Патріарх української байки: 130 років від дня народження українського поета-байкаря Микити Павловича Годованця

 

Микита Павлович Годованець відомий як талановитий поет-байкар, жертва сталінського терору, автор численних оригінальних творів, перекладач, педагог, журналіст, популяризатор, та авторитетний знавець зарубіжної байки. Він є автором близько 800 оригінальних байок та понад 1000 творів, написаних на сюжети чи мотиви класиків європейської байки. Саме завдяки творчості Микити Годованця українська байка міцно утвердилася з-поміж інших жанрів і форм української сатири і гумору.

Народився Микита Павлович 14 (26) вересня 1893 року в селі Вікнина Тернівської волості Кам’янець-Подільської губернії (нині — Гайворонський район Кіровоградської області) в селянській родині. 1906 року, після навчання в церковно-парафіяльній школі, вступив до учительської школи в селі Степашках, де розпочинає своє ознайомлення з творами української та інших літератур.

Першим вчителем Микити Годованця був Йосип Чайка, який давав йому читати книги із власної бібліотеки. Сам Микита Павлович згадував: «Ухопив я обома руками цю книгу і бігцем подався в шкільний сад, захопивши з собою якийсь підручник та зошит, примостився під яблунею. То був «Кобзар» Тараса Шевченка. Ні про Шевченка, ні про «Кобзар» я ще нічого не чув. Розгорнув, читаю… О матінко! Українська книжка! Чисто ж так моя мати говорить! Звикаю до незнайомого правопису, читаю один вірш, другий, третій. А серце горить, грає, кипить. Ой, як же гарно, як цікаво! Та просто ж як! Єй-бо, і я так можу писати! Ухопивши олівця та зошит, починаю мережити, наслідуючи автора…». Це були перші літературні захоплення Микити Годованця та й, напевно, перші спроби власного віршування.

Після закінчення Степашанської вчительської школи Микита Годованець навчався на дворічних курсах підготовки до університету, вчителював у церковноприходських школах сіл Орлівка та Бубнівка на Поділлі. В 1914—1918 роках перебував на військовій службі. Повернувшись до рідних місць, деякий час вчителював по селах, а затим став штатним працівником у редакціях газет «Червоний край» (Вінниця) та «Радянська Волинь» (Житомир).

Початок творчого шляху Годованця припадає на переддень Першої світової війни. Перші його вірші з’явилися друком 1913 року на сторінках київського тижневика «Маяк». Низка поезій побачила світ у газеті «Свободное слово» (Ревель) у 1917 році. В його перекладі політвідділ 41-ї стрілецької дивізії Червоної Армії в 1920 році видав збірочку Дем’яна Бідного «Байки і пісні».

У 20 –ті роки Микита Годованець працює в школі, в редакції вінницької газети «Червоний край», у редакціях інших періодичних видань, продовжує літературну працю і входить до вінницької філії літературної організації «Плуг», видає першу збірку оригінальних творів «Незаможник Клим» (1927). Загалом на межі 20—30-х років він видав десь біля десятка невеличких обсягом книжечок, що несли агітаційні мотиви, пов’язані з тогочасними завданнями утвердження нового в господарюванні, побуті, культурі: «До добробуту і культури йдіть, розбивши злиднів мури» (1928), «Парася на парастасі» (1929), «Будяки», «Довгоносики», «У колектив!» (1930), «Трактор і Рало» (1931), «Байки» (1932).

31 січня 1937 року Микиту Годованця було заарештовано і рішенням особливої наради при НКВД від 13 червня того ж року вислано на Середню Колиму, де він пробув до 1947 року. Лише 1954 року було дозволено оселитися у Кам’янці-Подільському. В 1957 році Годованець дістав офіційну реабілітацію. Переїхавши до Кам’янець-Подільського Микита Годованець уже в похилому віці віддається активній літературній роботі. Пише оригінальні байки, здійснює переклади і переспіви, вивчає досвід української класичної і загалом європейської байки.

Помітним внеском поета в розвиток української байки стали його книги: «Байки» (1957), «Осел на хаті» (1958), «Байки» (1960), «Заяча математика» (1961), «Вужі під яслами», «Байки» (1963), однотомник (1964) і двотомник вибраних творів (1968), «Ріка мудрості. Байки за Езопом» (1964), «Веселий педант» (1965), «Конвалія і Лопухи» (1966), «Талановита Тріска» (1967).

Обкладинка книги «Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця»

Творчість Годованця повоєнного періоду охоплює такі жанрові різновиди, як байка-памфлет, байка-драма, байка-прибаутка, байка-жарт, поетична мініатюра, переспіви, переклади, переробки зі спадщини інакомовних авторів тощо. Найповніше творчість українського поета-байкаря подана в однотомнику «Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця» (1973). До цього унікального в українській літературі видання ввійшли добірки з античної байки (Езоп, Плутарх, Арістофан, Федр, Бабрій), з італійської (Леонардо да Вінчі), з французької (Лафонтен, Жан-П'єр Флоріан, П'єр Лашамбоді), з іспанської (Томас Іріарте), з німецької (Лессінг), а польської (Ігнацій Красіцький)...

Краплина світлим днем

Здружилася з вогнем,

Знялася випаром в небесні високості.

Там х холодом зійшлась, збулася теплоти,

Упала з висоти

Заплакала у млості.

(Леонардо да Вінчі» «Думка про краплину»)

Письменник орієнтувався на створення байки, яка була б повноправним родом поезії і яка найкраще відповідала б на запити сучасного життя. Багата творчість Микити Годованця й на жанрові різновиди, серед яких: байка-агітка, байка-приповістка, байка- памфлет, байка-жарт, байка-фрашка. В полі його зору — бюрократи і підлабузники, окозамилювачі і хабарники, злодії, рвачі, демагоги, обивателі, загалом численні антигерої. Стосовно творчості байкаря український перекладач і літературознавець Феофан Скляр зазначив: «Понад тисяча творів, що вийшли з-під його пера — це справжня ріка мудрості. Початок її у джерелах фольклору, в казках і прислів’ях, у піснях і думах. І недаремно Микиту Павловича Годованця називають патріархом української байки, бо через усе своє життя проніс він у серці незрадливу відданість до цього бойового жанру літератури.

27 липня 1974 року в Кам’янці-Подільському закінчився життєвий шлях байкаря. 25 вересня 1975 року іменем Годованця названа одна із вулиць в місті Кам'янці-Подільському, а 24 вересня 1983 року в Кам'янець-Подільській середній школі № 16 відкрито музей Годованця.11 грудня 2008 року в приміщені картинної галереї Кам'янець-Подільського історичного музею-заповідника відкрито меморіальну кімнату байкаря. Заслуги письменника визнанні заснуванням у 2011 році Обласної премії імені Микити Годованця — у галузі літературної діяльності, популяризації української мови за вагомі літературні видання, популяризацію рідної мови та літератури, відродження національної культури.

 

Годованець М. П. Байки / Микита Годованець ; редкол. : Драч І. Ф. та ін. ; упоряд., вступ. ст. та приміт. І. В. Зуба. —  Київ : Рад. письменник, 1987. — 302 с.

До книги Микити Годованця, відомого майстра гумору та сатири ввійшло все краще з його творчої спадщини. В оригінальних байках дотепно, з іронією і сатиричною гостротою висміються носії антинародних поглядів і звичаїв.  У книзі також подано фотоматеріали з домашнього архіву родини Микити Павловича Годованця.

Якось-то навесні,

Коли настали теплі дні,

Лелека з вирію прилинув

На дороге гніздо своє,

Що восени покинув

(В житті усяко є!).

Домашній Голуб запитав:

— Де, друже, був?

Що чув?

— До вирію літав.

Злякався — вітер в уші свище,

Із півночі повіяв холодище,

За ним повзе страшна зима…

А в вирію…Зими нема,

Природа стрінула привітом:

Там вічне літо!... —

А голуб з посміхом йому:

— Тоді ж чому

Ти кинув ту країну,

Розхвалений той рай,

І повернувся на Вкраїну?

 Бо це — мій рідний край!

Любов до рідного — могутнє диво!

Нехай живеш на чужині щасливо,

А туга гірко в серце б’є:

Зове Вітчизна й путь далека,

І ти летиш, як з вирію Лелека

В гніздо своє.

(«Голуб і лелека», 1920 р.)

 

У книзі Микити Годованця «Байки» подано розділ «Переспіви», до якого ввійшла добірка «Павлові добавки до Езопової байки». Завершенням праці над спадщиною Езопа є поетично написаний «Епілог» — цікавий роздум про свою і попередників творчість:

За звичаєм, коли кінчають мову,

Вручають кілька слів прощальних епілогу.

В Езоповім саду я мав тяжку турботу:

Пером здобувши древній клад,

Пролив чимало поту,

Щоб кладу дати лад.

— Діставши позику багату,

Багатства в землю не ховай, —

Учив Езоп, — своє до неї додавай!

Борг треба з приростом віддати…–

Здійснили заповіт цей байкарі:

Йшли мудрості в Езопа позичати,

На всесвіт їх блищали ліхтарі.

І скільки не беруть живлючої водиці, —

Не висиха Езопова криниця,

Кінця її багатству не було ще.

Гримить байкарська зброя по світах,

Зло падає, немов підбитий птах,

А вітер правди знамено полоще.

Сократ і Бабрій, Федр і Лафонтен,

Сковорода, Крилов — всім вистачило тем:

Всім шлях премудрий розкривався,

Хто до Езопа добувався,

Хто позичав сюжетів та ідей,

Щоб байкою збагачувать людей.

Купалася в байках їх правда чиста,

Ставала в бій, смілива і вогниста,

Не знала відступу, разюча, бойова…

І я свою там Музу напував,

Гарячу, невсипущу,

З любов’ю посилав

В народну гущу

Будити совість, сіяти добро,

Як і належить те робити байкареві…

Напрацювалося, та не втомилося Перо —

Шукати йде байок в новім каламареві.

 

***

Микита Годованець // З порога смерті: Письменники України — жертви сталінських репресій / авт. кол.; Бойко Л. С. та ін. — Київ : Рад. письменник, 1991. — Вип. 1 / упоряд. О. Г. Мусієнко. — 494 с.

У книзі вперше поіменно названо письменників України, які стали безвинними жертвами сталінського терору. Вивчення архівів КГБ дозволило документально точно розкрити методику й механіку політичних процесів над творчою інтелігенцією на Україні у довоєнний в повоєнний періоди. Книга ілюстрована документами із  судово-слідчих справ, що збереглися в архівах.

 

Підготувала Наталія Баранова, бібліотекарка читального залу.

 

5 «астрономічних» книг: Осінній День Астрономії

 

«За час нашого короткого перебування на планеті Земля ми зобов’язані користатися можливістю досліджувати цей світ. Почасти тому, що це наш обов’язок перед самими собою та нашими нащадками, а почасти просто тому, що це цікаво…» Ніл Деграсс Тайсон, астрофізик

 

1973 року Дугом Бергером, президентом Астрономічної Асоціації Північної Каліфорнії, був заснований Міжнародний день астрономії, однієї з найдавніших наук на Землі. Це свято Святкується двічі на рік: Весняний День Астрономії святкується в суботу — в період із середини квітня до середини травня, поблизу або перед 1-ю четвертиною Місяця. Осінній День Астрономії святкується в період із середини вересня до середини жовтня. Дні стають коротшими, а ночі довшими і зірки яскравими…

Чарівна краса зоряного неба протягом тисячоліть була джерелом натхнення багатьох вчених в різних куточках світу, які шукали відповіді на таємниці Всесвіту… Давньогрецький астроном Гіппарх (ІІ ст. до н. е.) дійшов висновку, що в світі зір відбуваються певні зміни. І щоб полегшити наступним поколінням їх виявлення, він увів поняття зоряних величин: найяскравіші зорі назвав зорями першої величини, найслабкіші — шостої. Зоряні каталоги, складені Гіппархом, Птолемеєм, а згодом і арабськими астрономами, зіграли важливу роль у подальшому розвитку уявлень про особливості будови нашої зоряної системи — Галактики.

Справді революційною була публікація у 1543 році праці «Про обертання небесних сфер» видатного польського астронома Миколая Коперника (1473—1543), в якій він виклав свою геліоцентричну модель світу. Невдовзі німецький математик і астроном Йоганн Кеплер (1571—1630), опрацювавши двадцятирічні спостереження датського астронома Тіхо Браге (1546—1601), сформулював три закони руху планет. Завдяки працям англійського науковця Ісаака Ньютона (1643—1727) розпочався розвиток небесної механіки, була створена теорія руху великих планет, а в 1846 році на підставі математичних розрахунків французького астронома Урбена Левер'є (1811—1877) було відкрито планету Нептун.

Італійський вчений Ґалілео Ґалілей (1564—1642) першим сконструював телескоп-рефрактор і за його допомогою виявив супутники Юпітера, гори на Місяці, фази Венери, розклав Молочний Шлях на окремі зорі. Початок досліджень Галактики поклали праці англійського астронома Вільяма Гершеля (1738—1822). Уже в 1869 році американський астрофізик Гомер Лейн (1819—1880) уперше оцінив температуру на поверхні Сонця, а дещо раніше англієць Вільям Гаґґінс (1824—1910) виявив, що в зорях містяться ті ж хімічні елементи, що й на Землі та Сонці. Тоді ж завдяки працям італійського астронома Анджело Секкі (1818—1878) розпочали систематизацію спектрів зір. У 1924 році американський астроном Едвін Габбл (1889—1953) довів, що так звані еліптичні та спіральні туманності насправді є позагалактичними об’єктами, такими ж, як і наша Галактика…  А у 1998 році двома незалежними групами астрономів було зроблено висновок, що світ галактик розширюється із прискоренням. Астрономія продовжує свій зоряний шлях…

 

Лілія Казанцева «Київське вікно у Всесвіт»

Лілія Казанцева —науковий співробітник, Астрономічна обсерваторія Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор популярної книги «Київське вікно у Всесвіт. Історія Київської астрономічної обсерваторії в контексті історії розвитку національної та світової науки». Історію астрономічної науки в Києві можна розділити на два етапи. Перший — з найдавніших часів до 1945 року, коли Астрономічна обсерваторія Київського університету, яка знаходиться по вул. Обсерваторній, 3, відзначила свій 100-літній ювілей, а в Києві, в Голосіївському лісі, тим часом з’явилася ще одна — Головна астрономічна  (Голосіївська) обсерваторія АН України. Другий — від 1944 року (офіційна дата створення Головної обсерваторії) і до сьогодення.

 

Казанцева Л. Київське вікно у Всесвіт. Історія Київської астрономічної обсерваторії в контексті історії розвитку національної та світової науки / Л. Казанцева, В. Кислюк. — Київ : Наш час, 2007. — 197 с. — (Серія «Невідома Україна»).

У книзі на основі численних публікацій, Інтернет-видань та архівних матеріалів досліджується в хронологічному порядку історія розвитку астрономії у Києві від архаїчних часів до сьогодення. Книга містить розповідь про астрономічні уявлення наших пращурів, зафіксовані в археологічних знахідках (архаїчна астрономія) та свідченнями літописів (літописна астрономія). Звертається увага на єретичність астрономії середніх віків, пожвавлення інтересу до астрономії в епоху Відродження, зародження телескопічної астрономії та виникнення перших астрономічних обсерваторій у Європі та на території теперішньої України.

На світі, мабуть, немає людини, яка б хоч раз у житті бодай на мить не застигла у німому захваті, споглядаючи зоряне небо. Люди споконвіку милувалися цим загадковим творінням природи. І не тільки милувалися, а й намагалися збагнути його таємниці. Хоча, можливо, й несвідомо, але проводити астрономічні спостереження людина навчилася значно раніше, ніж рахувати і читати, ба, навіть спілкуватися! Особливе захоплення, незбагненний трепет, а іноді страх і паніку викликали різні несподівані небесні явища: поява нових зір та «хвостатих» світил (комет), зорепади і, звичайно, сонячні та місячні затемнення. Наші пращури не лише споглядали рух світил на небі, але й намагалися пояснювати їх і навіть використовувати у своєму практичному повсякденні. Так, спостерігаючи протягом тривалого часу за чіткими закономірностями у рухах небесних світил, люди навчилися орієнтуватися на місцевості і знаходити шлях по Сонцю, Місяцю та зорях, чітко розмежовувати пори року, складати календарі…

 

«Всесвіт. 50 найвідоміших космічних об’єктів»

У цьому довіднику дуже цікаво описано 50 найвідоміших космічних об’єктів — небесні тіла, астрономічні явища, космічні апарати. Ви дізнаєтеся: як правильно спостерігати за нічним небом і як безпечно спостерігати за сонцем, що таке сонячні плями та сонячне затемнення, астероїди та метеорні дощі, гігантські та карликові зірки, світлі та темні туманності, спіральні та неправильні галактики… У книзі багато кольорових фотографій та малюнків, які мають зрозумілі пояснення, супроводжуються основною інформацією і детальними відомостями.

 

Всесвіт. 50 найвідоміших космічних об’єктів : міні-енциклопедія / пер. з англ. Н. Тучинської. — Київ : Видавнича група КМ-БУКС, 2018. — 56 с.

Якщо подивитися на нічне небо, можна побачити багато дивовижних космічних тіл, зокрема планети, супутники та зірки. Астрономи для орієнтування в нічному небі використовують мапи, які називаються небесними атласами. На мапах зображені скупчення зірок — сузір’я, причому більшими цятками позначають яскравіші зорі. Планісфера — це зірковий атлас, де зображено зорі, які можна побачити в різний час упродовж усього року. Хоча майже всі планети сяють яскравіше за зірки, їх важко відшукати, бо вони рухаються від сузір’я до сузір’я. Лише п'ять планет досить яскраві аби їх можна було побачити неозброєним оком. Найяскравіша з них Венера, яку можна відшукати біля Місяця. Сонце є зіркою, проте воно здається більшим за інші зірки, через те що перебуває значно ближче до Землі. У центрі воно таке гаряче, що гази сплавляються разом, виділяючи енергію у вигляді світла і тепла, без яких ніщо на Землі не могло б існувати. Сонце оточене родиною планет і всі разом вони утворюють Сонячну систему…

 

Волтер Левін «Проста фізика. Від атомного ядра до межі Всесвіту»

Волтер Левін — нідерландський астрофізик, отримав докторський ступінь з ядерної фізики 1965 року в Делфтському технічному університеті. Коли Волтер Левін  знайомить нас із дивами фізики, це наче чари. У чому його секрет? «Я показую людям їхній власний світ, — каже він, — світ, який вони добре знають, але на який не дивляться очима фізика — поки що. Якщо я розповідаю про хвилі на воді, то прошу студентів  здійснити кілька дослідів у ванні: їм це буде зрозуміліше. Їм зрозумілі веселки. Це одна із причин, чому я люблю фізику: за її допомогою можна пояснити будь-що. І часом це неймовірний досвід…».

 

Левін, Волтер. Проста фізика. Від атомного ядра до межі Всесвіту / Волтер Левін за участю Воррена Ґольдштейна ; пер. з англ. Тетяна Сахно. — 2-ге вид. — Київ : Наш формат, 2020. — 296 с.

Волтер Левін і Воррен Ґольдштейн ставлять за мету показати людям красу та вишуканість фізики, а не математичні подробиці. Перед вами розкриються неймовірні дива фізики, завдяки яким ми живемо, але яких зовсім не помічаємо в побуті. Усе це приправлено гумором, особистими переживаннями та неймовірними дослідами.

«Спостерігаючи за зорями, ми наближаємося до розуміння безмежності Всесвіту. Якщо досить довго вдивлятися в нічне небо і дозволити очам звикнути, ми можемо побачити надструктуру віддалених ділянок нашої Галактики, Чумацького Шляху —  від 100 до  до 200 мільярдів зір, яку утворюють щось схоже на тонку прозору тканину. Розміри Всесвіту немислимі, але для початку спробуйте уявити собі Чумацький Шлях.

За нинішніми оцінками у Всесвіті може бути стільки галактик, скільки зір у нашій Галактиці. По суті, спрямовуючи телескоп у глибокий космос, ми бачимо здебільшого галактики (на величезних відстанях окремі зорі розрізнити не можливо), і кожна з них складається з мільярдів зір. Або погляньте  на нещодавно відкриту Велику стіну галактик — найбільшу структуру у відомому Всесвіті… Довжина Великої стіни становить понад мільярд світових років. Голова вже йде обертом? Якщо ні, то врахуйте, що розміри видимого Всесвіту (тобто лише тієї його частини, яку ми можемо спостерігати) приблизно 90 мільярдів світових років.

У цьому полягає сила фізики: вона може сказати, що доступний нашому огляду Всесвіт утворено з приблизно 100 мільярдів галактик. Вона також, може сказати, що лише 4 відсотки всієї матерії в нашому видимому Всесвіті — це звичайна матерія, з якої складаються зорі, галактики і ми з вами. Близько 25 відсотків припадає на те, що називають темною матерією (вона невидима). Ми знаємо, що вона існує, але не знаємо, що це. Решта 75 відсотки, тобто основна частина енергії у Всесвіті, яку називають темною енергією, також невидима. І так само ніхто не має уявлення, що це таке. Суть у тому, що нам не відома природа майже 96 відсотків маси/енергії у Всесвіті. Фізика вже стільки всього пояснила, але багато таємниць досі не викриті…».

 

Стівен Гокінг «На плечах гігантів. Величні прориви у фізиці та астрономії»

Стівен Гокінг — англійський фізик-теоретик, відомий своїми дослідженнями в астрофізиці. Найбільшу популярність здобув завдяки дослідженню чорних дір і виникнення світу внаслідок Великого вибуху. Один із найгеніальніших фізиків від часів Ейнштейна і найвідоміший популяризатор науки. Автор бестселерів «Найкоротша історія часу» (1988) та «Великий замисел», володар численних нагород, премій, медалей: премія Адамса, орден кавалерів Честі (Велика Британія), президентська медаль Свободи, нагорода Альберта Ейнштейна (1978), премія Вольфа (1988), премія Принца Астурійського (1989), медаль Коплі (2006), спеціальна премія з фундаментальної фізики (2012)… На честь вченого названо астероїд головного поясу 7672 Гокінг, відкритий 24 жовтня 1995 року.

 

Гокінг, Стівен. На плечах гігантів. Величні прориви у фізиці та астрономії / Стівен Гокінг ; пер. з англ. Ярослава Лебеденка. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2021. — 256 с.

 «На плечах гігантів. Величні прориви у фізиці та астрономії» —  це уривки з перекладів оригінальних друкованих видань.  Миколай Коперник, Ґалілео Ґалілей, Йоганн Кеплер, Ісаак Ньютон та Альберт Ейнштейн — вони змінили курс науки, вивівши астрономію та фізику із Середньовіччя в сучасність. Їхні magnum opus із коментарями Гокінга дадуть змогу дізнатися, про що думали ці вчені.

Польського священика та математика XVI століття Миколая Коперника часто називають засновником сучасної астрономії. А все тому, що він перший дійшов висновку, що планети та Сонце не обертаються навколо Землі. 1633 року, через дев’яносто років після смерті Коперника, італійського астронома та математика Ґалілео Ґалілея привезли до Риму, де він мав постати перед судом інквізиції за звинувачення у єресі, яке базувалося на публікації його «Діалогу про дві найголовніші системи світобудови: Птолемеєву та Коперникову». Німецький астроном Йоганн Кеплер працював над своїми астрономічними дослідженнями так наполегливо, що 1596 року вийшла його книга «Таємниця світу», в якій він розвиває геліоцентричну систему світу Коперника. Англійський науковець Ісаака Ньютона, творець класичної фізики та один із засновників числення нескінченно малих, заклав основи сучасного природознавства. Альберт Ейнштейна, один із найвизначніших науковців XX століття, створив спеціальну і загальну теорії відносності…

У книзі ви знайдете уривки з оригінальних ідей Альберта Ейнштейна, вперше опублікованих у «Принципах відносності», скорочені праці «Про обертання небесних сфер» Миколая Коперника, «Бесіди й математичні докази щодо двох нових наук» Ґалілео Ґалілея, «Гармонія світу» (книга п’ята) Йоганна Кеплера та «Математичні начала натуральної філософії» Ісаака Ньютона. Ви дізнаєтесь про непохитну вірність Коперника істині понад релігійну доктрину, попри його становище польського священника; непокірний дух Ґалілея; сімейні та фінансові негаразди Кеплера; пристрасні конфлікти Ньютона; скромні перші кроки в науці Ейнштейна.

 

Ніл Деграсс Тайсон «Астрофізика для ТИХ, хто цінує ЧАС»

Ніл Деграсс Тайсон — астрофізик з Американського природничого музею природної історії в Нью-Йорку. Випускник відомої Вищої школи наук Бронкса, він отримав диплом бакалавра фізики в Гарвардському університеті, магістра астрономії — в Техаському університеті в Остіні, а докторський диплом з астрофізики — у Колумбійському університеті.  Автор півтора десятків книг з астрономії та астрофізики. Один з очільників Планетарного товариства, біля витоків якого стояв Карл Саган. Нагороджений медалями Національної академії наук США і НАСА. Один із найвідоміших популяризаторів науки сучасності.

 

Тайсон Н. Астрофізика для ТИХ, хто цінує ЧАС / Ніл Деграсс Тайсон ; пер. з англ. Д. Пілаша та М. Сидоренка. — Київ : Вид. група КМ-БУКС, 2018. — 200 с.

«У наш час більшість галузей науки переживають підйом та саме царина астрофізики незмінно посідає в цьому процесі одне з перших місць. Гадаю, я знаю чому. Кожному з нас доводилося хоч раз здіймати очі до неба й задаватись питанням: що все це означає? Як усе це працює? І яке наше місце у Всесвіті?

Якщо ви надто зайняті, щоб дізнаватися про космос на лекціях, з підручників або документальних фільмів, однак усе одно прагнете короткого, але осмисленого ознайомлення з наукою про Всесвіт — то видання, яке ви тримаєте в руках, саме для вас. У цій невеличкій книжці ви знайдете основоположні відомості про основні ідеї та відкриття, які складають нашу сучасну наукову картину Всесвіту. Якщо мені вдалося виконати поставлену задачу, ви зможете орієнтуватися в моїй галузі — і, можливо, захочете дізнатися більше».

Яка природа простору і часу? Яке наше місце у Всесвіті? Яке місце Всесвіту в наших життях? Немає кращого провідника по цих усіх питаннях, аніж всесвітньовідомий астрофізик, популяризатор науки та автор бестселерів Ніл Деграсс Тайсон. Втім, мало хто з нас має час на споглядання зірок — тому Тайсон знайомить із ними чітко та лаконічно. Дотепний та цікавий текст поділено на невеликі порції, якими зручно підживлювати спраглий до відповідей мозок у перерві напруженого дня. Автор пропонує коротке, але осмислене ознайомлення з фундаментальними питаннями космосу: від Великого вибуху до чорних дір, від кварків до квантової механіки, від дослідження інших планет до пошуків життя у Всесвіті.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

Легендарні брати Райти : 120-річчя першого у світі пілотованого польоту моторного аероплана «Флаєр»

 

1903 рік відкрив нову еру в історії людства — еру освоєння повітряного простору. У міфах, переказах, історичних хроніках можна знайти свідоцтва про безліч зроблених в різні століття спробах людини здійснити свою давню мрію — піднятися в повітря немов птах. У давньогрецької міфології відома історія про славетного скульптора та винахідника Дедала, який виготовив дві пари крил із воску та пір'я для себе та свого сина Ікара. А італійський художник Леонардо да Вінчі в 1490-х роках здійснив кілька найбільш серйозних досліджень, присвячених польоту людини.

Тільки в останній чверті XIX століття з'явилися перші свідчення того, що політ на апаратах, важчих за повітря може коли-небудь стати реальністю. Французький експериментатор Альфонс Пено, в наукових цілях, виготовив кілька моделей літальних апаратів з гумовим і пружинним двигуном. Серед них найвідомішими були: модель вертольота з співвісними гвинтами, який піднімався на висоту до 15 метрів. У 1876 році Пено спільно з Полем Гошо розробив проект літака-амфібії, із закритою кабіною, вбирними шасі, гвинтами змінюваного кроку. Моделі Альфонса Пено були першими авіамоделями та літаючими іграшками, які надихали інших на нові винаходи.

Але захоплююча ера польотів почалася з першої пілотованої літальної машини з двигуном внутрішнього згоряння, сконструйованою та побудованою братами Райтами з Огайо — Вілбером та Орвіллом. 17 грудня 1903 року в долині Кітті-Хок на цьому літаку здійснено перший у світовій історії політ, під час якого літальний апарат з людиною піднявся в повітря на тязі двигуна, пролетів уперед, і здійснив посадку на місці з висотою, що дорівнює висоті місця зльоту. На перший погляд політ, який тривав 59 секунд, може здатися незначним досягненням, але для того часу це була величезна перемога…

 

Фото: Вілбер і Орвілл Райти

Маккалоу Д. Брати Райти / Девід Маккалоу ;  пер. з англ. Н. Лавської. — Київ : Видавнича група КМ-БУКС, 2018. — 256 с.

Автор цієї захоплюючої книжки, знавець американської історії та побуту Девід Маккалоу (1933—2022), щоб розкрити життєві  витоки цієї суто американської історії, опрацював величезну кількість архівних документів, зокрема щоденники та записники братів Райтів, понад тисячу листів з приватної сімейної переписки. «Брати Райти» — видатна сага про двох чоловіків, життя яких, ставши славетною миттю в історії Америки, продовжує впливати на сьогодення. До того ж це історія, що знаходить відгук у серці кожного, хто щиро вірить у здатність технологій змінювати світ попри той опір, що його нерідко доводиться долати під час запровадження інновацій.

Фото: Брати Райти, 1909 рік

 

На одній із світлин, де брати зняті разом, вони сидять поруч на сходах заднього ганку будинку родини Райтів, що стояв на маленькій бічній вуличці в західній частині Дейтона, штат Огайо. То був 1909 рік, пік їхньої слави. Вілберу тоді було 42, Орвіллу —39. Вілбер виглядає відстороненим, так, нібито думками витає десь далеко. Він худорлявий, доволі високий, з довгим носом і видовженим підборіддям. На ньому простий темний костюм і високі зашнуровані черевики — у стилі їхнього батька-священика. Орвілл дивиться просто в камеру, безтурботно закинувши ногу на ногу. Він виглядає дещо гладкішим і молодшим за свого брата. Орвілл вдягнутий у світліший і краще зшитий костюм, модні шкарпетки та модельні туфлі.  Добре видно його руки — дуже вмілі руки, які на той час вже багато зробили, що відіграло неабияку роль у забезпеченні дивовижних змін у нашому світі.

Судячи з виразу обличчя братів, можна припустити, що вони дуже серйозні люди, хоча насправді так не було. Просто жоден із них не любив фотографуватись. Усі в Дейтоні знали, що ці двоє були неймовірно стриманими, працьовитими людьми та нерозлучними. Вони жили в одному будинку, працювали по шість днів на тиждень, разом обідали, тримали свої гроші на спільному банківському рахунку. Їхні очі були однакового сіро-блакитного кольору. У них навіть почерк був однаковий — прямий і розбірливий, як у батька, — і голос.

Обидва брати любили музику: Вілбер грав на губній гармошці, а Орвілл — на мандоліні. Часом за роботою вони спонтанно починали одночасно насвистувати одну й ту саму мелодію. Обидва були прив’язані до своєї домівки. Обидва любили куховарити. Бісквіти та цукерки були фірмовим блюдом Орвілла. Вілбер пишався своїми соусами і на День подяки чи на Різдво брав на себе приготування начинки для індички. Кожен із братів знав, яким був внесок іншого в досягнення поставленої мети, кожному був добре відомий характер іншого і між ними завжди існувало негласне розуміння того, що старший на чотири роки Вілбер був першим номером в їхній команді, старшим братом. Разом з тим брати не в усьому були схожими. Вілбер за своїм характером був більш серйозним, стараннішим і схильним до роздумів. Його здатність запам’ятовувати побачене й почуте була вражаючою. Він був унікальним публічним оратором і неабияким письменником. Він не надто охоче виступав на публіці, та колі це робив, його зауваження були незмінно чіткими і часто незабутніми. Орвілл дуже любив писати, нехай це переважно була сімейна переписка. Він це робив з душею та гумором. Із них двох Орвілл мав більш спокійну вдачу. Говіркий і веселий вдома, поза рідними стінами він ставав сором’язливим, успадкувавши цю рису від своєї покійної матері, відмовлявся брати на себе будь-яку публічну роль, залишаючи все Вілберу. На відміну від брата Орвілл був більш життєрадісним і більш оптимістичним. Крім того, він мав від природи підприємницьку жилку, а його видатні успіхи в галузі механіки стали у пригоді в усіх їхніх починаннях.

Наслідуючи батька, обидва брати завжди були справжніми джентльменами, ввічливими з усіма. Вони ніколи не вживали міцних алкогольних напоїв, не грали в азартні ігри, не палили. Брати були холостяками. Орвілл постійно зауважував, що першим має одружитися Вілбер, бо він старший. Вілбер же заявляв, що не має на це часу. Вони все ще жили вдома зі своїм батьком, мандрівним кліриком та своєю сестрою Кетрін. Двоє старших братів цієї трійці — Рейхлін та Лорін — були одружені й мали свої сім’ї.  Їхня покійна мати Сьюзен Коернер Райт була життєрадісною та дуже кмітливою, «вічним генієм» своєї родини.

 

Фото: Дейтон. Будинок Райтів на Hawthorne-Street, 7

Будинок Райтів на Hawthorne-Street, де родина прожила багато років, мав доволі скромний вигляд та розміри й розташовувався в не надто заможному районі. Як і більша частина Дейтона, Hawthorne-Street залишалася ґрунтовою аж до початку нового століття, а будинок № 7 з двома липами і двома кам’яними конов’язями спереду являв собою узьку, білу будівлю. Єдиним, що вирізняло його з-поміж усіх інших будівель на цій вулиці, був прибудований братами до будинку ганок, який охоплював весь будинок. Братам було вже за двадцять, коли в будинку з’явився водогін. Щотижневі купання відбувалися в сидячий ванні з гарячою водою, що стояла в кухні за завісами. На задньому дворі була криниця і дерев’яний насос, вбиральня та сарай. Електрики не було. Їжу готували на дров’яний печі. Тепло і світло давав природний газ. Увесь будинок разом із землею коштували близько 1800 доларів. Перший поверх був обставлений недорогими меблями у вікторіанському стилі. Нагорі облаштування складалося з найнеобхіднішого — ліжка, конторки, нічні горщики. Оскільки єдиним джерелом тепла на першому поверсі були газові каміни, в холодні зими двері спалень нагорі залишали широко відчиненими.

Утім була в будинку Райтів одна річ, яку не можна було назвати ані скромною, ані банальною забаганкою — це колекція книжок. Єпископ Райт, одвічний любитель книг, палко відстоював безмежну цінність читання. Ті твори, які єпископ вважав «дуже серйозними» зберігалися в його спальні. Решта була гордо виставлена на загальний огляд у вітальні у високій заскленій книжковій шафі. Там можна була знайти твори Чарльза Дікенса, Вашингтона Ірвінга, Натанієля Готорна, Марка Твена, повне зібрання творів сера Вальтера Скотта, поеми Вергілія, «Порівняльні життєписи» Плутарха, «Втрачений рай» Мільтона… Також там були книжки з історії Стародавнього світу, Америки та Франції, книги про подорожі, «Орфографічний словник», «Походження видів» Дарвіна й на додаток два повних комплекти енциклопедій. Усі в будинку багато читали. Кетрін любила новели сера Вальтера Скотта, Орвілл — «Будинок із сьома фронтонами» Готорна, а Вілбер читав усе, що потрапляло до рук, та найбільше йому подобалися історичні книжки.

На початку 1889 року Орвілл, який навчався у старших класах, відкрив у сараї за будинком свою друкарню. Він дуже захопився друкарською справою, два літа пропрацювавши підручним у місцевий типографії, і за допомогою батька та Вілбера почав видавати газету під назвою «Вестсайдські новини», де висвітлював події та інтереси тієї частини Дейтона, що знаходилася на західному березі річки. Перше видання на чотирьох сторінках вийшло із друку 1 березня. Минув рік, брати змінили назву своєї газети на «Вечірній вісник», а вже наступного року випуск газети припинився і вони почали заробляти типографською справою…

Як і більшість населення країни, брати дуже любили уїздити на велосипедах, які стали своєрідною сенсацією того часу. Велосипед був проголошений благом для всього людства, чудовим винаходом, що покращував настрій, здоров’я та відновлював життєві сили. Орвілл дуже захоплювався велосипедами і навесні 1893 року брати відкрили власний велосипедний бізнес — «Велосипедну станцію Райтів». Вони продавали й ремонтували велосипеди на West-Third-Street, 1005, за кілька кроків від їхнього дому. Справи йшли так добре, що майже відразу вони переїхали до більшого приміщення, в будинку за номером 1034, перейменувавши своє підприємство у «Велосипедну компанію Райтів». Але з відкриттям нових велосипедних крамниць у місті почала зростати конкуренція. Коли продажі впали, Вілбер з тривогою почав розмірковувати, чим може зайнятися далі.

 У 1895 році — їхній третій рік у бізнесі — вони переїхали в будівлю на розі South-Willіams-Street 22, з виставковою залою на першому поверсі та приміщенням для токарної майстерні нагорі. Там, на другому поверсі, брати почали розробляти власну модель велосипедів, яку можна було придбати на замовлення. Велосипед коштував 60—65 доларів і мав назву «Ван Клеве» на честь їхньої прабабусі з боку батька, яка була першою білою жінкою, що оселилася в Дейтоні. Запущений у виробництво, «Ван Клеве» був доступний в усіх кольорах. Потім була представлена друга, трохи дешевша модель під назвою «Сент Клер» на честь першого губернатора старої Північно-Західної Території, частиною якої був Огайо. Так дохід братів зріс до суттєвих 2000—3000 доларів на рік.

Наприкінці літа 1896 року двадцятип’ятирічний Орвілл захворів на тиф. Упродовж кількох днів він лежав у гарячці з температурою 40,5°C — перебуваючи на межі життя і смерті. Минув місяць, перш ніж Орвілл зміг сідати в ліжку, і ще два тижні, перш ніж він зміг з нього встати. В цей час Вілбер почав читати про гарячого прихильника планерів, німця Отто Лілієнталя, який тоді загинув у катастрофі. Майже все, що він читав, він читав уголос Орвіллу.  Розробник невеликих парових двигунів та гірський інженер за освітою, Лілієнталь почав займатися планеризмом ще в 1869 році, і від самого початку в цих авіаційних експериментах брав також участь його молодший брат. У цьому Орвілл та Вілбер вбачали щось спільне з ними самими. Вілбер пізніше згадував, що саме це повідомлення про смерть Лілієнталя пробудило цікавість, яка дрімала в ньому з дитинства. Він почав більше читати про польоти птахів…

Робота і бізнес у велосипедній крамниці процвітали. У 1897 році брати востаннє перевезли своє підприємство до ще більшого приміщення за адресою West-Third-Street, 1127, що розташовувалася лише за кілька кварталів від їхньої оселі. Це був двоповерховий будинок з червоної цегли, розділений на дві частини, одну з яких займали власники похоронного бюро. Після значного перепланування приміщення у «Велосипедної компанії Райтів» з’явилися торговельна зала з вітринами на вулицю, невеликий кабінет та токарна майстерня, в якій вільно вміщалися свердлувальний та металообробний верстати і стрічкова пилка, що приводилися в дію газовим двигуном, в окремій кімнаті стояв верстак. Нагорі також було багато робочого простору.

Тим часом на вулицях Дейтона з’явився перший автомобіль. Це була дуже громохка, саморобна машина, виготовлена Кордом Рузом, який дружив з Райтами та інколи допомагав їм у крамниці. Орвілл дуже зацікавився автомобілем і вже почав думати, чому би не створити власну модель. Але Вілберу ця ідея не сподобалась…

У вівторок, 30 травня 1899 року, в День вшанування загиблих у війні, в будинку Райтів панувала незвична тиша… Вілбер був вдома сам. Він вмостився у передпокої за маленьким письмовим столиком, щоб написати листа, який стане одним із найважливіших в його житті та в історії повітроплавання. Майже два аркуші поштового паперу «Велосипедної компанії Райтів» були списані показово чітким почерком Вілбера, лист був адресований Смітсонівському інституту у Вашингтоні.

«Я цікавлюсь проблемою польотів механізмів і людей ще з дитинства, відтоді, коли я виготовив велику кількість «кажанів» різних розмірів за подобою машин Кейлі та Пено, — почав він (сер Джордж Кейлі, видатний англійський баронет та піонер повітроплавання, також розробив іграшковий гелікоптер, дуже схожий на іграшку авторства Альфонса Пено, яку єпископ Райт подарував братам), — Мої спостереження з того часу ще більше впевнили мене в тому, що польоти людини можливі та досяжні… Я маю намір розпочати систематичне вивчення цієї теми для підготовки до практики, якій сподіваюсь присвятити час, котрий вдасться урвати від своєї основної роботи. Я хотів би отримати публікації Смітсонівського інституту з цієї теми і, за змоги, перелік інших робіт, опублікованих англійською мовою…».

Озброївшись переліком книг, який надіслав замісник секретаря Смітсонівського інституту Річард Ратбан, та цілою купою смітсонівських брошур, в яких йшлося про авіацію, вони з Орвіллом з усією відповідальністю взялися за навчання. Ті часи були багаті на різноманітні винаходи, технічні інновації та нові ідеї. Крок за кроком і Вілбером та Орвіллом заволоділа мрія. Брати зізнавалися, що роботи німецького інженера Отто Лілієнталя та французького дослідника Луї Муйяра «заразили їх невичерпним ентузіазмом та перетворили просту цікавість на активний робочий запал».

Брати спроектували і виготовили власний експериментальний планер-повітряний змій, спираючись на прочитане, на свої спостереження за птахами в польоті та, що більш важливо, на результати своїх тривалих роздумів. Вілбер та Орвілл розуміли, що фактором першочергового значення була рівновага. Піднятися в повітря не складно, набагато складніше в повітрі втриматись. Улітку 1899 року в кімнаті над велосипедною крамницею на West-Third-Street брати почали будувати свій перший літальний апарат — повітряного змія, що був виготовлений з розщепленого бамбука й паперу та мав розмах крила півтора метра. Це був біплан із двома розташованими одне над одним крилами. Таку саму конструкцію мали планери інженера Октава Шанюта. Біплан був також обладнаний оригінальною системою шнурів, за допомогою яких оператор на землі міг контролювати перекошування крила, використовуючи  палиці, які він тримав в обох руках. На початку серпня Вілбер протестував цю модель біплана в полі за містом. Це випробування чітко продемонструвало ефективність такої системи керування, брати зрозуміли, що настав час розпочати роботу над пілотованим планером.

15 травня 1900 року Вілбер уперше написав Октаву Шанюту, питаючи в нього поради щодо місця, де він міг би провести свої експерименти з польотами: «Це має бути місце без дощів та інших негод, із доволі сильними вітрами, щоб можна було розраховувати на швидкість вітру щонайменше 7 метрів на секунду».  У відповіді Шанют вказував на дві місцини у Каліфорнії та Флориді, щоправда, в обох варіантах відчувалася «нестача піщаних дюн» для м’якого приземлення. А відтак видатний інженер порадив Вілберу проекспериментувати з польотами на узбережжі Південної Кароліни та Джорджії.

Брати добре усвідомили, що найсуттєвішим фактором був вітер. І для досягнення успіху вони мали вчитися на власному досвіді. Вілбер надіслав запит щодо панівних вітрів по всій країні до Метеорологічного бюро США у Вашингтоні. Невдовзі надійшли розгорнуті дані місячних швидкостей вітру, отримані з понад сотні метеорологічних станцій. Цього було достатньо, щоб зацікавитися віддаленою місциною на Зовнішніх мілинах Північної Кароліни під назвою Кітті-Хок, більше ніж за тисячу кілометрів від Дейтона. 

Аби впевнитися, що Кітті-Хок був правильним вибором, Вілбер написав голові метеорологічної станції, і той дав ствердну відповідь щодо стійких вітрів і піщаних пляжів. На мапі було добре видно, що Кітті-Хок — доволі ізольоване місце, таке, де можна проводити свої експерименти без зайвих очей. Ще більшим стимулом для братів став лист, датований 18 серпня 1900 року, від колишнього поштмейстера з Кітті-Хока Вільяма Дж. Тейта. Він писав: «Ви  знайдете тут майже всі типи ґрунту, які забажаєте… тут є піщана ділянка площею 1,5 на 8 кілометрів із голим пагорбом висотою 24 метри посередині. Жодне дерево чи кущ не порушують там рівномірності потоку вітру. Як на мене, це чудове місце…».

В останні тижні серпня брати побудували повномірний планер із двома крилами, який вони мали намір зібрати та запустити в Кітті-Хоку спочатку як повітряного змія, а потім, якщо все піде добре, то й полетіти на ньому. Розмах крил становив 5,5 метрів. Загальна вартість усіх необхідних деталей і частин — ясеневі ребра жорстокості, дроти, тканина, що покривала крила, — становила не більше 15 доларів. Не вистачало лише довгих ялинових лонжеронів для планера, їх не вдалося знайти у Дейтоні. Проте Вілбер сподівався, що їх можна буде знайти на Східному узбережжі.

Легендарні Зовнішні мілини — вузький ланцюг піщаних кіс та островів, які захищають узбережжя Північної Кароліни від руйнівної сили Атлантичного океану, простягнулися більше ніж на 280 кілометрів від Норфолка штат Вірджинія, на південь до мису Лукаут. Вілбер прибув у Норфолк 7 вересня 1900 року. Для того щоб знайти довгі ялинові планки для своєї «машини» він навідався на кілька складів, однак потрібної деревини не знайшлося. Довелося вдовольнитися білою сосною, але до Кітті-Хока Вілбер добрався з величезними перешкодами.  Орвілл прибув до місця призначення без надзвичайних пригод. По приїзди він виявив, що Вілберова машина майже готова. У зібраному вигляді вона складалася із двох нерухомих крил, розташованих одне над одним, кожне розміром 1,5 на 5 метрів.  Вона не була обладнана колесами  для злету чи приземлення.  Весь апарат важив близько 22 кілограмів. Із Вілбером на борту його вага становила приблизно 86 кілограмів. Вілбер мав лежати долілиць, головою вперед посередині нижнього крила, й утримувати поздовжню рівновагу за допомогою переднього керма.

Усе залежало від швидкості вітру… Найскладнішим було втримувати планер на висоті близько 6 метрів. Навіть за ідеального вітру, який дув зі швидкістю 25—32 кілометри за годину, тягова сила цієї машини була невтримною. Одного разу, після того як брати опустили планер на землю, його підхопив несподіваний порив вітру і миттєво відкинув метрів на шість, розбивши його вщент. На ремонт пішло три дні. Повсякчас Вілбер та Орвілл працювали разом, за винятком тих днів, коли умови здавалися їм сприятливими для керованого польоту, в повітря злітав лише Вілбер. У середині жовтня час їхньої мандрівки почав добігати кінця. Залишалося дуже мало часу, аби здійснити ще кілька спроб керованого польоту.

Було 19 жовтня і після майже чотирьох років досліджень та неймовірних зусиль ця дата виявилася для братів знаменною. Вілбер здійснював керовані польоти один за одним. Скільки саме — невідоме, бо рахунок не вівся. Однак він зафіксував дані про польоти на відстань від 90 до 120 метрів та на швидкості приземлення майже 50 кілометрів за годину. Настав час пакувати речі. Машину, яка сповна  виконала своє призначення, брати залишили у Кітті-Хоку. У наступні вісім місяців Вілбер та Орвілл занурилися у звичну роботу у велосипедній крамниці, проте весь вільний час їхні думки були присвячені підготовці  до наступних експериментів. Розробка нового планера йшла повним ходом…

Вирушаючи у свою другу експедицію в Кітті-Хок, Вілбер і Орвілл покинули Дейтон недільного вечора 7 липня 1901 року. Умови, в яких їм довелося жити та працювати, були вкрай складними. Вони страждали від літньої спеки та величезних комарів…  27 липня, коли планер був нарешті готовий, розпочалися експерименти, які тривали до 20 серпня. Навіть невелике розчарування не зупинило їх на шляху до своєї мрії… Наприкінці серпня Вілберу надійшло запрошення виступити перед Західним товариством інженерів у Чикаго на тему експериментів з планеризму. Це було вперше, коли його запросили виступити перед великою аудиторією. Промову Вілбера під скромною назвою «Кілька повітроплавних експериментів», опубліковану в журналі Західного товариства інженерів, ще багато років цитували у різних виданнях. А один із сучасних спеціалістів з аеронавтики назвав цю промову «Книгою Буття двадцятого століття у Біблії повітроплавання».

Але таємниця польоту птахів ще не була розкрита… Восени 1901 року брати Райти взялися за свої експерименти з небаченою раніше винахідливістю та терплячістю. Це був вирішальний поворотний момент. Впродовж трьох місяців, працюючи у верхніх приміщеннях велосипедної крамниці, вони присвячували цим дослідженням майже весь свій час і отримали вражаючі результати. Брати винайшли та побудували невеличку аеродинамічну трубу — дерев’яну коробку, завдовжки 2 метри і площею 100 квадратних сантиметрів. Один її кінець був відкритим, а в інший був умонтований вентилятор, який, за відсутності електричного струму в майстерні, приводився в рух неймовірно громохким бензиновим двигуном. Попри непоказний зовнішній вигляд апарата, його корисність виявилася колосальною. Упродовж майже двох місяців брати протестували тридцять вісім різних за формою поверхонь крила. Це був повільний, копіткий процес…  Наприкінці грудня Вілбер й Орвілл мусили завершити експерименти під натиском економічної необхідності та повернулися до виробництва велосипедів для наступного сезону. Будувати новий планер, спираючись на результати випробувань аеродинамічної труби, брати Райти почали лише через кілька місяців, навесні 1902 року. Наприкінці серпня вони наблизилися до останнього етапу будівництва свого нового планера.

26 серпня, коли все необхідне для машини № 3 було спаковане в ящики для відправлення брати Райти вирушили у свою третю експедицію в Кітті-Хок. 19 вересня вони винесли свою машину на невеликий пагорб і почали запускати її спочатку як повітряного змія.  Нарешті Орвілл здійснив свій перший політ і дуже цим пишався. Кілька днів потому він несподівано не впорався з управлінням і зазнав аварії. На щастя, обійшлося «без синців і подряпин», але ця подія ще раз нагадала братам про небезпеку, на яку вони наражалися мало не щодня. В результаті експериментів були внесені зміни до системи керування кермом та системи, що регулювала перекошування крил. 28 жовтня вони розпочали подорож додому, але тепер їхній настрій був кардинально іншим… Брати Райти знали, що їм вдалося вирішити проблему польоту, але ще було потрібно побудувати двигун…

Напередодні нового 1903 року Вілбер і Орвілл розіслали листи виробникам автомобільних двигунів у сімох штатах із запитом про наявність у них готового двигуна, легкого та достатньо потужного. Вони отримали тільки одну відповідь, але мотор, який їм запропонували, був надто важким. Отже, братам знову довелося братися за нестандартну роботу, не маючи жодного досвіду з виготовлення двигунів. Чарлі Тейлор був блискучим механіком і знахідкою для братів. Він став до роботи у велосипедний майстерні за ті самі токарний та свердлильний верстати, що використовували для виготовлення велосипедів, і за шість тижнів завершив роботу. Загальна вага літальної машини з мотором і пілотом не мала перевищувати 309 кілограмів. Як потім з’ясувалося, побудований Чарлі мотор важив лише 69 кілограмів, але під час випробувань зламався.

Минуло ще два місяці, перш ніж брати побудували другий двигун. Тим часом виникла проблема з конструкцією пропелерів. Після кількох місяців досліджень та дискусій вони дійшли висновку, що тяга, яку створює пропелер, встановлений у приміщенні, не дасть змоги зрозуміти, якою буде тяга пропелера в русі, і що єдиний спосіб перевірити ефективність пропелера — це випробувати його на літальний машині. «Флаєр», як вони назвали свій новий літальний апарат, мав два пропелери, розташовані між крилами одразу за пілотом. Один із них крутився за годинниковою стрілкою, інший  — проти. Таке їх обертання давало змогу врівноважити гіроскопічну дію одного пропелера іншим. Окрім того, щоб запобігти перекиданню машини під час спуску, колеса були замінені на полозкові шасі. Пілот мав лежати долілиць на важелях керування посередині нижнього крила. Мотор і радіатор  було вирішено розмістити не ззаду, а поруч із пілотом.

23 березня брати подали заявку на патент для своєї літальної машини, системи перекошування крила та керма. Робота над «велетенською літальною машиною», як вони її називали, тривала аж до настання літньої спеки. Брати і Чарлі пильно стежили за кожною найдрібнішою деталлю машини перед її відправленням у Кітті-Хок, де на них чекало ще більше роботи —потрібно було зібрати все докупи. 18 вересня все було складено в ящики і завантажено у потяг. Через п’ять днів Вілбер та Орвілл самі зібрали речі та сіли на потяг, що рухався у східному напрямку. Їх чекали відкриті морські та небесні простори Зовнішніх мілин. Брати любили Кітті-Хок…

Менш ніж за тиждень їм вдалося звести нову будівлю розміром 5 на 13 метрів, у якій можна було зібрати та зберігати новий «Флаєр». Вілбер та Орвілл працювали кожен день, з’єднуючи між собою секції верхньої поверхні (крила), вставляючи дроти у задню крайку і надягаючи шарніри… 26 жовтня вони провели дві години у Кілл-Девіл-Гілсі, запускаючи планер, і успішно подолали свій попередній рекорд, збільшивши тривалість польоту вп’ятеро та подолавши відстань у 152 метри. В останні дні листопада випав сніг. Раніше братам не доводилося бачити його на Зовнішніх млинах. Та як би не було холодно, їм вдалося завести двигун — він працював майже без вібрацій навіть на високій швидкості. Брати збиралися запустити «Флаєр» з дерев’яної одноколійки, завдовжки близько 20 метрів, що мала виконувати роль рейкового шляху, яким він міг ковзати.

14 грудня 1903 року, завершивши всі остаточні ремонтні роботи, брати Райти вирішили, що все готово. За допомогою Джона Т. Деніелса — міцного чолов’яги, який, здавалося, був здатен підняти будинок, та двох інших чоловіків з рятувальної станції вони відбуксували 275-кілограмовий «Флаєр» за 400 метрів на схил Великого пагорба, де вже було встановлено 18-метрову пускову доріжку. Двигун завівся з таким оглушливим ревінням, що кілька хлопчаків, які їх супроводжували, перелякавшись, одразу ж сховалися за пагорб. Усе було готово. Брати не сперечалися щодо того, хто полетить першим. Вони підкинули монетку. Вілбер переміг і, пробравшись між пропелерами та фермовими тросами, витягнувся долілиць поряд із двигуном. Його стегна лягли в підбиту м’яким люльку для керування перекошуванням крила. Таким чином він міг контролювати троси, що регулювали вигин крил, переносячи вагу тіла, і тримати курс, дивлячись уперед крізь горизонтальне кермо, або кермо висоти, яке спрямовувало вниз чи вгору ніс планера. Орвілл вхопився за вертикальну стійку в кінці правого крила, готовий допомогти врівноважити всю конструкцію, що рвонула вперед доріжкою. Під час старту Орвілл щодуху біг, тримаючись за стійку доти, доки це було можливо. Однак в кінці пускової доріжки Вілбер припустився помилки. Він надто сильно потягнув на себе кермо і пустив «Флаєра» вгору під дуже крутим кутом. Щоб компенсувати різке набирання висоти, він вивів апарат в піке, але, знову ж таки, надто різко, і машина врізалась у пісок за ЗО метрів від кінця доріжки. Брати тріумфували. І мотор, і пусковий пристрій — усе довело свою надійність. Пошкодження були мінімальними. Вілберове помилкове рішення, викликане відсутністю досвіду роботи з такими апаратами, було єдиною причиною невдачі…

Ремонтні роботи тривали два дні. 16 грудня по обіді машина була готова. Лише п’ятеро чоловіків з’явилися у вівторок вранці, 17-го числа, після того як брати вивісили на стіні ангару біле простирадло — сигнал чоловікам із рятувальної станції про те, що потрібна їхня допомога.  День видався морозним. Кілька сусідніх ставків вкрилися плівкою криги. З півночі дув сильний поривчастий вітер. Спільними зусиллями брати разом з іншими чоловіками відбуксирували «Флаєр» на пускову доріжку, що становила собою чотири металеві рейки, кожна 4,5 метра завдовжки, вкладених цього разу на піску, на рівній ділянці протяжністю ЗО метрів на захід від табору. Сама пускова доріжка була спрямована на північно-північний схід, точно проти крижаного вітру.

Нарешті все було готове. Вілбер і Орвілл відійшли вбік і якийсь час стояли поряд, тихо перемовляючись під похмурим небом. Одягнені в свої темні капелюхи та темні зимові куртки, під якими були їхні звичайні білі сорочки з накрохмаленими комірцями та чорними краватками, вони могли б так само розмовляти зимового ранку на розі вулиці в Дейтоні. Три дні тому Вілбер уже скористався правом летіти першим, тож тепер була черга Орвілла…

За той час, що минув з першої поїздки Вілбера в Кітті-Хок у 1900 році, коли серед іншого обладнання він взяв із собою камеру, брати захопилися фотографією. Вона стала важливою частиною їхніх льотних експериментів. Брати навіть почали продавати фотоапаратуру в своїй крамниці. У 1902 році вони зробили величезну, як для них, інвестицію в розмірі 55,55 долара в найкращу з доступних тоді американських камер, велику «Корону V» фірми СипсІІасН, в якій використовувалися скляні пластини розміром 13—18 сантиметрів і яка мала пневматичний затвор. Вранці 17 грудня Орвілл установив «Корону» на дерев’яний штатив за 10 метрів від кінця стартової колії та наказав Деніелсу натиснути на гумову грушу, щоб опустити затвор, коли «Флаєр» з’явиться у цій точці.

Тепер уже Орвілл розташувався долілиць за системами керування, в той час як Вілбер стояв праворуч біля кінця нижнього крила, готовий допомогти машині зберегти рівновагу, коли вона рушить доріжкою. Кілька хвилин прогрівався двигун. Як пізніше згадували брати, жоден з них не мав досвіду керування машиною. Рівно о 10:35 Орвілл попустив мотузку, яка втримувала «Флаєр», і машина рушила вперед. Через сильний вітер вона рухалася не надто швидко, тож Вілберу було нескладно підтримувати її крило лівою рукою. В кінці доріжки «Флаєр» злетів у повітря і Деніелс, який до цієї пори ніколи не користувався камерою, клацнув затвором, щоб зробити одну з найбільш історично значущих світлин століття.

 

Фото: «Флаєр» Райтів, 17 грудня 1903 року

Орвіллу вдалося подолати відстань у 36,5 метра — удвічі меншу за довжину футбольного поля. Загальний час перебування у повітрі становив 12 секунд. Десь об одинадцятій годині вітер трохи вщух. Вілбер скористався своєю чергою і «злетів, немов птах», піднявшись на 53 метри над землею. Потім знову була черга Орвілла. Він піднявся на 60 метрів. Уже біля полудня, під час четвертого випробування, Вілбер пролетів майже півкілометра на висоті 260 метрів над землею за 59 секунд.

На це пішло чотири роки. Вони пройшли крізь жорстокі вітри, нещасні випадки, безліч розчарувань, суспільну байдужість та насмішки… Та все вже позаду. Безумовно, це був успіх. І навіть більше. Те, що відбулося того дня у 1903 році в умовах сильних вітрів та холоду Зовнішніх мілин, стало переломним моментом в історії, початком великих змін. За допомогою своєї саморобної машини Вілбер та Орвілл Райти довели, що людина може літати. Однак попереду було ще дуже багато роботи: нові машини та новий досвід.

 

Фото: Вілбер та Орвілл Райти, 12 березня 1906 року

Підготувала К.В. Бондарчук, завідуачка читальним залом.