Аушвіц: реальні історії про Голокост

 

27 січня 1945 року було звільнено один із найбільших нацистських концтаборів Аушвіц поблизу польського міста Освенцим, який об'єднував групу таборів: Аушвіц І (адміністративний центр), Аушвіц II (Біркенау, «табір смерті»), Аушвіц III (робочий табір). Встановити точні цифри загиблих у концтаборі неможливо. Сучасні історики збігаються у думці, що в Аушвіці було знищено від 1,1 до 1,6 мільйона людей, значну частину з яких становили євреї, 23 тисячі — цигани, 140—150 тисяч — поляки, а також французи, українці та інші громадяни країн Європи.

1947 року на території колишнього концентраційного табіру і табіру смерті Аушвіц-Біркенау був заснований музей, який занесено до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На місці ліквідованих газових камер Біркенау споруджено меморіальний комплекс, що містить пам’ятні послання 20-ма мовами світу, зокрема й українською. У 1996 році уряд Німеччини оголосив 27 січня, день визволення Аушвіца, офіційним днем пам'яті жертв Голокосту. Резолюцією ООН 60/7 від 1 листопада 2005 року день 27 січня був оголошений Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту.

 

Лоренс Ріс «Аушвіц. “Остаточне рішення” нацистів» та «Голокост. Нова історія»

Лоренс Ріс (1957) — відомий британський історик, автор книжок на тему нацизму, Голокосту та Другої світової війни, креативний директор історичних програм на ВВС, колишній редактор циклу документальних передач «Timewatch», що здобув нагороду «Еммі». Він є автором книг, зокрема «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна» (2021), «Аушвіц. «Остаточне рішення» нацистів» (2022), «Голокост. Нова історія» (2022), «За лаштунками війни. Сталін, нацисти і Захід» (2022). Газета «The Times» назвала Лоренса Ріса «найвидатнішим британським продюсером документальних передач». У 2005 році йому було присвоєно ступінь почесного доктора наук Шеффілдського університету за «неоціненну роботу в історичній науці та телебаченні».

 

Ріс, Лоренс. Аушвіц. «Остаточне рішення» нацистів / Лоренс Ріс ; пер. з англ. Анастасії Цимбал. — 2-ге вид. — Київ : Лабораторія, 2023. — 360 с.

«Ніхто себе не знає», — стверджує один із героїв  дослідження Лоренса Ріса про Аушвіц-Беркенау. Це місце найбільшого масового вбивства в історії людства, яке до сьогодення не досліджене до кінця. Частина документів знищена, а факти про табір Аушвіц досі приховуються.

«Цю книжку читати нелегко, однак я переконаний, що вона важлива. І лише тому, що як показують опитування, більшість має дуже розмите уявлення про події, які насправді відбувалися в Аушвіці, а й тому, що, сподіваюсь, ця книжка відрізняється від попередніх видань на цю тему.

Це видання можна назвати своєрідним підсумком п’ятнадцяти років написання книжок та зйомок телепередач про нацистів. Це спроба продемонструвати, чому один з найжахливіших злочинів в історії найкраще зрозумілий через призму одного конкретного місця — Аушвіцу. На відміну від історії антисемітизму, в Аушвіцу є конкретний початок (перших польських ув’язнених привезли сюди 14 червня 1940 року), і, на відміну від історії геноциду, він має й конкретний кінець (табір було звільнено 27 січня 1945 року). Між цими двома датами розгорнулась складна історія, яка багато в чому віддзеркалювала хитросплетіння расової та етнічної політики нацистів.

Аушвіц не задумували як табір для знищення євреїв, «остаточне рішення» єврейського питання ніколи не було його єдиним завданням, хоча згодом стало основним призначенням табору. Він постійно змінювався фізично, часто у відповідь на успіхи або невдачі німецьких воєнних дій. Аушвіц через свою руйнівну діяльність фізично втілював фундаментальні цінності нацистської держави. 

Дослідження історії табору Аушвіц дає нам змогу не лише побачити нацистів «зсередини», воно дає нам можливість зрозуміти поведінку людей у чи не найекстремальніших умовах за всю історії. Завдяки цьому ми можемо багато чого дізнатися про себе самих…».

Лоренс Ріс зібрав понад 100 свідчень жертв табору, які вижили, та нацистів, які заговорили вперше. Ці інтерв’ю розкривають правду про внутрішню політику табору з неймовірними деталями — від методів масових вбивств і пліток, що ходили між охоронцями та в’язнями до публічного будинку та «Канади», де зберігали дорогоцінні речі та одяг засуджених на смерть. Лоренс Ріс глибоко аналізує нацистську політику «остаточного вирішення» єврейського питання, яке втілилося у «пеклі на землі» — Аушвіці. Історія табору в його інтерпретації стає повчальною притчею і застереженням для майбутніх поколінь про те, що зло поводиться дуже тихо, доки не спричиняє жаху вселенського розміру, як це було в Аушвіці-Беркенау.

 

Ріс, Лоренс. Голокост. Нова історія / Лоренс Ріс ; пер. з англ. Юлії Костюк. — Київ : Лабораторія, 2023. — 440 с.

Книжка Лоренса Ріса «Голокост. Нова історія» відповідає на два фундаментальні питання про Голокост: як і чому це сталося? Вона ґрунтується не лише на останніх наукових дослідженнях, а й на 25-річних опитуваннях очевидців — тих, хто вижив, і злочинців, які діяли під прикриттям ідеології. Лоренс Ріс проводить читача від найжахливіших часів Голокосту до останніх днів Третього Рейху. Він детально розглядає політику Гітлера та доводить, що єдиного рішення розпочати Голокост не було — один із найстрашніших злочинів в історії людства був спричинений маленькими кроками і рішеннями, які приймалися нацистами. І хоч найбільша відповідальність за усі жахи того періоду лежить на Гітлерові, автор переконує: винні усі, хто зміг це допустити.

«В очах нацистів злочин Фреди Вінеман був простий: вона народилася єврейкою. У травні 1944-го в Сент-Етьєні у Франції двадцятирічну дівчину заарештували колаборанти, які належали до парамілітарної міліції. разом з батьками і трьома братами спершу Фреду відправили в сумнозвісний транзитний табір у Дрансі на околицях Парижа, а потім — в Аушвіц-Біркенау на території окупованої нацистами Польщі

На початку червня 1944 року Фреду, її сім’ю і майже тисячу інших євреїв з Франції поїзд привіз залізничною гілкою прямо в табір, попід будинок охорони Біркенау… Поки Фреда з сім’єю стояли у зоні поруч з колією, яку називали «рампа» стався непередбачуваний поворот. В’язні зі спеціального загону, який називався «зондеркоманда», одягнуті в схожу на піжаму форму, гукали новоприбулим: «Віддайте дітей старшим жінкам» У результаті молода мама, віком десь за двадцять, вручила своє немовля матері Фреди.

На рампі євреям наказали вишикуватися у дві черги: чоловіки в одну, жінки з дітьми в іншу. Збентежена подіями Фреда стала в чергу для жінок разом з матір’ю, яка досі тримала немовля. Коли черга дійшла до них, лікар-есесівець — Фреда вірить, що то був доктор Менгеле — звелів її матері з дитиною йти направо. Фреду рушила за нею, але пригадує, що «Менгеле покликав мене назад…». Коли мати з немовлям відійшла, в іншій колоні черга дійшла до батька і трьох братів Фреди…

Тоді вони ще не знали, що тільки-но взяли участь у процесі селекції, під час якого лікарі сс за лічені секунди вирішували, котра людина поки що може залишитися в живих, а котра має померти відразу. Переважна більшість людей у цьому транспорті була відібрана для негайного вбивства в газових камерах Біркенау, зокрема мати Фреди разом із немовлям, яке було в неї на руках. Нацисти не бажали, щоби діти, старі чи хворі затримувалися в таборі, ніж на кілька годин. Фреду, її батька та трьох братів відібрали для роботи. Хоч нацисти прагнули врешті-решт знищити всіх євреїв, робота означала відкладення екзекуції…

Якщо говорити ширше, з яких причин нацисти вирішили знищити цілий окремий народ? Чому вони забирали мільйони чоловіків, жінок та дітей і душили газом, розстрілювали, морили голодом, забивали до смерті — убивали їх усіма можливими способами? Яке місце цього геноциду серед інших жахіть на совісті нацистів?... Голокост — це найбільш сумнозвісний злочин у світовій історії…».

 

Джеремі Дронфілд «Хлопчик, який пішов за батьком в Аушвіц»

Джеремі Дронфілд — англійський письменник, біограф, історик. Народився в Уельсі, захистив докторську дисертацію з археології в Кембриджському університеті. Автор кількох художніх, історичних та науково-популярних книжок, перекладених багатьма мовами. Його дебютний роман The Locust Farm був номінований на премію Асоціації письменників детективного жанру імені Джона Крізі CWA New Blood Dagger.

 

Дронфілд, Джеремі. Хлопчик, який пішов за батьком в Аушвіц / Джеремі Дронфілд ; пер. з англ. Роксани Шевчук. — Київ : Лабораторія, 2024. — 384 с.

«Це реальна історія. Кожну дійову особу, всі події, сюжетні повороти й дивовижні збіги взято з історичних джерел. Хотілося б, щоб тут не було нічого реального, щоб нічого із цього не трапилося — так це болісно й страхітливо. Проте воно відбулось і донині живе в пам’яті вцілілих.

Існує чимало історій про Голокост, але вони інакші. Розповідь про батька й сина, Густава та Фріца Кляйнманів, звісно ж, перегукується з ними, але не схожа на жодну. Украй мало євреїв пережили нацистські концентраційні табори від найперших масових арештів пізніх 1930-х до «Остаточного розв’язання» та, зрештою, визволення. Наскільки я знаю, ніхто з них не пройшов усі кола пекла разом, як батько та син, від початку до кінця, від життя під нацистською окупацією до Бухенвальда, Аушвіца, повстання в’язнів супроти СС, маршів смерті, Маутгаузена, Міттельбау-Дори, Берген-Бельзена — і повернувся додому живим. Принаймні ніхто не залишав письмових згадок про це. Не обійшлося без удачі й мужності, та саме любов і відданість один одному насправді допомогли Густаву й Фріцу вижити. «Хлопчик — моя найбільша радість, — писав батько у своєму таємному щоденнику, коли перебував у Бухенвальді. — Ми робимо один одного сильнішими. Ми нерозлучні. Одне ціле». За рік цей зв'язок зазнав одного з найбільших випробувань, коли Густава перевезли до Аушвіца, що майже дорівнювало смерті, Фріц вирішив знехтувати власною безпекою, щоб бути поряд із батьком.

Я вклав серце й душу в цю історію. Вона читається, мов роман. І хоч я однаковою мірою письменник та історик, мені не довелося нічого вигадувати чи прикрашати; навіть уривки діалогів цитовані або реконструйовані з першоджерел. За основу взято щоденник концентраційного табору, написаний Густавом Кляйманом між жовтнем 1939-го та липнем 1945 років, із доповненням з мемуарів та інтерв’ю Фріца в 1997-му…

Інтерв’ю з уцілілими членами родини дозволили отримати більше особистої інформації. Абсолютно вся історія — від життя у Відні в 1930-х до функціонування таборів, включно з персоналіями — підкріплена монументальним документальним дослідженням: свідченнями потерпілих, записами концентраційних таборів та іншими офіційними джерелами, які підтверджують кожну деталь, хай яка вона екстраординарна та неймовірна».

 

Тадеуш Боровський «У нас, в Аушвіці…»

Тадеуш Боровський — польський поет, критик і публіцист. Автор книги «Ми були в Освєнцімі» (1946), збірки оповідань «Прощання з Марією» (1947), збірки  памфлетів і фейлетонів «Оповідання з книжок і газет» (1949).

Народився 12 листопада 1922 року в Житомирі. Невдовзі його батька Станіслава вислали до Карелії. Ще за чотири роки у засланні — на Єнісеї — опинилася й мати Теофілія. Хлопця забрала до себе тітка з Мархлевська (нині селище Довбиш Баранівського району Житомирської області) 1932 року родина Станіслава Боровського оселилась у Варшаві.

У перші роки німецької окупації Тадеуш Боровський здобував освіту — спочатку в підпільному ліцеї, потім також у підпільному Університеті, де і познайомився з майбутньою дружиною. А також заробляв на прожиток у фірмі будматеріалів і писав вірші. Наприкінці лютого 1943 року — з різницею в один день — і Марія, і Тадеуш потрапили до рук гестапо. Наприкінці квітня вони з варшавської в’язниці «Пав’як» були доставлені до табірного комплексу Аушвіц-Біркенау.

Восени, важко перехворівши, Боровський з допомогою друзів улаштувався на роботу в лікарняний барак, а наступної весни закінчив санітарні курси в головному таборі Аушвіц-І. Під час навчання Тадеуш починає писати розлогі листи до нареченої. Зберегти їх в умовах Біркенау Марія, звісно, не змогла. Але, за її власним здивованим зізнанням, вони майже дослівно збереглися в пам’яті самого Тадеуша Боровського, а відтак дійшли й до читачів — об’єднані в оповіданні «У нас в Аушвіці…».

У серпні 1944 року, з початком поступової евакуації Аушвіца, Боровського перевели вглиб Німеччини, до малого табору під Даутмергеном. Ще за кілька місяців його перевели до Дахау. Потім було визволення й американський табір для переміщених осіб у Фрайманні. І нарешті — тимчасове проживання в Мюнхене. Там, у процесі роботи над колективною (з Янушем Сєдлєцьким та Кристином Ольшевським) збіркою «Ми були в Освєнцимі», і сформувався Боровський-прозаїк.

 

Боровський, Тадеуш У нас, в Аушвіці… / Тадеуш Боровський ; пер. з пол. Олександра Бойченко. — Чернівці : Книги—ХХХІ, 2014. — 272 с.

Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він із якоюсь потойбічною — по той бік добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» — і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити… Так, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на «наших і німців», а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами — на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.

«Усі ж ті, хто через флегмону, коросту і тиф, а також тому, що були надто худі, йшли до газової камери, просили санітарів (які пакували їх на крематорійні вантажівки) дивитися і пам’ятати. І розповісти правду про людину — тим, хто цієї правди не пізнав…».

Кароліна Сулєй Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті

*Кароліна Сулєй Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті [Текст] / Кароліна Сулєй ; переклад з пол. Андрія Савенця. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2025. – 424 с.

«Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах і таборах смерті» польської письменниці, журналістки та культурної антропологині Кароліни Сулєй – це унікальне дослідження, присвячене життю в концтаборах через призму одягу та особистих речей, які залишалися з людьми навіть у найжорстокіших умовах. Авторка розповідає про значення одягу для тих, хто був позбавлений гідності, людських прав і навіть свого імені, показує одяг як символ боротьби за власне «я». Ґрунтуючись на архівних матеріалах, інтерв’ю з тими, хто пережив табори, та історичних джерелах, Кароліна Сулєй піднімає тему людської гідності, ідентичності, тілесності та культури, а також взаємодії людей з матеріальними речами в над-звичайних обставинах. «Особисті речі» – це зворушливий і водночас глибокий погляд на історію, де одяг стає свідком страждань, боротьби і внутрішньої сили.

 

Фрідленд, Джонатан. Майстер утечі. Людина, яка втекла з Аушвіцу, щоб попередити світ 

*Фрідленд, Джонатан. Майстер утечі. Людина, яка втекла з Аушвіцу, щоб попередити світ / Джонатан Фрідленд; пер. з англ. Христини Радченко. – Київ : Книголав, 2024. – 448 с. – (Серія «Полиця бестселер»).

Автор бестселерів і журналіст Джонатан Фрідленд розповідає дивовижну біографічну історію Рудольфа Врби – талановитого «майстра втечі», який ще в підлітковому віці зрозумів, що різниця між правдою та брехнею може бути різницею між життям і смертю.

У квітні 1944 року Вальтер Розенберг (згодом змінив ім’я на Рудольф Врба) з товаришем стали одними з перших євреїв, яким вдалося втекти з Аушвіцу. Вони подолали надважкий шлях, щоб відкрити правду про табір смерті й дати перший детальний судовий звіт про Аушвіц, який зрештою дійшов до світових лідерів. Рудольф ризикнув життям, бо понад усе прагнув попередити інших євреїв Європи про долю, що їх чекає. Проте світ не був готовий до цієї правди, і лише одиниці прислухалися до застережень Врби. Він допоміг врятувати двісті тисяч євреїв, але ніколи не припиняв вірити, що їх могло бути значно більше.

Ітурбе А. Бібліотекарка з Аушвіцу

*Ітурбе А. Бібліотекарка з Аушвіцу / Антоніо Ітурбе ; пер. з ісп. І. Шевченко. – Xарків : Віват, 2023. – 496 с. – (Серія «Художня література»).

Аушвіц, 1943 рік. Чотирнадцятирічна єврейка Діта Аллерова опиняється в сімейному блоці табору смерті. Біль, бруд, голод та розпач – це місце наскрізь просякнуто горем та безвихіддю. Але свої шрами в’язні табору змогли перетворити на броню. Тут Діта зустрічає спортсмена Фреді Хірша й дізнається про підпільну бібліотеку, створену в’язнями. Діта отримує завдання: приховувати від нацистів 8 видань, які вдалося зберегти для навчання малечі. Якщо члени СС дізнаються про це, на кожного причетного чекає розправа. Але хіба страх здатний зламати волю приречених на смерть? Дівчинка Діта стає берегинею таборових книжок... Так починається історія її подвигу в царстві смерті. 

Клейтон, Мег Вейт. Останній потяг до Лондона

*Клейтон, Мег Вейт. Останній потяг до Лондона : роман І Меґ Вейт Клейтон; пер. з англ. Олени Оксенич. – Київ : Книголав, 2024. – 512 с. – (Серія «Полиця бестселер»).

Австрія, 1936 рік. Юний Штефан Нойман, хлопець із заможної єврейської сім'ї, який захоплюється драматургією і мріє стати письменником, заводить дружбу із Зофі-Геленою – розумною й проникливою дівчиною, талановитою у математиці. Підлітки спілкуються про театр і літературу, досліджують потаємні віденські підземелля, діляться творчими й науковими ідеями та мріють про великі звершення. Проте навіть не здогадуються, що у березні 1938 року, після аншлюсу Австрії нацистською Німеччиною, майбутнє їх та їхніх рідних опиниться під загрозою. Надія на порятунок з'явиться завдяки жінці, яка організовує вивезення дітей із окупованих нацистами територій до безпечних країн. Але чи вдасться цю надію втілити?.. «Останній потяг до Лондона» - художній роман, написаний на основі відомостей про справжню програму «Кіндертранспорт», яку очолювала Гертруда Вейсмюллер-Меєр, активістка голландського руху опору. За час своєї діяльності жінка змогла вивезти близько десяти тисяч єврейських дітей. Діти називали її «тітонька Трюйс».

Еґер, Едіт Іва Вибір: прийняти можливе

Еґер, Едіт Іва Вибір: прийняти можливе / пер. з англ. Христина Радченко. – Київ: Книголав, 2025. – 400 с. – (Серія «Полиця бестселер»).

У1945 році, звільняючи концтабір, американські військові знайшли в гущі трупів ще зовсім юну Едіт ледь живою. На її долю випало чимало нелюдських випробувань: її батьків та родичів вбили в Аушвіці, а сама вона разом із сестрою змушена була пережити не один табір та марш смерті. Сьогодні, у дев’яносто років, Едіт - відома психотерапевтка та спікерка, що спеціалізується на лікуванні пацієнтів, які страждають на посттравматичні розлади. Історією власного життя та на професійній практиці авторка демонструє, як звільнення від травм, горя і страху стає можливим, коли ми стикаємося зі своїми стражданнями й робимо вибір на користь зцілення. «Вибір» - це більше, ніж просто мемуари. Це дослідження того, як нас можуть ув'язнити власні страхи, травми та відчуття провини і як нам у такій ситуації знайти ключ до свободи.

Підготувала К. В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.

* Книги отримані в рамках Обласної цілової програми «Культура Одещини. 2025 - 2027 роки» та в рамках пілотного проєкту «Бібліотеки як простір психосоціальної підтримки», який реалізовувався UNESCO Ukraine спільно з Міністерством культури та стратегічних комунікацій України за фінансової підтримки Японії у співпраці з Координаційним центром з психічного здоров’я Кабінету Міністрів України .

5 квіткових книг про таємниці минулого та великі сподівання

 

«В зелених лаврах, в синій світлотіні, У сяйві сонця й вишнях у цвіту, В огні троянд, у моря мерехтінні Побачить кожен може красоту…» (Максим Рильський «Краса»)

Ніжні шедеври природи: троянда, фіалка, орхідея… 10 січня щорічно відзначається День вдячності кімнатним рослинам, які допомагають очищати повітря, знижують стрес, сприяють кращому сну та покращують настрій. Запашні квітучі рослини надихнули поетів, прозаїків, драматургів, художників, композиторів: оперета угорського композитора Імре Кальмана «Фіалка Монмартру», картини французького живописця Клода Моне «Став з лілеями» та «Поле маків», «Блакитна троянда» — перший драматичний твір Лесі Українки та перша психологічна драма в українській драматургії, поетичний твір Максима Рильського «Останні троянди»…

 

Вільям Батлер Єйтс «Таємна троянда»

Вільям Батлер Єйтс (1865—1939) — знаменитий ірландський поет, драматург, лідер ірландського літературного відродження кінця ХІХ — початку ХХ століття, засновник першого національного театру. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1923).  Упродовж усього життя Єйтс тяжів до вивчення окультних наук, був членом багатьох теософських товариств. Твори Єйтса сповнені мотивів ірландської давнини, кельтської міфології та європейської містики.

«Троянді на розп’ятті часу»

Червона, горда і сумна Трояндо днів моїх!

Явись мені, щоб я діла співати давні міг:

Як воювався Кухулін з гірко-солоним морем,

Як сивий лісовик-друїд сповив царя прозорим

Завоєм згубних видив-снів, — прегордого царя,

Як із зорею про печаль твою співа зоря —

Уже й посивіли в ганку сріблистому на хвилях

Зірки оті, співаючи пісень протяглих, милих.

Явися, сліпоту судьби зніми з моїх очей,

Аби в злиденності дурній минущих всіх речей

Десь під конарами двома ненависти й любови

Знайшов несмертну я красу в путі її терновій…

Явись, о горда і сумна Трояндо полум’яна!

 

Єйтс, Вільям Батлер. Таємна троянда / Вільям Батлер Єйтс ; пер. з англ. Олени О’Лір ; проілюстр. Олег Кіналь. — Львів : Вид-во «Астролябія», 2020. — 256 с.

До цієї збірки малої прози Вільяма Батлера Єйтса увійшли твори, натхненні ірландськими віруваннями та сказаннями, вченням розенкрейцерів та іншими містичними доктринами. Головною темою оповідей, хронологія яких сягає від дохристиянських часів до сучасної авторові доби, є одвічна боротьба між духовним і природним началами. Герої книжки — поети й закохані, ченці та вчені мужі, лицарі-іоанніти і члени Ордену Алхімічної Троянди — самопосвятно служать невловному ідеалу, втіленому в містичному образі троянди, між пелюстками якої проглядає то позачасове видиво спіритуальної краси, то безкінечно дороге обличчя коханої жінки, то вічна душа Ірландії…

 

Світлана Талан «Букет улюблених квітів»

Світлана Олегівна Талан (1960) — «Золота письменниця України» (2015), авторка романів в жанрі «реальних історій», відомих в Україні та за її межами. Роман Світлани Талан «Не вурдалаки» за визначенням «Книга року» увійшов до обраного списку «Красне письменство» у 2013 («Сучасна українська проза»). У незалежному опитуванні та голосуванні романи письменниці «Коли ти поруч», «Розколоте небо» та «Оголений нерв» увійшли до тридцятки кращих творів останнього десятиліття. А за підсумками 2019 року роман «Букет улюблених квітів» посів почесне місце серед бестселерів українською.

 

Талан С. Букет улюблених квітів : роман / Світлана Талан. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. — 288 с.

Тамара любила лілії. Особливі, неповторні… Ці ніжні квіти нагадували їй про маму — гарну, тендітну та водночас сильну жінку… Мами не стало, коли Тамара була зовсім дитиною. Вона досі пам’ятає той жахливий день. Відтоді щороку на могилі матері з’являється кошик із чудовими ліліями. Тамара марно намагалася дізнатися, від кого він. Так само марно вона прагла дізнатися правду про батька… У річницю маминої загибелі Тамара зустрічає на кладовищі чоловіка, який називає себе знайомим матері. Жінка розуміє, що він знає більше, ніж говорить…

«Тамара пішла до саду. Там — її слабинка, любов і гордість — велика клумба різних сортів садових лілій. Непорушно, наче завмерли в очікуванні народження нового літнього дня, стояли гінкі, густо вкриті зеленим і темно-пурпуровим листям стебла різної висоти. Сезон цвітіння лілій уже почався, і клумбу оповивав ніжний, приємний аромат. Тамара замішувалася дивовижними, по-справжньому королівськими квітами, які ще з дитинства полонили її витонченістю ліній та оригінальними природними пахощами. Жінка багато знала про ці шляхетні рослини. Їй неймовірно подобалося одне німецьке повір’я, нібито разом із білою лілією народжується ельф, який живе в ній. Удень ельф спить у чашечці квітки, а ночами розгойдує її так, що лілія видає кришталево-чистий дзвін. Так їй розповідала мама, і ставши дорослою, Тамара ночами все ще прислухалася, сподіваючись якось почути той легенький дзвін. Їй хотілося вірити в диво, але його не було: лілії радували цвітом, пахощами, але казковий ельф у її квітнику, мабуть, оселитися не бажав.

Тамара пишалася своїм квітником. Із ранньої весни вона щоранку виходила в садок, аби спостерігати, як із-під землі прокльовуються маленькі й несміливі паростки. Спочатку вони скидалися на червоного кольору шишечки, які щодня витягувалися дедалі вище, вгору, до сонця. Та наставала довгоочікувана мить — і перша красуня розкривала свою голівку. Справжньою радістю було дивитися, як улюблені квіти одна за одною перетворюють свої пуп’янки на великі суцвіття, даруючи грішній землі небесний рай, сповнений неповторним, схожим на вишукані й ніжні парфуми, ароматом.

Тамара назбирала у свою колекцію різні види лілій. Почала вона з азіатських гібридних — одних із найбільш невибагливих у догляді видів. Якою ж була її втіха, коли на кожній рослині зацвіло по тридцять квіток у діаметрі з десять-п’ятнадцять сантиметріві! Але цей сорт не мав запаху, тож наступної весни на клумбі Тамари з’явилися східні гібриди, із сильним ароматом і великими квітами діаметром до двадцяти п’яти сантиметрів. Але жінці й цього здалося мало. Тоді до її колекції додалися ОТ-гібриди[2] та ЛО[3], рожеві з білим, жовті, темно-рожеві, з квітками витягнутої форми та ніжним ароматом.

Особливе місце на клумбі займали білі лілії — улюблені квіти мами та й її самої. Ці білого кольору з жовтавими тичинками посередині квіти надзвичайно запашні. Тамара знала, що про цю горду й вишукану квітку складено безліч легенд і міфів. У стародавній Греції білу лілію вважали квіткою богині Гери, що проросла з крапель її молока, римляни ж ушановували лілію як квітку Юнони та символ надії. Багато років тому Тамара захопилася збиранням листівок із зображеннями білої лілії. Вона завела альбом, де зберігала листівки з копіями картин Да Вінчі, Боттічелі, Росетті, Караваджо, Лоті й інших великих художників. Особливу цінність для жінки мали листівки, де біла лілія поставала християнським символом чистоти й цнотливості. Тамара могла подовгу розглядати зображення білої красуні на картинах Філіппі Ліппо «Благовіщення» та Сандро Боттічеллі «Мадонна із сімома янголами». На одній зі сторінок Тамариного альбому було наклеєно журнальну вирізку із зображенням ікони Богородиці «Нев’янучий цвіт», на якому Пресвята Богородиця тримає білі лілії як символ непорочності. Колись давно бабуся навчила Тамару щирої молитви до цієї ікони, вклякаючи перед якою дівчата просять доброго чоловіка. Вона молилася й отримала бажане: Тамара зустріла своє кохання та вийшла заміж. Утім одного жахливого дня все обірвалося. Жінка з жалем подивилася на порожній рядок, де так і не зійшли її улюблені білі лілії.

«Може, то якийсь знак? — з тривогою подумала Тамара. — Щось мені на душі тривожно, як ніколи».

Жінка знала, що восени висадить нові цибулинки, аби навесні вони потішили її незаймано-білосніжним цвітом і делікатним п’янким ароматом, але зараз, без білих лілій, що вимерзли взимку, клумба здавалася неповною, а Тамара почувалася незахищеною. Ті білі квіти давали їй наснагу та силу жити. Зараз же перед нею був лише порожній рядок на клумбі…».

 

Сара Джіо «Фіалки в березні»

Сара Джіо (1978) — американська письменниця, журналістка та радіоведуча авторка сентиментальних романів: «Фіалки в березні» (2011), «Бунгало» (2011), «Ожинова зима» (2012), «Остання камелія» (2013), «Ранкове сяйво» (2013), «На добраніч, Джун» (2014), «Тихі слова кохання» (2014), «Я кохатиму тебе завжди» (2015), «Назад до тебе» (2018), «Усі квіти Парижа» (2019).

 

Джіо С. Фіалки в березні : роман / Сара Джіо ; пер. з англ. Тетяни Скрипник. — Харків : Віват, 2020. — 320 с. — (Серія «Художня література»).

Успішна молода письменниця Емілі Вілсон вирушає з Нью-Йорка на острів Бейнбридж, щоб навідати двоюрідну бабусю Бі. Дівчина пережила розлучення та творчу кризу, тож сподівається, що за межами мегаполісу зуміє опанувати свої думки й почуття.

«Чудові краєвиди острова Бейнбридж не сплутаєш ні з чим — навіть під покровом темряви. Дивлячись в ілюмінатор порома, я побачила нечіткі обриси Орлиної бухти з її встеленими галькою берегами та покритими дранкою будиночками, що хоробро чіплялися за схили пагорбів. У цих будиночках світилися привітні жовтогарячі вогники, і мені здавалося, що в кожному з них господарі, які зібралися біля каміна з чашками гарячого какао чи келихами вина, приберегли місце для гостя…».

Однак життя на березі океану вже не таке безтурботне, яким здавалося в дитинстві під час канікул. Деякі мешканці острова неначе перебувають у мовчазній змові. Емілі захоплюється новим знайомим Джеком, але бабуся Бі всіляко виказує щодо цього невдоволення. До того ж дівчина знаходить дивний щоденник, який 1943 року належав якійсь Естер Джонсон. Поринувши в читання, Емілі вирішує, що мусить розібратися з таємницями минулого, своїми і чужими...

 

Люсінда Райлі «Будинок орхідей»

Британська письменниця Люсінда Райлі (1965—2021) народилася в Ірландії. Знімалася в кіно, грала в театрі, працювала на телебаченні. У двадцять чотири роки написала першу книжку. Романи Райлі перекладено 55 мовами, наклади сягають 15 мільйонів примірників. У 2012 році Люсінда Райлі почала працювала над циклом «Сім сестер» про історію сестер, яких удочерили, — романи гуртуються на сюжеті грецької міфології про сузір’я Плеяд. П’ять перших книжок слали № 1 бестселерами в різних країнах світу.

«У Сіамі кажуть, що чоловік, закоханий у жінку палко, шалено, безтямно, готовий на все, аби втримати її, догодити й зробити так, щоб вона обрала саме його з-поміж усіх інших. Жив колись у Сіамі принц, який саме так закохався в дивовижно вродливу дівчину. Він завоював її прихильність, але коли до весілля — свята, під час якого вся країна мала бенкетувати, веселитися й танцювати, — лишилося кілька днів, принцові стало неспокійно.

Він зрозумів, що має довести своє кохання якимось надзвичайним геройством, здійснити щось таке, що назавжди пов’язало б цю дівчину з ним. Для цього він мав знайти щось таке рідкісне й гарне, як вона. Принц довго думав, а потім покликав до себе трьох найнадійніших слуг і сказав їм: Я чув оповідки, що в нашій країні, десь високо в горах на півночі, росте чорна орхідея. Знайдіть її для мене й принесіть сюди у палац, щоб я подарував квітку принцесі на наше весілля…».

 

Райлі Л. Будинок орхідей / Люсінда Райлі ; пер. з англ. І. Серебрякової. — Харків : Віват, 2019. — 576 с. — (Серія «Художня література»).

Джулія Форрестер — відома піаністка, яка живе мрією про гарний будинок у Провансі. Вона щаслива й успішна, аж тут у її житті стається жахлива трагедія. Джулія повертається до Англії, туди, де була щаслива в дитинстві, — у Вортон-парк.

«Коли Джулія думала про Вортон-парк, то завжди згадувала блакить неба та яскраві квіти, що влітку буяли під сонцем. А ще маєток славився колекцією орхідей. Дивно: маленькі вразливі квіти з тропічних країв прекрасно почувалися тут, у холодний північній півкулі, посеред рівнин Норфолку… На одинадцятий день народження дідусь подарував Джулії орхідею…

Джулія уважно подивилася на ніжну квітку в горщику. Пелюстки мали колір слонової кістки з рожевими прожилками, а т на дотик були оксамитові… Джулія плекала цей подарунок і свій хист до музики. На околиці Норіджа, у вітальні свого вікторіанського будинку, де гуляли протяги, вона грала для орхідеї, а та розквітала для неї знову і знову…»

Але теперішній власник маєтку Кіт Кроуфорд мріє якомога швидше його продати. Ані Джулія, ані Кіт не знають, що їхні долі нерозривно пов'язані. Під час ремонту, розпочатого Кітом, знаходять щоденник, написаний у 1940-х роках дідусем Джулії, який понад усе любив орхідеї. Про що йдеться на його сторінках? В історії двох сімей, розорених війною, Джулія виявить темні секрети, що змінять її життя…

 

Мішель Бюссі «Чорні водяні лілії»

Мішель Бюссі — французький письменник, відомий своїми захопливими детективними романами: «Змарновані мрії», «Код 612. Хто вбив Маленького Принца?», «Літак без неї», «Чорні водяні лілії». Лауреат багатьох літературних премій.

На сторінках роману «Чорні водяні лілії» описи французького містечка «Живерні можуть претендувати на максимальну точність. Ці місця існують насправді: і готель «Боді», і невеличка річка Епт, і млин Шеннв’єр, і церква Святої Радегунди із цвинтарем, і вулиця Клода Моне, і шосе Руа, і Кропив’яний острів, і, звичайно, рожевий будинок Клода Моне та ставок з водяними ліліями…».

 

Бюссі М. Чорні водяні лілії : роман / Мішель Бюссі ; пер. з фр. В. Барської. — Харків : Віват, 2019. —  400 с. — (Серія «Художня література»).

У Живерні, улюбленому містечку Клода Моне, зазвичай тихому і спокійному, сталося вбивство… В основі сюжету — життя трьох жінок: дівчинки-художниці, молодої чарівної вчительки й старенької пані, яка бачить і знає все. Усі троє геть різні, проте їх об’єднує одна таємниця: вони мріють назавжди поїхати звідси. Та чи так легко покинути свою золоту клітку? До того ж містечком ширяться чутки про викрадені картини Моне, серед яких нібито має бути відоме полотно — «Водяні лілії» в чорних тонах. І на тлі всього цього вирує руйнівна пристрасть…

 

Підготували К.В. Бондарчук, С.А. Морозова, О.А. Конопко

«Благослови, добра доле…»: 90 років від дня народження поета та прозаїка Василя Симоненка

 

«Василь Симоненко коротким життям заробив чесне безсмертя, хоч про свою дочасну і позачасну славу він ніколи не думав…» (Дмитро Павличко)

«З глибин народного життя вийшла поезія Василя Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівувалась вона. Звідси той дух непоборний, яким вона пройнята; звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній. Вітер часу не остудив Симоненкових поезій, вогнем душі жевріють вони й сьогодні, як і тоді, коли вперше так жагуче й неповторно вибурхнулись у світ». Так писав Олесь Гончар у передмові до книжки вибраних творів Василя Симоненка «Лебеді материнства», яка побачила світ після 15 років офіційного забуття поета.

Перу Василя Симоненка належать поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, щоденникові записи, листи, оповідання,  публіцистика, новели та гуморески: «Вино з троянд», «Чорна підкова», «Білі привиди», «Бенкет на току», «Психологічний поєдинок», «Сірий пакет», «Дума про діда»… Він є автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки», «Казка про Дурила».

1962 року вийшла перша та єдина прижиттєва збірка поезій Василя Симоненка «Тиша і грім».  Друга збірка поезій «Берег чекань» була заборонена цензурою, але 1965 року була надрукована в Мюнхені у видавництві «Сучасність». Третя збірка поезій «Земне тяжіння» вийшла в Києві 1964 року. Потім 1965 року львівське видавництво «Каменяр» видало збірку новел «Вино з троянд», до якої увійшли твори ще студентських часів, а також написані протягом чотирьох місяців 1962. А 1966 року київське видавництво «Молодь» видало збірку вибраних поезій Симоненка. Потім були роки забуття і тільки у 1981 році з’явилася книжка вибраного «Лебеді материнства». 1995 року Василь Симоненко посмертно удостоєний найвищої держаної відзнаки — Шевченківської премії за збірки поезій «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».

«Моя мова»

Все в тобі з’єдналося, злилося —

Як і поміститися в одній! —

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

 

Штрихи до портрета Василя Симоненка

Василь Симоненко, за спогадами друзів, вирізнявся щирістю, прямотою, відкритістю і щедрістю душі. Він запам’ятався теплою усмішкою на обличчі й привітним ставленням до всіх, крім лицемірів. Читав багато, швидко схоплював суть, робив оригінальні висновки, мав майже енциклопедичні знання про творчість багатьох поетів, адже лише завдяки цьому він поступово все досконаліше оволодівав секретами поетичної майстерності.

Вдумливий, спостережливий, серйозний, він ставився до своєї роботи з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди й ошуканства. Василь Симоненко розумів, що для того, аби змінити щось в умах і серцях людей, треба передусім здолати їхню байдужість.

Працюючи в Черкасах, Василь Симоненко часто наїжджав до Києва, де завжди був «своїм» серед митців-шістдесятників. Відвідував відомий Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Симоненко активно виступав на літературних вечорах, брав участь у творчих дискусіях, виїздив на зустрічі з робітничою і сільською молоддю, мав свідому просвітницьку настанову: розбудити в своїх сучасниках почуття національної гідності, запалити їх прагненням національного відродження.

Відомо, що саме за участю Василя Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінських репресій на Лук’янівському, Васильківському кладовищах та у Биківнянському лісі. «Першовідкривачами» поховань у Биківнянському лісі стали учасники Клубу творчої молоді. На початку 1960-х Лесь Танюк, Алла Горська і Василь Симоненко у складі комісії, що мала розслідувати злочини «сталінського періоду порушення законності», здійснили візит у Биківнянський ліс, про що збереглися записи у щоденнику режисера Леся Танюка. 30 квітня 1994 року відбулося відкриття Биківнянського меморіального комплексу.

Творчість Василя Симоненка живе в серцях нащадків і завдяки композиторам. Його поезія дуже мелодійна. Саме тому на вірші поета написали музику Платон Майборода («Виростеш ти, сину»,1973) та  Олександр Левкович (симфонія «Україна моя», слова Василя Довжика, Павла Мовчана, Василя Симоненка, 1986).  Українська співачка Галина Іванівна Менкуш стала авторкою пісень на тексти Василя Симоненка — «Ой майнули білі коні», «Ти знаєш, що ти людина» та «Лебеді материнства».

 

Симоненко В. Лебеді материнства : поезія проза / Василь Симоненко ; вступ. ст. Олеся Гончара. — Київ : Молодь, 1981. — 344 с.

Книжка Василя Симоненка «Лебеді материнства» укладена за тематичним принципом. До неї увійшли поетичні та прозові твори, що друкувались у збірках «Тиша і грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), і та частина творчого доробку, яка публікувалася в періодиці.

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибу казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима…

 

Симоненко В. А. Поезії / Василь Симоненко ; упоряд. та приміт. В. В. Біленка ; вступ. ст. О. Гончара ; редкол. О. Є. Засенко та ін. — Київ : Рад. письменник, 1984. — 246 с., І л. портр. — (Б-ка поета).

До книжки вибраних творів Василя Симоненка увійшли найкращі ліричні, а також сатиричні й гумористичні вірші, поеми і казки для дітей.

Світ який — мереживо казкове!..

Світ який — ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця…

 

Симоненко В. Берег чекань  / Василь Симоненко ; вибір і комент. Івана Кошелівця. — Київ : Наук. думка, 2001. — 248 с.

Книга є перевиданням збірки поезій Василя Симоненка, що була видана у Німеччині 1973 року видавництвом «Сучасність». У книжці вміщено поезії зі збірок «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Вино з троянд», «Листи з дороги», казки «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки», щоденник, спогади друзів про Василя Симоненка.

Юність в інших завше загадкова.

А своя — проста була чи ні?

Це ж вона уперто й гарячково

Відкривала істини смішні.

Це ж вона, нестримана й криклива,

Повна вихвалянь і недовір,

В поєдинки рвалася сміливо,

Глуздові часом наперекір…

 

Симоненко В. Ти знаєш, що ти — ЛЮДИНА : вірші, сонети, поеми, казки, байки / Василь Симоненко ; передм. В. Гончаренко. — Київ : Наук. думка, 2001. — 296 с. — (Б-ка школяра).

Пропонована читачам збірка — перше в Україні найповніше видання поетичних творів Василя Симоненка. До книги увійшло багато поезій, які з тих чи інших причин раніше не публікувалися. Упорядник відшукав і включив до збірки навіть ті твори, що були написані поетом на замовлення редакцій газет та журналів і носили певне політичне забарвлення, як того вимагала тодішня номенклатурна ідеологія, і які сам поет часто підписував псевдонімами. Книга стане в пригоді тим, хто глибше і досконаліше хоче пізнати творчість Василя Симоненка.

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні…

 

Симоненко В. Вибране : для серед. та ст. шк. віку / Василь Симоненко ; упоряд. текстів, підготов. комент., прим. та на навч.-метод. матеріалів Г. М. Кирпи і Д. С. Чередниченка. — Київ : Школа, 2002. — 253 с. : іл. — (Шкільна хрестоматія). — Бібліогр. : С. 242—244.

Окрім творів Василя Симоненка, які вивчаються за шкільною програмою, а також рекомендовані для позакласного читання, до хрестоматії увійшли навчально-методичні матеріали на допомогу вчителеві та учню: літературознавчі коментарі до біографії та творчості письменника, орієнтовні теми творів, рефератів та усних доповідей, тезові плани до них, список рекомендованої літератури.

 Я не бував за дальніми морями,

Чужих доріг ніколи не топтав —

В своїм краю під буйними вітрами

Щасливим я і вільним виростав.

Мене ліси здоров’ям напували,

Коли бродив у їхній гущині,

Мені поля задумливо шептали

Свої ніким не співані пісні…

Симоненко В. У твоєму імені живу : поезії, оповідання, щоденникові записи, листи / Василь Симоненко ; упоряд. та післямова В. В. Яременка ; передм. О. Т. Гончара ; [іл. В. І. Касіяна, М. І. Стратілата ; упоряд. фотоіл. матеріалу Д. С. Чередниченка]. — 3-те вид. — Київ : Веселка, 2003. — 382 с. : іл.

Книга видатного поета-шістдесятника Василя Симоненка (1935—1963) містить не тільки хрестоматійні твори, а й низку таких, що друкуються вперше. Здобутком широкого загалу читачів стануть поезії, оповідання, щоденникові записи, велика добірка листів до українських письменників, біографічні матеріали.

Україно, п’ю твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік…

Література про життя і творчість Василя Симоненка

Коляда І. А. Василь Симоненко / Ігор Коляда ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова. — Харків : Фоліо, 2021. — 121 с. : іл. — (Знамениті українці).

Відомі слова Євгена Сверстюка про те, що «Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України». Тієї України, яка вміє вистояти в лихоліттях і знову розправити крила. Одного з найвідданіших її співців теж не оминула лиха доля: жорстокі часи сталінських репресій, страхіття війни, жахливі умови існування. Та водночас юнак завважував дивосвіт рідної природи, всотував багатство народної творчості. Випробування не позбавили його щедрості душі, теплої усмішки. Йому було даровано аж надто коротке життя: він тільки виписувався, тільки починався — і залишив по собі спогад на всі часи поки світ промовлятиме «Україна». Чому? Досить прочитати біографію Поета.

***

• Василь Симоненко (1935—1963) // Українські поети : довідник / уклад. Преварська М. І. — Київ : Велес, 2015. — С. 164—167.

• Василь Симоненко (1935—1963) // Жулинський М. Г. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини) / Микола Жулинський. — Київ : Дніпро, 1990. — С. 397—415.

• Василь Симоненко (до 45-ліття з дня народження) // Одарченко П. Українська література : зб. вибр. ст. / Петро Одарченко ; ред. О. Зінкевич : авт. передм. В. Іванисенко. — Київ : Смолоскип, 1995. — С. 169—177.

• Герасимова Г. П. Симоненко Василь Андрійович (1935—1963)  // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 559.

• Гончар О. Витязь молодої української поезії // Симоненко В. А. Поезії / Василь Симоненко ; упоряд. та приміт. В. В. Біленка ; вступ. ст. О. Гончара ; редкол. О. Є. Засенко та ін. — Київ : Рад. письменник, 1984. — С. 3—8.

• Метеор щирості. Василь Симоненко (8 січня 1935—14 грудня 1963) // Поети- шістдесятники / авт.-упоряд. Богдан Тихолоз. — Київ : АртЕк, 2001. — С. 28—38. — (УСЕ для школи).

• «Поетика поривань» як естетична норма : Василь Симоненко // Тарнашинська Л. УКРАЇНСЬКЕ ШІСТДЕСЯТНИЦТВО : профілі на тлі покоління : (історико-літературний та поетикальний аспекти) / Людмила Тарнашинська. —  Київ : Смолоскип, 2010. —  С. 100—145.

• Рогач П. Грудочка любимої землі / Петро Рогач. — Опішне : Українське народознавство, 1995. — 96 с. : іл.

• Небезпечні польоти Василька Симоненка (дитинство Василя Симоненка) //  Марина Павленко про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко / М. Павленко. — Київ : Грані-Т, 2009. — С. 51—70 : іл. — (Серія «Життя видатних дітей»).

• Симоненко Василь Андрійович (1935—1963) // Шевченківські лауреати, 1962—2012 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. — 3-те вид. змін. і допов. — Київ : Криниця, 2012. — С. 611—614.

• Ткаченко А. Василь Симоненко (1935—1963) // Історія української літератури ХХ століття : у 2-х кн. Кн. 2 : друга половина ХХ ст. : підручник / за ред. В. Г. Дончика. — Київ : Либідь, 1998. — С. 125—129.

• Яременко В. «Щоб правду більш не кидали за грати…» // Симоненко В. У твоєму імені живу : поезії, оповідання, щоденникові записи, листи / Василь Симоненко ; упоряд. та післямова В. В. Яременка ; передм. О. Т. Гончара ; [іл. В. І. Касіяна, М. І. Стратілата ; упоряд. фотоіл. матеріалу Д. С. Чередниченка]. — 3-те вид. — Київ : Веселка, 2003. — С. 347—368.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом.