«Прилетіла ластівочка»: до 145-річчя з дня народження Миколи Леонтовича

 

 

«Ой ви, білі лебедоньки, голосні пісні,

Ви літайте, ви шугайте в рідній стороні!

Згинув славний Леонтович у досвітній час,

Білі крила, як вітрила, залишав для нас.

Слава славна не поляже, не помре в віках,

Славен славний Леонтович,

Хай живе в піснях!» (М. Рильський)

 

Микола Дмитрович Леонтович (1877-1921) – український композитор, диригент, піаніст, педагог, збирач музичного фольклору, громадський діяч.

Народився у селі Монастирок, Брацлавського повіту, Подільської губернії, у сім’ї священика. Батько хлопця володів багатьма інструментами і навчив сина грати на віолончелі, скрипці, гітарі, цитрі та балалайці. Мати композитора гарно співала, навчила сина народних пісень. Батьки хотіли, аби Микола був священиком. Після закінчення Шаргородської бурси він навчався у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Але Миколу все одно тягнуло до музики, він займався самоосвітою. Протягом 1898–1918 років викладав спів, музику й деякі інші дисципліни у духовних і світських навчальних закладах Поділля та Донбасу. У виконавському репертуарі хорів, якими керував М. Леонтович, були пісні різних народів, церковні твори, але основне місце посідали фольклорні обробки талановитого музиканта. Ще за життя композитора їх співали численні аматорські хори і професійні капели, публікували на сторінках збірок хорової музики. Кращі й найбільш популярні з його творів написані у період приватних занять у знаменитого професора Болеслава Яворського, зокрема «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «Ой, з-за гори кам’яної», «За городом качки пливуть», «Пряля» та інших.

Популярна хорова обробка Миколи Леонтовича «Щедрик», відома не тільки в Україні, але й у всьому світі як «Колядка дзвонів» («Carol of the Bells»).

Над цією хоровою обробкою композитор працював упродовж майже всього життя (з 1901 до 1919 року), намагаючись довершити у нотних знаках чарівну простоту.

Микола Дмитрович виявляв надмірну скромність щодо поширення твору. Відомому диригентові О. Кошицю довелося ледь не силоміць отримати у композитора партитуру. 1916 року твір було виконано вперше, «Щедрик» у виконанні студентського хору Київського університету Святого Володимира мав шалений успіх.

1919 року капела під керівництвом О. Кошиця вирушила на гастролі країнами Європи, проте Леонтович залишився у Тульчині, а «Щедрик» весняною ластівкою полетів на Захід.

4 жовтня 1922 року капела Кошиця виступила в найвідомішій концертній залі Америки – Карнегі-Хол. А за кілька тижнів фірма «Брунсвік» видала платівку із записом «Щедрика». Але на шедевр Леонтовича ще чекав зоряний час.

1936 року з’явився англійський текст щедрівки, що здобуло назву «Carol of the Bells». Автор перекладу – американський педагог, диригент, українець за походженням Пітер Вільховський. Після першого виконання гімназійним хором «Колядки дзвонів» цей твір з’явився в репертуарі професійних американських хорів. Поступово «Щедрик» проник у різні куточки світу.

Цю колядку на Різдво виконують хорові колективи Америки, Європи. Усюди, де святкують Різдво, ця мелодія звучить у церквах, по телебаченню, у кінофільмах, магазинах, чи в загалі десь на вулиці. Вона звертається до душі народу, спілкується з нею, збагачує її. Це не просто духовна музика, це відображення чарівної, мудрої та поетичної душі українського народу.

Окрім хорових обробок М. Леонтовича його спадщина включає оригінальні твори «Легенда», «Льодолом», «Літні тони», а також хорову оперу за казкою Б. Грінченка «На русалчин Великдень». Композитор рано пішов з життя, – щойно сягнувши розквіту свого таланту. У 1921 році за наказом радянського уряду М. Леонтовича було підступно вбито у батьківській хаті.

Його ім’ям було названо музичне товариство, яке очолило концертно-театральну діяльність перших десятиліть радянського часу, опікувалося відновленням і розвитком традицій кобзарського мистецтва, вокального та хорового виконавства. При ньому діяла Асоціація сучасної музики, капела-студія ім. М. Леонтовича, в майбутньому хор ім. Г. Верьовки.

А зараз його ім’ям називають вулиці, навчальні заклади, його мелодія стала одним зі світових гімнів свята Різдва.

 

Література про життя та творчість композитора

 

Гордійчук М. М. Д. Леонтович: нарис про життя і творчість [Текст] / М. Гордійчук ; [ред. Н. Хоруженко, худож. Г. Зінченко]. – Київ : Держ. вид-во образотвор. мистецтва і муз літ., 1956. – 103 с.: іл.  – (Класики музики).

Цей нарис з серії «Класики музики» про життя і творчість українського композитора Миколи Леонтовича, як не звичайне явище в історії української культури. Народний вчитель з Поділля, самоук з музичними знаннями – він осягнув вершини світового мистецтва, сказав у ньому своє слово, глибоко розкрив співучу душу свого народу.

 

Гордійчук М. М. Д. Леонтович [Текст] / М. Гордійчук; Т-во для поширення політ і наук. знань УРСР; за заг. ред. М. П. Загайкевича ; [ред. В.П. М'якушко]. – Київ, 1960. – 36 с. – (Серія VIII, № 21).

В цьому серійному виданні проводяться дослідження творчості українського диригента, композитора, педагога Миколи Дмитровича Леонтовича кандидатом мистецтвознавства М. М. Гордійчуком. Він аналізує творчу спадщину Леонтовича, як надзвичайно яскраве і самобутнє явище в українській музичній культурі. Композитор вийшов з народу, вся його творчість побудована на народних піснях, уся вона – органічний вияв співучої, поетичної душі українського народу.

Особливістю творчого методу Леонтовича є те, що він розкривав в музиці внутрішнього змісту поетичного тексту пісні, розвитку її сюжету й образів.

 

Гордийчук Н.Николай Леонтович [Текст] / Н. Гордийчук ; [ред. Л.М. Мокрицкая, А.Д. Стеценко]. – Киев : Муз. Україна, 1977. – 135 с.

Книга известного искусствоведа Н. Гордийчука о жизни и творчестве Н.Д. Леонтовича – украинского композитора, хорового дирижера, педагога. Основная идея автора книги, это то, что центральным местом в творчестве Н.Д. Леонтовича занимают хоровые обработки украинских народных песен. Такие произведения, как «Щедрик», «Дударик», «Коза», «Мак» и многие другие нельзя назвать обработками, а хоровыми миниатюрами. Именно в жанре хоровой миниатюры на фольклорной основе раскрылся талант Леонтовича как художника-новатора, блестящего мастера стиля а - капелла.

 

Дяченко В.П. М. Д. Леонтович: малюнки з життя [Текст] / В. П. Дяченко ; [ред. Б. Гурман, літ. ред. А. Дінабург]. – Харків : Мистецтво, 1941. – 138 с. – (Муз. серія «Шкільна бібліотека»).

Ця книжка про життя та творчість композита М.Д. Леонтовича, але автор нарису глибоко розкриває творчу діяльність М.Д. Леонтовича не тільки як хорового композитора, а як композитора перехідного характеру – від хорів до романсу. Це – твори типу «Легенди», написані на поетичні тексти письменників, а не народної пісні.

Значне місце в творчості Леонтовича займає опера «На русалчин Великдень», хоч вона й незакінчена. Опера була переломним етапом у творчості композитора, переходом від хорової мініатюри до великого музикального жанру.

 

Дяченко В. М. Д. Леонтович [Текст] / В. Дяченко; під. ред. П.О. Козицького. – 2-ге вид. ; [ред. П. Нестеровський, худож. Г. Ігнатьєв]. – Київ : Мистецтво, 1950. – 184 с. – (Майстри мистецтва радянської України).

Книга В. Дяченка на підставі документальних даних розповідав про життєву і творчу путь видатного українського композитора М.Д. Леонтовича. Обрана автором форма викладу – оповідання – та правдивість фактичного матеріалу Леонтовича як одного з основоположників української музики зумовлюють велику цінність книги.

 

Дяченко В. М. Д. Леонтович [Текст] / В. Дяченко. – 3-тє вид. ; [ред. А.М. Пилинська, худож. Е.О. Колесов, А.Ю. Перепелиця]. – Киев : Муз. Україна, 1969. – 133 с. – (Бібліотека учня і вчителя «Бесіди про музику»).

Твори Леонтовича глибоко хвилюють українського слухача, Їх співають не лише професіональні хори, а й хорові самодіяльні колективи. Іх ретельно вивчають композитори і музикознавці, студентська молодь, музичних вузів України. Творчість Леонтовича плідно впливає на розвиток хорової культури, як композиторської, так і виконавської.

 

Дяченко В. М. Леонтович [Текст] / В. Дяченко. – 4-тє вид. ; [ред. С.В. Жилютова, худож. В.М. Березовий]. – Киев : Муз. Україна, 1985. – 134 с.

У книзі розповідається про життєвий і творчий шлях видатного українського композитора, хорового диригента, музично-громадського діяча та педагога Миколи Дмитровича Леонтовича. 

 

Коляда І. А. Микола Лисенко [Текст] / І. А. Коляда ; [худож.-оформ. О.А. Гугалова-Мєшкова]. – Харків : Фоліо, 2021. – 120 с. – (Серія «Знамениті українці»).

Книга з серії «Знамениті українці» присвячена видатному, хоровому диригенту, композитору Миколі Леонтовичу, також розповідається про те, як нікому невідомий народний учитель із Поділля став одним із найяскравіших композиторів ХХ століття – Подільським Орфеєм – і залишив нащадкам музику криничної води та зелених дібров, високого неба та пшеничної ниви. Музику, якій належить чудодійна влада пробуджувати у людській душі найблагородніші поривання і почуття.

 

Микола Леонтович: спогади, листи, матеріали [Текст] / Упоряд., прим. та комент. В. Ф. Іванова ; [ред. Л.М. Мокрицька, худож. О.П. Бойко]. – Киев : Муз. Україна, 1982. – 236 с.

Книжка є зібранням матеріалів про видатного українського композитора Миколу Дмитровича Леонтовича. Спогади його рідних, друзів, учнів, діячів літературного та музичного світу (М. Грінченка, П. Тичини, Г. Верьовки та ін.) відтворюють живий образ геніального митця, простої благородної людини. До книги увійшов щоденник митця , стаття «Як я організував оркестр у сільський школі». Крім тог опубліковані листи Леонтовича до К. Стеценка і лист М. Лисенка до Леонтовича. 

 

М. Д. Леонтович: зб. ст. та матеріалів [Текст] / АН УРСР, Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етногр.; упоряд. та зред. В. Д. Довженко ; [відп. за вид. П.Д. Павлій]. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1947. – 102 с.

У збірці розповідається про українського диригента та композитора М.Д. Леонтовича та його взаємодії з відомими митцями культурного світу: М. Грінченка, С. Протопопова, Г. Верьовки, Б. Яворського та інших. А також В. Довженко, упорядник видання, досліджує творчий метод М.Д. Леонтовича як непересічного композитора, який використовує народний колорит у своїй музичній творчості. 

 

Музичний архів М.Д. Леонтовича: кат. [Текст] / НАН України; Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського; Ін-т рукопису; М-во культури і мистецтв України; Нац. муз. акад. України ім. П.І. Чайковського; [відп. ред. Л.А. Дубровіна; уклад.: Л.П. Корній, Е.С. Клименко; вступ. ст. Л.П. Корній, підгот.: О.С. Боляк, М.Л. Скирта]. – Київ : НБУВ, 1999. – 116 с.

Пропоноване видання – каталог, складений з археографічних описів нотних рукописів духовних і світських творів класика української музики кінця ХІХ – початку ХХ ст. М.Д. Леонтовича, які зберігаються у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Подані описи чистових автографів, чернеток, ескізів, варіантів, редакцій творів композитора. Створенню каталогу передувало археографічне й текстологічне дослідження рукописів. Видання допоможе відкрити невідомі аспекти творчої лабораторії митця, зрозуміти особливості його творчого процесу і сприятиме вивченню індивідуального стилю М.Д. Леонтовича.

Видання розраховане на музикознавців – дослідників історії української музики, а також джерелознавців, археографів, філологів, які цікавляться музичною спадщиною та творчою індивідуальністю композитора.

 

Орфєєв С. М. Леонтович і українська народна пісня [Текст] / С. Орфєєв; ред. та вступ. ст. О. І. Ровенка; [рец. В.Д. Довженко]. – Київ : Муз. Україна, 1981. – 75 с. – (Музикантові-педагогу).

Робота С.Д. Орфєєва освічує хорову творчість відомого українського композитора-класика Миколи Дмитровича Леонтовича. Автор висуває низку оригінальних музично-теоретичних положень щодо поліфонічного мислення композитора.

Пархоменко Л. О. Микола Леонтович [Текст] : [нарис] / Л. О. Пархоменко ; [ред. А.Л. Зінченко, худож. Я.М. Ревіна]. – Київ : Атлант ЮЕмСі, 2007. – 63 с.: іл. + 1 електрон. опт. диск (CD-ROM) – (Стозір'я: бібліотека української родини), (Творці музики).

Цей нарис – про короткі стежки життя і творчості геніального композитора Миколи Леонтовича, якому відкрилася душа співучої України, а його музика зачарувала світ. Текст оснащений диском , що містить 17 композицій митця, виконаних кращими хорами України. 

Роздобудько І. Прилетіла ластівочка / Ірен Роздобудько. – Київ : Нора-Друк, 2018. – 304 с.

Наприкінці ХХ століття в США, в будинку для літніх людей, помирає дивний пацієнт з прізвищем, яке американцям важко вимовити – Леонтович. Хто ця людина? Він називав себе братом відомого українського композитора – справжнього автора різдвяної пісні, відомої в світі під назвою Carol of the Bells. Чому авторство цієї чудової мелодії приписують іншій людині? Вперше твір, який називається “Щедрик”, написаний українським композитором Миколою Леонтовичем, був виконаний у 1916 році в Києві. Після російської революції 1917 року Україна заявила про свою незалежність, але зазнала поразки у війні з більшовицькою Росією, і в Україні надовго запанувала радянська влада. У 1921 році композитора Леонтовича вбили чекісти у будинку його батька за загадкових обставин. Авторка роману «Прилетіла ластівочка» запрошує читача дізнатися правду про знамениту мелодію і висуває свою версію загадкового вбивства геніального українського композитора.

Творчість М. Леонтовича: зб. ст. [Текст] / упоряд. В. Золочевський ; [ред. Л.М. Мокрицька, худож. В.І. Розенталь]. – Київ : Муз. Україна, 1977. – 199 с.

До цієї збірки увійшли статті відомих композиторів і музикознавців – П. Козицького, С. Людкевича, М. Гордійчука, Н. Горюхіної, Н. Герасимової-Персидської, В. Дяченка та інших, присвячені питанням гармонії, поліфонії та форми творів М. Леонтовича, жанровим особливостям його хорових обробок, опері «На русалчин Великдень».

 

Вокальні твори композитора

Леонтович М. На русалчин Великдень [Ноти] / Микола Леонтович; опера на одну дію: клавір; лібретто М. Леонтовича за казкою Б. Грінченка, літ. ред. Д. Бобиря, муз. ред. М. Скорика. – Київ : Муз. Україна, 1980. – 118 с.

 

Хорові твори композитора

Леонтович Микола Вибрані хорові твори [Ноти] / Микола Леонтович; спецред. І. Мартона. – Київ : Муз. Україна, 1977. – 73 с.

Леонтович М. Два хори [Ноти] / Микола Леонтович; упоряд. М. М. Гордійчук. – Київ : Муз. Україна, 1977. – 11 с.

Леонтович М. Хорові твори [Ноти] / Микола Леонтович; упоряд. М. Вериківський ; [ред. В. Полевой, худож. Ю. Яроменок]. – Київ : Держ. вид-во образотвор. мистецтва і муз літ. УРСР, 1961. – 232 с.

Леонтович М. Хорові твори [Ноти] / Микола Леонтович; заг. ред. М. Гордійчука; упоряд. та прим. В. Брусса ; [ред. К. І. Шрамко, літ. ред. П.П. Засенко]. – Київ : Муз. Україна, 1970. – 243 с.

Леонтович М. Хорові твори [Ноти] / Микола Леонтович; упоряд. М. М. Гордійчук ; [ред. Г.О. Ніколаєва, літ. ред. В.Г. Мордань]. – Київ : Муз. Україна, 1977. – 204 с. – (Перлини світової музики).

Леонтович М. Хорові твори [Ноти] / Микола Леонтович; ред. - упоряд. та вступ. ст. В. В. Кузик ; [ред. Н.В. Петішкіна, літ. ред. Л.М. Мокрицька]. – Київ : Муз. Україна, 2005. – 376 с.

Леонтович М. Хорові твори на народнопісенні теми [Ноти] / Микола Леонтович; упоряд. і ред. Б. С. Луканюка. – Київ : Муз. Україна, 1987. – 23 с.

Леонтович Н. Четыре хора: партитуры и голоса [Ноты] / Н. Леонтович; Всерос. хор. о-во ; [ред. М.Ю. Миркин]. – Москва, 1960. – 34 с. – (Репертуарная библиотека).

 

Фортепіанні твори композитора

Леонтович Н.  Две украинские песни [Ноты] : для фп. ДМШ 4 кл. / обраб. Н. Леонтовича; перелож. для фп. И. Берковича. – Москва-Ленинград : Гос. муз. изд-во, 1952. – 3 с. – (Педагогический репертуар).

Лысенко Н.Украинская песня. Леонтович Н. Украинская песня [Ноты] : для фп. ДМШ 2 кл. / обраб. Н. Лысенко, Н. Леонтовича; перелож. для фп. И. Берковича. – Москва-Ленинград : Гос. муз. изд-во, 1951. – 3 с. – (Педагогический репертуар).

Підготувала Т.М. Шилова, завідувачка відділу мистецтв

 

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри грудня 2022 року

Відділ мистецтв перегортає сторінку грудня календаря «Світ мистецтва»

Минуле України в історичних творах класика української літератури Богдана Лепкого: до 150 річчя від дня народження

 

Богдан Сильвестрович Лепкий – постать непересічного таланту. Поет, прозаїк, педагог, вчений літературознавець, перекладач, публіцист…  Літературна творчість Богдана Лепкого тривала майже півстоліття. Його перу належать збірки поезій «Стрічки», «Листки падуть», «Осінь», «Книжка горя», «На чужині», «3 глибин душі, «Над рікою»… Знаменита народна пісня «Чуєш, брате мій» постала з його вірша «Журавлі». Богдан Лепкий видав збірки оповідань «3 села», «З життя», «Щаслива година», «Оповідання», «В глухім куті», «В горах», «На дорозі життя»…, трилогію спогадів «Казка мого життя»…

Значний доробок в історії української культури Богдан Лепкий залишив як критик, історик літератури та мемуарист. Статті, спогади, дослідження, нариси про Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Василя Стефаника та багатьох інших. Науково-популярна двотомна праця «Начерк історії української літератури» (1909, 1922) та інші – все це цінне надбання нашої естетичної думки кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Поет і прозаїк Богдан Лепкий створив художню галерею образів визначних діячів нашої історії від князів Київської Русі до славетних українських гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика – повісті «Каяла», «Вадим», «Крутіж», «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», «З-під Полтави до Бендер»… Твори Богдана Лепкого перекладені польською, чеською, німецькою, англійською, угорською, сербською, португальською та іншими мовами світу.

Богдан-Теодор-Нестор Сильвестрович Лепкий народився 4 листопада (або 9 листопада) 1872 року на хуторі Кривенький Гусятинського району (нині село в Чортківському районі Тернопільської області) в родині сільського священика Сильвестра і Домни Лепких. Батько Богдана був дуже освіченою людиною. Він брав участь у виданні часопису «Правда» і видавав під псевдонімом «Марко Мурава» популярні книжечки. Пізніше Богдан Лепкий назвав батька суворим своїм критиком.

Із 1879 року родина Лепких жила у селі Поручин, а із 1891-го –  в селі Жуків (нині обидва Бережанського району Тернопільської області).  Богдан із 1878 протягом восьми років мешкав у Бережанах у свого діда, священика Михайла Глібовицького. Після закінчення школи вступив у 1883 році до Бережанської класичної гімназії. Співав у гімназійному українському хорі під керівництвом відомого композитора Дениса Січинського, у міському хорі «Боян». Брав участь у концертах, декламував вірші, читав уривки з прозових творів.

Богдан Лепкий мріяв стати художником, з цією метою  вивчав малярство у Юліана Панкевича, згодом знаного художника. У 1891 році, після закінчення гімназії, Лепкий вступив до Віденської Академії мистецтв, але навчання не принесло задоволення, він відчув, що розминувся зі своїм справжнім покликанням. Через три місяці за порадою Кирила Студинського перейшов на філософський факультет Віденського університету, де вивчав мовознавство та історію літератури. Тут Богдан Лепкий брав участь у роботі студентського товариства «Січ», разом із Філаретом Колессою займався етнографічними дослідженнями.

З другого курсу Богдан Лепкий студіював на філологічному відділі Львівського університету. На цей час припадає активна літературна творчість Лепкого: він пише поезії, оповідання, перекладає, виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства «Ватра», його твори починають з’являтися на сторінках багатьох періодичних видань. Із 1895 року, після закінчення університету, Богдан Лепкий працював вчителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії у Бережанській гімназії. Займався громадською працею: започатковував читальні «Просвіти», бібліотеки, позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору «Боян» і драмгуртка ...

На початку 1899 року у Кракові в Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури, викладати ці предмети було запрошено Богдана Лепкого. Восени 1899 року він переїжджає сюди з молодою дружиною Олесею, яку хтось із польських письменників, приятелів Богдана, назвав візантійською матір’ю божою. З Краковом відтепер буде зв’язано майже все творче життя письменника. Одна за одною виходять книжки його оповідань, переклади польською мовою «Слова о полку Ігоревим» та збірки оповідань Михайла Коцюбинського «В путах шайтана», літературознавчі дослідження.

В часи Богдана Лепкого українська громада у Кракові була доволі чисельною.  Збиралися вечорами по суботах у читальні «Просвіта», обговорювали літературні новинки, співали, танцювали. Незабаром оселя Лепких на Зеленій, 28 стала своєрідною «українською амбасадою». Сюди часто приходили Василь Стефаник, Кирило Студинський, Михайло Жук, В’ячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники, письменники. Гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк.

Почалася Перша світова війна. Воєнні події застали родину Лепких в курортному селищі Яремча на Гуцульщині. Вони були змушені через Карпати пробратися до Угорщини, де місяць мешкали у містечку Шатмарі, а звідти через Пешт переїхали до Відня. Та восени 1915 року Лепкого мобілізують. Відомого немолодого письменника послали б на фронт, якби друзі не подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір серед військовополонених. Незабаром Богдан Лепкий опинився в Німеччині. Деякий час був у містечку Раштадті, а потім у 1916 році перебрався до Вецлара. Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Богдана Лепкого. Перед усім у великій поеми «Буря» (залишилися тільки фрагменти», циклах «Intermezzo», оповіданнях і нарисах «Вечір», «Дзвони», «Души», Свої» та інші.

Навесні 1920 року Богдан Лепкий переїхав до Шпандау біля Берліна,  а у січні 1921-го – до Берліна, де займався літературною працею, був співробітником видавництва «Українське слово». Викладав українську літературу на курсах українознавства при посольстві УНР у Берліні, був співорганізатором Товариства вищої освіти. У 1925 році Лепкий повернувся до Кракова, продовжував викладати в Ягеллонському університеті, де його призначили доцентом, завідувачем кафедри української літератури. Знову розгортається творча праця та видавнича діяльність.

Друга світова війна застала письменника на відпочинку в Черче. 23 вересня 1939 року він із сім'єю і братом Левком – колишнім учасником легіону Українських Січових Стрільців, поетом, композитором, публіцистом, художником – повернувся до Кракова. Після того, як німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, Богдан Лепкий залишився без роботи, йому відмовили у професорській пенсії. Заради прожиття дописував до журналів, газет, перекладав з української німецькою. Але 21 липня 1941 року зупинилося серце талановитого письменника. Богдан Лепкий похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. На надгробку є напис українською мовою «Богдан Лепкий поет».

Чимало автографів письменника зберігаються в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України, Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника НАН України та інших державних установах, але основна частина архіву – за кордоном. Окремі твори Богдана Лепкого екранізовані, інсценізовані. Чотири збірники (документи, публікації у періодиці та інші матеріали, світлини) впорядкував і видав протягом 1995-98 років доктор Роман Петрович Смик, який багато зробив для увічнення пам’яті про Богдана Лепкого, збереження та поширення його творчої спадщини. Зокрема, за сприяння Романа Смика побачили світ монографія Надії Білик «Богдан Лепкий в духовній історії України». Редакція журналу «Тернопіль» заснувала і з 1992 року вручає Всеукраїнську літературно-мистецьку премію імені Братів Богдана і Левка Лепких. Пам’ятники письменникові встановлені у селах Жуків (1991), Крогулець (1992) та в місті Бережани (1997).

 

Історична епопея «Мазепа» (1926—1955)

Особливе місце у творчому доробку письменника займає цикл історичних повістей про гетьмана Івана Мазепу, над яким він працював до кінця свого життя. Найпопулярнішими стали повісті «Мотря», «Не вбивай» (усі — Київ—Лейпциг, 1926), «Батурин» (Київ — Лейпциг, 1927). Перша частина повісті «Полтава» вийшла у Львові 1928 року, а друга —1929. Половину п’ятої частини епопеї «Орлик» уже після смерті автора під назвою «З-під Полтави до Бендер» видав 1955 року в Нью-Йорку брат письменника Лев Лепкий, який дописав загублене закінчення твору.

Осмислюючи й трактуючи роль гетьмана Івана Мазепи в історії, Богдан Лепкий опирався на численні архівні джерела і праці найавторитетніших вчених: Михайла Грушевського, Миколи Костомарова, В’ячеслава  Липинського та інших. Його Мазепа — прогресивний політичний і державний діяч, дипломат, опікун церкви, будівничий, просвітитель. 

Лепкий Б. С. Мотря : історична повість / Богдан Лепкий . – Київ : Дніпро, 1992. – 464 с.

Сюжет першої повісті «Мотря» охоплює історичні події в Україні після того, як Іван Мазепа був обраний гетьманом. Одним із центральних образів повісті є Мотря, донька генерального судді Василя Кочубея. Івана Мазепу та Василя Кочубея пов’язували давні дружні взаємини. Кочубей мав багатий маєток Диканьку на Полтавщині та великий будинок у Батурині. Мазепа час від часу навідувався до оселі Кочубеїв, де гетьмана завжди гостинно приймали. Він кожного разу привозив родині кума дорогоцінні подарунки, особливо відзначаючи свою хрещеницю Мотрю.

Минали роки Іван Мазепа овдовів і мав право подумати про своє особисте життя. Саме в цей час він зустрів Мотрю, котру давно не бачив. Красою й розумом вона зачаровує гетьманове серце, а її почуття до Мазепи народжене не блиском гетьманської булави та бажанням влади й почестей. Між гетьманом і Мотрею зав’язалося таємне листування, яке проходило без відома її батьків і тривало кілька місяців. Перекази, що збереглися в Батурині, кажуть про старезний дуб на алеї, що з'єднувала маєтки Кочубея і Мазепи, в дуплі якого закохані ховали листи. Дослідникам відомо дванадцять листів Івана Мазепи до Мотрі Кочубей. Всі ці послання сповненні теплих і ніжних слів, які виказують високі романтичні почуття до дівчини:

«Моє сердечне кохання! Прошу і вельми прошу, раз зо мною побачитися для усної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш - не споминай же. Спомни мої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала. І повторе, і постократно прошу, назначи хоч на одну мінуту, коли маємо з собою видітися для спільного добра нашого, на котре сама раніше згоду свою дала. А заки теє, буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу». 

Вершиною відносин між закоханими стала втеча Мотрі з батьківської оселі у гетьманський палац у Батурині, але Іван Мазепа був змушений відправити кохану назад до батьків.

 

Лепкий Б. С. Не вбивай. Батурин : історичні повісті / Богдан Лепкий . – Київ : Дніпро, 1992. – 535 с.

До видання ввійшли дві історичні повісті про Івана Мазепу. Перша з них – «Не вбивай» – присвячена подіям, які зумовили страту Кочубея та Іскри.  Друга – «Батурин» – оповідає про остаточний вибір Мазепи стати разом зі шведами в боротьбі проти Петра І та про взяття царськими військами гетьманської столиці Батурина. Уклавши союз зі шведським королем Карлом ХІІ, гетьман зробив відчайдушну спробу відновити автономію України. Наприкінці жовтня 1708 року Іван Мазепа відправив стародубському полковнику Івану Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ. Дізнавшись про це, 30 жовтня 1708 року російський цар віддав наказ знищити гетьманську столицю — Батурин…

 

Лепкий Б. С. Полтава : історична повість / Богдан Лепкий; упоряд. Р. Д. Горак. – Київ : Дніпро, 1992. – 487 с.

 «Полтава» є четвертою з циклу повістей «Мазепа», в який хронологічно продовжено оповідь про життя і діяння славетного гетьмана часів Полтавської битви – до і після її завершення. В історії людства часом на рубіж століть припадають такі події, які на багато років наперед визначають долі держав і народів. Для Європи кінця XVII століття і початку XVIII століття такою віхою стала Велика Північна війна 1700–1721 років, однією з центральних подій якої стала Полтавська битва 1709 року. На початку літа 1709 року шведський король Карл ХІІ і гетьман Іван Мазепа починають останній раунд військового протистояння з метою змусити Петра І дати генеральний бій. Розпочалася відома облога Полтави. Але 27 червня 1709 року Карл ХІІ і Іван Мазепа програли свою останню ставку на полтавських полях. Наслідки битви були фатальними не тільки для шведів та українців, а й для усієї Європи.

 

Лепкий Б. С. З-під Полтави до Бендер : історична повість / Богдан Лепкий; упоряд. та авт. післямов. Р. Д. Горак. – Київ : Дніпро, 1992. – 266 с.

Ця книжка завершує цикл повістей Богдана Лепкого про гетьмана Івана Мазепу. Після поразки шведської армії в Полтавський битві 27 червня 1709 року Іван Мазепа разом з Карлом ХІІ дістався до міста Бендери, що знаходилося на території, підвладній османському султану Агмеду ІІІ. У цьому місті він помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 року. Похований на околиці сіла Варниця, згодом був перепохований у церкві монастиря св. Юрія в місті Галац (Румунія). Наприкінці 1950-х – початку 1960-х років церква була зруйнована. Нині місто знаходження праху гетьмана Івана Мазепи невідоме.

 

Сотниківна (1927)

Лепкий Б. С. Сотниківна Історична картина з часів Івана Виговського // Лепкий Б. С. Прозові твори :  у 2-х томах. Т. 2. – Київ : Наукова думка, 1997. - С. 354- 487.

Підзаголовок повісті «Історична картина з часів Івана Виговського» конкретизує історичне тематичне й жанрове визначення твору, подія якого розвивається за часів наступника Богдана Хмельницького, який плекав широкі задуми: спираючись на підтримку Швеції і Польщі, домогтися цілковитої незалежності України від Москви. Адже саме козацькі загони Івана Виговського 1659 року розбили під Конотопом московське військо. В центрі повісті – дочка сотника Олеся, яка втілює в собі риси гордої, волелюбної українки.

Крутіж (1941)

Лепкий Б. С. Крутіж : історичні повісті / Богдан Лепкий ; передм. та упоряд. Р. Ф. Коритка; худож. Г. В. Акулов. – Київ : Веселка, 1992. – 390 с.

Сама назва «Крутіж» свідчить, що письменник звернувся до трагічного періоду нашої історії. Автор описує початок Руїни, яка наступила після смерті гетьмана Богдана Хмельницького у результаті жахливого розбрату між його наступниками. У повісті цікаво змальовано образ дочки Богдана Хмельницького Олени, в яку безнадійно закоханий Босаковський. Неординарністю привертають увагу такі персонажі, як подружжя Устя та Улас, Фтерапонт. У творі вчувається жива пам'ять і пошана до гетьмана Богдана Хмельницького.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

 

 

 

 

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри листопада 2022 року

 

Відділ мистецтв перегортає сторінку листопада календаря «Світ мистецтва»

5 книг про історичне минуле старовинних козацьких міст України

 

Україна має надзвичайну культурно-історичну спадщину і багато неповторних стародавніх міст та містечок, у яких все дихає історією… Чигирин, Батурин і Глухів — три гетьманські столиці, які відіграли важливу роль в історії української державності XVІІ— XVІІІ століть. Стародавнє місто Корсунь, яке наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ століття стало одним з опорних пунктів визвольної боротьби на Правобережній Україні. Легендарне місто Фастів – один з найвідоміших центрів українського козацтва на Правобережній Україні, з яким пов’язані часи Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 років…

Чигирин

Для українського народу Чигирин є містом особливого історичного значення. Це один із символів української національної ідентичності й боротьби за незалежність: козацькі повстання, Гетьманщина, Руїна, гайдамацький рух… Чигирин розташований за 63 кілометри на південь від обласного центру Черкаси. Назва міста, на думку деяких дослідників, походить від слова «чагарник», тобто місцевість, покрита чагарниками. Інші вважають, що назву міста дав «чигир» — дерев’яний черпак, що висів на криниці, яка в давні часи стояла на цьому місці. Дехто вважає, що топонім походить від назви чудодійної трави чигир, а то й від татарина богатиря Чигира, який згадується у деяких джерелах…

Чигирин у XVІ столітті — важливий опорний пункт боротьби з татаро-турецькими загарбниками. Цьому сприяло те, що в ньому була неприступна природна фортеця — Замкова гора, що підноситься над річкою Тясмин і над всією місцевістю. В давнину на горі існували міцні укріплення з грізними вежами та редутами. Брама фортеці виходила на південь. З трьох боків гора омивалася Тясмином, а з четвертого була дуже крута й неприступна.

В різні часи Чигирин був резиденцією гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка. В 1648 році Чигирин стає резиденцією Богдана Хмельницького. У другій половині XVІІ століття Чигирин привертав увагу численних мандрівників, дипломатів і військових інженерів з різних країн Європи та Азії. Місто було одним із найбільших в тогочасній Україні. На рівнині під Кам’яною горою, у завороті річки Тясмин, лежав оточений оборонними стінами з баштами Паділ, або Нижній город, тісно забудований двоповерховими будинками, над якими вивищувалися ратуша й церква. Садиба Богдана Хмельницького займала підвищення біля північного схилу Замкової гори. На лівому березі річки Тясмин містилася третя частина Чигирина — передмістя, яке не мало укріплень і з’єднувалося з Ніжнім городом чи Подолом дерев’яним мостом. На жаль усі споруди резиденції були безслідно знищені під час руйнування Чигирина турками 1678 року.

25 грудня 1995 року в Чигирині був відкритий музей Богдана Хмельницького, експозиція якого розташована у відбудованому приміщенні повітової управи початку XIX століття. Музейне зібрання нараховує близько 2000 експонатів. Головне місце в колекції займають пам’ятки козацької доби: зброя та спорядження, предмети декоративно-ужиткового мистецтва, нумізматика, побутові речі. У 2009 році на місці гетьманського двору був відкритий історико-архітектурний комплекс «Резиденція Богдана Хмельницького», який входить до національного історико-культурного заповідника «Чигирин». 

Мицик Ю. А. Чигирин — гетьманська столиця / Юрій Мицик. — 2-ге видання. — Київ : ТОВ Видавництво «Кліо», 2021. — 392 с.

Це видання є першим узагальнюючим дослідженням з історії гетьманської столиці – Чигирина, з яким пов'язані часи Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 років, часи Руїни і гайдамацького руху. У ньому висвітлюється також історія Чигиринського полку та низки населених пунктів на його території (Суботів, Медведівка та інші). Книга, в якій охоплено події з давніх часів до XIX ст., на основі як опублікованих, так і на архівних джерелах, проливає світло на незнані сторінки історичного минулого важливого регіону України козацької доби.

 

Батурин

Батурин — місто у Ніжинському районі Чернігівської області, розташоване на річці Сейм. Вважається, що місто було засноване в 1575 році польським королем Стефаном Баторієм, якій після свого обрання проводить адміністративну реформу на українських землях. Козаки були поділені на полки та сотні. Вводився новий порядок судочинства й управління. Місто-фортеця  було назване на честь короля — Баторином.

За королівським дозволом у 1625 році Батуринську фортецю було закладено осадчим Матвієм Стахурським, підлеглім ніжинського старости Щасного Вишеля. З трьох боків вона була от оточена ровом і земляним валом із дубовим частоколом, який переривався 6 круговими баштами. В’їзд до фортеці охороняли 2 надбрамні башти. На всіх баштах було встановлено 9 чавунних пищалей. Всередині, на високому пагорбі стояв «панський двір» (цитадель), оточений ровом, валом і дубовим частоколом.

У 1634 році Батурином володів коронний канцлер Речі Посполитої Юрій Оссолинський. Від нього місто перейшло у володіння Любомирських. У 1648 році Батурин стає сотенним містом Чернігівського полку, в 1649 — Ніжинського, а пізніше — Стародубського полків. У 1654 році Батурин отримує статус міста з магдебурзьким правом та магістратом. На той час там налічувалося 12 млинів, розвивалися ремесла — шевське, ковальське, золотарське.

У XVII —XVIII століттях Батурин був офіційною резиденцією гетьманів Лівобережної України — Дем’яна Многогрішного (1669—1672), Івана Самойловича (1672—1687).  Особливого розквіту місто зазнало за часів правління гетьмана Івана Мазепи у 1687—1708 роках, коли його оточувала неприступна фортеця. Батурин перетворюється на центр політичного життя Гетьманщини. В цей час тут перебувала вища державна адміністрація - Генеральна військова канцелярія, Генеральний суд Лівобережної України. У місті ясніли золотом церкви, височів гетьманський палац, який іноземні посли називали «маленьким Лувром», оскільки в ньому була велика й коштовна збірка мистецьких творів, чудова бібліотека з книжками найвидатніших письменників, істориків та філософів світу.

Найбільший слід в історії міста залишили події в роки Північної війни. Уклавши союз зі шведським королем Карлом ЧІІ, гетьман зробив відчайдушну спробу відновити автономію України. Наприкінці жовтня 1708 року Іван Мазепа відправив стародубському полковнику Івану Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ. Дізнавшись про це, 30 жовтня 1708 року російський цар віддав наказ знищити гетьманську столицю — Батурин…

Відбудувати Батурин і перенести сюди гетьманську резиденцію з Глухова прагнув гетьман Кирило Розумовський. Але відродити Батурин як значне місто йому не вдалося. Гетьман збудував тут муровану Воскресенську церкву та величний палацово-парковий ансамбль своєї резиденції, який залишився незавершеним... Тільки в 1993 році у Батурині на базі комплексу пам'яток історії, культури та природи, пов'язаних з історією українського козацтва доби Гетьманщини було створено Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».

Павленко С. Батуринська фортеця / Сергій Павленко. — Київ : Мистецтво, 2019. —191 с. : іл.

У книзі відомого дослідника Гетьманщини Сергія Павленка вміщено нариси про виникнення та розбудову Батуринської фортеці, її захисників і про драматичні події 1632 та 1708 років. Видання знайомить з новими фактами, джерелами й версіями буття колишньої гетьманської столиці та її очільників. Особлива увага приділяється періоду, коли володарем булави був Іван Мазепа, який доклав чимало зусиль для зміцнення фортеці.

 

Глухів

Місто Глухів відоме в середньовічній українській історії як центр удільного князівства, з 1654 року — як сотенне місто, а з 1663-го — як полковий центр Глухівського та Ніжинського полків. Протягом XVIII століття до Глухова сходилися всі важелі управляння Гетьманщиною. Глухівський період в історії України — це історичний період з 1708 року по 1764 рік, коли місто, опісля знищення Батурина, стало столицею Гетьманщини і було резиденцією гетьманів Лівобережної України Івана Скоропадського, Павла Полуботка,  Данила Апостола та останнього гетьмана Війська Запорозького Кирила Розумовського.

Гетьманська резиденція займала південно-східну частину фортеці. У складі гетьманського двору була домова мурована церква Святої Анастасії, збудована у 1717 році. Резиденція займала цілий квартал, оточений частоколом. Усередині кварталу будівлі групувалися навколо трьох внутрішніх дворів. Церква стояла в центрі. Будинки гетьманської резиденції були влаштовані дуже просто, в старих українських традиціях: соснові рублені хати великих розмірів мали розвинені ганки і галереї. Гетьман і гетьманша мали свої окремі будинки. Окрім них, на подвір’ї були хати для челяді, комори, кухні, льодовні, нужники, погреби і кілька кам’яниць для зберігання зброї, грошей та інших цінностей. Дахи всіх будівель укривалися дерев’яними дошками. 

У 1708 році гетьманом Війська Запорозького і головою козацької держави в Лівобережній Україні було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського. Гетьманщина в цей час поділялася на 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський з населенням понад 1,2 мільйона чоловік, 11 великими містами, 126 містечками й близько 1800 сіл.

Вищим урядовим органом Гетьманщини була Генеральна військова канцелярія, що містилася в Глухові. В ній під головуванням гетьмана засідали 8 генеральних старшин, зокрема писар, обозний, хорунжий, бунчужний, осавул і суддя. Функції генеральних старшин були такими: генеральний писар завідував гетьманською канцелярією, вів дипломатичні зносини, листування. Його клейнодом, або атрибутом влади, була державна печатку, яку він зберігав і якою засвідчував найважливіші державні акти. Генеральний обозний не лише завідував Генеральною військовою артилерією, а й усіма військовими справами Гетьманщини. Двоє генеральних суддів керували Генеральним судом, що вершив кримінальні справи й був вищою апеляційною інстанцією з усіх судових справ. В Глухівську добу до генеральної старшини долучили ще посаду генерального підскарбія, котрій відав фінансами. Проте не лише гетьманська адміністрація урядувала в Україні. Петро І призначив при гетьмані своїм міністром стольника Ізмайлова, якому дав дві інструкції — явну і таємну…

Одним із нових способів знекровлення України було систематичне ослаблення її людського потенціалу. Козаків десятками тисяч посилали на «канальські роботи», на будівництво Петербурга та укріплених ліній на Кавказі, в походи на Персію. Для вирішення державних проблем гетьману Івану Скоропадському часто доводилося їздити до Петербурга. Навесні 1722 року, виїхавши в чергову подорож, він несподівано отримав царський указ про заведення цілком нової установи — Малоросійської колегії, яка фактично позбавляла гетьмана й тієї невеликої влади. Такого не зміг пережити навіть терплячий Іван Скоропадський.

Через декілька днів після похорону Скоропадського наказним гетьманом став чернігівський полковник Павло Полуботок, чоловік рішучий і твердий, оборонець автономії України і прав національної еліти. Мудрий гетьман вирішив провести реформи, в результаті яких Малоросійська колегія втратила б ґрунт для своїх претензій на управління Гетьманщиною. Саме це найбільше обурило Петра І. Він викликав до Петербурга наказного гетьмана Павла Полуботка з групою генеральних старшин і там ув’язнив їх у Петропавлівській фортеці, де 29 грудня 1724 року й помер легендарний гетьман Павло Полуботок.

Влітку 1727 року імператор Петро ІІ ліквідував Першу малоросійську колегію і дозволив обрати нового гетьмана. Згідно з указом до Глухова з’їхалася козацька старшина —  генеральна, полкова, сотенна, отамани міст і містечок. Під час попередніх нарад ухвалено кандидатуру 70-річного полковника миргородського Данила Апостола, який був одним з найвизначніших політиків XVIII століття і вірив у можливість вибороти державність України. Головну увагу гетьман зосередив на піднесенні економіки Гетьманщини, поліпшенні соціально-економічних умов.

Після обрання гетьманом Данила Апостола стара гетьманська резиденція була трохи перебудована: з’явилася кам’яниця ї декілька нових будинків адміністративного призначення. У межах фортеці були також садиби інших урядових установ — Генеральної скарбової канцелярії, Рахункової комісії, садиби представників вищої адміністрації. Під час шестилітнього гетьманування Данила Апостола, незважаючи на часткові невдачі, вдалося зміцнити авторитет гетьманської влади й добитися значних успіхів у царині державного будівництва. Після смерті Данила Апостола, 7 січня 1734 року, царський уряд доручив управління Гетьманщиною колегії.

1745 року з Глухова до Петербурга відбула спеціальна старшинська делегація з метою домогтися дозволу на обрання нового гетьмана. У травні 1747 року, імператриця Єлизавета Петрівна видала іменний указ «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями».  22 лютого 1750 року у Глухові на Радному майдані навколо Миколаївської церкви зібралися, окрім козаків і старшини, представники духовенства і світських станів Лівобережної України. Вони обрали гетьманом Кирила Розумовського, але без його присутності. Урочиста церемонія зустрічі гетьмана відбулася 6 липня 1751 року. Але за роки свого гетьманування Кирило Розумовський приїздів в Україну лише чотири рази. Столиця в Глухові була до 1764 року, коли Катерина ІІ остаточно скасувала гетьманство.

Вечерський В. Глухів / Віктор Вечерський, Валерій Бєлашов. — Київ : Абрис, 2003. — 168 с. : іл. — (Серія «Малі історичні міста України»).

У першому випуску науково-популярної серії «Малі історичні міста України» автори — відомі фахівці з історії та архітектури — об’єктивно поціновують історично-культурну спадщину давнього Глухова як основу його майбутнього розвитку, розкривають значення Глухівського періоду української історії, висвітлюють досі ще не з’ясовані в історіографії питання.

 

Корсунь

У мальовничій  місцевості над Россю, там де річка проривається крізь гранітні скелі і мчить далі до Дніпра, розташоване стародавнє місто Корсунь (Корсунь-Шевченківський). На території сучасного міста виявлено поселення трипільської культури, доби бронзи та скіфських часів, могильник та чотири поселення черняхівської культури. В урочищі Замчищі при впадінні Корсунки в Рось височить городище — залишки стародавнього Корсуня, могутньої фортеці, збудованої 1032 року князем Ярославом Мудрим.

1240 року Корсунь зруйнували монголо-татари, а 1580 року польський король Стефан Баторій звелів побудувати в Корсуні замок і надати корсунцям значні привілеї. 1584 року Корсунь отримав магдебурзьке право і став центром староства. Тут зводять укріплену фортецю. У 1648—1712 роках Корсунь — адміністративний центр Корсунського полку, але за умовами Андрусівського договору 1667 року відійшов до Польщі. За Зборовським договором 1649 року, Корсунський полк був найбільшим серед 16 українських полків і налічував 3 472 козаки. Полковому місту підпорядковувалося 18 міст і містечок. 1657 року в місту відбулася рада, на якій було обрано гетьманом Івана Віговського. 

Наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ століття став одним з опорних пунктів визвольної боротьби на Правобережній Україні під проводом Семена Палія, Самійла Самуся та Захара Іскри. 1734 і 1750 жителі Корсуня брали участь у гайдамацьких повстаннях. 1768 року під час Коліївщини містом оволодів загін Максима Залізняка. 1780 року Корсунське староство перейшло до племінника польського короля Станіслава Августа Понятовського. Після 2-го поділу Польщі 1793 Корсунь отримав статус містечка Богуславського повіту Київського намісництва.

Мицик Ю. А. Корсунь козацький / Ю. А. Мицик, С. Ю. Степенкін. — 2-ге видання. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2021. — 224 с.

У книжці досліджується історичне минуле старовинного козацького міста Корсуня і Корсунщини в цілому від давніх часів до ХІХ століття. Звертаючи особливу увагу на козацький період історії Корсунщини, автори описують роль регіону у формуванні козацького стану від ХV століття, Визвольній війні 1648—1658 років та у подальшому складному процесі державотворення України.

 

 

Фастів

Час заснування міста Фастів на річці Унаві губиться у сивині віків. Найвірогіднішою вважається версія, що засноване місто, як і чимало сусідніх на Київському Правобережжі, за часів Київської Русі. Те, що назва міста може походити від роду Фастів, чи Фащів, припускав ще на початку ХХ століття відомий польський історик і письменник Францішек Равіта-Гавронський. У праці «Київ: легенди, перекази, події» (1915) він зазначає «З одного документа, що має більш легендарний, ніж історичний характер, можна зробити висновок, що заснування Фастова, належить до часів Святополка Рюриковича…».

Топонім Фастів уперше згадується 1561 року, коли власник урочища Фастів у Київському воєводстві Андрій Макаревич віддав його в заставу київському римо-католицькому єпископові Миколаю Пацу. Після кількох судових процесів Фастів остаточно став власністю київських римо-католицьких єпископів, один із них — Йосип Верещинський — на початку 1590-х років заснував замок і поселення, яке на клопотання його наступника Кшиштофа Казимирського 1601 року отримало від польського короля Сигізмунда ІІІ Ваза магдебурзьке право. Засновник дав поселенню назву «Новий Верещин», але вона не прижилася і швидко змінилася на «Фастів».

У перші десятиліття ХVІІ століття Фастів був резиденцією київських римо-католицьких єпископів. Із 1648 року Фастів — у складі козацької держави, центр сотні Білоцерківського полку. В 1685 році Семен Палій збудував у Фастові фортецю і зробив її своєю резиденцією. Місто стало центром Фастівського полку. Під час Коліївщини Фастів знову став власністю київських римо-католицьких єпископів.

Букет Є. Фастів козацький і гайдамацький / Євген Букет ; Бібліотека  Історичного клубу «Холодний Яр». — Київ : Видавництво Марка Мельника (ФОП Мельник М. Ю.), 2021. — 504 с.

Видання присвячене30-й річниці Незалежності України, здійснене за сприяння Міністерства культури та інформаційної політики України та Українського інституту книги. Автор книги, Євген Васильович Букет - український краєзнавець і журналіст. Ще студентом почав досліджувати історію малої батьківщини. 2001 року побачила світ його перша краєзнавча монографія «Історія українського села Грузьке». Відтоді Євген Букет став автором понад 20 книжок з історії Макарівського району Київської області, чим здобув визнання як дослідник-краєзнавець.

Книжка «Фастів козацький і гайдамацький», в якій охоплено події з давніх часів до ХІХ століття, ґрунтується як на опублікованих, так і на архівних джерелах, проливає світло на незнані сторінки історичного минулого важливого регіону України козацької доби. Це видання є першим узагальнюючим дослідженням з історії одного з найвідоміших центрів українського козацтва на Правобережній Україні – Фастова, з яким пов’язані часи Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 років., діяльність полковника Семена Палія, гетьманів Самійла Самуся, Івана Мазепи і Пилипа Орлика, а також повстанців-гайдамаків під час Коліївщини 1768—1770 років. У ньому висвітлюється також історія Фастівського полку і низки населених пунктів на його території (Чорногородка, Дідівщина, Дорогинка, Кожанка, Триліси та ін.).

 

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом