Григорій Сковорода - філософ, поет, вихованець Києво-Могилянської академії: мандруємо банкнотами України

 

«Щиросердий, безкорисливий, добрий, правдивий, незалежний, поет і артист в душі і в дійсності, мислитель, мораліст, Григорій Савич Сковорода жив більше для людей, аніж для себе…» Дмитро Яворницький

Банкнота номіналом 500 гривень зразка 2015 року (пам'ятна банкнота до 30-річчя незалежності України)

Основний малюнок лицьової сторони - портретне зображення Григорія Сковороди

Основний малюнок зворотньої сторони - зображення будівлі Києво-Могилянської академії

Художник-дизайнер - Борис Максимов

Художник-графік - Василь Лопата 

Дата введення в обіг - 20.08.2021

«Нерівна всім рівність. Ллються з різних трубок різні струмені в різні посудини» (с) Сковорода

Визначний просвітитель, поет і  мандрівний філософ Григорій Савич Сковорода - одна з найяскравіших постатей в історії української культури XVIII століття. Ця доба подарувала світові талановитих майстрів пензля і графіки, архітекторів і композиторів, блискучих літераторів і вчених.

Григорій Сковорода народився в ніч на 22 листопада (3 грудня) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи на Полтавщині в небагатій козацькій родині. В 1972 році було відкрито меморіальну садибу батьків Григорія Сковороди та історико-краєзнавчий музей, значна частина експозиції якого присвячена життю і творчості видатного мислителя.

Меморіальна садиба батьків Григорія Сковороди (Чорнухи)

З ранніх літ Григорій Сковорода відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань. Коли Григорію виповнилося сім років, його віддали в парафіяльну школу, яких у Чорнухах на ту пору було три на півтори сотні дворів. Імовірно, восени 1734 року Григорій відправляється вчитися в прославлену Києво-Могилянську академію, що в ті часи перебувала в порі свого розквіту.

Навчаючись у Києво-Могилянській академії Григорій Сковорода був одним з найкращих її вихованців. Перший клас фари, де вчили читати й писати на латині, польській і церковнослов’янській мовах, Сковорода пройшов під керівництвом професора Веніаміна Григоровича. У трьох подальших класах: інфіми (етимологія, синтаксис латини, арифметика й катехізис), граматики (складні питання синтаксису, твори Цицерона й Овідія) та синтаксими (стилі латинської ораторської прози, латинська поезія) - Сковорода навчався під керівництвом професора Амвросія Негребецького.

Наступний клас - риторики - Григорій Сковорода успішно пройшов в 1739-1740 навчальному році у професора Сильвестра Ляскоронського, що читав курс під назвою «Основи ораторського красномовства». Упродовж 1740-1741 років Сковорода студіював філософію (діалектика, логіка, етика, фізика, метафізика) у професора Мануйла Козачинського, який читав курс «Синтагма всієї аристотелівської філософії».

Навчання в класі філософії Григорію довелося перервати, оскільки восени 1742 року, пройшовши конкурсний відбір з церковного співу і співу на «італійський зразок» у столиці Гетьманщини Глухові, Сковорода став співаком-альтистом Петербурзької придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. Він виконував партії альта в операх, літургіях, на маскарадах. У цей період Григорій Сковорода значно підвищив рівень своєї музичної підготовки. Але придворне життя було не для філософа і поета Григорія Сковороди. У кінці літа 1744 року, прибувши до Києва у складі пишного почту імператриці Єлизавети, Григорій Сковорода звільнився з капели в чині «придворного уставника» і відновив своє навчання в класі філософії Києво-Могилянської академії.

В 1745 році Григорій Сковорода, відправився разом з посольською місією генерал-майора Федіра Вишневського до Угорщини. Наступні п'ять років Григорію довелося подорожувати шляхами Австрії, Словаччини, Польщі, Італії, Чехії і Німеччини. Поїздка в Європу відіграла велику роль у становленні Сковороди як вченого європейського рівня, філософа передової, вільної думки, як літератора і музиканта.

Після повернення на Батьківщину Григорій Сковорода зайняв вакантну посаду викладача поетики в Переяславському колегіумі. Педагогічна праця була не тільки улюбленим заняттям, а й справжньою професією Сковороди. Вже на початковому етапі своєї педагогічної діяльності він виявив активне прагнення творчо вирішувати проблеми навчання і виховання. Але переяславський єпископ Никодим Сребницький не сприйняв нових поглядів на поетику.  У цьому конфлікти молодий викладач виявив свою непохитну волю, готовність захищати власні погляди, але був звільнений. Григорій Сковорода для своїх учнів і послідовників завжди був прикладом чесності, щирості, вірності своїм переконанням.

Після звільнення з учительської посади він повертається до Києва, де ще два роки навчається в академії, в богословському класі, де вивчали догматичне та моральне богослов’я, історію Церкви, канонічне право, Святе Письмо та гебрейську мову з додатком арабської й сирійської. Курс «Православне християнське богослов’я» вів видатний поет, префект академії Георгій Кониський. Але, не маючи прагнень до духовної кар’єри, Григорій Сковорода залишає академію, не закінчивши її повного курсу.

Узимку 1753 року коврайський поміщик Степан Томара просить свого близького знайомого, київського митрополита Тимофія Щербацького прислати в його дім вчителя для свого старшого сина Василя Томари. І тоді за високою рекомендацією найкращий студент Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода підписав угоду про однорічне учителювання у дядича Томари.

В маєтку Томари Сковорода жив з невеликою  перервою біля п’яти років. Важко було високоосвіченому волелюбному вчителеві миритися з гнітючою атмосферою в поміщицькому маєтку. Під час перебування у Ковраї відбувається становлення Сковороди не лише як талановитого педагога. В ці роки формувався його світогляд як самобутнього філософа і громадського діяча.

У молодого Григорія Савича був заповітний «коврайський зошит» на двадцяти сторінках однакового паперу. Це більш ніж писемний слід у творчості Сковороди. Тут, у селі Коврай, Григорій Сковорода напише близько десятка віршів, які згодом увійдуть до збірки «Сад божественних пісень». Поетичною перлиною «коврайського зошита» стала ода «De Libertate» - «Про свободу».

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

У серпні 1759 року бєлгородський і обоянській архієрей Йоасаф Миткевич запросив Григорія Сковороду посісти посаду викладача поетики в Харківському колегіумі. Тут за ним утвердився авторитет талановитого педагога, поета, оратора і вченого. По закінченні навчального року бєлгородський єпископ спробував схилити Сковороду до чернецтва, що давало можливість одержати високий духовний сан. Відмовившись від цього, Григорій Сковорода викликав незадоволення єпископа. Він залишив колегіум і поселився в одного з своїх приятелів на околиці Бєлгорода. 

Весною 1762 року Григорій Сковорода знову відвідав Харків, йому довелося познайомитися зі студентом класу богослов’я Михайлом Ковалинським, який став його найближчим другом, найулюбленішим учнем і першим біографом великого філософа. Саме заради нього Сковорода повернувся до Харківського колегіуму, де він протягом двох років викладав курс синтаксими, грецьку мову, а також навчав учнів співати по нотах у супроводі органа. Але інтриги, таємні доноси, недовіра примусили Григорія Сковороду залишити колегіум влітку 1764 року.

В 1768-1769 навчальному році за рекомендацією генерал-губернатора Євдокима Щербініна, коли при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи для дітей дворян, Григорій Сковорода погодився викладати учням катехізис. Незважаючи на підтримку з боку губернатора, Сковорода і на цей раз зіткнувся з ворожим ставленням до себе з боку духовної влади. У 1769 році він остаточно залишає Харківський колегіум і з цього часу стає мандрівним філософом, народним вчителем-просвітителем.

У простому селянському одязі, з палицею в руці і з торбиною за плечима майже тридцять років мандрував Григорій Сковорода по селах і містах Слобожанщини. Для селян він був своєю людиною, другом, мудрим порадником. Лише зрідка він затримувався надовго, оселяючись, як сам писав, у лісах, полях, садах, селах, на пасіках. У цей період з-під пера Сковороди вийшло багато філософських і художних творів: трактати, діалоги, байки, притчі.

У Гужвинському лісі він написав і перший свій великий твір - філософський діалог «Наркісс. Бесіда про це: пізнай себе», який згодом історики філософії назвуть першим пам’ятником оригінальної філософської думки у східних слов’ян. Увесь творчий доробок Григорія Сковороди, який включає 17 філософських творів, 7 перекладів, збірник «Сад Божественних пісень», «Байки Харківські», ода «Da libertate» - це єдина система поглядів, єдина філософія. Але за життя мандрівного філософа його твори були заборонені царською цензурою і тільки в ХІХ столітті починають видаватися збірники його творів.

У мандрівці філософ ніколи не розлучався із Біблією, сопілкою, флейтою і своїми писаннями. У творчому доробку Григорія Сковороди, окрім байок і філософських творів, є також музика до літургій та пісні «Стоїть явор над горою», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Всякому городу нрав і права», псалми і канти. Історик давньої української літератури Ізмаїл Іванович Срезневський у 30-х роках ХІХ століття писав: «Переходячи з міста в місто, з села в село, він завжди спивав, або, вийнявши з-за пояса свою улюблену флейту, награвав на ній свої сумні фантазії». Григорій Сковорода співав свої пісні-романси, створені на його ж тексти зі збірки «Сад божественних пісень», й акомпанував собі на якомусь інструменті.  Його пісні стали популярними і поширювалися як народні.

Минали роки і з часом подорожувати ставало все важче і важче. Друзі пропонували Григорію Сковороді тихий притулок. Запросив до себе свого улюбленого вчителя і Михайло Ковалинський, який жив в своєму маєтку Хотетово, що за 25 верст на південь від Орла. Сковорода, незважаючи на далеку дорогу, відправився до свого найдорожчого друга. Але Григорій Сковорода згадував рідні місця. І нарешті попросив друга «відпустити його в милу Україну».

Остаточною зупинкою в багаторічної подорожі Григорія Сковороди було село Пан-Іванівка на Харківщині (нині Сковородинівка Золочівського району), де він мешкав якийсь час раніше.  Шлях до села проходив через скошене поле і ховався в лісі, який майорів різноманітними фарбами осіннього листя. «На танку будинку над ставом Сковороду ніхто не зустрів. Він, обережно прочинивши двері, ступив на нерипливу мостину в синіх, пройшов до своєї кімнати, що єдиним вікном виходила в сад. Та його кроки все-таки зачули, й ось уже на порозі з’явився господар дому Андрій Іванович Ковалівський… Надвечір Сковорода накинув на плечі світку, спустився із ганку в сад… Тут, у прохолодній тіні, він знаходив єдино вірні слова для своїх філософських трактатів. І настав час їм прощатися…».

29 жовтня 1794 року стало останнім днем життя поета і мандрівного філософа Григорія Савича Сковороди. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав». В 1972 році у будинку поміщиків Ковалівських було відкрито Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди, філософа, поета і вихованця Києво-Могилянської академії.

Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди (Сковородинівка)

 

Києво-Могилянська академія

Києво-Могилянська академія. Старий академічний корпус

Києво-Могилянська академія протягом двох століть виконувала роль освітнього, наукового й мистецького центру, осередку духовності українського народу й всієї Східної Європи. Друга половина XVI - початок XVII століття це період бурхливого розвитку культури, науки, освіти в країнах Європи. У той час на українських землях почали виникати громадсько-культурні та освітні братства, при яких відкривалися школи, де навчалася й формувалася українська еліта.

Саме така школа відкрилася 1615 року в Києві, на Подолі, при Київському братстві. У створенні цього закладу значну роль відіграла знатна киянка Єлизавета Василівна Гулевич, відома як Галшка Гулевичівна, котра подарувала Київському Богоявленському братству садибу з усіма її доходами. 15 жовтня 1615 року урочисто, при численних свідках, Гулевичівна вписала до київських маґістратських книг дарчу, за якою її спадкова земля в Києві, на Подолі, переходила у власність братства за умови, що на цій землі будуть збудовані монастир, будинок для іноземних прочан та школа дітям, як «шляхетським, так і міщанським».

Київська братська школа розпочала своє існування на дарованій Галшкою землі, поклавши початок історії Києво-Могилянської академії. В організації школи взяли участь відомі в той час вчені Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Захарія Копистенський, Єлисей Плетенецький. Першими ректорами були Йов Борецький (1620-1624), Мелетій Смотрицький (1619-1620), Касіян Сакович (1620-1624). Колективним членом братства 1620 року стало Запорозьке Військо разом із гетьманом Петром Сагайдачним, які надали братству велику моральну та матеріальну підтримку. Того ж року за сприянням гетьмана братство отримало від єрусалимського патріарха Феофана ставропігійне право - незалежність від церковної ієрархії - та грамоту, що підтверджувала це право.

Школа була організована на зразок європейських вищих шкіл. Викладали в ній слов’янську, книжну українську, грецьку, латинську та польську мови, а також граматику, поетику, риторику, філософію, арифметику, геометрію, астрономію, історію і музику. Навчалися в школі діти з різних станів суспільства - духівництва, української шляхти, міщан. Характерною особливістю братської школи, крім всестановості, була демократичність між учнями та поважними викладачами, чим вона вигідно відрізнялася від польських шляхетських шкіл та європейських середньовічних університетів. Статут її зобов’язував учителів «навчати і любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих».

Петро Могила

З історією Києво-Могилянської академії , її становленням і розвитком тісно пов’язане ім’я митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, видатного церковного, освітнього й політичного діяча, святого Петра Могили. Влітку 1б31 року Петро Могила відкриває в приміщеннях Троїцького монастиря Києво-Печерської лаври школу, яка ввійшла в історії під назвою Лаврської, або Гімназіума.

Лаврська школа за обсягом предметів і організаційною структурою була подібна до польських і західноєвропейських колегіумів. У ній були класи нижчі (граматичні) й вищі - поетики, риторики й філософії. Учнями були діти української шляхти й козацької старшини. Лаврська школа проіснувала недовго. Київське братство турбувало майбутнє їх школи - була велика потреба в високоосвічених викладачах. Перед Петром Могилою була поставлена рішуча вимога об'єднати обидва заклади.

Нова школа почала діяти з 1 вересня 1632 року на території Братського монастиря на Подолі під назвою Київський Братський, згодом Київський або Києво-Могилянський колегіум. Об’єднавшись з Лаврською, Київська братська школа значно поліпшила своє матеріальне становище, поповнилася високоосвіченими викладачами, зокрема Ісаєм Трохимовичем-Козловським, Сільвестром Косовим, Софронієм Почаським - визначними письменниками, богословами.

Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила опікувався Колегіумом до кінця своїх днів. На початку 1630-х років він збудував своїм коштом першу бурсу для бідних студентів і сиріт, провів на садибу Колегіуму водогін, отримавши на це привілей короля Владислава IV, звів студентську церкву в ім’я  Благовіщення. Одна з будівель Петра Могили збереглася до нашого часу. Це зведена ним у 30-х роках ХVІІ століття двоповерхова кам’яна школа для учнів Колегіуму. Дослідники ХІХ століття найменували її Трапезною, або Святодухівською церквою. За вісім днів до кончини преосвященний Петро Могила склав заповіт, в якому більшу частину свого рухомого й нерухомого майна заповів Колегіуму.

Петро Могила прагнув здобути для Могилянського колегіуму статус вищої школи - офіційний державний документ. Здійснив його наміри вихованець Могилянського колегіуму гетьман України Іван Виговський. До Гадяцького договору, укладеного ним з Річчю Посполитою 16 вересня 1658 року був доданий пункт: «Академію Київську дозволяє його Королівська Милість і стани коронні установити, яка має користуватися такими прерогативами і вольностями, як і Академія Краківська». Згодом права Академії були підтверджені в угоді, підписаній королем Міхалом Корибутом Вишневецьким з гетьманом Михайлом Ханенком у грудні 1670 року та царською грамотою Петра І від 26 вересня 1701 року.

Києво-Могилянська академія ще до отримання офіційних прав вищого навчального закладу формувалася як вища школа не лише за змістом та обсягом наук, що викладалися, а й за організаційною структурою, правилами внутрішнього життя, самоврядуванням. З отримання прав вищого навчального закладу в Академії, згідно з правилами європейських університетів, ректори обиралися всією корпорацією академічних учених. Це стало традицією і пізніше було закріплено академічними Інструкціями 1734 року та наступних років.

Києво-Могилянська академія була одним із кращих вищих навчальних закладів в усій Східній Європі. В ній навчалися майже всі майбутні гетьмани України, багато старшин та козаків, чимало студентів з інших країн. В стінах академії формувалася українська мова, література, наука. Вихованцями Академії були музиканти, композитори, зокрема Артем Ведель і Максим Березовський. В академії навчався Григорій Сковорода та відвідував деякий час лекції Михайло Ломоносов. З неї вийшли письменники Георгій Кониський та Григорій Полетика, видатні діячі церкви й просвітителі Стефан Яворський та Феофан Прокопович та багато інших визначних діячів науки й культури, що увійшли в число найвидатніших людей слов’янського світу.

На початку ХІХ століття царським урядом проводилися реформи духовних шкіл, до яких, як підконтрольна Синоду, була зарахована й Києво-Могилянська академія. В 1814 році був вироблений «Устав духовних училищ». Проте Київська академія не підпадала під категорію духовних шкіл, як Московська та Санкт-Петербурзька академії. 14 серпня 1817 року Синод видав указ про тимчасове закриття Києво-Могилянської академії. В той час в приміщенні бурси Академії було відкрито духовну семінарію й духовне училище, а 28 вересня 1819 року - Імператорську духовну академію, яка була закрита в 1920 році.

В перший рік незалежності України, 19 вересня 1991 року, вийшло розпорядження Верховної Ради України «Про відродження Києво-Могилянської Академії». У вересні 1992 року відновилася діяльність незалежного вищого навчального  закладу в Києві на його історичній території під назвою Університет «Києво-Могилянська академія», який продовжує традиції славетної Академії. 19 травня 1994 року указом Президента України Університету надано статус «національний».

Головний корпус Національного університету «Києво-Могилянська академія»

1 березня 1977 року був відкритий пам'ятник Григорію Сковороді в Києві на Контрактовій площі в сквері напроти будівлі Києво-Могилянської академії, в якій мандрівний філософ і поет Григорій Савич Сковорода навчався протягом багатьох років. Автори: скульптор Іван Кавалерідзе, архітектор Василь Гнєздилов.

 

Пам'ятник Григорію Сковороді (м. Київ)

 

Література про життєвий та творчий шлях Григорія Сковороди

Любомудр із Всесвіту (Григорій Сковорода) // Береза Р. Мистецька слава України: У пошуку євшан-зілля / Роман Береза. – Львів : Література та мистецтво, 2021. – С. 8-79.

У книзі в формі есе-розповідей зображено життя і творчість окремих персоналій, які відіграли помітну роль у процесі становлення та розвитку української думки, культури та мистецтва. Барвистими засобами художнього слова автор змальовує багато маловідомих фактів з життя видатних українських митців, кожен з яких зробив свій яскравий внесок у розквіт української та світової культури. Книга буде корисною для усіх, хто цікавиться вивченням історії України на прикладах життя і творчих звершень и визначних особистостей.

Осмир О. Сучасність Мудрості Г. Сковороди: Світоглядний нарис. – Львів : Література та мистецтво, 2020. – 136 с.

За визнанням ЮНЕСКО, Г.С. Сковорода входить у п'ятірку найвизначніших мудреців всіх часів і народів. Тож заглиблюючись у мудрість Сковороди, ми проникаємо в духовну спадщину людства. Витікаючи із джерела української звичаєвої культури та українського світогляду, мудрість Сковороди є вселюдською, це планетарне мислення високої людини, високого Духу і Свідомості. У філософській спадщині українського мандрівника гармонійно поєднані первинні засади людського буття: світогляду, релігії, моралі, устрою, економіки... Автори світоглядного нарису вдало зіставили мудрість Г. Сковороди із новітніми науковими дослідженнями і релігійними основами, адже таким чином визначається Істинність того чи іншого твердження, науки і дійсності. І з цього погляду Сковорода є неперевершеним, бо поєднання релігії, науки і філософії є саме тим чинником, який має витворити нові парадигми, нові світоглядні основи, що сьогодні є найбільш актуальним у зв’язку із критичним станом людської цивілізації.

Світоглядний нарис адресований тим юним і дорослим, хто прагне бути Людиною Щасливою, хто прагне Пізнати Себе й зазнати отого Другого Народження - утвердитися Людиною.

Сковорода Г. Життя наше – це подорож / Григорій Сковорода; упорядкував і переклав Валерій Шевчук. – Львів : Видавництво «Апріорі», 2021. – 272 с.: іл.

Унікальність видання в тому, що тут чи не вперше зібрані в одній книзі художні твори видатного філософа в повному їхньому обсязі з додачею вибраних упорядником з різних текстів (і художніх, і філософських) афоризмів, які сягають вершин афористики.

• Життя і діяльність Григорія Сковороди // Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги : підручник / А. М. Бойко, В. Д. Бардінова та ін. ; під заг. ред. А. М. Бойко. - Київ : ВД «Професіонал», 2004. - С. 13-19.

• Корній Л. П. Історія української музичної культури від давнини до початку ХХ століття / Лідія Корній. - Київ : Музична Україна, 2018. - 364 с.

• Наш перворозум. Григорій Сковорода на портреті і в житті: фотокнига / авт. і упоряд. В. Стадниченко, М. Шудря. - Київ : Спалах, 2004. - 180 с.

• Попов П. М. Григорій Сковорода / П. М. Попов. - Київ : Знання, 1969. - 176 с.

• Попович М. В. Сковорода Григорій Савич // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2012. - Т. 9 : Прил - С. - С. 607-609.

• Українська культура у другій половині XVII-XVIII століть // Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Історія української культури : навч. посібник / наук. ред. В. М. Шейко. - Київ : Кондор, 2006. - С. 106-145.

***

• Києво-Могилянська академія // Шаров І. 100 визначних місць України. - Київ : Преса України, 2003. - С. 165-168.

• Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія: суспільно-політичні й ідеологічні передумови виникнення вищої освіти на Україні / З. І. Хижняк. - Київ : Знання, 1991. - 80 с. : іл.

• Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія в ХVII - XVIII ст. / З. І. Хижняк - Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2012. - 223 с. : іл.

• Яременко М. В. Києво-Могилянська академія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2007. - Т. 4 : Ка-Ком. - С. 183-185.

Підготували співробітники читального залу.

Михайло Остроградський - видатний математик XIX століття: до 220-річчя від дня народження

 

«Глибоке вивчення природи є найпліднішим джерелом математичних відкриттів». Жан Батист Жозеф Фур'є

Михайло Остроградський увійшов до історії світової науки як автор визначних досліджень з математичної фізики, математичного аналізу, механіки, балістики, алгебри, теорії чисел, теорії пружності, теорії ймовірностей, аналізу нескінченно малих, варіаційного обчислення й як обдарований педагог. І сьогодні відомі «Метод Остроградського», «Формула Остроградського», «рівняння Остроградського-Якобі», «Формула Остроградського-Гаусса», «Принцип стаціонарної дії Гамільтона - Остроградського»…

За своє життя вчений опублікував понад 100 наукових праць і написав понад 60 наукових рецензій. Наукову діяльність Михайла Остроградського високо оцінили сучасники. Його було обрано академіком Петербурзької академії наук, почесним професором Київського і Московського університетів, дійсним членом Нью-Йоркської, Туринської академій наук і Національної академії деї Лінчеї в Римі, членом-кореспондентом Паризької академії наук.

Національна академія наук України у 1997 році встановила премію імені Михайла Васильовича Остроградського, яка присуджується Відділенням математики НАН України за видатні наукові роботи в галузі математики та математичних проблем механіки. У 2001 році ЮНЕСКО внесла Михайла Остроградського до переліку видатних математиків світу.

Михайло Васильович Остроградський народився 12 (24) вересня 1801 року в маєтку Пашенна (нині село Пашенівка Полтавської області) у дворянській родині. Рід Остроградських належить до козацько-старшинських (згодом  дворянських) родів, відомих на Полтавщині із середини XVII століття. Першим із роду Остроградських у 1678 році згадується Іван, який займав почесне військове звання в Запорізькому війську. Славетні військові традиції продовжив син Івана - Матвій Остроградський. За свої бойові заслуги він у 1715 році був ушанований рангом Миргородського полкового судді, а у 1735 році передав це почесне звання своєму синові, говтвянському сотнику - Федорові Остроградському.

Прадідом вченого був старший син Матвія Остроградського - Іван, який після Прутського походу 1711 року через каліцтво та хвороби був звільнений зі служби в чині бунчукового товариша. Майже століття говтвянськими сотниками були представники роду Остроградських. Більшість із них, наслідуючи сімейну традицію, і надалі обирали для себе військову кар'єру. Василь Іванович Остроградський, батько вченого, змолоду служив в Олександропільському гусарському полку, звільнившись, працював дрібним чиновником, а згодом вийшов у відставку в чині колезького асесора.

Михайло Васильович був четвертою дитиною у родини і мав старших сестер Олену й Марію, брата Йосипа. Пізніше, у 1808 році, народився брат Андрій. Батьки Михайла дбайливо дотримувалися звичаїв козацьких предків, які протягом багатьох століть передавалися від батьків до дітей. Михайло Остроградський змалку увібрав у себе рідну мову, традиції і на все життя зберіг відданість український культурі.

Ще в ранньому дитинстві Михайло виявляв рідкісну спостережливість і природну схильність до вимірювання кожної речі та іграшки. В кишені він завжди носив із собою мотузку з прив'язаним до неї камінчиком і за допомогою цього знаряддя вимірював глибину кожної криниці чи ями, які траплялися йому на очі. Він любив годинами спостерігати за роботою різноманітних механізмів, особливо вітряків і млина.

У 1809 році, з метою підготовки юнака до військової або цивільної служби, Михайла Остроградського відправили до Полтави у будинок «для виховання бідних дворян». Безпосередньою виховною роботою в освітньому закладі займалися наглядачі, серед яких у роки навчання вченого був відомий український письменник Іван Петрович Котляревський. Він щиро піклувався покращенням побуту своїх вихованців та влаштовував для них у вільний час додаткові заняття з креслення, військової справи і навіть танців.

У 1810 році Михайло Остроградський, разом із своїм братом Йосипом, уступає до гімназії. Спочатку навчання проходило досить успішно, але з часом Михайло втратив зацікавленість до систематичних знань і зовсім полишив навчання. Василь Іванович Остроградський був змушений забрати сина після третього класу гімназії і у 1816 році повезти до Петербурга з наміром улаштувати його в один із гвардійських полків.

Зі спогадів сучасників про видатного вченого відомо, що в дитинстві та ранньому юнацтві він бажав продовжувати славетні традиції свого козацького роду та мріяв про військову кар'єру. Для цього у Михайла Васильовича Остроградського були всі здібності: високий зріст, могутня статура, гучний голос - не такі вже й малі переваги для військового на той час. Але служба у гвардії вимагала значних додаткових коштів, і для сім'ї збіднілого поміщика більш можливою здавалася цивільна служба.

27 серпня 1817 року Михайло Васильович Остроградський витримав вступний іспит на відділення фізико-математичних наук Харківського університету. Викладач математики Андрій Федорович Павловський першим звернув увагу на математичні здібності Михайла Остроградського, і пробудив у свого вихованця цікавість до науки та захоплення математикою. Дотримуючись добрих порад свого наставника, він із запалом узявся за навчання і вже через два-три місяці здивував Павловського своїми успіхами.

Імператорський Харківський університет

Вирішальний вплив на формування подальших наукових інтересів та світогляду Михайла Остроградського мав видатний вчений і педагог, професор математики, ректор Харківського університету - Тимофій Федорович Осиповський. Від нього юнак перейняв самостійність наукового мислення, відчуття свободи творчого пошуку, здатність піддавати раціональній критиці авторитети та загальноприйняті істини, вміння ставити під сумнів та перевіряти факти й теоретичні висновки, формуючи власну точку зору.

Успіхи Михайла Остроградського у навчанні були вражаючими: він блискуче склав іспити за третій курс університету, а з жовтня 1818 року отримав атестат дійсного студента і остаточно вирішив присвятити себе науці.  Остроградський повернувся до університету на початку 1819-1820 навчального року. Через рік сумлінного навчання він блискуче здав іспити разом з іншими студентами і був представлений ректором до звання кандидата відповідно до «Положення про надання ступенів» (1819).

Але керівництво навчального закладу було переконане, що Михайло Васильович Остроградський не підпадає під це правило, оскільки він отримав студентський атестат до затвердження цього положення, а для надання йому наукового ступеня юнак повинен скласти іспити заново. Таке негативне ставлення до Остроградського було обумовлене особливою прихильністю до нього ректора університету Тимофія Федоровича Осиповського, який знаходився у науковому та ідеологічному протистоянні з попечителем Харківського навчального округу 3. Я. Карнєєвим та професором філософії  Дудровичем, від яких залежало позитивне вирішення цього питання. Після дворазового перескладання іспитів, адміністрацією університету було вирішено вилучити у Михайла Остроградського атестат про закінчення університетського курсу за 1818 рік. Обурений таким свавіллям та приниженням, юнак відмовився від подальшої боротьби.

Незважаючи на інтриги та бюрократичні перепони, Михайло Васильович Остроградський не втратив інтересу до науки і у 1822 році, з метою продовження навчання, вирушив до Парижа. Тут юнак відвідував засідання Паризької академії наук, лекції фізико-математичного та природничого профілю в Сорбонні й Колеж де Франс, одному з найпрестижніших вищих навчальних закладів Франції.

Сорбонна

Викладачами були вчені зі світовими іменами: Андре-Марі Ампер, Жан-Батіст Біо, Жозеф Луї Гей-Люссак, Огюстен Луї́ Коші, П'єр-Сімон Лаплас, Сімеон-Дені́ Пуассон, Жан Батист Жозеф Фур'є. Після декількох років занять у Франції під керівництвом світил європейської науки Михайло Остроградський досяг високого рівня наукової підготовки і перетворився зі студента-початківця на повноправного члена французького наукового товариства. Про визнання  Михайла Васильовича в наукових колах Парижа свідчить схвалення французькими вченими, які працювали в області гідравліки, його першої наукової роботи «Мемуар про поширення хвиль у циліндричному басейні», у який містилась подальша розробка наукових результатів, незадовго до того отриманих Коші і Пуассоном. Праця була представлена Паризький академії наук.

За рекомендацією Огюстена Луї Коші у 1826 році Михайло Остроградський отримав роботу в колежі Генріха IV, де він певний час керував кафедрою. Коли Михайло Васильович у 1827 році залишив колеж, щоб повернутися на Батьківщину, провізор цього закладу дав схвальну характеристику діяльності Остроградського на посаді викладача математики, зауваживши, що він повністю виправдав покладені на нього надії. Під час перебування у Франції вчений успішно поєднував педагогічну діяльність із науковою, про що свідчать праці Михайла Остроградського, представлені Академії у 1824-1827 роках.

На початку 1828 року Остроградський повернувся до Російської імперії і  представив на розгляд до Петербурзької академії наук дві наукові праці з інтегрального числення. Це було вагомою підставою для того, щоб 18 березня 1828 року, в результаті майже одноголосного обрання, Михайла Васильовича Остроградського було затверджено імператорським указом на посаду ад’юнкта Академії з прикладної математики. Впродовж наступних 30 років вчений був тісно пов'язаний з діяльністю Петербурзької академії з усіх питань, що стосувалися математичної науки.

Будівля Петербурзької академії наук

Низка блискучих математичних праць, написаних протягом 1827-1828 років, та репутація талановитого вченого принесли Михайлу Остроградському заслужене визнання. Майже всі вищі навчальні заклади хотіли бачити молодого математика своїм професором. У жовтні 1828 року Михайла Васильовича запросили викладати математику та нарисну геометрію в офіцерських класах Морського кадетського корпусу в Петербурзі.

Влітку 1830 року, натхненний своїми науковими досягненнями, вчений вирушив до Парижа з метою вдосконалення своїх знань та написання ґрунтовної наукової праці з математичної фізики. Але здійснити свої творчі плани він був не в змозі за станом здоров'я. Відновивши сили після операції на очах, Михайлу Васильовичу вдалося дістатися Петербурга лише у листопаді 1831 року. 21 грудня 1831 року вченого було обрано ординарним академіком Петербурзької академії з прикладної математики..

У 1832 році Михайло Васильович Остроградський, без згоди батька, одружився з Марією Василівною Люцау (Купфер). За спогадами сучасників, вона мала художні здібності, складала вірші, грала на фортепіано та добре співала. Незважаючи на те, що дружина вченого не поділяла його наукових інтересів, вони любили товариство, часто приймали гостей. У подружжя Остроградських було троє дітей: старший син Віктор і дві доньки - Марія та Ольга.

Одруження Михайла Остроградського обумовило нові обов'язки вченого, зокрема забезпечення матеріального благополуччя родини. Тому на початку 1832 року він почав викладати в Інституті корпусу шляхів сполучення, а пізніше його запросили на посаду професора до Головного педагогічного інституту. Влітку 1840 року до вже існуючої напруженої педагогічної діяльності вченого додалося викладання в Головному інженерному училищі, а через рік, у 1841 році - у Головному артилерійському училищі. До кінця свого життя Михайло Васильович не полишав викладацької діяльності у цих вищих навчальних закладах.

В 1847 році імператор Микола І затвердив Михайла Васильовича Остроградського «на посаді головного наглядача за викладанням математичних наук у військово-навчальних закладах Російської імперії із призначенням його одночасно членом Навчального комітету при штабі з управління військово-навчальними закладами без особливої за виконання цих посад винагороди». На початку 1849 року вченого було запрошено на посаду головного наглядача за викладанням математичних дисциплін у закладах освіти, що підпорядковувалися відомству шляхів сполучень і громадських будівель.

Останні роки життя вчений присвятив в основному педагогічній діяльності. Крім безпосереднього викладання, Михайло Остроградський виступав ініціатором і керівником проекту видання низки підручників та навчально-методичних посібників з математичних дисциплін.  Михайло Васильович був автором наукових праць, у яких здійснив систематичний виклад своїх загально педагогічних та методичних поглядів, зокрема «Програма та конспект для керівництва у військово-навчальних закладах» (1851), «Керівництво початковою геометрією у трьох частинах» (1855-1860), «Роздуми про викладання» (1860).

Любов до рідної землі, мови, народної творчості супроводжувала Михайла Васильовича Остроградського все життя. Майже кожного року він приїздив до маєтку на Полтавщині. У повсякденному житті він із задоволенням розмовляв українською мовою, і, навіть читаючи лекції російською, вживав колоритні українські слова. Працюючи в Петербурзі, Михайло Васильович підтримував дружні стосунки з представниками української інтелігенції, зокрема Петром Гулаком-Артемовським, Миколою Лисенком, Михайлом Максимовичем, Михайлом Старицьким, Тарасом Шевченком. Сучасники твердять, що Михайло Васильович Остроградський знав на пам'ять увесь «Кобзар» та вмів його майстерно декламувати.

Влітку 1861 року Михайло Остроградський переїхав до Полтави. 12 вересня з шістдесятиліттям Михайла Васильовича вітали вчені багатьох країн світу. Він мав ще багато задумів у науці і улюбленої математиці. Нажаль, 20 грудня 1861 року, після тривалої хвороби, обірвалося життя видатного вченого і педагога Михайла Васильовича Остроградського. «Лицар нескінченних малих величин» був похований в родинному маєтку.

Ім'ям Михайла Васильовича Остроградського названа вулиця в центральній частині Полтави, Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, Кременчуцький національний університет і Хорішківська загальноосвітня школа Козельщинського району Полтавської області.

Монета «Михайло Остроградський»

2001 року Національний банк України на честь 200-річчя від дня народження Михайла Васильовича Остроградського випустив у серії «Видатні особистості України» ювілейну монету номіналом 2 гривні «Михайло Остроградський». Автори: художник Микола Кочубей, скульптор Володимир Атаманчук.

 

Література про життя та діяльність Михайла Остроградського

• Гаврилюк Л. О. Остроградський Михайло Васильович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - Київ : Наукова думка, 2010. - Т. 7 : Мл - О. - С. 684.

• Геніальний український математик // Шендеровський, Василь. Нехай не гасне світ науки / за ред. Емми Бабчук. - Київ : «Смолоскип», 2004. - С. 221-227.

• Іваненко О. А. Франція в житті та творчості М. В. Остроградського // Вісник Київського національного університету  імені Тараса Шевченка. Сер. Історія. - 2003. - № 65-66. - С. 7-9.

• Математик світового рівня // Шаров, Ігор. Вчені України: 100 видатних імен. - Київ : АртЕк, 2006. - С. 274-277.

• Михайло Васильович Остроградський // Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги : підручник / А. М. Бойко, В. Д. Бардінова та ін. ; під. заг. ред. А. М. Бойко. - Київ : ВД «Професіонал», 2004. - С. 37-70.

• Остроградський Михайло Васильович  // Шаров, Ігор. 100 видатних імен України. - Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 1999. - С. 298-300.

• Фундатор математичної школи // Мельничук, Георгій. 1000 незабутніх імен України / худ. Ю. А. Демидьонок. - Київ : Школа, 2005. - 109-110.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

 

«Великий Гетсбі» Ф.С.Фіцджералд: до 125-річчя від дня народження американського письменника

«Я був всередині й зовні. Одночасно зачарований і відторгнений усім невичерпним різноманіттям життя» (Ф.С.Фіцджералд)

Френсіс Скотт Кей Фіцджеральд (1896-1940) – американський письменник, один з найвизначніших представників так званого «втраченого покоління» в літературі. Найбільшу популярність письменнику приніс роман «Великий Гетсбі», що був опублікований в 1925 році, а також ряд романів та оповідань про американську «епоху джазу» 1920-х років.

Термін «епоха джазу» або «століття джазу» був придуманий самим автором і позначив період американської історії з моменту закінчення Першої світової війни до великої депресії 1930-х років.

Фіцджеральд слушно має славу майстра «малої прози», в цьому жанрі ним були створені такі шедеври новелістики як «Алмаз завбільшки з готель «Ріц», «Хлопець-багатій», «Повернення до Вавілону» та багато інших.

Точність соціального аналізу американського життя, майстерність психологічної розробки характерів, надзвичайна стилістична досконалість роблять його твори дуже цікавим і корисним читанням для всіх, хто вивчає англійську мову та цікавиться американською літературою.

Пропонуємо вашій увазі книги автора, що є у фондах відділу літератури іноземними мовами бібліотеки. Завітайте до нашого відділу і читайте твори американської літератури в оригіналі …

Fitzgerald, Francis Scott. The Great Gatsby [Text] /F.S. Fitzgerald. – [Harmondsworth]: Penguin Books, [1974]. – 318,[4] p. – (Fiction). – eng. 

Романом «Великий Гетсбі» (1925) Ф. Скотт Фіцджеральд сповістив світові про початок нового століття – «століття джазу». Він одним з перших заговорив від імені «втраченого покоління». Джей Гетсбі – прагне до своєї «американської мрії». Але не все йде так, як він того хоче. Довгий і важкий шлях наверх, який пройшов Джей, незважаючи на всі перепони на своєму шляху, привів до жахливого падіння вниз. Герой роману домігся багатства і могутності, але ні гроші, ні влада не зробили його щасливим ...

Fitzgerald, Francis Scott. Tender Is the Night [Text] /F.S. Fitzgerald. – M. Raduga Publishers, 1983. – 396,[4] p. – eng.

«Ніч лагідна» (1934) – глибокий психологічний роман американського класика, який багато критиків вважають кращим ніж «Великого Гетсбі», а сам автор називав «найулюбленішим своїм твором». І це не випадково: книга вийшла в чомусь автобіографічною - Фіцджеральд описав в ній зворотній бік свого зовні розкішного життя з дружиною Зельдою. Дія роману відбувається в Європі. Молодий талановитий лікар-психіатр американець Дік Дайвер, працюючи під час Першої світової війни в одній з клінік Швейцарії, закохується в пацієнтку на ім'я Ніколь і одружується з нею. Ніколь походить з дуже багатої родини, і родичі сприймають шлюб без оптимізму. Діку ще довгий час після виписки Ніколь з лікарні доводиться поєднувати дві ролі - чоловіка і лікаря. Він будує особняк на березі Рів'єри, де подружжя веде замкнуте життя. Незабаром у них народжуються діти…А далі американська мрія обертається справжньою трагедією. В історію моральної деградації талановитого лікаря-психіатра письменник вклав біль і страждання, які сам пережив в боротьбі з хворобою власної дружини ... Але ця книга не про хвороби або смерті - вона про любов ...

Fitzgerald, Francis Scott. The Last Tycoon [Text] /F.S. Fitzgerald; Edited with a foreword by E. Wilson. – [Harmondsworth]: Penguin Books, [1971]. – 196,[4] p. – (Fiction). – eng.

«Останній магнат» (1941) – роман письменника, опублікований вже після його смерті. Історія про «золотий вік» Голлівуду – епоху легендарних продюсерів, кінозірок і фільмів, що стали класикою світового кінематографа. Монро Стар , головний герой роману, продовжує галерею образів «сильних чоловіків», він вважає за можливе керувати долями людей. Він над усе цінує інтереси справи, в ім'я яких повністю відгороджується від реальності і стає бранцем «великої ілюзії». Це воістину обдарована особистість, талант, що сам собі пробив дорогу в життя. Він володіє невичерпною енергією, діловою хваткою і щиро відданий своєму мистецтву - кіно..  Але навіть у найсильніших чоловіків є слабкості. Слабкістю «останнього магната» стає любов до юної старлетки, яка прекрасно розуміє: в Голлівуді, де продається все, порядні дівчата коштують дуже дорого.

Fitzgerald, Francis Scott. The Diamond as Big as the Ritz and Other Stories [Text] /F.S. Fitzgerald; Edited with a foreword by E. Wilson. – [Harmondsworth]: Penguin Books, [1974]. – 238, [2] p. – (Fiction). – eng.

Оповідання «Алмаз, завбільшки з готель« Ріц » (1922) вийшов в збірнику «Казки Століття Джазу ». Сама назва цього бурхливого десятиліття в житті не тільки Америки, але і Європи – «століття джазу» незабаром отримає офіційний статус і вельми точно визначить колорит цієї недовгої, але яскравої епохи. Герой Ф.С. Фіцджеральда – молода людина, вихована в традиціях американського «середнього класу», у прагненні до матеріального успіху, типовий шукач «американської мрії» століття джазу. В історії Джона Ангера відображено момент людської долі. Крім безпосереднього свого американізованого обличчя шукача Великої Мрії, він являє собою фольклорний тип вічного Шукача щастя і удачі, «іншого Царства». І випробування, яке випаде на долю цього «шукача», мабуть, найжорстокіше, яке ні в одній казці не знайдеш - випробування самою мрією, яка, одягнувшись в реальні форми, виявила свою сутність страшніше казкових чудовиськ. До збірки увійшли ще декілька оповідань автора: «День травня», «Льодовий палац», «Чаша».

Fitzgerald, Francis Scott. The Diamond as Big as the Ritz and Other Stories [Text] /F.S. Fitzgerald. – [Harmondsworth]: Penguin Books, [1996]. – 192 p. – (Pinguin Popular Classics). – eng.

До збірки письменника крім вище означеного «Алмазу завбільшки з готель Ріц», увійшла одна з кращих його новел «Хлопчина-багатій» (1926) – історія, яка доволі характерна для багатих родин Америки 20-х років. Автор розповідає про побут заможних людей, про те, як статус впливає на ставлення до менш заможних , чим доводиться платити за успіх у бізнесі і як при цьому не втратити своїх близьких і себе самого. Енсон Хантер, будучи одним з шістьох спадкоємців нью-йоркського мільйонера, ще в дитинстві усвідомив свою перевагу над однолітками. Після навчання в Єльському університеті, що славиться своїми досить суворими порядками, він з головою занурився у світське життя Нью-Йорка. Сам автор, виявляючи свої ставлення до цього світу, пише: «Дозвольте ж мені розповісти вам про найбагатших. Вони відрізняються від нас з вами. Навіть коли вони глибоко занурюються в наш світ, починаючи тонути в ньому, вони продовжують вважати себе краще нас».

The Stories of F. Scott Fitzgerald .Vol. 4. Bernice Bobs Her Hair and Other Stories [Text] /F.S. Fitzgerald; Edited with a foreword by E. Wilson. – [Harmondsworth]: Penguin Books, [1996]. – 192 p. – (Fiction). – eng.

Серед оповідань збірки є такі шедеври малої прози автора як «Берніс коротко стрижеться» або «Волосся Вероніки» та «Зимові мрії». «Берніс коротко стрижеться» відображає епоху флепперів та яскравих вечірок. Флеппери – це дівчата, які уособлюють покоління «двадцятих»: короткі стрижки та спідниці, сильно підведені очі, яскраві губи, довга нитка перлів на шиї… В основі сюжету взаємини двох сестер, які разом, але кожна по-своєму проходять через численні труднощі: самовизначення, ревнощі, положення в суспільстві. Героїні переживають злети і падіння, але отримують урок про те, якими жорстокими й аморальними можуть стати люди, якщо дозволять своєму марнославству управляти ними. . У «Зимових мріях» молодий представник середнього класу Декстер Грін закоханий в недосяжну і привабливу Джуді Джонс, багату дівчину, яка, за словами автора, добре вміє розбивати серця. Джуді Джонс – ще одна з тих невловимих і бажаних жіночих персонажів Фіцджеральда, які живуть на сторінках практично всіх творів письменника і частково відображають його дружину – Зельду.

Fitzgerald, Francis Scott. Selected Short Stories [Text] /F.S. Fitzgerald; сост. и предисл. М. М. Кореневой; коммент. А. И. Полторацкого. – M.: Progress Publishers, 1979. – 357,[3] p. – eng.

До даної збірки увійшли такі новели автора як «Льодовий палац», «Пловці», «Перша кров», «Остання красуня Півдня», «Повернення до Вавилону» та інші. «Повернення до Вавілону» – одна з найпопулярніших автобіографічних розповідей Фіцджеральда, в основі якої – історія алкоголіка, який намагається побороти свою залежність, щоб повернути опіку над своєю єдиною дитиною. Герой твору схожий на Фіцджеральда в його відносинах з родичами, які постійно ставлять під сумнів його авторитет. Вважається, що письменник створив цю історію у відповідь на лист, в якому одна з його родичок стверджувала, що Фіцджеральд не в змозі гідно виховати свою дочку Скотті.

F. Scott Fitzgerald: A Collection of Critical Essays [Text] / Ed. by A. Mizener. – Englewood Cliffs, N. J.: Prentice-Hall: A Spectrum Book, [1963]. – VIII, 174[4] p. – (Twentieth Century Views). – eng.

Нескінченне захоплення Ф. Скоттом Фіцджеральдом частково полягає в тому, що його трагічне життя було схожим на сюжети його власних романів. Багато відомих і блискучих письменників вели замкнене, прозаїчне життя; але Фіцджеральд та його дружина Зельда майже повністю існували у реальному, зовнішньому світі – активному, соціальному, на жаль, типовому для того шаленого часу, коли письменник зазнав миттєвого успіху та слави, а потім тривалого занепаду та провалу. Видання містить сучасну критичну думку та коментарі щодо особистості Ф. Скотта Фіцджеральда та його творів. Включає хронологію, примітки та бібліографію. Книга складена Артуром Мізенером, що написав першу повномасштабну біографію письменника. Нариси про життя і творчість знаменитого прозаїка написані такими видатними авторами, як Л. Тріллінг , Е. Вілсон, Дж. Олдрідж та ін. Для всіх, хто цікавиться творчим надбанням знаменитого і неповторного письменника.

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри жовтня 2021 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку жовтня календаря «Світ мистецтва»

«Поет милістю Божою»: до 135-річчя від дня народження англійського письменника Чарльза Уолтера Стенсбі Вільямса

 

 

«Чарльз Вільямс - один з двох людей, яких я міг би назвати святими нашого століття». Вістен Г'ю Оден

 

Англійський письменник і поет Чарльз Уолтер Стенсбі Вільямс, життя якого овіяне таємницею, народився 20 вересня 1886 року у Лондоні. Він майже весь час працював у видавництві і писав за покликом серця поеми про давній Логрес та містичні детективи; вів вечірні курси для дорослих і читав у Оксфорді лекції про Данте та Мільтона. Тут же, у Оксфорді, він отримав наукову ступінь, не маючи закінченої вищої освіти. Він ніколи не залишав лона англіканської церкви, проте, залишаючись християнином, був тісно пов’язаний з відомим окультним орденом розенкрейцерської традиції «Золота Зоря».

Доля книг Чарльза Вільямса була нелегкою. Усі вони були опубліковані ще за його життя, проте у ті роки не принесли автору популярності, хоча і здобули її у «вузькому колі». У це коло входили такі люди, як Джон Роналд Руел Толкін, в недалекому майбутньому - письменник зі світовим ім’ям, і Клайв Стейплз Льюїс, «совість» післявоєнної Англії. Відтоді минуло вже більш, ніж півстоліття, за яке книги Чарльза Вільямса не тільки не забулися, але й почали здобувати усе більше читачів та шанувальників.

Чарльз Вільямс був першою дитиною у благочестивій та люблячій родині. Вже у дитинстві, за свідченням рідних, маленький Чарльз дуже полюбляв походи до церкви, де він почував себе легко і вільно. Своєму духовному формуванню хлопчик був багато в чому зобов’язаний батькові, який служив у відділі іноземної кореспонденції однієї з торгових фірм.

Загроза сліпоти змусила Вільямса-старшого перебратися разом із родиною до околиць Сент-Олбенса на південному сході Англії, де він відкрив невелику крамничку художніх товарів. Незважаючи на сімейні турботи та бізнес, батько писав оповідання, які публікувалися у різних періодичних виданнях. Він направляв читацький інтерес Чарльза, і обидва полюбляли довгі спільні прогулянки та бесіди. Це допомогло Чарлі відкрити для себе велич культури та почати шукати себе у творчості. В той час він починає писати вірші. Третій збірник поезій Вільямса має знаменну присвяту: «Моєму батькові та іншим вчителям».

Чарльз Вільямс з відзнакою закінчив класичну школу в Сент-Олбенс, та вступив до медичного коледжу Лондонського університету, проте у родини не вистачило коштів на оплату навчання. Чарльз був змушений працювати в книжковій крамниці методистської церкви і, мабуть, працював би там довіку,якби не щаслива зустріч з директором лондонського відділення Оксфордського університетського видавництва (Oxford University Press), який запропонував йому роботу з підготовки повного видання відомого англійського прозаїка Вільяма Текерея. Робота у видавництві настільки захопила Вільямса, що він залишився там працювати до останніх днів, пройшовши усі ступені від коректора до головного редактора. Колеги відзначали його здатність створювати навколо себе особливу, теплу та легку атмосферу.

Чарльз Вільямс в 1917 році одружився із коханою жінкою і 1922 року в родині з’явився син, а разом із ним - необхідність підробітку. Восени того ж року, він починає вести вечірні загальноосвітні курси для дорослих, викладає англійську літературу. Жвавий інтерес до людей та ідей, здатність із легкістю проникати в саму суть питання, показуючи її з несподіваного боку, роблять Вільямса блискучім лектором.

На певному етапі свого життя Чарльз Вільямс, зацікавившись містичними формами окультизму, за посередництва Артура Вейта приходить до герметичного ордену «Золота Зоря». Він вступає до розенкрейцерського братства і у 1917 році отримує присвячення. Він набуває великих теоретичних та практичних пізнань у містицизмі та окультних науках, досліджує філософію магії, але бачить якої шкоди може завдати використання подібних знань і влада, яку вони дають, і розуміє, як потрібно діяти людині, аби цього не сталося.

Згодом ціла низка езотеричних розенкрейцерських ідей та символів знаходить своє відображення у творчості Чарльза Вільямса, особливо у його містично-детективних романах. Деякий час він підтримував дружні стосунки з іншим членом ордена, відомим ірландським поетом Вільямом Батлером Єйтсом, лауреатом нобелівської премії з літератури. До кінця 30-х років  Вільямс розчарувався у розенкрейцерській ідеології та вийшов з ордену, проте усе життя був змушений дотримуватись обітниці мовчання стосовно орденських таємниць.

1930, рік публікації «Війни в Небесах», першого з семи «містичних детективів», прийнято вважати початком літературної діяльності Чарльза Вільямса. Перед цим з’явилися чотири книги поезії і одна п’єса, а на останні п'ятнадцять років життя припадає 28 опублікованих книг, окрім численних статей та оглядів. Найвідоміші з його теологічних та літературознавчих праць - «Сходження Голуба», присвячене історії прояву і дії Святого Духу в християнській Церкві; «Образ Беатріче», де розглядається містичний аспект творчості Данте; «Чаклунство» - короткий нарис історії магії, її форм і методів. Містичні детективи Вільямс поєднав у своєрідний цикл, який назвав «Аспекти сили». Окрім «Війни в Небесах» («War in Heaven») туди входять: «Інші виміри» («Many Dimensions», 1931); «Місце Лева» («The Place of the Lion», 1931); «Старші аркани» («The Greater Trumps, 1932); «Тіні екстазу» («Shadows of Ecstasy», 1933); «Зішестя у Пекло» («Descent into Hell», 1937); «Напередодні Дня Всіх Святих» («All Hallows' Eve», 1945).

1939 року, з початком Другої світової війни, Чарльз Вільямс разом з видавництвом переїжджає до Оксфорду. Дружину та сина він був вимушений залишити у Лондоні, куди навідувався щотижня, а у робочі дні не переставав писати дружині листи. Не припиняючи своєї звичайної роботи, Вільямс тепер читає лекції і займається зі студентами в Оксфордському університеті, набуваючи все більшої популярності як філософ і мислитель. У 1943 році Оксфордським університетом, за роботу у видавництві та літературну діяльність, Вільямсу було присвоєно ступінь почесного магістра мистецтв.

У Оксфорді Вільямс за запрошенням свого друга і шанувальника Клайва С. Льюїса входить до літературного гуртка «Інклінгів», що збирався двічі на тиждень для спільних читань і бесід. При тому, що до гуртка у різний час входили ті чи інші англійські літератори, ядром «Інклінгів» були три фігури: К.С. Льюїс, Дж. Р.Р. Толкін та Чарльз Вільямс. Усі члени гуртка були глибоко віруючими християнами  (зокрема, католик Толкін та англіканці Льюіс і Вільямс), що для Оксфорду було великою рідкістю.

Під час своїх зібрань вони обговорювали питання словесності, історії, філософії, теології та зачитували уривки з власних майбутніх творів. Не дивно, що члени гуртка неабияк впливали на літературну та наукову діяльність один одного, особливо такий вплив помітний при порівнянні творів Льюїса та Вільямса. Саме тут, у цьому маленькому, зігрітому любов’ю та розумінням товаристві, він знайшов свій духовний притулок. Своє світосприйняття Чарльз Вільямс називав «романтичною теологією». Головною темою його книг стає дослідження взаємозв’язку Творця та його створіння, теологія художньої творчості.

 

 

Романи циклу «Аспекти сили» розповідають про споконвічну битву добра зі злом, до якої виявилися втягнутими усі люди, що добровільно вирішують, яку с протиборчих сил їм обрати. Для більшої привабливості сюжет романів обертається навколо відомих символічних речей-артефактів - це і Святий Грааль, і Камінь Соломона, і карти Таро. Вільямс показує, як герої його творів, що вступають у сутичку зі злом, виявляються неготовими до такого серйозного двобою. Але у процесі цієї боротьби їхні душі змінюються.

Наприклад, у романі «Інші виміри» головна героїня, вельми далека від релігійності, береться з’єднати у собі самій роздроблений на безліч частин чарівний Камінь Соломона. Вона наважується повірити в Бога та здійснює з Його допомогою велике таїнство, що зв’язує сили зла, які були випущені на волю безсердечними вченими. Завершивши цю місію, Хлоя покірно йде до свого Володаря. Хтось такий поворот подій  сприйматиме як трагедію, але тільки не Вільямс, який точно знав, що зі смертю людини її буття не закінчується.

Смерть самого Чарльза Вільямса була несподіваною та загадковою. Після отримання Чарльзом почесного ступеню, Льюїс клопотав про влаштування Вільямса на викладацьку роботу в університеті. Планам цим не судилося здійснитися, 15 травня 1945 року Чарльз Вільямс раптово помер у Радкліффській  лікарні у Оксфорді. За легендою, незадовго до смерті, він сказав  друзям, що війна скоро закінчиться, але для цього доведеться чимось пожертвувати, і запропонував Богу своє життя заради тих, хто страждає на війні. Схоже, що його було почуто. Чарльз Вільямс похований на старому англіканському кладовищі Святого Хреста, неподалік від центру Оксфорда. На могилі його висічені слова: «Чарльз Вільямс, поет милістю Божою».  

 

***

• Вильямс Ч. Иные миры / пер. с англ. Н. В. Григорьевой и В. И. Грушецкого. - М. : Сфера, 1996. - 368 с. - (Серия «Таинство звёздных миров»).

• Уильямс, Ч. Война в небесах. Иные миры : романы / Чарльз Уильямс ; пер. с англ. Н. В. Григорьевой, В. И. Грушецкого. - М. : Вече, 2010. - 416 с. - (Мастера мистической прозы).

• Уильямс Ч. Канун Дня Всех Святых : романы / Ч. Уильямс ; пер. с англ. Н. Григорьевой, В. Грушецкого. - М. : ООО «Издательство АСТ» ; СПб. : Terra Fantastica, 2002. - 475, [5] с. - (Классика литературы ужасов).

• Уильямс, Ч. Место льва : романы/ Чарльз Уильямс ; пер. с англ. П. Молчанова, Е. Тарасовой. - М. : Вече, 2010. - 384 с. - (Мастера мистической прозы).

• Уильямс, Ч. Сошествие во Ад : роман / Чарльз Уильямс ; пер. с англ. П. Молчанова, Е. Тарасовой. - М. : Вече, 2010. - 256 с. - (Мастера мистической прозы).

• Чарльз Уолтер Стансби Уильямс. Война в небесах / Аспекты силы : романы/ Чарльз Уолтер Стансби Уильямс. - Харьков, 2017. - 1236 с. - (Шедевры фантастики).

Підготував Дмитро Антонюк, бібліотекар читального залу