її безтурботна молодість закінчилася, коли, після окупації Польщі нацистами, починає виконувати доручення підпільного руху опору. У напруженій атмосфері один хибний крок може мати згубні наслідки. Кася Кужмерик і її сестра Сюзана потрапили в концтабір Равенсбрюк, який був у гітлерівський Німеччині єдиним суто жіночим концтабором, життя арештантки залежало від її стосунків з іншими жінками.

Для амбітної молодої німецької лікарки Герти Оберхойзер оголошення про роботу у жіночому таборі Равенсбрюк здається квитком у нові професійні сфери. Але вона опиняється в пастці нацистського концтабору і стає однією з лікарів-злочинців, що робили досліди над живими людьми. Життя Кароліни Феррідей, Кася Кужмерик та Герти Оберхойзер неймовірним чином перетинається. Їхні історії розгортаються на різних континентах: від Нью-Йорка до Парижа, Німеччини та Польщі. Кароліна і Кася прагнуть відновити справедливість для тих, кого історія забула. І навіть сімдесят років по тому колишні в’язні називають своїх подруг по нещастю «сестрами».

 

Лідія Осталовська «Акварелі»

Випускниця Варшавського університету і журналістка «Ґазети Виборчої» Лідія Осталовська завжди пише про тих, кому в цьому світі найважче: про національні меншини, про жінок, про субкультурну молодь та інших аутсайдерів і марґіналів. «Акварелі» — це розповідь про один із найменш досліджених ґеноцидів періоду Другої світової війни, жертвами якого були європейські роми. Водночас це історія дивовижного життя чеської єврейки Діни Ґотлібової.

 

Осталовська, Лідія. Акварелі / Лідія Осталовська ; Переклав з польської Андрій Любка ; редактор Олександр Бойченко. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2014. — 192 с.

Діна мріє стати художницею, вчиться малювати, перед Другою світовою війною дивиться культовий мультфільм Волта Діснея про Білосніжку, потім потрапляє в Аушвіц, де їй наказують доглядати за дітьми. Щоб їх розважити, дівчина малює на стіні барака Білосніжку й гномів. Малюнки бачить демонічний доктор Менгеле, який в концтаборі ставить досліди на циганах, йому для дисертації якраз потрібен ілюстративний матеріал. Зокрема — портрети дослідних. Діна погоджується їх малювати.

«Сива жінка, дорослий чоловік, хлопчик… Із картин вони зазвичай не дивляться нам в очі, не можна відповісти на їхній погляд. Жодного контакту чи затягування глядача у внутрішній світ людини на портреті. А це важливо. Мистецтво портрета розцвіло в епоху Відродження, його творці прийняли гуманістичне припущення, що вираз обличчя віддзеркалює душу. Обличчя циган — мертві. Вони сиділи перед Діною на табуретах. У розповідях немає згадок про жоден стілець для моделей, але мистецтвознавці можуть це сьогодні прочитати з картин. Цигани представлені там, як на оголошеннях про розшук…

Йозеф Менгеле використав художницький талант Дини, щоб отримати фотографічну точність. Перевірене рішення, бо акварель — це не тільки туманні, розмиті пейзажі. Перед тим, як уперше відтворено картинку на світлочутливій емульсії, природознавці, географи й антропологи, вирушаючи в експедиції, пакували з собою в багаж легку дерев’яну скриньку. Акварельні фарби, папір, пензлі з волосся борсука, олівці, ножі для розрізання паперу, ємкості для води. Олійні фарби непридатні для документації, бо занадто довго сохнуть. З акварелями дешевше й простіше...».

Після звільнення в житті Діни буде шлюб із мільйонером, вілла з басейном у Голівуді і слава. Але до останнього дня Діна боротиметься, щоб повернути собі намальовані нею акварелі. Та це не просто твори мистецтва, це речові докази злочину — винищення ромів під час Другої світової війни. Разом зі справжнім трилером — біографією Діни — читач отримує й чимало інформації про, можливо, найзагадковіший народ Європи та його історію, вірування й культуру.  Це одна з книжок, які запам’ятовуються на все життя.

 

Гізер Морріс «Татуювальник Аушвіцу»

Гізер Морріс протягом кількох років, працюючі у великій державній лікарні в Мельбурні, вчилася й писала п’єси, одна з яких отримала нагороду від Американської кіноакадемії. У 2003 році Гізер Морріс познайомили з літним паном, у якого «була історія варта того, щоб її розповісти». День коли вона познайомилася з Лалі Соколовим, змінив життя їх обох. Їхня дружба міцніла, і Лалі зважився ступити на шлях самоаналізу, звіряючи їй найпотаємніші подробиці свого життя під час Голокосту. Спочатку Гізер написала історію Лалі у формі сценарію, який був високо поцінований на міжнародних конкурсах, а згодом перетворила його на свій дебютний роман «Татуювальник Аушвіцу».

 

Морріс, Гізер. Татуювальник Аушвіцу / Гізер Морріс ; пер. з англ. Ольги Захарченко. — Київ : КНИГОЛАВ, 2018. — 240 с. — (Серія «Полиця бестселер»).

Роман австралійської письменниці Гізер Морріс «Татуювальник Аушвіцу» про силу кохання, віри й внутрішнього спротиву, завдяки яким можна пройти крізь найтяжчі випробування. Книжку написано на основі реальних подій. У 1942 році у концентраційному таборі «Аушвіц» зустріли одне одного Лалі Соколов та Гіта Фурман. У неї стерлося татуювання з порядковим номером, він мав набити новий… Це було кохання з першого погляду. Молодим людям судилося пережити страшні випробування, розлуку й омріяне возз’єднання, яке переросло у 56 років щасливого подружнього життя.

«Лалі намагається не підводити погляд. Бере простягнутий йому папірець. Він має перенести ці п’ять цифр на руку дівчинці., яка його тримає. На руці вже є номер, та він збляк. Лалі натискає голкою на її ліве передпліччя, вибиваючи цифру «3», стараючись, щоб було не дуже боляче. Виступає кров. Але голка увійшла не досить глибоко, і йому доводиться натискати знову. Дівчина навіть не здригається, хоч Лалі й знає, що робить їй боляче. Їх попередили: нічого не казати, нічого не робити. Він прибирає кров і втирає в рану зелене чорнило…

Одна справа — наносити татуювання на руки чоловікам, а ось нівечити тіла юних дівчат — це просто жах. Звівши очі, Лалі бачить чоловіка в білому халаті, який повільно йде вздовж ряду дівчат. Раз у раз він зупиняється і оглядає обличчя й тіла нажаханих молодих жінок. Нарешті підходить до Лалі. Поки той якомога обережніше тримає руку дівчини, чоловік хапає її за обличчя і повертає його туди й суди. Лалі дивиться в перелякані очі. Її губи ворушаться, вона збирається щось сказати. Лалі міцно стискає її руку, щоб зупинити. Вона дивиться на нього, і він чутно шепоче: «Тсс». Чоловік у білому халаті відпускає її обличчя і йде геть.

Молодець, — шепоче Лалі, збираючись нанести останні чотири цифри: «4902». Закінчивши, він затримує її руку у своїй на мить довше, ніж треба, знову зазираючи в її очі. Видушує ледь помітну усмішку. У відповідь вона всміхається ще непомітніше. Та її очі сяють. Він задивляється в них, і серце його враз обривається, а потім починає колотитися з такою силою, що мало не вискакує з грудей. Він дивиться вниз, на землю, і та кудись пливе під ногами. А йому вже простягають інший папірець… Лалі знову підводить погляд, та її вже нема…».

 

Джон Бойн «Хлопчик у смугастій піжамі»

Джон Бойн (1971) — ірландський письменник, лауреат численних літературних премій. Автор десяти романів для дорослих і п'яти романів для дітей, а також двох збірок оповідань. Його книги перекладені більше ніж 51-ю мовою. Один із найвідоміших романів Бойна — «Хлопчик у смугастій піжамі» (2006).  Роман отримав дві премії Irish Book Awards, премію Bisto Book of the Year і був призером декількох міжнародних нагород. Крім того, роман 80 тижнів очолював список бестселерів Ірландії та New York Times Bestseller List.

Бойн, Джон. Хлопчик у смугастій піжамі : роман / Джон Бойн ; пер. з англ. Віктора Шовкуна. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. — 192 с.

Дев’ятирічний Бруно разом із сім'єю переїжджає зі свого комфортабельного будинку в Берліні до нового дому у загадковому місці Геть-Звідси, де його батька призначають комендантом концтабору. Випадково він знайомиться з єврейським хлопчиком Шмулем, маленьким в’язнем. «Прогулянка понад загорожею з колючого дроту забрала в Бруно набагато більше часу, ніж він сподівався. Він ішов і йшов, коли озирався назад, будинок, у якому він жив, став меншим і меншим, аж поки зник із поля зору остаточно. Протягом усього цього часу він не бачив нікого поблизу загорожі; не знайшов він і дверей, які дозволяли б йому ввійти всередину, і він почав упадати в розпач, що його дослідницька експедиція завершиться нічим. І справді, хоч колючий дріт тягнувся далі, ніж бачили його очі, хатини, будівлі та стовпи диму залишилися далеко позаду, і дротяна загорожа, схоже, відокремлювала його лише від відкритого простору.

Ідучи вже годину, він почав відчувати невеличкий голод. Він подумав, що на перший день йому вистачить досліджень, і мабуть, час повернутися. А проте саме в цю мить маленька точка з’явилася в далині, й Бруно пригадав книжку, яку прочитав, — там чоловік заблукав в пустелі, оскільки ж не мав ані їжі, ані води, то протягом кількох днів він уявляв, що бачить чудові ресторани й величезні водограї, та коли спробував поїсти з них або попити, то вони перетворювалися на ніщо, на купки піску. Бруно подумав, а чи не те саме відбувається тепер з нім.

Та поки він про це думав, ноги несли його крок за кроком ближче й ближче до точки на відстані, яка з часом перетворилася на пляму, потім на кляксу, й зрештою стала виказувати все ознаки перетворення на силует. А коли Бруно підійшов іще ближче, то побачив, що перед ним не точка, не пляма, не клякса й не силует, а людина. Насправді то був хлопчик… Він був у такій самій смугастій піжамі, яку носили люди по той бік огорожі, і смугастій шапочці на голові… На руці він мав пов’язку із зіркою…».

Так вперше зустрілися Бруно і Шмуль. Між ними зароджується справжня дружба, яку, однак, розділяє колючий дріт. «Бруно хотів обняти Шмуля, аби дати йому відчути, як сильно він його любить і скільки мав утіхи, розмовляючи з ним протягом минулого року…». Але до чого можуть призвести різні погляди на світ, дивна логіка дорослих, а також сила долі й божевілля випадку? Про це і навіть більше розповідає дивовижна книжка «Хлопчик у смугастій піжамі».

 

 

Хлопчик у смугастій піжамі

Жанр — драма

Режисер — Марк Герман

Рік — 2008

Фільм за однойменним романом Джона Бойна. Історія, що відбувається під час Другої світової війни і показана крізь очі безневинного і нічого не підозрюючого про події, що відбуваються, Бруно, восьмирічного сина коменданта концентраційного табору. Після переїзду він випадково знайомиться із єврейським хлопчиком Шмулем, що живе з іншого боку огорожі табору, і вони стають друзями.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

 

Життя та дивовижні пригоди Робінзона Крузо: 305 років з дня виходу у світ роману видатного англійського письменника Даніеля Дефо

 

«Яка несподівана й нерозумна людська природа, особливо замолоду. Вона відкидає міркування, якими треба було б керуватись. Люди соромляться не гріха, а каяття; соромляться не вчинків, за які їх справедливо можна назвати безумцями, а виправлень, які, власне, тільки й дають право вважати їх за розумних людей…» Даніель Дефо

25 квітня 1719 року вийшло перше видання найвідомішого роману «Робінзон Крузо» видатного англійського письменника Даніеля Дефо. Ця надзвичайна книжка є і описом подорожі, і автобіографічною сповіддю, і романом виховання, і авантюрною оповіддю. Повна назва твору «Життя та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, який прожив 28 років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля берегів Америки поблизу гирла річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його врешті-решт визволили пірати. Писано ним самим». Книга вийшла анонімно, і ще довгий час читачі вважали, що Робінзон — це реальна людина. З часом довга назва скоротилася, поки не звелася до імені героя — «Робінзон Крузо». Роман мав величезний успіх у читачів, і у серпні 1719 року Даніель Дефо видав продовження — «Наступні пригоди Робінзона Крузо», а 1720 — «Серйозні роздуми Робінзона протягом його життя, супроводжувані ангельськими видіннями», але світове визнання здобув лише «Робінзон Крузо», який і досі приваблює своїми дивовижними пригодами.

Даніель Дефо прожив життя, сповнене бурхливих та несподіваних подій. До сорока років він був комерсантом, після сорока — журналістом та найвидатнішим політиком Англії кінця XVII — першої половини XVIII століття, і приблизно з шістдесяти років — письменником та основоположником європейського реалістичного роману нового часу. Він зробив суттєвий внесок у розвиток журналістики та становлення жанру есе. Проте в історію світової літератури він увійшов як творець знаменитого «Робінзона Крузо».

Походив Даніель Дефо з родини лондонського торговця свічками Джеймса Фо. Точна дата його народження і досі невідома. Успадковане прізвище Даніель згодом «облагородив», додавши французьку частку «де», яку писали окремо — Де Фо. Батько майбутнього письменника був з протестантів-фламандців, які переїхали до Англії наприкінці XVI століття, приваблені англійською віротерпимістю. Мати майбутнього письменника Еліс Фо походила з джентрі, дрібних англійських землевласників. Її не стало, коли Даніелю було лише десять років. Проживала родина Фо у самому центрі ділового Лондона — в Сіті. Заселений цей район тоді був переважно ремісниками і торговцями. Джеймс Фо був приписаний до цеху м’ясників, до нього ж він увів і свого сина.

Даніель Дефо здобув освіту у відомій на той час протестантській духовній академії у Ньюінгтоні, де вивчав богослов’я, а також класичні нові мови, історію, географію та математику. Батько хотів бачити свого сина священиком, але Даніель з головою поринув у сферу приватного підприємництва і торгівлі.  Це була людина незвичайно енергійна, різнобічно обдарована, підприємлива та завжди готова ризикнути. Одне підприємництво змінялося у нього іншим, успіх чергувався з невдачами. Торгував він усім: панчохами, тютюном, горілкою, цеглою з власного заводу й мускусними котами з власної ферми, а також, бувало, і своїм пером. Комерційні справи Дефо вів з розмахом. Його склади розміщувалися у Корнхіллі, самому центрі торговельно-фінансового Лондона, і вражали сучасників своїми розмірами, а простором для розгортання ділових операцій служив фактично весь світ.  Деякий час він жив в Іспанії, відвідав Італію, Францію, добре знав Англію.

На початку 1690-х років Даніель Дефо знайшов для себе нове поле діяльності — літературне. Серед ранніх спроб пера Дефо-публіциста найчастіше згадують його «Нарис проєктів» (1697), написаний людиною, яка серйозно замислювалася над розвитком національної символіки. 1701 року він пише віршований памфлет «Чистокровний англієць», спрямований проти аристократичної опозиції. Найголосніший резонанс викликала його блискуча містифікація, анонімний провокуючий памфлет «Найкоротший спосіб розправи з дисидентами» (1702). Дисидентами в тогочасній Англії називали прибічників неофіційного віросповідання, зокрема пуритан. Авторство Дефо не важко було встановити. Памфлетиста засудили до великого штрафу й «потрійного стояння біля ганебного стовпа», після чого в лютому 1703 року кинули до Ньюгетської в’язниці, де він із невеликою перервою пробув майже два роки. Тут же Даніель Дефо написав «Гімн ганебному стовпу» (1703), де палко виступив на захист свободи слова. Уряд зрештою змушений був відмовитися від переслідування «злочинця». Цей епізод розкриває Дефо з іншого боку, що важливо для повноти уявлення про особистість письменника.

Але поки Даніель Дефо перебував у в’язниці, його фінансові справи розладналися. На цей час він вже мав велику родину — двох синів і п’ять дочок. Перспектива розорення ставить Дефо у залежне положення. У 1703 році, вийшовши з в’язниці, він йде на компроміс і приймає фінансову допомогу та заступництво Роберта Гарлі (1661—1724), графа Оксфорда, політичного діяча та тогочасного голови кабінету торі. Так починається подвійне життя письменника. Змінювалися правлячі кабінети — торі, віги, знову торі на чолі з тим же лордом Гарлі, покровителем Дефо, поки торі остаточно не переходять на положення парламентської опозиції, і політику починає диктувати промислово-торговельна партія вігів. Усе це відбивалося  і на долі Дефо.

В останні роки життя Даніель Дефо відходить від політики і більшість часу присвячує себе майже повністю письменницькій праці. Ним написано понад 350 творів різних жанрів — від поезій до прозових памфлетів і масштабних романів. Дефо належить авторство величезної кількості публіцистичних статей, нарисів, історичних та етнографічних праць. 1704 року Даніель Дефо почав випускати щотижневу газету «Огляд», в якій друкувалися різнорідні матеріали, але перевага віддавалася оглядам політичного життя в Англії та Європі, значна увага приділялася економічним проблемам. Це популярне видання проіснувало до 1713 року і, безперечно, вплинуло на формування англійської ранньопросвітницької періодики. Дефо майстерно володів багатьма секретами й прийомами вільної журналістики. Він першим впровадив передовиці, практику «запитання — відповіді», й багато іншого, шо має використання й досі.

Протягом 1720-х років Даніель Дефо звертався до жанрової форми вигаданих мемуарів і щоденників — «Мемуари кавалера» (1720) та «Щоденник чумного року» (1722). Особливе місце у літературній творчості Даніеля Дефо займають романи. Крім «Робінзона Крузо», Дефо написав ще романи: «Капітан Сінглтон» (1719), «Радощі та прикрощі знаменитої Молль Флендерс» (1722), «Полковник Джек» (1722) та «Щаслива куртизанка, або Роксана» (1724). Ці твори Даніеля Дефо стали важливими віхами в історії розвитку англійського і європейського роману XVIII століття — століття Просвітництва.

Даніелю Дефо було п’ятдесят дев’ять років, коли з’явився роман про Робінзона Крузо. На думку дослідників творчості письменника поштовхом до написання легендарного твору став епізод із корабельного щоденника капітана Вудса Роджерса, опублікованого під назвою «Подорож навколо світу від 1708 до 1711 року», де була «Розповідь про те, як Александр Селкірк прожив у самотності на острові чотири роки і чотири місяці». А у 1713 році за матеріалами щоденника в журналі «Англієць» з’явився нарис «Історія Александра Селкірка». Шотландський моряк Александр Селкірк був боцманом судна «Cinque Ports». Він постійно сперечався з капітаном і одного разу за непокірність був висаджений на березі безлюдного острова Мас-а-Тьєрра (нині острів Робінзон Крузо) з архіпелагу Хуан Фернандес, розмішений неподалік від берегів Чилі. Александр Селкірк прожив на острові у самотності чотири роки і чотири місяця…

Проте ця історія була Даніелем Дефо значно змінена і переосмислена. Письменник переніс місце перебування свого героя до басейну Атлантичного океану, а час дії відніс приблизно на 50 років у минуле, тим самим збільшивши термін перебування свого героя на безлюдному острові до 28 років. За цей час літературний герой прожив дивовижне життя сповнене пригод й неймовірних подій.  «Ах так воно й сталося, і кожна людина, порівнюючи своє становище з іншими, ще гіршими становищами, мусить пам’ятати, що небо завжди може зробити змину й показати нам, які щасливи ми були раніше. Так воно й сталося, кажу, мені справді судилось самотнє існування на безрадісному острові, з яким я так несправедливо порівнював своє тодішнє життя…».

 

«Робінзон Крузо» (1856. Папір, сепія). Художник Тарас Шевченко

Роман Даніеля Дефо вплинув на розвиток літератури, філософії та політичної економії XVIIІ століття. Його ідей та образи відобразились у творчості письменників і мислителів багатьох країн світу. Вони знайшли відгук у книзі «Кандід, або оптимізм» (1759) французького філософа-просвітника XVIII століття  Вольтера, у працях про виховання філософа-просвітника Жан-Жака Руссо (1712—1778), у «Фаусті» (1774—1831) німецького поета Йоганна Вольфганга фон Гете.  Існує багато наслідувань і переробок роману «Робінзон Крузо».

Літературний шедевр Даніеля Дефо надихнув на творчість і майстрів пензля. Відомим ілюстратором творів світової літератури був французький художник Жан Гранвіль (1803—1847): «Байки Лафонтена», Мігель де Сервантес «Дон Кіхот», Джонатан Свіфт «Подорожі Гуллівера», Даніель Дефо «Робінзон Крузо»…  Яскраві картини південної природи, своєрідність кожної пори року і назавжди в пам’яті залишається портрет Робінзона Крузо, вдягнутого в камзол і штани до колін, високу хутряну шапку та зі зробленою з козячої шкіри парасолькою над головою.  І зберігаються спогади про неймовірні пригоди легендарного Робінзона Крузо на безлюдному острові …

Робінзон Крузо на острові. Художник-ілюстратор Жан Гранвіль

 

 

Дефо Д. Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим / Даніель Дефо ; пер. з англ. за ред. В. Державіна ; передм. й приміт. Н. Д. Білик ; худож.-оформлювач Г. В. Кісель ; гравюри Жана Гранвіля. — Харків : Фоліо, 2017. — 496 с. : іл. — (Шкільна бібліотека української та світової літератури). 

1891 року письменник та літературознавець Борис Дмитрович Грінченко створив скорочений переклад-переказ «Робінзона Крузо» українською. 1927 року вийшов українською мовою повний текст «Робінзона Крузо» у перекладі письменниці Галини Орлівни (справжнє ім’я — Мневська Ганна Іванівна) і згодом перевидавався у чотирьох редакціях. Перший повноцінний переклад двох частин «Робінзона Крузо» українською мовою був опублікований 1938 року під редакцією літературознавця Володимира Миколайовича Державіна. У цей редакції текст роману багато разів перевидавався видавництвом «Фоліо».

Події у романі  відбуваються у другій половини XVII століття. Робінзон Крузо був сучасником свого автора, людиною часів бурхливого розвитку комерції. Великі географічні відкриття сприяли розширенню торговельної справи. Через встановлення європейцями зав’язків з іншими материками виникла світова торгівля. З Європи почали більше вивозити зброї, тканин, посуду. З Америки до Європи ввозили какао і тютюн. З Азії завозили чай і каву. Головним центром світової торгівлі поступово став нідерландський Антверпен, а важливими європейськими портами: Лісабон (Португалія), Марсель (Франція), Лондон (Англія). Даніель Дефо описує те що йому особисте знайоме, а дивовижна сила «Робінзона Крузо» в різні часи приваблювала і приваблює читачів на усіх континентах світу.

Розповідь у романі від першої до останньої сторінки ведеться від імені Робінзона Крузо, а починається вона так: «Народився я 1632 року в місті Йорку в заможній, хоч і не з тієї місцевості, сім’ї. Батько мій, на прізвище Крейцнер, був чужоземець із Бремена й оселився спочатку в Гуллі. Торгівлею він набув великого достатку і, покинувши торгувати, жив в Йорку. Там він одружився з моєю матір’ю, родичів якої звали Робінзон — родина, дуже поважна в тій місцевості. Тому-то мене перше звали Робінзон Крейцнер, але, через звичайне для Англії нівечення слів, нас звуть тепер — та ми й самі так звемо себе й пишемо наше прізвище — Крузо, так само завжди звали мене й мої знайомі….

Через те, що я був третім сином і не був навчений ніякого ремесла, моя голова дуже рано почала наповнюватись безладними думками. Батько мій, на той час дуже старий, дав мені достатню освіту, — яку взагалі могли дати домашнє виховання та місцева приватна школа — й призначив мене вивчати право. Мене, проте, могло задовольнити лише ремесло моряка, і мій нахил до нього так міцно опирався батьковій волі, навіть його наказам та проханням і умовлянням матері та друзів, що здавалося, в цьому нахилі було щось фатальне, що штовхало мене до злиденного життя, яке судилося мені…

Бувши одного разу в Гуллі, куди я заїхав випадково, на цей раз без думки про втечу, я зустрівся з одним приятелем, що збирався до Лондона на кораблі свого батька, і той почав умовляти мене поїхати з ним, користуючись звичайною, у моряків, принадою, — він казав, що подорож нічого мені не коштуватиме. Отже, не спитавшись ні в батька, ні в матері, не повідомивши їх ні одним словом і залишивши їх самих довідуватись про мій вчинок, не попросивши ні батьківського, ні Божого благословення, не зваживши ні обставин, ні наслідків, я, в недобрий час, 1-го вересня 1651 року, сів на корабель мого приятеля, що прямував до Лондона. Ніколи, мабуть, лихі пригоди молодих авантюристів не починались так рано й не тривали так довго, як мої…». 

Морська подорож Робінзона Крузо. Художник-ілюстратор Жан Гранвіль

Перша морська подорож Робінзона Крузо закінчується трагічно, але це не розчарувало Крузо. «Але я мав зазнати ще одного тяжкого іспиту. Провидіння, як завжди в таких випадках, хотіло відібрати в мене останнє виправдання; і справді, якщо цього разу я не зрозумів, що це воно врятувало мене, то дальша пригода була така знаменна, що й найзапекліший негідник, із нашого екіпажу побачив би в ній і загрозу, і ласку Божу разом… Щодо повернення додому, то сором заглушав найповажніші доводи мого розуму…».

Під час другої морської пригоди його спіткало страшне лихо. «Це була найнещасніша подорож, яку будь-коли відбувала людина… на наш корабель, що йшов саме на Канарські острови або, певніше, між Канарськими островами та африканським суходолом, несподівано напав турецький корсар із Салеха… Щоб скоротити цю сумну частину мого оповідання, я відразу ж скажу, що нас примусили здатись і, як бранців, відвезли до Салеха, морського порту, що належить маврам…». 

Тільки після двох років полону «трапилась незвичайна нагода, що знову примусила мене подумати про спробу вирватись на волю… Я мав під своєю командою маленьке судно і, як тільки господар пішов, почав готуватись — проте не рибалити, а мандрувати, хоч не тільки не знав, а навіть і не думав, куди прямувати. Всяка путь була добра для мене, аби тільки нею можна було втекти… Я був коло стерна і скерував баркас далі у відкрите море… Я мав намір добратись до ріки Гамбії або Сенегала, тобто до будь-якого пункту неподалеку від Зеленого Рогу, де можна було зустріти європейське судно…». 

Його підбирає португальське судно і після двадцятидводенного плавання Робінзон Крузо зійшов на берег Бразилії. «Поступово переходжу до подробиць цієї частини мого оповідання. Не дивно, що проживши в Бразилії майже чотири роки і значно збільшивши вартість своєї плантації, я не тільки навчився місцевої мови, але й познайомився та заприятелював з моїми товаришами-плантаторами, а також із купцями з Сан-Сальвадора, що був нашим портом. Зустрічаючися з ними, я часто розповідав про свої дві подорожі до Гвінеї, про торгівлю з тамтешніми неграми та про те, як легко купити там дрібничку… й багато негрів для роботи в Бразилії…

Трапилось так що після дуже серйозної розмови на цю тему… вони сказали, що мають на думці вирядити до Гвінеї корабель за неграми…. Одне слово, питання полягало в тому, чи згоджусь я поступити до них на корабель наглядачем, щоб узяти на себе торгочу частину справи на берегах Гвінеї… Отже, думка про таку подорож здалася б кожному великою недоладністю, а для мене, в тих обставинах, вона була просто злочином. Та мені на роду було написано бути причиною своєї власної загибелі… і я сліпо скорився велінням своєї фантазії, а не розуму…

Лихої години, 1 вересня 1659 року, я вступив на корабель. Це було того самого дня, якого я, вісім років тому, втік від батька та матері в Гулль, того дня, коли я повстав проти батьківської волі і так безглуздо розпорядився своєю долею… Того ж самого дня, коли я вступив на корабель, ми розпустили паруса й попливли вдовж побережжя, гадаючи повернути до африканського берега, коли досягнемо десятого або двадцятого градуса північної широти. Такий був тоді звичайний курс кораблів… Ми йшли приблизно на острів Фернандо-де-Норонья…, коли несподівано налетів на нас міцний торнадо, чи то ураган… Нема чого й казати, що протягом цих двадцяти діб я щодня сподівався смерті, і ніхто на кораблі не надіявся врятувати свого життя…

Хоч буря лютувала трохи менше, ніж раніше, ми не надіялись, що наше судно продержиться навіть кілька хвилин, не розбившись ущент, якщо тільки вітер якимсь дивом не зміниться… Але на обговорення не було часу: кожної хвилини корабель міг розколотись надвоє…  Всі ми —  одинадцятеро чоловік — спустилися в шлюпку, відчалили й вдалися на Боже милосердя та на волю скажених хвиль… Єдиною надією на порятунок була для нас можливість потрапити до бухточки, затоки чи гирла, де хвилювання менш і де ми могли б сховатись під берег з затишного боку. Та спереду не було видно нічого схожого на затоку, і чим ближче ми підходили до берегів, тим більше земля здавалась нам ще страшнішою, ніж море.

Коли ми відпливали або, вірніше, коли нас, за моїм підрахунком, віднесло від корабля милі на чотири, несподівано величезний вал, з гору завбільшки, набіг з корми на нашу шлюпку, ніби збираючись поховати нас у морській безодні. Набіг він з такою люттю, що відразу перекинув шлюпку і, відокремивши нас від шлюпки та одне від одного, не дав часу й скрикнути: «О Боже». За мить ми були вже під водою. Не можна описати збентеження, що охопило мене, коли я пірнув у воду…

Я жив на острові вже тринадцять днів… Влаштувавши остаточно своє житло, я вважав за необхідне відвести місце для вогнища й запасти палива. Як я впоровся з цим, як поширив свій льох і помалу оточив себе всякими вигодами, я розповім у відповідному місці, а раніше мушу розказати про себе й поділитись думками, яких, звичайно, було в мене немало.

 Майбутнє моє було темне, бо мене закинуло на острів., що лежав далеко від шляху нашої подорожі і ще далі, не менш як за кілька сот миль, від звичайного торговельного шляху людства: і я мав багато підстав гадати, що це був вирок неба і що тут, у цьому відлюдді й самотині, я муситиму скінчити своє життя. Рясні сльози текли по моєму обличчю, коли я думав про це. Я часто запитував себе, чому Провидіння занапащає свої ж створіння і робить їх безнадійно нещасними, покинутими, безпорадними й охопленими таким відчаєм, що навряд чи розумно було б дякувати за таке життя. Та завжди щось швидко припиняло такі думки й докоряло мені за них. Одного дня, коли я, глибоко замислившись про своє становище, блукав з рушницею по берегу, голос розсудку заговорив у мені так: «Ти в скруті, це правда; але згадай де решта? Вас же сіло в шлюпку одинадцятеро. Де ж десять? Чому тебе відзначено? І де краще бути тут чи там? І я показав на море. В усякому разі треба вбачати якесь добро й не забувати про гірше, що могло б статися.

Робінзон Крузо. Художник-ілюстратор Жан Гранвіль 

Я ясно уявив собі, як добре я забезпечений всім потрібним для життя, і що було б зі мною, коли б не сталося так (а це буває один раз на сто тисяч), що корабель знявся з того місця, де він став спершу, і приплив ближче до берега, а я мав час забрати з нього всі ті речі. Що було б зі мною, коли б мені довелось жити на цьому острові так, як перебув я на ньому першу ніч., без усього потрібного для життя й без засобів дістати все це самому…

І тепер беручись докладно описувати тихе й сумне життя, про яке, певне не чувано на світі, я почну з перших днів і буду розповідати все підряд.  Моя нога вперше ступила на цей жахливий острів, за моїми підрахунками, 30-го вересня, під час осіннього рівнодення, коли сонце стоїть майже прямо над головою… Я описав першу частину життя, повного випадковостей та пригод, подібного до мозаїки, яку підібрало само Провидіння, і такого різноманітного, як рідко буває на цьому світі. — життя, що почалось безглуздо, а закінчилось багато розумніше…». 

Ілюстрація до роману «Наступні пригоди Робінзона Крузо» Художник Жан Гранвіль

 

Література про життєвий і творчий шлях Даніеля Дефо

• Білик Н. Знайомі і призабуті пригоди Робінзона // Дефо Д. Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим / Даніель Дефо ; пер. з англ. за ред. В. Державіна ; передм. й приміт. Н. Д. Білик ; худож.-оформлювач Г. В. Кісель ; гравюри Жана Гранвіля. — Харків : Фоліо, 2017. — С. 3—20.

• Доба Просвітництва. Творчість Д. Дефо, Д. Свіфта // Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури XVII—XVIIІ століття : навч. посіб. / Г. Й. Давиденко, М. О. Величко. — 2-ге вид. — Київ : Центр учбової літератури, 2009. — С. 92—94.

• Михальська Н. Дефо Даніель (1660 або 1661—1731) //  Зарубіжні письменники : енциклопедичний довідник : у 2-х т. Т. 1 : А—К / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. —Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. — С. 523—526.

• Просвітництво в Англії // Література : для дітей середнього шкільного віку / уклад. В. М. Скляренко ; худож.-оформлювач Б. П. Бублик, С. В. Правдюк. — Київ : Кордон, 2015. — С. 209—211.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.