Біографічна Шевченкіана: 210 років від дня народження Тараса Шевченка

 

Тарас Григорович Шевченко — людина багатогранного таланту. Поет і прозаїк,  художник, ілюстратор книжкових видань  і академік з гравіювання на меді… Майже 800 малярських робіт, близько 240 поетичних творів, 9 повістей, драми, листи, щоденник та поетична збірка «Кобзар», яка відкрила нову епоху  в історії української літератури.

А яким був у житті національний герой і символ України? Він мав дуже багато друзів, читав твори світової літератури, цитував у розмовах видатного англійського драматурга і поета Вільяма Шекспіра, вивчав іноземні мови, слухав найвишуканішу музику, відвідував оперу, був гарним виконавцем українських народних пісень…

Маловідомий Тарас Шевченко постає зі сторінок книжок багатьох відомих шевченкознавців: першого біографа Михайла Чалого «Життя і твори Тараса Шевченка»; Олександра Кониського, автора першої ґрунтовної біографії «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя»; Івана Огієнка «Тарас Шевченко»; Павла Зайцева, який майже все своє наукове життя присвятив дослідженню життєвого і творчого шляху Тараса Шевченка; Богдана Лепкого, Дмитра Чуба, Павла Федченка, Івана Дзюби, Леоніда Ушкалова…

 

Короткі факти до біографії Тараса Шевченка

Тарас Шевченко все життя вважав, що він народився у Кирилівці. Воно й не дивно, адже в Моринцях він прожив усього близько року, а те, що залишилося у пам’яті раннього дитинства, належало вже до часу, коли родина мешкала в Кирилівці. Через багато років поет ідилічно змалює своє рідне обійстя в повісті «Княгиня».

У батька Тараса, Григорія Івановича, було подвійне прізвище — Шевченко-Грушівський. Рід Шевченків і Грушівських в Кирилівці дуже давний.

Змалку Тарас понад усе любив малювати. Вуглиною або крейдою він малював скрізь, де було можна й не можна: на стінах, на дверях, на воротах. Ця звичка залишилась у поета на все життя. Він буде малювати на стінах класу Санкт-Петербурзької академії мистецтв, а вже на засланні часто шукатиме собі затишну місцину й малюватиме вуглиною чи крейдою на стіні.

Пантелеймон Куліш згадував, яке незабутнє враження справив спів Тараса Шевченка в січні 1847 року на його весіллі. Гості знали Шевченка як поета, «але ніхто не знав, що він чудовий, можливо, найкращий на всю Україну, співак народних пісень… Заклавши руки за спину й походжаючи по залі серед німих від захвату гостей, він співав: «Ой зійди, зійди, ти, зіронька та вечірняя!..».

Поет не просто багато читав. Він глибоко відчував і по-особливому розумів світову класику, у нього були свої симпатії й антипатії. Наприклад, з польських поетів він особливо любив Адама Міцкевича. Навіть Байрона Шевченко читав у перекладі Міцкевича. Шевченко підносив до небес англійського драматурга і поета Вільяма Шекспіра, раз по раз цитуючи його у розмовах. Серед знаних ним авторів — Гомер, Есхіл, Горацій, Вергілій, Данте, Дікенс, Шиллер…

Якийсь час у Тараса Шевченка не було власного кутка, що не давало йому змоги спокійно працювати. Але згодом йому виклопотали невеличке помешкання в Академії мистецтв. Квартира складалася з однієї дуже вузької кімнати з одним вікном, перед яким Шевченко-художник зазвичай працював за мольбертом. На антресолі була спальня й літературний кабінет Шевченка-поета. Справа в кутку стояв невеликий стіл, на якому Тарас Шевченко писав.

Влітку 1843 року Тарас Шевченко гостював в Яготині, у маєтку Миколи Репніна-Волконського, де познайомився з його донькою Варварою. Вечорами вони влаштовували літературні читання. Одного разу Шевченко читав поему «Слепая». Враження від цього було просто неймовірне. Варвара Рєпніна писала: «О, якби я могла передати вам усе, що пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність та який біль…  А яка м’яка, чарівна манера читання! Це була принадна музика…».

 

Михайло Чалий «Життя і твори Тараса Шевченка» (1882)

Михайло Корнійович Чалий (1816—1907) — український педагог і громадсько-культурний діяч, літературознавець, перший біограф Тараса Григоровича Шевченка. 1840 року Михайло Чалий став студентом Київського університету. Після закінчення дістав призначення до Вінницької гімназії. Через півроку гімназію перевели до Білої Церкви, а молодого вчителя словесності перемістили до Немировської гімназії. Там пройшли найтяжчі вісім років його викладацької діяльності, які якось полегшувала дружба зі скромним вчителем малювання Іваном Сошенком. Ця дружба й визначила майбутнє Михайла Чалого, як біографа Тараса Григоровича Шевченка.

Чимало біографів творили й нині творять біографії Тараса Шевченка, генія, творчість якого «завоювала нам право літературного громадянства». Ці слова належать Михайлові Чалому, який одним із перших ретельно й шанобливо зібрав спогади сучасників про поета. Праця Михайла Чалого після 1882 року не перевидавалася. Перекладена, прокоментована вперше Валерією Смілянською та видана 2011 року.

 

Чалий М. К. Життя і твори Тараса Шевченка : (звід матеріалів до його біографії) / Михайло Чалий ; пер., післям. та комент. В. Л. Смілянської. — Київ : Веселка, 2011. — 263 с., іл. 

З 1852 року Михайло Корнійович розпочинає майже десятирічну працю у 2-й київської гімназії, спершу викладачем словесності, а з 1858 — інспектором. У серпні 1859 року Михайло Чалий випадково познайомився з Тарасом Шевченком на квартирі Івана Сошенка, який теж переїхав до Києва та викладав малювання у 2-й київської гімназії. Зацікавленню Шевченком сприяло і захоплення його поезією, починаючи від першого ж видання «Кобзаря» 1840 року.

Михайло Корнійович записував спогади Івана Максимовича Сошенка протягом понад десятка років їхнього знайомства і спільного вчителювання. На цих спогадах ґрунтувалася й велика стаття Михайла Чалого в журналі «Основа» (1862. № 5) —  «(Новые) материалы к биографии Т. Г. Шевченко», і окрема книжка про самого художника «Иван Максимович Сошенко. Биографический очерк» (К., 1876), і значна частина пізнішої власної праці «Жизнь и произведения Тараса Шевченка: (Свод материалов для его биографии)» (К., 1882), — спогади, які Чалий зібрав від знайомих Тараса Шевченка, про багатьох із них він дізнався знову ж таки від Івана Сошенка. Про знайомство з поетом у літку 1859 року, подальші зустрічі та цікаві Шевченкові оповіді Михайло Чалий розповів у розділі «Подорож до Малоросії. Перебування в Києві. Листування про купівлю садиби. План дому». Удруге Михайло Корнійович зустрівся вже тільки з труною Шевченка у Києві на початку травня 1861 року…

По виході на пенсію Михайло Чалий оселився в Києві і весь поринув у літературну працю. Він листується з людьми, які знали Шевченка і могли повідомити щось про поета чи передати листи або інші матеріали, і готує свою працю про Шевченка. У праці використано майже всі друковані на той час спогади сучасників про поета, чимало їх Чалий зібрав сам. Про такі періоди біографії Шевченка, як перебування у Вільні, початок навчання в Академії мистецтв, приїзд до Києва 1859 року, стало відомо головним чином із праці Михайла Корнійовича Чалого.

Після виходу «Зводу матеріалів...» Чалий і далі публікує все нові й нові розвідки та матеріали: «До біографії Т. Г. Шевченка» (1885), «Відвідання Т. Г. Шевченком цукроварні Яхненка і Симиренка» (1889), «З листування Шевченка з різними особами» (1897), листи Тараса Шевченка до Михайла Щепкіна (1885), Варвари Рєпніної (1897), спогади Наталі Ускової (1889) у супроводі власних коментарів. Він мав намір написати нову, далеко повнішу біографію Шевченка. Але не встиг, хоча й прожив 90 років…

 

Олександр Кониський «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (1898)

Талановитий письменник, історик, публіцист, критик Олександр Якович Кониський (1836—1900) залишив яскравий слід в український культурі ХІХ століття. Десять років свого життя він присвятив створенню книжки «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» — першої ґрунтовної біографії Тараса Григоровича Шевченка. Критичне осмислення витоків біографії Кобзаря, популярна, белетризована форма викладу привернули увагу сучасників Олександра Кониського і , безперечно, зацікавлять читачів сьогодні.

Олександр Кониський — автор, численних поезій і прозових творів, найвідоміші серед яких «Семен Жук і його родичі» (1873) і «Юрій Горовенко» (1883), у них порушуються питання національного відродження України. І ще одну надзвичайно важливу справу зробив Олександр Якович Кониський, віддавши їй десять років свого життя — написав книжку про Тараса Григоровича Шевченка, «найдокладнішу з усіх, які досі були присвячені життю великого українського Кобзаря… Сею книжкою Кониський поклав найкращий пам’ятник і Шевченкові, і собі самому», — писав Іван Франко. У 1892—1898 роки нариси Олександра Кониського про життя Тараса Шевченка друкуються на сторінках Записок НТШ, часопису «Зоря» та інших періодичних видань. На прохання НТШ Олександр Якович переглядає та доповнює ці нариси, які вийшли окремою книжкою під назвою «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя». Перший том побачив світ у 1898 році у Львові і є авторським виданням, другий — друкувався по смерті автора (Львів, 1901).

 

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя / Олександр Кониський ; вступ. ст. В. Смілянської. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2019. — 620 с.

Яким чином став Олександр Кониський біографом Тараса Григоровича Шевченка? У передмові до видання він свідчив: «Життя Т.Г. Шевченка завжди інтересовало мене до високого ступня, а проте, до р. 1891 не приходило мені ніколи на думку взятися до написання його життєпису. Спонукало ж мене до праці, що нині подаю, от що: Коли р. 1891 стало знати, що справу реорганізації Товариства ім. Шевченка на Товариство Наукове можна уважати доведеною до здійснення, я бажав, щоб першим виданням зреформованого Товариства була можливо повна, докладна життєпись патрона Товариства, написана рідною його мовою. З просьбою написати таку життєпись вдавався я до чотирьох учених українців, що, як я запевне відав, інтересовались життям нашого поета і працювали — хто коло життєписі, хто коло розгляду творів поета. На жаль, «брак часу» не дав шановним ученим сповнити се…Тим часом наближалася година друковати першу книжку органу зреформованого Товариства — «Записок». А вже ж та перша книжка повинна була містити невідмінно біографічну працю про Шевченка. Тоді я за порадою Василя Вовка-Карачевського (земля йому пером!) написав і перечитав близьким своїм товаришам свій нарис «Дитинний вік Шевченка» — і, подавши його до «Записок», став на тому, щоб збирати життєписний матеріал та, переглядуючи його критично, написати нариси про ціле життя генія нашого слова.

Впродовж майже п’яти літ я не жалів ні часу, ні праці, ні коштів на збирання матеріалу і на неминуче потрібні поїздки кільки разів на села, де перебував Шевченко під час важніших моментів свого віку до заслання. Як спроможно було і як зумів, я написав і надруковав в «Записках» і «Зорі» свою працю, обнявши ціле життя многострадального поета. Тим часом виділ нашого Товариства вдався до мене: чи не взявся б я з своїх нарисів скомпонувати суцільну біографію Шевченка? Я охоче згодився на се…».

Фундаментальна праця Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» була перевидана у 1991 році видавництвом художньої літератури «Дніпро». Здійснюючи свій намір показати Тараса Шевченка у широких зв'язках з іншими людьми, Олександр Кониський приділяє характеристиці оточення поета незрівнянно більше уваги, ніж попередні біографи. Чим більше причетна до життя поета та чи інша особа, тим докладніше характеризує її автор. Олександр Кониський, другій після Івана Франка, торкнувся проблем психології творчого процесу Тараса Григоровича Шевченка.  Хроніка Шевченкового життя творилася, за власним свідченням Олександра Яковича, «і мозком, і серцем…».

 

 

Богдан Лепкий «Про життя і твори Тараса Шевченка» (1919)

Богдан Лепкий (1872—1941) — поет, прозаїк, педагог, вчений літературознавець, перекладач, публіцист…  Літературна творчість Богдана Лепкого тривала майже півстоліття. Його перу належать збірки поезій «Стрічки», «Листки падуть», «Осінь», «Книжка горя», «На чужині», «3 глибин душі, «Над рікою»… Знаменита народна пісня «Чуєш, брате мій» постала з його вірша «Журавлі». Богдан Лепкий видав збірки оповідань «3 села», «З життя», «Щаслива година», «Оповідання», «В глухім куті», «В горах», «На дорозі життя»…, трилогію спогадів «Казка мого життя»…

Богдан Лепкий створив художню галерею образів визначних діячів нашої історії від князів Київської Русі до славетних українських гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика — повісті «Каяла», «Вадим», «Крутіж», «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», «З-під Полтави до Бендер»… Твори Богдана Лепкого перекладені польською, чеською, німецькою, англійською, угорською, сербською, португальською та іншими мовами світу. Значний доробок в історії української культури Богдан Лепкий залишив як критик, історик літератури та мемуарист. Статті, спогади, дослідження, нариси про Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Василя Стефаника та багатьох інших.

 

Лепкий, Богдан. Про життя і твори Тараса Шевченка. — Київ : Україна, 1994. — 173 с., іл.

Вагомим надбанням української літератури стали видані на початку 20-х років у Лейпцигу «Писання» Богдана Лепкого у двох томах. Вперше за всю свою діяльність письменник прийшов до читачів воєдино зібраними кращими поетичними і прозовими творами. До першого тому творів Богдана Лепкого увійшла праця «Про життя і твори Тараса Шевченка» (1919).

«Мандрівкою було ціле життя поета, тільки не до залізних стовпів, що підпирають небо, а до воріт волі, які він радий був розтвір відчинити перед своїм народом й перед цілим людством. Мандрував прямо перед себе, не шукаючи хитрих, крутих доріг, без облуди й лукавства, з серцем чистим, як серце дитини. А втомленого такою тяжкою мандрівкою на вічний сон приголубила слава…

Його духовний розвиток йшов семимильними кроками. Вже по році науки в Академії дістав срібну медаль, його малюнки купували видавці до всіляких видань, ставав молодими, відомим художником. А все ж таки він став писати вірші. «Українська сувора муза довго цуралася мого смаку, схибленого життям у школі, в панській прихожій, в заїжджих домах та в міських квартирах, та коли подих свободи вернув моїм почуванням чистоту дитячих літ, проведених під убогою батьківською стріхою, вона, спасибі їй, обняла й приголубила мене на чужині», — пише про себе Тарас…

І молодий маляр кидав пензель і брав перо в руки. Забував про мистецтво, яке йому давало гарний заробіток, медалі, славу, а витрачав час на писання віршів, які поки що не давали нічого, а в будучності мали принести тільки горе й муки. Вище покликання — та й годі! Та не тільки «вище покликання». була й друга непереможна сила, що пхала Тарасові перо в руки й казала: пиши!. Тою силою була туга за рідним краєм. .. І все частіше перед очима його душі з’являлася ота його далека люба Україна із своїми лугами, степами, із своїми вишневими садочками, повними пахощів і соловейкового співу…

«Прекрасна, безталанна Україна в усій своїй меланхолійній і непорочній красі» ставала перед ним і кликала: «Промов за мене!» І несвідомо, покоряючись оцій великій силі, молодий художник, забувши про срібну медаль і про «божественного» вчителя, кидав пензель і брав перо в руку, щоб погордженим, осміяним, зневаженим словом «свинопасів і гречкосіїв» творити нові, небувалі досі малюнки…

І справді, Шевченко виступає зразу поетом свідомим, готовим митцем… Першим відомим його твором, написаним у місячну ніч в Літньому саду, є балада «Причинна». Перший акорд, який він ударив на своїй бандурі, — це

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби ти високі,

Горами хвилю підійма…».

Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) «Тарас Шевченко»

Іван Іванович Огієнко (1882—1972)  — видатний діяч українського відродження, історик і письменник, мовознавець і педагог, міністр освіті та міністр віросповідань в уряді Української Народної Республіки, перший ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету (нині — Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка), митрополит Української автокефальної церкви. Науковий доробок Івана Огієнка становить понад тисячу творів: переклад Біблії та низки богослужбових книг на українську мову, віршовані твори релігійного змісту, праці з історії, культури, літератури, канонічного права, славістики, мовознавства… Серед них:  «Українська культура», «Історія українського друкарства», «Українська церква», «Життєписи великих українців», «Історія української літературної мови», «Свята Почаївська лавра», «Тарас Шевченко»…

 

Огієнко, Іван (Митрополит Іларіон). Тарас Шевченко / упоряд., автор передмови і коментарів М. С. Тимошик. — Київ : Наша культура і наука, 2003. — 432 с., іл.

«Тарас Шевченко» — одна з небагатьох книг Івана Огієнка, яку він писав усе своє життя, але так і не довів свій творчий задум до кінця. Іван Огієнко почав писати  ще в студентські роки, продовжив ці досліди в Кам’янці-Подільському, Варшаві, Холмі, Лозанні. Однак через надто драматичні житейські ситуації, які доводилося постійно переживати політичному емігранту, колишньому професору і міністру уряду УНР, переважна більшість із розпочатих у різні роки і в різних місцях праць не була закінчена.

Завершити свою багатостраждальну шевченкіану Іларіон-Огієнко прагнув уже в Канаді. 100-річчя від дня смерті Кобзаря і стало якраз тим приводом, що спонукало систематизувати все написане досі, доповнити новим матеріалом і видати давно омріяну книжку з такою ж назвою — «Тарас Шевченко». Однак фатум долі переслідував автора і тут — за свого життя він так і не побачив свою збірку шевченкознавчих творів надрукованою — вийшли друком окремими виданнями лише два дослідження. Десятки літ розміщений у різних коробках величезного архіву митрополита Іларіона у Вінніпезі цінний шевченкознавчий матеріал лежав у рукописному вигляді, чекаючи свого видавця.

Створені в еміграції, сотні рукописних сторінок повернулися на Батьківщину лише тепер — біль ніж через чотири десятиліття після написання і через тридцять літ після смерті автора. Це видання стане своєрідним відкриттям для сучасного шевченкознавства. Зважаючи на новизну, емоційність і доступність викладу, авторські знахідки й відкриття, нинішній український читач мимоволі сприйме цю унікальну книгу не лише розумом, а й душею і серцем. Вона, без перебільшення, писалася кров’ю серця і призначалася Україні. Ця книга для усіх, кому небайдужа ідея національного відродження.

 

Павло Зайцев «Життя Тараса Шевченка»

Павло Іванович Зайцев (1886—1965) — український вчений-літературознавець і культурно-громадський діяч, член Української Центральної ради. Начальник культурно-освітнього відділу Армії УНР. Майже все своє наукове життя він присвятив дослідженню життєвого і творчого шляху Тараса Шевченка, став одним із провідних шевченкознавців ХХ століття. Розшукав і опублікував багато невідомих творів, листів і документів до біографії Шевченка, дослідив ряд проблем життя і творчості поета («Російські поеми Т. Шевченка», 1913; «Перше кохання Шевченка», 1914; «Тарас Шевченко. Короткий нарис життя», 1920; «Шевченко і поляки», 1934, польською мовою), 1914 року підготував за прижиттєвими виданнями й автографами і випустив у Петербурзі «Кобзар». У 20-30-х роках Зайцев працював над підготовкою повного видання творів Т. Г. Шевченка у 16 томах (Варшава, 1934—1939, не вийшов 5-й том). Для цього видання вчений здійснив текстологічну підготовку творів Шевченка, розробив науковий апарат і написав низку ґрунтовних статей. Це зібрання творів Шевченка вважається одним із кращих у шевченкознавстві, увійшло до історії літератури під назвою «Видання П. Зайцева».

 

Зайцев, Павло. Життя Тараса Шевченка. — 2-ге вид. — Київ : Обереги, 2004. — 480 с. — (Серія «Бібліотека українського раритету)

Професор Павло Зайцев своїми розвідками здобув собі ім’я видатного шевченкознавця ще перед Першою світовою війною. Безперервно продовжуючи свої дослідження, він, зокрема, в 30-х роках провів велику роботу над «Повним виданням творів Тараса Шевченка» Українського Наукового Інституту в Варшаві як редактор цієї надзвичайно цінної збірки і як автор ряду статей, коментарів до текстів і численних біографічних та бібліографічних приміток.

Його талановита монографія «Життя Тараса Шевченка» своєчасно не дійшла до свого читача. Внаслідок драматичного перебігу історичних подій в Україні ця, єдина у своєму роді, правдива біографія Тараса Шевченка була неприйнятою для цензурних приписів різної, часом протилежної орієнтації. Книга Павла Зайцева розкриває і утверджує перед читачем новий, нетрадиційний образ Шевченка й водночас повертає із забуття добре ім’я автора. Постать поета-пророка України виступає в ній в усій своїй величі й багатстві. Ця праця — явище великої ваги не лише в українському літературознавстві, а й в історії української культури взагалі.

***

• Вічний як народ : Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка : навч. посібник / автори-упорядники О. І. Руденко, Н. Б. Петренко. — Київ : Либідь, 1998. — 272 с.

• Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо (З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета) / Григорій Грабович. — Київ : Критика, 2000. — 319 с.

• Дзюба І. М. Тарас Шевченко. Життя і творчість / Іван Дзюба. — Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 720 с.

• Жур П. В. Труди і дні  Кобзаря : Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / Петро Жур ; вступ. стаття М. М. Павлюка. — Київ : Дніпро, 2003. — 520 с. — (Серія «Бібліотека Шевченківського комітету»).

• Згадай мене, брате! Тарас Шевченко в контексті свого часу / авт.-упоряд. Ю. Іванченко. — Київ : Парламентське видавництво, 2018. — 432 с.

• Неділько Г. Я. Тарас Шевченко : Життя і творчість : Книга для вчителя / Г. Я. Неділько. — Київ : Рад. школа, 1988. — 247 с.

• Панченко В. Шевченко зблизька / Володимир Панченко. — Київ : Темпора, 2021. — 272 с., іл.

• Ушкалов Л. В. Тарас Шевченко / Л. Ушкалов ; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Харків : Фоліо, 2015. — 122 с. — (Знамениті українці).

• Федченко П. М. Тарас Григорович Шевченко / П. М. Федченко. — Київ : Наукова думка, 1989. — 304 с. — (Науково-популярна література).

• Чанін С. В. Великий рід великої людини : науково-популярний нарис про Т. Г. Шевченка та його родовід. — Київ : ТОВ «ЕЛІБРЕ», 2008. — 160 с.

• Чуб, Дмитро. Живий Шевченко : Біографічні та літературознавчі оповіді / Дмитро Чуб ; післямова М. Ф. Слабошпицького ; худож. оформл. Юхима Кудя. — Київ : Веселка, 1994. — 141 с., іл.

• Шевченківська енциклопедія : Тарас Шевченко та його сучасники : енциклопедія / ред. колегія М. Г. Жулинський (голова), М. П. Бондар, О. В. Боронь [та ін.]. — Київ : Видавництво Ліра-К, 2021. — 608 с., іл.

 

 

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

У дзеркалі історії: видання від Українського інституту книги

 

Хто став праматір’ю майже всіх королівських родин сучасної Європи? Хто був найвидатнішим українським політичним лідером ХІІІ століття? Який гетьман України був хресним батьком засновника французької секретної служби «Le Secret du Roi»? Хто став обличчям «золотого віку» Київської держави ХІ століття? Хто затвердив широке застосування терміну «дипломатія» на міжнародній арені? Що зробив у перший день свого правління гетьман всієї  України Павло Петрович Скоропадський? Історія України від мамонтів до сьогодення у 501 факті? Чому б і ні!

Представляємо видання від Українського інституту книги: Святослав Семенюк «Визначні діячі українського походження: Державні та релігійні діячі, політики, військові», Володимир Ричка «Ярослав Мудрий. “Великий князь, син Володимирів”», Олександр Гуржій, Олександр Реєнт «У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття», Віталій Скальський «160 днів Української Народної Республіки», «Міфи і таємниці останнього гетьмана України : з нагоди 150-річчя Павла Скоропадського», Анна Шиманська, Андрій Шиманський «501 факт, який треба знати з історії України»

 

Святослав Семенюк «Визначні діячі українського походження: Державні та релігійні діячі, політики, військові»

Святослав Михайлович Семенюк (1948) — український історик, директор Інституту українських історико-етнічних земель при Благодійному фонді «Україна-Русь», досліджує історію втрачених українських земель за західним кордоном.  Автор наукових праць: «Український путівник по Польщі: історико-краєзнавчі нариси», «Український путівник по Словаччині: історико-краєзнавчі нариси», «Історія українського народу» (2010), «Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія)» (2011), «Феномен українства».

 

Семенюк, Святослав. Визначні діячі українського походження : Державні та релігійні діячі, політики, військові / Святослав Семенюк. — Львів : Література та мистецтво, 2023. — 792 с.

Святослав Михайлович писав цю книгу в момент, коли європейська бюрократія постійно стримувала вступ України до співтовариства й навіть ставила під сумнів її належність до Європи. Представники і представниці українського народу правили не тільки у Франції, Німеччині, Данії, Швеції, Норвегії, Іспанії, Італії, Англії, Шотландії, Австрії, Польщі, Угорщині, Чехії та Болгарії, а й навіть у Візантії та Туреччині. Ще більше мали би вразити західного читача розділи, присвячені діячам науки, культури і мистецтва українського походження.

Ми повинні відновити пам'ять про долю не тільки східного, а й західного вектора українського етносу, оскільки без цього ми ніколи не зрозуміємо багатьох загадкових сторінок європейської історії. Факти, наведені у довіднику «Визначні діячі українського походження : Державні та релігійні діячі, політики, військові», хоча б частково, але допоможуть у досягненні цієї благородної мети.

Ця книга спростовує недолугий фейк російської та німецької історіографії про «нездатність української нації до процесів державотворення», а отже, й хронічну відсутність у неї політичної еліти. Особливістю цього дослідження є те, що воно стосується не лише теренів України, Росії та Білорусі. Адже українська діаспора була і до сьогодні, в більшості випадків, присутня в Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині, Австрії, Німеччині, Румунії та в інших країнах, ґенезу якої ще ніхто ретельно не досліджував. Тому багато біографій у цій книзі викличуть не тільки зацікавлення, а й шире здивування в читачів. Книга стане в нагоді всі, хто цікавиться історією України.

 

Володимир Ричка «Ярослав Мудрий. “Великий князь, син Володимирів”»

Представлений у цей книзі життєпис діяльного і успішного сина Володимира Великого написано на документальній основі, яку становлять вітчизняні літописні й агіографічні твори, візантійські й західноєвропейські хроніки. Автор прагнув укласти не тільки і не стільки досконалу біографію цієї неоднозначної особистості, скільки осягнути феномен історичних і культурних явищ тієї неповторної, сповненої життєдайним київським світлом Святої Софії — Премудрості Божої, епохи. 

Ричка, Володимир. Ярослав Мудрий. «Великий князь, син Володимирів». — Київ : Парламентське вид-во, 2023. — 272 с., іл.

Київський князь Ярослав (Георгій) Володимирович є однією з найбільш значущих постатей українського середньовіччя. Він увійшов в аннали історії під іменем Ярослава Мудрого і став обличчям «золотого віку» Київської Русі. У першій половині ХІ століття вона вийшла на світову арену як найрозвинутіша держава, з якою рахувалися Візантійська імперія, країни Сходу та Заходу. За часів його правління Київ стає одним із найбільших міст світу, адміністративним і духовним центром.

Князь Ярослав Володимирович, який посідав київський стіл з невеликою перервою в 1017—1018 роках упродовж майже сорока років (з 1017 до 1054) є чи не найбільш респектабельною постаттю в історії та культурі українського Середньовіччя. З його ім’ям невіддільно пов’язано розвиток писемності, масштабне церковне будівництво в Київської Русі, її інтеграція в європейське співтовариство християнських держав. Він зберіг і примножив спадщину Володимира Великого.

 «Місто Ярослава» займало територію близько  80 гектарів. Його оточували могутні вали і стіни. Система укріплень тогочасного Києва мала троє воріт - Золоті, Лядські та Жидівські. Будівництво в ті часи набуло небачених масштабів. Київ прикрасили величні споруди, що вражали сучасників своєю довершеністю і красою: перлина світової архітектури Софійський собор, храм Святої Ірини у візантійському стилі і монастир святого Георгія Побідоносця.

Стараннями середньовічних панегіристів, пізніших істориків і публіцистів образ князя Ярослава Володимировича, прозваного ними Мудрим, помітно вкрився потужним шаром хрестоматійного глянцу.  Проте сучасники ніколи не називали Ярослава Мудрим. Ніхто в багатодітній родині київського князя Володимира Великого, здається, не міг собі уявити, що цьому кволому хлопцеві вдасться вхопити Бога за бороду і скочити на вершини слави й величі, з гидкого каченяти перетвориться на орла.  Ярослав був терплячим і зумів досягнути того, чого прагнули й інші його брати — великокнязівського престолу.

 

Олександр Гуржій, Олександр Реєнт «У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття»

У новій книзі знаних українських істориків Олександра Івановича Гуржія та Олександра Петровича Реєнта охарактеризовано історію українських дипломатичних відносин із різними державами впродовж тривалого періоду, починаючи від часів Київської Русі й завершуючи добою Української Держави Павла Скоропадського й Української Народної Республіки.

 

Гуржій, Олександр. У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття / Олександр Гуржій, Олександр Реєнт. — Київ : Арій, 2023. — 352 с., іл.

Формування та еволюція української дипломатії відбувалися протягом століть за надзвичайно складних внутрішніх суспільно-політичних і міжнародних обставин, як і в більшості інших європейських країн. Зазвичай характер, репрезантивність і особливості її сфери відповідали статусу держави (автономії), можливостям функціонування профільних органів і діяльності офіційних осіб у галузі зовнішньої політики та міжнародних відносин. Безперечно, основною метою дипломатії мали бути загальний захист інтересів влади та громадян за кордоном, а також договірне убезпечення від іноземного вторгнення.

Саме слово дипломатія, як відомо, походить від давньогрецького «діплома» — документ, який тоді мав вигляд здвоєних дощечок із відповідними написами на них. А власне сам термін, тотожний сучасному розумінню, поширився спочатку в Англії в  XVII столітті, потім потрапив до Німеччини. Зокрема, в 1693 році широковідомий німецький математик, фізик і філософ — ідеаліст Готфрід-Вільгельм Лейбніц(1646—1716) запровадив його вжиток у спеціалізованій праці «Збірка дипломатичного права». Цілком імовірно, що із Західної Європи, точніше її наукової літератури, цей термін потрапив інтелектуальних кіл України, де незабаром в усіх вищих і багатьох середніх закладах освіти почали вивчати праці німецького вченого.

Затвердив, умовно кажучи, широке застосування цього терміна на міжнародній арені колишній посол французького короля Людовіка XІV, Ф. Кальєн своєю працею «Про спроби ведення переговорів з государями» (1716), адже він долучався до служби послів у багатьох країнах. Після відомого Віденського конгресу 1815 року у кожній державі були засновані спеціалізовані дипломатичні структури з відповідними завданнями та цілями.

Основну увагу у книзі Олександра Гуржія та Олександра Реєнта « У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку ХХ століття» приділено внутрішнім і зовнішнім чинникам, які визначали особливості української дипломатії. Проаналізовано успіхи й невдачі вітчизняної зовнішньої політики. Осмисллено внесок багатьох державних діячів у становлення української дипломатії. Книгу адресовано широкому колу читачів, які цікавляться історією України й небайдужі до її успіхів на міжнародній арені.   

 

Віталій Скальський «160 днів Української Народної Республіки»

Ця книжка — про нетривалий, але насичений подіями та їхніми інтерпретаціями період в історії України — від листопада 1917 року до 29 квітня 1918 року, упродовж якого існувала перша у ХХ столітті українська державність — Українська Народна Республіка. 

 

Скальський, Віталій. 160 днів Української Народної Республіки / Віталій Скальський. — Київ : ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2023. — 160 с., іл.

160 днів, упродовж яких УНР функціонувала як абсолютно повноцінна держава. Хоча й не без проблем і в умовах війни з сусідом, який ніяк не хотів позбутися своїх імперських амбіцій. Історики, пишучи про цей час, звертають увагу на більшовицький заколот в Україні на початку грудня 1917 року, ультиматум Раднаркому Центральній Раді, бій під Крутами та відновлення влади Центральної Ради за допомогою австро-угорських і німецьких військ. Саме ці події наразі видаються ключовими в історіописанні про Україну, наприкінці 1917-го та на початку 1918 року.

Така ситуація є спадком 90-х років ХХ століття, коли спростовували радянську версію подій 1917 року в Україні, а тому передусім, досліджували те, що суперечило радянській історіографії, яка робила акценти на Жовтневе та Січневе більшовицькі збройні повстання, «тріумфальну ходу радянської влади» й інтерпретацію австро-німецьких «окупантів».

Проте цей період наповнений фактами, які варті уваги навіть з погляду подієвої позитивістської історії. Наприклад, такі символічні для українського націє- та державотворення події, як ухвалення Центральною Радою низки законів — про календар, про громадянство, земельний закон; похорон героїв Крут 19 березня 1918 року та «жертв революції» 10 березня 1918 року, український і німецький військові паради в Києві. Не менш значущими є створення загонів Вільного козацтва, убивство Леоніда П’ятакова, запровадження стану облоги в Києві на початку січня 1918 року та арешти кількох політиків за звинуваченням у державній зради.

 Історію листопада 1917 — квітня 1918 року, як і всю історію Української революції, можна подати в кількох ракурсах. Перший — радянський. Він простежується у творах радянський істориків та підручниках тієї доби. Згідно з ним на території сучасної України існував радянський уряд — Народний секретаріат, який боровся проти контрреволюційної Центральної Ради. Другий ракурс — це апологетизм Центральної Ради, яка «веде нерівну боротьбу з більшовицькими загарбниками». Видання призначене для якнайширшого кола читачів.

 

«Міфи і таємниці останнього гетьмана України : з нагоди 150-річчя Павла Скоропадського»

Науково-популярне видання, присвячене життю і діяльності Павла Петровича Скоропадського, останнього гетьмана всієї України, та  огляду головних історичних здобутків і уроків доби Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918 року).

 

Міфи і таємниці останнього гетьмана України : з нагоди 150-річчя Павла Скоропадського / упорядкував М. В. Томенко. — Київ : Креативна агенція «Артіль», 2023. — 384 с., іл.

29 квітня 1918 року відбулося останнє засідання Центральної Ради, а  Всеукраїнський з'їзд хліборобів проголосив Павла Петровича Скоропадського гетьманом всієї  України. У перший день свого правління Скоропадський обнародував два маніфести: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України», в якому накреслювалися головні напрями діяльності в галузі забезпечення політичних і соціальних прав населення, організації місцевого самоврядування. Генеральний суд мав здійснювати контроль за дотриманням законності в Україні. Замість назви Українська Народна Республіка почала вживатися назва Українська Держава. За час свого правління Павло Скоропадський прагнув зміцнити українську державність, запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику та символіку.

Завданням істориків було в популярний формі донести широкому загалу української громади успішний державницький досвід творення національної економіки і фінансової системи, розв’язання земельного питання, організації українського війська, планування системи освяти, науки та культури; познайомити з геополітичною і  дипломатичною боротьбою за Крим і етнографічні землі тодішньої більшовицької Росії; взяти до уваги інструменти та механізми «лагідної українізації» суспільства; спростування російсько-радянських міфів про так знану «німецьку маріонеткову державу Павла Скоропадського».

У книзі також вміщено фрагменти спогадів, статей та інтерв’ю самого Павла Скоропадського та його доньок Єлизавети й Олени. Видання має на меті допомогти широкому загалові читачів відкрити для себе багато таємниць і спростувати чимало міфів про добу Української Держава на чолі з останнім гетьманом України Павлом Скоропадським.

 

Анна Шиманська, Андрій Шиманський «501 факт, який треба знати з історії України»

Історія України від мамонтів до сьогодення у 501 факті? Чому б і ні! Історія України — це історія людського життя на наших землях у всіх його проявах. Усе це разом складається із мільйонів фактів, автори ж відібрали лише 501 — знакових, цікавих, подекуди кумедних і таємничих. Жоден із них не розповість повно про описувану подію, однак стане поштовхом продовжувати вивчати історію України.

 

Шиманська, Анна. 501 факт, який треба знати з історії України / Анна Шиманська, Андрій Шиманський ; ілюстрації Ярини Мозіль. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. — 256 с.

Яка ж вона справжня історія України? Така ж, як історії багатьох інших європейських країн — різноманітна, багатогранна, тисячолика. Це історія тисяч і тисяч таких, які жили тут до нас — від первісних мисливців до народжених сьогодні, історія воїнів, ремісників, землеробів, торговців, князів, мореплавців, вчених, підприємців, лікарів та волонтерів — чоловіків та жінок.

Це історія воєн і мирної торгівлі, розбудови міст та їхнього занепаду, підкорення стихій природи й безсилля перед її могутністю. Історія річкових і сухопутних торговельних шляхів, побудови залізниць, мостів, тунелів. Історія портів, летовищ та ліній зв’язку. Історія щоденного життя, кухні моди, відпочинку та буденних ритуалів. Історія кривавих конфліктів, порозуміння, дружби, ненависті, кохання.

Яке українське місто згадує Гомер у своїй «Одіссеї»? Особистим знаком якого князя було зображення сучасного тризуба? Коли вперше в писемних пам’ятках згадано слово «Україна»? А хто з гетьманів був шанувальником кави? Відповіді на ці та інші питання знайдете на сторінках ілюстрованого довідника. Завдяки книжці «501 факт, який треба знати з історії України» минуле стає ближчим, а сучасне — зрозумілішим.

 

Календар «Світ мистецтва»: ювіляри червня 2024 року

Відділ мистецтв перегортає сторінку червня календаря «Світ мистецтва»