«Місто Володимира» Х - ХІ століття: мандруємо банкнотами України

 

«Панування Володимира мало дуже велике значення в історії нашого народу… Церква признала його святим за те, що він зробив для християнства. В історії зветься Великим за велику вагу його правління…». Михайло Грушевський

 

Банкнота номіналом 1 гривня зразка 2006 року

Основний малюнок лицьової сторони - портрет Володимира Великого

Основний малюнок зворотної сторони - Град Володимира у Києві

Художник-дизайнер - Борис Максимов

Художник-графік - Василь Лопата 

Дата введення в обіг - 22.12.2014

 

Великий князь київський Володимир Святославич, канонізований православною та католицькою церквами як рівноапостольний святий, найбільш відомий як хреститель Русі, за часів правління якого Київська Русь почала набувати статусу однієї з наймогутніших держав середньовічної Європи. Володимир Святославич провів низку реформ і зважився на впровадження християнства як державної релігії в Київський Русі.

Після хрещення князь Володимир постає як видатний політик та меценат, мудро керуючий власною державою та підтримуючий добрі стосунки із сусідами. Володимира Великого цілком можна вважати будівничим Київської Русі, причому не тільки у політичному ракурсі. За літописними даними, він заснував міста Володимир, Переяслав, Білгород та багато інших по берегам Десни, Остри, Трубежу, Сули і Стугни. Разом із тим, за часів Володимира Святославовича почав видозмінюватися і Київ.

 

«Місто Володимира»

 

Місто Володимира на макеті Києва Х-ХІІІ ст. Художник Д. Мазюкевич. Національний заповідник «Софія Київська»

З прийняттям християнства у Київській Русі, змінився статус Києва, як столиці великої християнської держави, релігійно-культурного центру східно-слов’янських народів. Київське будівництво за роки князювання Володимира Великого, яке було, по суті, спорудженням цілковито нового міста, також пов’язане з візантійською царівною Анною, дружиною великого князя київського Володимира Святославича.

Столиця зятя візантійських імператорів мала відповідати його престижу і місцю серед християнських володарів, наочно демонструючи нову природу і обсяг його влади. Практику монументального будівництва Київська Русь запозичила від візантійських майстрів, які принесли із собою техніку будівництва з плінфи на цем’янковому розчині. В археологічній літературі досліджені матеріальні рештки Києва часів Володимира, а саме київський дитинець, прийнято називати «містом Володимира».

Його центральною спорудою, побудованою грецькими майстрами по зразку константинопольських храмів, була церква Успіння Пресвятої Богородиці, більш відома як Десятинна церква. Зведення першого на Русі кам’яного християнського храму  тривало сім років, за свідченням літописних джерел, де вказано дату закладення - 991 рік і освячення - 996 рік. Вважається, що церкву було побудовано на місці загибелі перших київських варягів-християн - мучеників Федора та Іоанна.

Реконструкція Десятинної церкви на Старокиївської горі

Назву «Десятинної» церква отримала завдяки встановленій Володимиром десятині - щорічного податку з княжих доходів, що йшли на її утримання. Археологічні дослідження Десятинної церкви ХХ-ХХІ століття засвідчили, що то була велична шестистовпна будівля з трьома апсидами та галереями, що опоясували її з трьох боків.

Про пишне і врочисте внутрішнє оздоблення храму можна лише здогадуватися за вцілілими фрагментами мармурового різьблення, декорованих шиферних плит та мозаїчного і фрескового живопису. У відповідності з константинопольською системою розписів церковний купол був, вірогідно, прикрашений мозаїчним образом Христа-Пантократора, а вівтарна апсида - зображенням Богоматері-Оранти з піднятими догори у молитві за Київ руками.

Набірна мозаїчна підлога з оригінальним геометричним малюнком пишним килимом стелилася до ніг. В центральній його частині містився викладений концентричними смугами круг-омфалій. Таке декорування добре відоме не тільки з храмів, але й з покоїв візантійських імператорських палаців.

Мозаїчна підлога Х ст. З розкопок Десятинної церкви (з експозиції Національного заповідника «Софія Київська»)

 

Літопис стверджує, що Десятинна церква була прикрашена іконами, хрестами та іншим церковним начинням, яке Володимир вивіз із візантійського міста Корсуня (античного Херсонеса). Перед входом до церкви, здіймаючись над фасадом як над тріумфальними воротами, була встановлена також вивезена з Корсуня  квадрига (четвірка) бронзових коней.

Ще одним корсунським «трофеєм» були мощі святого Климента - четвертого Папи Римського, урочисто розміщенні в одному з вівтарів Десятинної церкви, що стали найповажнішою святинею раннього східнослов’янського християнства і надали київському храму ще одну, популярну в народі назву - «церква мученика у Христі Папи Климента». Десятинна церква, куди Володимиром були перенесені нетлінні останки княгині Ольги, стала також мавзолеєм перших київських князів, де згодом  помістились саркофаги самого Володимира та його грецької дружини Анни, а за ініціативи Ярослава Мудрого - ще й останки Ольжиних онуків Ярополка і Олега.

Як і в Константинополі, неподалік церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Києві містився комплекс палацових споруд княжого двору Володимира, зведених, вочевидь, також грецькими майстрами. Муровані стіни палацу вінчав, судячи з товстого шару горілого дерева, другий поверх. На першому кам’яному поверсі  містилися парадні покої, призначені для урочистих прийомів, другий являв собою, очевидно, дерев’яний зруб, опоясаний галереєю, на яку виходили двері житлових приміщень.

Зовні галерея була прикрашена вигадливою різьбою. Про пишне внутрішнє оздоблення споруди свідчать віднайдені археологами на її руїнах численні різьблені шиферні плити, мармурові капітелі, уламки тиньки, розписаної різнокольоровими фресками, золотої мозаїчної смальти, круглих віконних шиб тощо. Підлога палацу була вимощена фігурними керамічними поліхромними полив’яними кахлями.  

Довкола Десятинної церкви археологічно досліджено декілька палацових споруд, дві з яких, так звані «Південний» та «Західний» палаци, датуються кінцем Х століття і, можливо, належали до палацового комплексу, спорудженого Володимиром.

 

Південний палац на макеті Києва Х-ХІІІ ст.

 На південний схід від церкви містилася «гридниця», вперше згадана в літописних джерелах під 996 роком. У Стародавній Русі ця будівля при князівському дворі була призначена для зборів молодших дружинників або для прийому гостей. Її фундаменти виготовлені із грубо обтесаного каменю, покладеного на вапно. Стіни, прикрашені мармуровими і шиферними карнизами, були викладені тонкою цеглою. Княжа гридниця виступає основним місцем для билин київського циклу.

Як сповіщають літописні джерела, Володимир Великий установив «повсякдень на дворі своїм, у гридниці, пир справляти, і звелів приходити сюди боярам і гридям, і соцьким, і десяцьким, і знатним мужам - і при князі, і без князя». Ці «пировання» мали значно глибший зміст, ніж їжа та веселощі, і були невід’ємною складовою системи суспільної комунікації, засобів соціального спілкування. Ось чому урочисті прийоми Володимира Святославича не носили приватного, за участю тільки найближчого оточення князя, характеру. Княжий двір був місцем репрезентації верховної влади, важливим вузлом соціальних зав’язків різних прошарків давньоруської спільноти.

Ще одну палацову споруду «міста Володимира» було виявлено під час проведення земляних робіт у 1914 році під бруківкою Десятинного провулку. Як показали пізніші археологічні дослідження, центральна частина так званого Західного палацу являла собою велике повздовжнє приміщення, розчленоване на фасаді лопатками на три планиці стін. Не виключено, що південна частина палацу була симетрична північній.

До комплексу будівель київського княжого двору Володимира Святославича входив також згаданий у літописній статті 945 року «дворъ деместиков (демьстиковъ) за святою Богородицею». Місцезнаходження та функціональне призначення двору цього «демественика (доместика)» досі не викликало особливих суперечностей серед науковців. Прийнято вважати, що він з’явився одночасно чи слідом за побудовою Десятинної церкви й призначався для регента церковного хору.

 Але здається дивним, щоб церковний служитель, нехай і такого рангу, міг виділятися з-поміж доволі чималої групи прибулих з Корсуня і Константинополя церковнослужителів. Натомість, у Візантійській імперії доместики формували клас чиновників, які могли очолювати не тільки церковні хори, але й воєнні корпуси особливого призначення, або командувати столичним гарнізоном.

На думку дослідника Володимира Рички, літописний «дворъ демьстиковъ» міг бути місцем дислокації особистої гвардії візантійської принцеси, на чолі якої стояв доместик. Візантійський чин цілком очікуваний серед грецькомовного оточення цариці Анни. При київському дворі доместику доводилося бути одночасно солдатом і слугою, а відтак і домочадцем, бо ж він жив на хлібі свого господаря. Отже, є певні підстави стверджувати тотожність воєнно-службових функцій, притаманних князівський дружині Володимира  й очолюваній доместиком візантійській гвардії Анни.

Палацові споруди княжого двору й Десятинна церква складали єдиний архітектурний ансамбль, який виходив на центральний майдан міста, що звався Бабин торжок. Походження назви пояснюється тим, що тут Володимир Великий встановив, разом із корсунською квадригою, дві бронзові статуї - «баби» і знаходився в оточенні доволі щільної міської забудови.

На Старокиївській горі розміщувалися дерев’яні, можливо, подекуди й двоповерхові хороми бояр, садиби воєвод та купців. «Місто Володимира» мало загальну площу 10 га і було оточено потужними оборонними валами та фортечними ровами з трьома в’їзними воротами - Софійськими (пізніше Батиєвими), Київськими та Михайлівськими. 

Київ. Пам’ятник Володимиру Великому

В 1853 році на високому київському пагорбі над Дніпром, де згодом розбили парк «Володимирська гірка», було встановлено пам’ятник святому рівноапостольному великому князеві київському Володимиру, спроектований скульпторами Петром Клодтом та Василієм Демут-Малиновським і архітектором Олександром Тоном, який став візитівкою міста Києва.

 

 

 

Література

Ричка В. Володимир Великий : Лицар Духу / Володимир Ричка. - Київ : Парламентське вид-во, 2020. - 308 с. - (Серія «Політичні портрети»).

У книзі розкривається історичне значення діяльності князя Володимира, доленосне значення його діянь, які заклали культурні фундаменти Києво-Руської держави і дали йому право на ім’я Великого. Хреститель Русі став знаковим символом, першорядною фігурою історичної пам’яті для всієї східнослов’янської цивілізації. Висвітлюються форми її функціонування, засоби маніфестації та їх вплив на процеси національно-культурної самоідентифікації народів Східної Європи.

***

• Володимир // Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.) : Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети : довід. вид. / В. І. Гусєв (кер. кол. авт.), В. П. Дорожнин, Ю. О. Калінцев, О. Г. Сокирко, В. І. Червінський. - Київ : Вища школа, 2002. - С. 25-28.
•  Володимир Великий // Сегеда С. Український пантеон. - Київ : Балтія-Друк, 2013. - С. 8-13.
• Володимир Святославич // Історія України в особах : Давньоруська держава. Литовсько-польська доба / кер. авт. кол. О. В. Русина. - Київ : Україна, 2012. - С. 54-59.
• Горський В. С. Святі Київської Русі. - Київ : Абрис, 1994. - 176 с.: іл. - бібліогр.: с. 169-173.
• Г. Ю. Івакін. Володимира місто // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2003. - Т. 1 : А - В. - С. 620.
• Ілюстрована історія Києва / гол. ред. ради О. Попов; ред. рада: Г. Боряк, В. Геєць, Г. Івакін, С. Кульчицький, В. Литвин, Я. Новохатько, О. Онищенко, О. Реєнт, В. Смолій, П. Толочко, Ю. Храмов; Відп. ред. В. Смолій; авт. кол.: H. Абашина, H. Білоус, Д. Вортман, Т. Вронська, В. Даниленко, Л. Ковпак, С. Кульчицький (кер. кол.), О. Лисенко, С. Падалка, І. Парнікоза, Р. Пиріг, О. Попов, В. Ричка, О. Русина, О. Толочко, В. Шандра, О. Юркова. Київська міська державна адміністрація; НАН України. Інститут історії України. - Київ : Фенікс, 2012. - 424 с.: іл.
• Кальницький М. Б. Нариси з історії Києва : навч. посіб. для серед. загальноосвіт. навч. закл. / М.Б. Кальницький, Д.В. Малаков, О.В. Юркова; за ред. Т.М. Кіщук, С.В. Кальчицького. - Київ : Генеза, 2002. - 384 с.: іл.
• Юліан Опільський. Ідоли падуть : роман. - Київ: Видавничий дім «Кондор», 2020. - 300 с.
• Сліпушко О. Таємниці володарів Русі (від Олега до Володимира Мономаха) / Оксана Сліпушко. - Київ : Вид-во «Аконіт», 2003. - 192 с., іл. - (Авторська серія Оксани Сліпушко «Мій погляд»).
• Толочко П. П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. - Київ : «АртЕк», 1996. - 216 с., іл. 

Підготував Дмитро Антонюк, бібліотекар читальної зали

Літературний калейдоскоп: твори-ювіляри ірландського драматурга Бернарда Шоу

 

«Багато людей, що перечитують із захопленням усіх класичних драматургів, від Есхіла до Ібсена, проте відвідують театр у виключних випадках, коли, їм трапляється п’єса, автора якої вони цінують, знаючи його з літератури…». Бернард Шоу

Ім'я відомого ірландського драматургаДжорджа Бернарда Шоу, лауреата Нобелівської премії з літератури, автора романів, сотні статей і більш п’ятдесяти п’єс, вписане в історію англійського та всесвітнього театрального мистецтва. Перша п'єса «Будівлі вдівця» була поставлена в театрі, коли Шоу виповнилося 36 років, а останню п'єсу він написав в віці 93-х.

Перше визнання прийшло до Бернарда Шоу з-за кордону. Велику роль в цьому зіграв віденський журналіст Зиґфрід Требич, який перевів п'єси Шоу німецькою мовою. Завдяки йому, в Відні поставили «Учень Диявола», а в Берліні - «Зброя і людина». Після цього п'єси Шоу набувають популярності на всьому європейському континенті і в США.

Найвідоміші п’єси Бернарда Шоу ввійшли до золотого фонду світової драматургії. Серед них «Професія місіс Уорен», «Майор Барбара», «Серцеїд», «Обранець долі», «Свята Іоанна», «Нерівний шлюб», «Лікарева дилема», «Кандіда», «Андрокол і Лев», «Цезар і Клеопатра» і найпопулярніший «Пігмаліон», який підкорив багато театральних сцен світу.

Наприкінці XIX століття Бернард  Шоу створює цикл «П’єси для пуритан»: «Учень Диявола» (1897), «Цезар і Клеопатра» (1898) і «Звернення капітана Брасбаунда» (1899). В 1901 році п'єси вийшли окремим збірником. Автор звертається до героїчних пуританських традицій Джона Мільтона і Джона Буньяна, та відносить себе до пуритан, які готови до боротьби за святість мистецтва.

 

125 років з дня написання п’єси «Учень Диявола»

Шоу, Бернард. Учень Диявола : п’єса //  Бернард Шоу. Вибрані твори. Т. І. - Київ : ФОП Жупанський, 2008. - С. 5-87. - (Лауреати Нобелівської премії).

До першого тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга Бернарда Шоу ввійшли такі п’єси: «Учень Диявола», «Професія пані Ворен», «Вдівцеві будинки», «Зальотник».

П'єса «Учень Диявола» була створена драматургом в 1896 році. Автор розповідає про боротьбу майбутніх Сполучених Штатів Америки за незалежність у другої половині ХVIIІ століття, симпатії Бернарда Шоу - на боці борців за незалежність.

«Року 1777, під невеселу годину, коли чорну ніч заступає хмурий ранок, місіс Даджен зі штату Нью-Гемпшір не спить, сидячи в кухні, яка використовується і як житлова кімната, на власній фермі у передмісті Уебстербріджа. Місіс Даджен - неприваблива жінка. Кожна жінка не дуже-то гарно виглядає після безсонної ночі, а поборознене зморшками обличчя місіс Даджен навіть у найкращі хвилини має похмурий вигляд, якого надає гордовитій і крутої вдачі людині суворе додержання правил віджилого пуританства. Це зморена працею літня жінка, яка здобула нею лише повну владу і зненависть у власному непривітному домі та незаперечну славу побожної і поважної особи серед сусідів, для яких пияцтво і розпуста настільки привабливіші за релігію і моральні подвиги, що доброчесність здається їм просто самозреченням. Від цього недалеко до того, щоб вимагати самозречення і від інших, і поняття доброчесності стає зрештою синонімом усього неприємного. Тому місіс Даджен, особу дуже неприємну, вважають за дуже доброчесну. За винятком явних злочинів, їй все дозволено, крім хіба якихось ніжних слабостей; тим-то, сама цього не знаючи, місіс Даджен користується такою свободою поведінки, як ні одна жінка у цілій парафії, оскільки ніколи не порушила сьомої заповіді і не пропустила жодної недільної відправи у пресвітеріанській церкві.

У 1777 році, коли від Англії відкололись американські колонії, не так з їхньої волі, як силою їх власної ваги, - пристрасті нестримно розгорілись, і це призвело до збройної боротьби. Цю боротьбу англійці уявляли як подолання заколоту і підтримання британської влади, а американці - як оборону свободи, опір тиранії та самопожертву на олтарі Прав людини. Зайва річ розцінювати тут ці обидва уявлення; досить сказати з цілковитою безсторонністю, що й американці й англійці вважали своїм найблагороднішим обов'язком повбивати одні одних якнайбільше, а духовенство обох ворожих таборів, морально підтримуючи воєнні дії, спрямовані до цієї мети, благало небо про перемогу.

За таких обставин не тільки оця неприємна місіс Даджен, але й чимало інших жінок сидять цілими ночами, дожидаючи вістей. Вони так само, як і вона, засинають лише на світанку, куняючи біля каміна і ризикуючи пірнути в нього головою. Місіс Даджен спить, її голову покриває шаль, а ноги спочивають на широкій залізній решітці каміна - священного домашнього вівтаря…».

120 років з дня публікації п’єси «Цезар і Клеопатра»

Шоу, Бернард. Цезар і Клеопатра : п’єса // Бернард Шоу. Вибрані твори. Т. ІІ. - Київ : ФОП Жупанський, 2009. - С. 5-125. - (Лауреати Нобелівської премії).

До другого тому вибраних творів Бернарда Шоу, лауреата Нобелівської премії «За творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за влучне поєднання сатири з винятковою поетичною красою», ввійшли такі п'єси : «Цезар і Клеопатра», «Людина і надлюдина» «Андрокол і Лев», «Пігмаліон».

П'єса «Цезар і Клеопатра» була написана в 1898 році і вперше поставлена на сцені в 1899 році. Дія п'єси відбувається в 48-47 роках до нашої ери в Єгипті, куди Юлій Цезар прибув в ході громадянської війни і включився як вирішальна сила в династичний конфлікт між Клеопатрою і її братом Птоломеєм XIII.

«Ворота храму бога Ра в Мемфісі. Глибокі сутінки. Велична істота з головою сокола, що випромінює таємниче світло, вимальовується із мороку в глибині храму. Бог з величезною зневагою обводить поглядом сучасну аудиторію і після деякої паузи звертається до неї з такими словами:

Тиша! Замовкніть і слухайте мене, ви, чепурні маленькі острів’яни! Послухайте мене, ви, чоловіки, що носите на грудях своїх білий папірус, на якому не написано нічого (щоб викрити дитячу невинність мізків ваших). Слухайте мене, ви, жінки, вбрані у спокусливі одежі, ви, ніби приховуєте думки свої від чоловіків, аби вони вірили, що ви вважаєте їх сильними і могутніми зверхниками, тоді як насправді в серці своєму ви знаєте, що вони нерозумні діти. Дивіться на мою соколину голову, дивіться і знайте: я Ра, який колись був могутнім богом у Єгипті. Ви не можете впасти переді мною на коліна, розпластавшись долілиць, оскільки ви затиснуті в тісні шереги, позбавлені свободи рухатися і не бачите далі спини того, хто сидить попереду вас; а до того ж не один із вас не наважиться визнати це достойним і належним, доки не побачить, що і всі решта роблять те ж саме, - звідки і виходить, що у вирішальні хвилини ви перебуваєте в бездіяльності, хоча кожний із вас каже своєму ближньому, що необхідно щось зробити. Я не вимагаю від вас поклоніння, я вимагаю лише тиші. Хай чоловіки ваші не говорять, а жінки хай не кашляють, оскільки я бажаю перенести вас далеко в глибину віків, за дві тисячі років, за могили шістдесяти поколінь. Ви, жалюгідні вишкребки, не уявляйте себе першими. Інші дурні бачили до вас, як сонце сходило і заходило, а місяць міняв лице своє і час свій. Чим були вони, тим ви стали сьогодні, але далеко вам до їхньої величі; піраміди, споруджені моїм народом, стоять і донині, а ці купи праху, що ви називаєте імперіями, де в рабстві ви животієте, розсипаються на вітрі, хоча ви і завалюєте їх тілами синів ваших, щоб накопичилося якнайбільше праху.

Слухайте ж мене, о ви, примусово навчені! Знайте, що на кшталт того, як нині у вас існує стара Англія і нова Англія і ви розгублено топчетеся між тою і другою, так колись, у ті дні, коли люди поклонялися мені, існував старий Рим і новий Рим, і між цими двома Римами розгублено топталися люди. І старий Рим був малий і бідний, лютий і жадібний і мав багато гріхів; але оскільки розум його був невеликий, а праця його була проста, він жив своїм розумом, і праця його йшла на лад. І боги поблажливо ставилися до нього, й допомагали йому, і підтримували його, й охороняли його; оскільки боги проявляють терпіння до малих.

І ось старий Рим, немов убогий, що опинився на коні, поклався на милість богів і сказав: «Гай-гай! Нема ні величі, ні багатства в мізерності моїй. Хто хоче йти шляхом багатих і великих, той мусить грабувати бідних і вбивати слабких!" І почали римляни грабувати бідних і оволоділи досконало цим мистецтвом, і були в них закони, завдяки яким вчинки їхні вважалися пристойними і чесними. А коли вичавили бідняків своїх насухо, вони почали грабувати бідняків інших країн і приєднали ці країни до Риму і створили новий Рим, багатий і безмежний. А я, Ра, сміявся над цим, бо мізки римлян залишилися все такими ж, тоді як панування їхнє поширилося по всій землі.

Тож слухайте мене, щоб зрозуміти те, що ви зараз побачите. В ті дні, коли римляни все ще топталися між старим і новим Римом, серед них з'явився могутній воїн, великий Помпей. Але шлях воїна є шлях смерті, а шлях богів - шлях життя, а воїн у кінці шляху свого виявляється дурнем. І ось Помпей стояв за старий Рим, де лише воїни могли досягти величі; але боги повернулися до нового Риму, в якому кожна людина, яка мала розум, могла стати тим, чим вона хотіла. І друг Помпея, Юлій Цезар, був на тому самому боці, що й боги: він бачив, що Рим переріс владців своїх - старих маленьких римлян. І Цезар цей був великий красномовець і політик: він купував людей словами і золотом, на манір того як сьогодні купують вас. А коли їм набридло задовольнятися словами і золотом і почали вони вимагати перемог і воєнної слави, Цезар, уже не молодий, вдався до цього ремесла; і ті, котрі повставали проти нього, коли він піклувався про благополуччя їхнє, схилися перед ним, коли він став убивцею і завойовником. Бо ж така природа ваша, смертні. Що ж стосується Помпея - він набрид своїми успіхами і тим, що він сам себе уявив богом; оскільки він розводився про закон, обов'язок, і про інші речі, яких не може торкатися жалюгідна людська істота. І боги усміхнулися Цезареві, бо він сміливо жив життям, яке вони дарували йому, і не ганив нас постійно за те, що творячи живе, не відаємо сорому, і не приховував учинків наших від людей, так ніби це було щось безсоромне. Ви добре знаєте, про що я кажу, оскільки це один із ваших власних гріхів.

І так сталося між старим і новим Римом, що Цезар сказав: «Доти, доки я не порушу закону старого Риму, мені не вдасться отримати свою частку у пануванні над ним, і дар панувати, дар, який мені дали боги, загине і не принесе плодів». Але Помпей сказав: «Закон понад усе, і якщо ти порушив його, ти мусиш загинути». І сказав Цезар: «Ось я порушу його, і хай той, хто наважиться, вб’є мене». І він порушив закон Риму. І Помпей пішов на нього, як сказали б ви, з великою армією, щоб знищити його й утвердити старий Рим. І Цезар утік через хвилі Адріатичного моря, оскільки великі боги хотіли дати йому урок, той самий урок, що свого часу отримаєте й ви, якщо так само будете забувати їх і поклонятися цьому пройді серед богів - Маммону. І тому, перш ніж возвеличити Цезаря і зробити його володарем світу, вони захотіли кинути його в прах до ніг Помпея й очорнити обличчя його перед усіма народами. Помпея ж вони звеличили і підняли вище ніж до цього -і закони його і його пихатий розум, який намагався мавпувати богів. І зробили вони це тому, щоб страшніше було його падіння. І Помпей вирушив у погоню за Цезарем, і розчавив його всією величчю старого Риму, і став над ним і над усім світом, на взір того, як ви стоїте нині з вашим флотом, що покриває води морські на тридцять миль. І коли Цезаря було повалено і кинуто в прах, він підвівся востаннє, щоб померти з честю, і не впав у відчай, а сказав: «Ось вони проти мене - і Помпей, і старий Рим, і закон, і легіони - всі, всі проти мене; але високо над усім цим - боги; а Помпей - дурень». І боги засміялися і похвалили його. І на полях Фарсали сталося неможливе: кров і залізо, на яких тримається наша віра, впали перед духом людини, оскільки дух людини - це воля богів. І могутність Помпея розсипалась у руці його, на кшталт того, як розсипалося могутність державної Іспанії, коли вона повернулася проти ваших предків у ті дні, коли Англія була малою, і жила своїм розумом, і покладалася на свій розум, а не на те, що вона поширює в газетах. І тому остерігайтеся, щоб який-небудь маленький народ, який ви обернули в рабство, не піднявся і не перетворився в руках богів на батіг, що впаде на ваші хвастощі, вашу несправедливість, на ваші пороки і вашу глупоту.

То чи хочете ви тепер дізнатися про кінець Помпея, чи ви будете спати, коли промовляє бог? Слухайте слова мої, оскільки Помпей відбув туди, куди і ви пішли сьогодні, в Єгипет, де стояла римська армія, так само як нині там стоїть британська армія. І Цезар погнався за Помпеєм у Єгипет; римлянин тікав, і римлянин гнався за біженцем: пес, який пожирає пса. І єгиптяни казали: «Погляньте, ось римляни, які давали золото царям нашим і збирали з нас данину силою зброї своєї, чи не вони закликали нас бути вірними їм і зраджувати нашу рідну країну. І ось тепер перед нами два Рима - Рим Помпея і Рим Цезаря. Якому ж із них нині ми повинні зберігати вірність?» І в сум'ятті своєму вони звернулися до воїна, який колись служив Помпею, і знав шляхи Риму, і володів усіма його пороками.

I сказали йому: «Поглянь, у твоїй країні пес пожирає пса, й обидва пси прийшли до нас, щоб пожерти нас. Що ти можеш порадити нам?» І воїн цей, на ім'я Луцій Септімій, якого ви сьогодні побачите перед собою, відповів: «Вам слід ретельно зважити, котрий із двох псів дужчий, а потім убити слабшого на догоду сильному і тим самим завоювати його милість». І єгиптяни сказали: «Ти дав слушну пораду, але якщо ми вб'ємо людину, ми порушимо закон і поставимо себе на рівень з богами, а цього ми не можемо робити. Але ти - римлянин: тобі звично вбивати, бо в тебе пристрасть панувати. Чи не візьмешся ти замість нас убити того пса, котрий слабший?» І Луцій відповів: «Хай буде так, оскільки я зробив Єгипет вітчизною своєю і бажаю, щоб ви шанували і слухали мене». І єгиптяни сказали: «Ми так і думали, що ти не будеш робити цього без якоїсь винагороди; ти отримаєш свою нагороду». І ось Помпей прибув до Єгипту і пристав до берегів його один, на маленькій Галері, поклавшись на його закон і звичай. І народ Єгипту побачив, що Помпей насправді слабкий і нікчемний пес; і ледве він устиг ступити на берег, як його зустрів давній соратник Луцій Септімій, який однією рукою вітав його, а другою відітнув йому голову; і зберіг цю голову, як качан капусти, щоб піднести її в дар Цезарю. І рід людський здригнувся. А боги засміялись: бо Септімій був всього лиш мечем, вигостреним рукою Помпея. І коли меч цей повернувся супроти його власного горла, боги сказали, що Помпею ліпше було б зробити Септімія хліборобом, а не таким доблесним і швидким на руку вбивцею. І тому я знову кажу вам: остерігайтеся, ви, котрі всі бажали б стати помпеями, якби наважились; оскільки війна - це вовк, і він може прийти і до ваших дверей.

Вам, здається, набридла мова бога? Вас пожирає нечисте бажання послухати про життя порочної жінки? Чи ім'я Клеопатри розбудило у вас цю цікавість? О, ви дурні! Клеопатра всього лише дитя, яке нянька карає лозиною. І я, піклуючись про благо ваших душ, хочу показати вам, як Цезар, який прийшов у Єгипет шукати Помпея, знайшов Клеопатру; і як прийняв він у подарунок цей качан капусти, що колись був головою Помпея; і що сталося між старим Цезарем і царицею-дитиною, поки він не покинув Єгипет і не проклав собі переможний шлях до Риму, для того, щоб бути вбитим, так само як Помпей, людьми, в яких ще зберігся дух Помпея. Все це ви побачите і в невігластві своєму будете дивуватися тому, що за двадцять сторіч до ваших днів люди були такі ж самі, як і ви, жили, говорили, як ви, - не гірше і не ліпше, не мудріше і не дурніше. І ці дві тисячі років, що минули відтоді, - для мене, бога Ра, всього лише мить; і те, що називаєте сьогоднішнім днем, нічим не відрізняється від того дня, коли Цезар вперше ступив на землю мого народу…».

«Цезар і Клеопатра»

Жанр - драма

Режисер - Габріель Паскаль

Рік -1945

Фільм поставлений за однойменною п'єсою Бернарда Шоу.

 

115 років з дня написання п’єси «Лікарева дилема»

Шоу, Бернард. Лікарева дилема: п’єса //  Бернард Шоу. Вибрані твори. Т. ІІІ. - Київ : ФОП Жупанського, 2010. - С. 189 - 294. - (Лауреати Нобелівської премії).

До третього тому вибраних творів ірландського драматурга ввійшли такі п'єси: «Кандіда», «Майор Барбара», «Лікарева дилема», «Навернення капітана Брасбаунда».

П'єса «Лікарева дилема», яка побачила світ в 1906 році, була названа самим Шоу трагедією. До доктора Ріджена, відомого лікаря, що відкрив засіб проти туберкульозу, звертається дружина молодого художника Дюбеда з проханням врятувати її хворого чоловіка. В той час до лікарні була можливість прийняти ще тільки одного пацієнта. Доктор, вражений талановитістю Дюбеда, його картинами, його чарівним характером, готовий взяти його в свою клініку.

Але в цей момент він дізнається, що його старий університетський товариш, доктор Блекінсоп, також доведений голодом і перевтомою до туберкульозу. Доктор Ріджен переконується, що художник Дюбеда в приватному житті - негідник, двоєженець, здатний на будь-який безсовісний вчинок і навіть злодійство. Перед доктором Рідженом постає питання: кого він повинен врятувати?

«Дилема лікаря»

Жанр - драма

Режисер - Ентоні Асквіт

Рік - 1958

Екранізація п’єси Бернарда Шоу «Лікарева дилема». Талановитому доктору Коленсо Ріджену, який вилікував безліч серйозно хворих пацієнтів, несподівано належить зробити вибір…

 

Літературознавчі видання про життя і творчість Бернарда Шоу

• Аникст А. Бернард Шоу. - М. : Знание, 1956. -  32 с.
• Балашов П. Художественный мир Бернарда Шоу. - М. : Художественная литература, 1982. - 326 с.
• Бернард Шоу // Знаменитые писатели / Е. К. Васильева, Ю. С. Пернатьев, В. М. Скляренко ; худож.-оформитель О. Н. Иванова. - Харьков : Фолио, 2014. - С. 371-376.
• Веселая вы душа, Бернард Шоу / сост. А. А. Шамшурин. - Кишинев : Штиинца, 1988. - 176 с.
• Гражданская З. Бернард Шоу : очерк жизни и творчества. - М. : Просвещение, 1963. - 212 с.
• Деннингхаус Ф. Театральное призвание Бернарда Шоу / пер. с англ. - М. : Прогресс, 1978. - 327 с.
• Джордж Бернард Шоу (1856-1950) // Шкляр Л. Є. Шпиталь А. Г. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901-2006. - Київ : Грамота, 2006. - С. 79-81.
• Образцова А. Драматургический метод Бернарда Шоу. - М. : Наука, 1965. - 316 с.
• Хьюз Э. Бернард Шоу / пер. с англ. Б. Носика. - М. : Молодая гвардия, 1968. - 288 с. - (ЖЗЛ).

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри липня 2021 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку липня календаря «Світ мистецтва»

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри червня 2021 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку червня календаря «Світ мистецтва»

Іван Миколайчук – душа поетичного кіно: до 80-річчя з дня народження

 

 

«Його в обличчя знали вже мільйони. Екран приносить славу світову». Ліна Костенко

 

Видатний український актор, режисер і сценарист, письменник Іван Васильович Миколайчук народився 15 червня 1941року в буковинському селі Чортория Вашківського (нині Кіцманський) району Чернівецької області в багатодітній родині.

Іван був четвертим із тринадцяти дітей у родині Василя й Катерини Миколайчуків. До повноліття дожило десятеро. Більшість так і залишилися жити в рідному селі, працюючи хто будівельником, хто метеорологом. Старша сестра Фрозина Грицюк та її син Василь нині доглядають меморіальний Музей-садибу Івана Миколайчука, відбудованого на місці старої батьківської хати в Чорториях.

Першу свою роль Іван зіграв у 12 років. І була це роль старого Івана, батька Софії у виставі «Безталанна» за п’єсою Михайла Старицького. У селі існувала своя театральна трупа, яка майже щомісяця ставила спектаклі, але чоловіки навідріз відмовилися грати старого немічного солдата. Вистава витримала 36 показів протягом трьох років.

Іван Миколайчук був не лише актором та режисером, але й сценаристом та автором музичного оформлення багатьох своїх фільмів. А перший кіносценарiй – «Живий хрест у мертвій діброві», в основі якого лежала достовірна історія про сільських Ромео і Джульєтту, він написав у 17 років.

Зі своєю дружиною, Марією Карп’юк Іван познайомився в 1958 році під час навчання в театрі-студії при Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Це було кохання з першого погляду. Через чотири роки вони побралися – для цього Марія навіть відмовилася від гастролей до Бєлграда, куди мала їхати з хором Вірьовки. Після фільму «Тіні забутих предків» Миколайчук називав дружину Марічкою.

Коли Іван вступив до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, Марічка подарувала йому дві книжки – «Тіні забутих предків» Коцюбинського та «Художник» Шевченка. На другому курсі Івана запросили одразу на дві головні ролі: Івана Палійчука в «Тінях забутих предків» та Тараса Шевченка у фільмі «Сон».

Миколайчук навчався на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва, де він потрапив до творчої майстерні відомого режисера Віктора Івченка.

Саме Володимир Івченко запропонував Сергію Параджанову спробувати свого студента на роль Івана Палійчука у фільмі «Тіні забутих предків». На той час на цю роль уже був затверджений інший актор, тому Параджанов погодився швидше із ввічливості. Не очікуючи нічого цікавого, він довірив провести кінопроби оператору стрічки Юрію Іллєнку, а сам залишив павільйон. Буквально за кілька хвилин Іллєнко наздогнав режисера в коридорі студії: «Сергію Йосиповичу! Вертайтеся! Це щось неймовірне! Просто нелюдське щось! Щось за межами розуміння й сприйняття!». Пізніше Параджанов назвав Миколайчука своїм вчителем і сказав про нього так: «Я не знаю більш національного народного генія. До нього то був Довженко».

«Тіні забутих предків» увійшли до Книги рекордів Гіннесса, здобувши 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні, рахуючи Італію, Грецію, Аргентину. Гарвардський університет вніс стрічку до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. У Радянському Союзі ж фільм на довгі роки ліг на поличку. Як і «Пропала грамота» Бориса Івченка, «Білий плах із чорною ознакою» Юрія Іллєнка та інші українські фільми, визнані «надто націоналістичними».

У фільмі «Білий плах із чорною ознакою», у якому Іван Миколайчук з Юрієм Іллєнком був співавтором сценарію, він виписав для себе роль одного з братів-дзвонарів – упівця Ореста. Однак худрада заборонила йому зніматися в цій ролі, бо, мовляв, такий привабливий типаж не може грати роль «бандита». В результаті, Ореста зіграв Богдан Ступка, а Миколайчук – іншого брата, Петра. Стрічка здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 року.

Іван Миколайчук був зіркою світового масштабу. Коли картину «Білий птах з чорною ознакою» 1971 році на кінофестивалі «Fest» у Белграді побачив Ніл Армстронґ, він попросив про зустріч із Миколайчуком, потис йому руку і сказав: «Іване, із тобою я готовий знову летіти на Місяць!». А Жан-Поль Бельмондо, дізнавшись, що Миколайчук знімається в Болгарії, прийшов на знімальний майданчик і запросив на кілька годин до бару перед своїм відльотом. Коли їм запропонували перекладача, Бельмондо сказав: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі».

На творчому рахунку Івана Миколайчука – 34 кіноролі, дев’ять написаних сценаріїв, дві режисерські роботи. Ще більше лишилося в планах, оскільки довгий час йому просто не давали зніматися чи знімати. У 1979-му йому дивом вдалося отримати дозвіл на зйомку фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя», де Миколайчук став і режисером, і автором сценарію, і музичним оформлювачем, і зіграв одну з головних ролей – філософа Фабіана.

Актор помер від раку шлунка 3 серпня 1987 року – через чотири дні після срібного весілля з Марічкою. Похований на Байковому кладовищі. На могилі встановлено білий кам’яний хрест, на якому вибито слова народної пісні.

Іван Миколайчук став лауреатом Шевченківської премії 1988 року (посмертно). Його називали «душею українського кіно», генієм сучасності, «народним» артистом через те, що його знали і любили мільйони, хоч від держави він мав звання лише «заслуженого».

 

Посилання на використаний матеріал ТУТ

Про життя та творчий шлях Івана Миколайчука

 

Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії [Текст ] / [упоряд. М. Є. Миколайчук; ред. Т. М. Крачек; худож. П. Д. Троцак]. – Київ : Мистецтво, 1991. – 399 с.: іл.

Понад двадцять років пильну увагу глядачів і спеціалістів привертала до себе творчість Івана Миколайчука – актора, режисера, сценариста. З його іменем пов’язаний успіх таких фільмів, як «Сон», «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Камінний хрест», «Пропала грамота», «Захар Беркут» і, звичайно ж, «Вавілон XX» – перша режисерська робота Миколайчука.

Книжка містить у собі краще з літературного доробку митця, спогади про нього провідних діячів літератури та мистецтва. 

Брюховецька Л. І. Іван Миколайчук [Текст ] /. Л. І. Брюховецька – Київ : ТОВ «Атлант ЮЕмСі», 2007 –.63 с.: іл. – (Стозір’я. Б-ка укр. родини: Митці театру й кіно).

У нарисі подано документальний життєпис та творчий шлях видатного українського кіноактора, сценариста й режисера Івана Васильовича Миколайчука (1941-1987). Автор характеризує мистецький, національний та суспільний контекст його творчості, висвітлює його вершинні творчі здобутки, внесок у мистецтво «поетичного кіно», розкриває причини переслідувань тоталітарною владою. Перед читачем постає різнопланова особистість Івана Миколайчука, в якій поєднувалися емоційне багатство, невтомний творчий пошук й неповторна національна виразність характеру. Розрахований на широке коло читачів.

Брюховецька Лариса. Іван Миколайчук [Текст ] /. Л. Брюховецька – Київ : Видавн. дім «КМ Академія»; 2004. – 272 с.: іл. – (Б-ка журн. «Кіно-Театр»).

Ця книжка – перший документальний життєпис українського кіноактора, сценариста і режисера Івана Миколайчука (1941 – 1987). У ній простежується його творчість у хронологічній послідовності, дається аналіз його акторських, сценарних та режисерських робіт. Джерелом для книжки стали свідчення преси, починаючи з 1964 року, спеціальна література, матеріали з Чернівецького краєзнавчого музею, друковані та усні розповіді та спогади людей, які з ним працювали, критичні статті та рецензії, а також дослідження творчості митця самого автора книги . Вибудувана за етапами його творчості й видами кінематографічної діяльності та маючі інформативно - аналітичний характер, книжка подає велику кількість фактів, окреслює мистецький контекст, розкриває причини переслідувань митця владою, визначає його внесок в мистецтво кіно. Адресована фахівцям та всім шанувальникам кіно і творчості Івана Миколайчука.

 

Брюховецька Л. I. Поетична хвиля українського кіно [Текст] /. Л. І. Брюховецька – Київ: Мистецтво, 1989. – 173 с.: іл.

Книжка розповідає про ще не висвітлений в літературі плідний напрям в українському кінематографі, який дістав назву поетичного кіно. Чому такою потужною виявилася ця поетична хвиля? Що її зумовило? Де витоки її? Відповіді на ці та інші запитання й шукає кінокритик Л. Брюховецька, розглядаючи у книжці українське кіно у його зв’язку з усім мистецьким надбанням народу. Автор розкриває значення фільмів «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Камінний хрест» Л. Осики (де у головних ролях Іван Миколайчук), «Вечір на Івана Купала» Ю. Іллєнка та ін. в оновленні естетики кіномистецтва. 

 

Іван Миколайчук: магія любові [Текст та образотворчий материал] : фотоальбом / [упоряд. М. Є. Миколайчук; худож. оформ. С. Горобець]. – Київ : Ред. журн. «Міжнар. туризм», 2011. – 176 с.: іл.

Постать всесвітньо відомого українського актора, сценариста й кінорежисера Івана Миколайчука оповита легендами та романтичним ореолом. У цьому виданні вона оживає у світлинах, спогадах друзів, колег і соратників, а також рядках, написаних самим Іваном. Книжка-альбом представляє найбагатшу добірку фото незабутнього митця, котрий став символом цілого покоління. Навіть знавці українського кіно відкриють тут нові для себе сторони творчої особистості Миколайчука. Видання цікаве широкому колу читачів і стане окрасою будь-якої домашньої бібліотеки та публічної книгозбірні.

 

Миколайчук I. Сценарії [Текст] / І. Миколайчук [упоряд. М. Є. Миколайчук; вступ. ст. Л. І. Брюховецької]. – К.: Ред. журн. «Міжнар. туризм», 2008. – 544 с. : іл.

У книжці найповніше представлено літературні й режисерські сценарії та заявки на сценарії легендарного українського актора, режисера Івана Миколайчука (1941 – 1987) – митця, який став національним символом покоління. Збірка містить усі його твори – від найперших проб пера до серйозних робіт, у тому числі в співавторстві з відомими пись-менниками й режисерами. Це дає змогу оцінити багатогранність інтересів людини із глибоким художньо-філософським поглядом на життя, простежити еволюцію видатної особистості.

Для фахівців і тих, хто цікавиться історією українського кіно та творчою долею Івана Миколайчука.

***

• Білан А. Іван Миколайчук .У таїні слова [Текст] : [про презентацію кн. Миколайчук І. Сценарії. Це найповніша збірка сценаріїв : літератур., режисер. сценарії, сценарні заявки І. Миколайчука] / А. Білан // Укр. культура. – 2009. – № 1. – С. 27.: фот.

• Бохан О.І. Душа українського поетичного кіно : до 70-річчя від дня народження Івана Миколайчука : (15.06 1941 - 3.08.1987) : [укр. кіноактор , сценарист, режисер] // Календар знаменних і пам’ятних дат [Текст]. – Київ: Книж. палата Укр., 2011. –№2. –С. 131-146. – Бібліогр.:142-146.

• Брюховецька Л. Він був душею поетичного кіно: Творчість І. Миколайчука – актора, сценариста, режисера [Текст] : [про творчість І. Миколайчука(1941 - 1987)] / Л. Брюховецька // Київ. – 1988. – №.10. – С. 148-157.

• Гармаш Ю. На гостини до Івана [Текст. Фоторепортаж] : [про етнограф. фестиваль «На гостини до Івана» з нагоди 70-ліття від дня народж. славет. укр. актора І. Миколайчука] / Юрій Гармаш // Укр. культура. – 2016. – №3-4. – С. 44-45.: фот.

• Драч И. Иван Миколайчук [Текст] : [о творчестве укр. киноактера И. Миколайчука ] / И. Драч // Искусство кино. – 1988. – № 1. – С. 122 - 123.: фот. портр.

• Івнішина Л. Іван Миколайчук незіграні ролі [Текст] : [про творчість видомого укр. актора І. Миколайчука (1941 - 1987)] / Лариса Іванішина // Кіно-Театр. – 2020. – №3. – С. 27-29.

• Орлова Є. Г. «Легенда українського кіно» [Текст] : [про видат. укр. актора, режисера і сценариста Івана Васильовича Миколайчука(1941-1987)] / Є. Г. Орлова // Мистецтво в шк. Музика. Образотвор. мистецтво. Худож. культура. – 2010. – №11 (23), (листоп.). – С. 23-28. – Бібліогр.: С. 28.: фот.

• Слабошпицький М. При світлі його душі [Текст] : [про кіноактора й режисера І. Миколайчука (1941-1987)] / М. Слабошпицький // Вітчизна. – 1988. – № 6. – С. 197-204.

• Тримбач С. Тіні незабутих... [Текст] : [до 55-річчя від дня народж. укр. актора, режисера, сценариста І. Миколайчука (1941-1987)] / С. Тримбач // Укр. слово. – 1996. – 13 черв. – С. 7.

***

• Ватаман Д. «Він ніколи не прогинався ні перед ким», – спогади рідних буковинця Івана Миколайчука [Електронний ресурс] : [про життя та творчість: актора, режисера, сценариста І. Миколайчука] / Діана Ватаман // МБ молодий буковинець :сайт. – Режим доступу: https://molbuk.ua/chernovtsy_news/129947-vin-nikoly-ne-progynavsya-ni-pered-kym-spogady-ridnykh-pro-bukovyncya-ivana-mykolaychuka.html. – Назва з екрану. – Дата публ.: 15.06.2017.

• Вергелис О. Про Ивана [Электронный ресурс] : [к 75-летию со дня рождения И. Миколайчука, воспоминания режиссеров и актеров о легендар. гении укр. кино] / Олег Вергелис // ZN,UA : сайт. – Режим доступа: https://zn.ua/gazeta/issue/1062. – Назв. с экрана. – Дата публ.: 11.06.2017.

• Ткачук Р. Іван Миколайчук зіграв 34 ролі, більшість із них відображали незламну волю українського народу [Електронний ресурс] : [про кіноролі І. Миколайчука] / Руслан Ткачук // АРМІЯ INFORM. : сайт. – Режим доступу: https://armyinform.com.ua/2020/06/ivan-mykolajchuk-zigrav-34-roli-bilshist-iz-nyh-vidobrazhaly-nezlamnu-volyu-ukrayinskogo-narodu/. – Назва з екрану. – Дата публ.: 15.06.2020.

Підготувала Тетяна Шилова, завідувач відділу мистецтв