Василь Барка – літописець українського горя: до 115-річчя від дня народження

 

 

«Я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому» (Василь Барка)

 

Творчість талановитого письменника і поета Василя Барки, представника української діаспори у США, довгі роки залишалася невідомою в нашій країні. Його літературна спадщина вражає оригінальністю, новаторськими художніми пошуками, зануренням у барокову поезію, фольклорну стихію, біблійні мотиви і символи  — понад 20 поетичних збірок («Шляхи», «Цехи», «Апостоли», «Білий світ», «Псалом голубиного поля»…), романи «Рай», «Жовтий князь», «Свідок для сонця шестикрилих», поема «Судний степ», п'єса «Господар міста», літературознавчі дослідження та есе.

Василь Барка (справжнє ім’я — Очерет Василь Костянтинович) народився 16 липня 1908 року  в селі Солониці, яке нині входить до складу Лубенського району Полтавської області. Його батько служив в козачий частині, повернувся покаліченим з російсько-японської війни. Родина постійно бідувала, батько теслював, доглядав з трьома синами чужі сади, під час громадянської війни працював інструктором в майстернях, що виробляли кінське спорядження для армії Будьонного. Очерети переїхали у відкритий степ неподалік від хутора Миколаївки, куди Василь ходив до трикласної початкової школи.

З 1917 року навчався в духовному училищі міста Лубни, яке згодом було перетворене на трудову школу. Улюблений предмет Василя — література, він захоплювався творчістю Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника. У 1927 році Василь Барка закінчив Лубенський педагогічній технікум. Викладав фізику й математику у шахтарському селищі «Сьома рота», яке розташоване на правому березі річки Сіверський Донець.

1928 року був змушений виїхати на Кубань. Здобув освіту в Краснодарському педагогічному інституті. Перші вірші, надіслані Баркою до Павла Тичини, були опубліковані в журналі «Червоний шлях» (1929). У 1930 році  у Харкові вийшла поетична збірка «Шляхи», розкритикована за відірваність від соціалістичної дійсності. Поета змушують прилюдно каятись на зборах Російської асоціації пролетарських письменників, до української секції якої він входив. Після вимушеної збірки на виробничу тематику «Цехи» (1932) замовк на довгих 10 років, хоча продовжував творити «для себе».

Василь Барка, після трагічних в його житті 1933—1934 років, закінчив аспірантуру, викладав історію середньовічної зарубіжної літератури в Краснодарському педагогічному інституті. 13 березня 1940 року захистив кандидатську дисертацію про стиль «Божественної комедії» Данте. 1941 року пішов добровольцем на фронт, потім було порання. Видужавши, працював коректором у місцевий газеті «Кубань». У 1943 році було оголошено мобілізацію всіх чоловіків на роботи в Німеччині. Війна назавжди розлучає Василя Барку з рідними. У важкому зимовому переході поет писав вірші, більшість з яких загубилися. Цього ж року він обрав собі псевдонім, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з ними: «тягнуться по річці туди-суди, несучи на собі те, що людям потрібне». Зміною прізвища на псевдонім намагався захистити свою сім’ю від переслідувань. У Берліні Василеві Барці вдалося вирватися з табору. Працював коректором у видавництві «Голос».

У 1945 році, після розгрому Берліна, разом з іншими вигнанцями-втікачами письменник здійснив 1000-кілометровий перехід до Авґсбурга в табір «Діпі» (табір для переміщених осіб). Ночував у ящику, терпів незгоди. Розпочав перший прозовий роман «Рай», який вийшов у Нью-Йорку в 1953 році. У 1946 році у Німеччині вийшла збірка його поезій «Апостоли», у 1947 році з’явилась збірка «Білий світ». Письменник намагався перебратися до Франції, але невдало.

В 1950 році з офіційного дозволу Василь Барка виїхав до США. Жив в Нью-Йорку, працював кочегаром, мийником вікон, голодував. Байдужий до матеріального достатку, хворий на стенокардію і напівсліпий, продовжував літературну діяльність. Працював над історією української літератури, видав окремі частини під назвами «Хліборобський Орфей, або Кларнетизм», «Правда Кобзаря» (1961). Писав релігійно-філософські та літературознавчі есе, перекладав. Кілька років працював редактором на радіостанції «Свобода». Поетичні збірки «Псалом голубиного поля», «Океан» вийшли у 1958—1959 роках. Протягом 1958— 1961 років Василь Барка працював над романом «Жовтий князь», він був опублікований 1963 року окремою книгою в Нью-Йорку. Був перевиданий 1968 року, а 1981 року вийшов у перекладі французькою і тільки 1991 року з’явився в Україні. У 1968 році вийшла поетична збірка «Лірник». Протягом 1969—1988 років письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» про життя українців в Америці. В цей час вийшла епічна поема «Судний степ», 2 і 3 томи поезій «Океан», строфічний роман «Свідок для сонця шестикрилих» (Нью-Йорк, 1981), драматична поема в двох томах «Кавказ» (Київ, 1993). Ці твори Василь Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку. У 1999 році в Україні опубліковані кілка творів Василя Барки. За бажанням письменника  27 травня 1996 року частину його архіву було передано відділу рукописів Інституту літератури імені Тараса Григоровича Шевченка НАН України. А 11 квітня 2003 року зупинилося серце «самітника в океані життя».

 

Цікаві факти біографії Василя Барка

Справжнє ім’я – Василь Костянтинович Очерет

Народився у с. Солониця на Полтавщині. Батько служив у козачій частині, був на російсько-японській війні, звідки повернувся покаліченим. Сім’я постійно бідувала.

Закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики і математики.

Любимим предметом Барки була література. Він був ерудований, його було любо слухати, коли говорив про світову культуру, про Данте, якого цитував староіталійською мовою.

Василь Костянтинович є автором кількох десятків (вважається близько 30) малярських робіт. Національний музей літератури України володіє колекцією із 21 полотна В. Барки.

Василь Барка, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі «Жовтий князь». Саме цей твір за життя автора двічі висували на Нобелівську премію.

У Краснодарі познайомився з красунею-черкешенкою Натхо Довлетхан. Одружилися 1932-го, наступного року народився син Юрій. На початку 1943 року Василь Очерет востаннє бачив свою сім’ю: його мобілізували на роботу до Німеччини.

Барка багато пережив незгод: втеча на Кубань, війна з фашистами, оборона Кавказу, тяжке поранення, полон, гірка доля «остарбайтера», табір для «переміщених осіб» в Авґсбурзі, пошуки сенсу життя, цілковите прийняття християнської ідеології.

Він жив ідеєю «білого чернецтва» — тобто служив Богові сам, поза монастирем. Знав кілька мов, а писав тільки українською.

На схилі літ письменник переніс інсульт. Останні роки провів у пансіонаті для інвалідів.

Могила Василя Барки на цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (Нью Джерсі)

Меморіальна дошка у с. Солониця

Джерело: https://dovidka.biz.ua/vasil-barka-tsikavi-fakti

Барка В. К. Жовтий князь : документальний роман : у 2-х т. / Василь Барка ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова. — Харків : Фоліо, 2017. — (Шкільна б-ка української та світової літ-ри).

Роман Василя Барки «Жовтий князь» потрапив до списку ста найкращих творів української літератури за версією ПЕН-клубу. Це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України — страшному Голодомору 1932—1933 років. Для сюжету в романі основа складалася з постійно збираних подробиць протягом четвертини віку: від часу самого лихоліття і до початку оформлення тексту — в 1958 році. Роман увібрав у себе і власний досвід автора, який, працюючи над твором в Нью-Йорку, був  напівголодним, і свідчення очевидців — один із земляків передав письменнику спогади про долю родини, котра загинула в 1933 році. Василь Барка також на власні очі бачив страждання людей на Полтавщині, де він перебував, відвідуючи сім’ю брата, і на Кубані, де жив.

 

Барка В. К. Жовтий князь : роман / Василь Барка ; худож-ілюстратор С. В. Кривенченко ; худож.-оформлювач А. С. Ленчик. — Харків : Фоліо, 2017. — 317 с. : іл. — (Шкільна бібліотека української та світової літератури).

«На обмежені демографічні підрахунки голодомор поглинув на Україні понад сім мільйонів, майже включно селян… Довгими роками всякі спомини про нього були під найсуворішою забороною…».

 

Барка В. К. Жовтий князь : роман / Василь Барка ; худож-ілюстратор С. В. Кривенченко ; худож.-оформлювач А. С. Ленчик. — Харків : Фоліо, 2008. — 317 с. — (Історія України в романах).

«Страшений голод в 1932—1933 роках на Україні та ще в декотрих місцевостях Радянського Союз, а на Кубані в 1933—1934 рока, був пренавмисно спричинений всією зорудненою владою групи, що втвердила «культ особи»…

Барка В. Поезія. Повість «Жовтий князь» / Василь Барка. — Київ : Наукова думка, 2000. — 304 с. — (Бібліотека школяра).

У книзі вміщено поезії Василя Барки та повість «Жовтий князь» — високомистецький твір про голо в Україні 1932—1933 років.

 

Барка, Василь. Вершник неба : есе / Василь Барка. — Львів : Свічадо, 1998. —152 с.

Відомий український письменник ділиться своїми роздумами на релігійні теми. Прочиняючи двері у світ Біблії, св. літургії, церковної архітектури, автор шукає широких культурних паралелей, але перш за все його думки проходять через призму української дійсності.

 

Барка, Василь. Спокутник і ключі землі : роман-притча. — Київ : Вид-во «Орій» при УКСП «Кобза», 1992. — 428 с. — (Вік).

Роман-притча «Спокутник і ключі землі» — твір унікальний в нашому письменстві.

 

Про життя та творчість Василя Барки

• Адах Н. Словотворчість Василя Барки / Наталя Адах // Дивослово. – 2013. – № 6 (675). – С. 38-42.

• Барабаш Ю. Апокаліпсис від Василя Барки : роман «Жовтий князь» у контексті літературної апокаліптики / Ю. Барабаш // Дивослово. – 2011. – № 8. – С. 52-61.

• Барабаш Ю. Трикирій Василя Барки // Сучасність. – 1998. – № 7-8. – С. 95-101.

• Бондар Н. До 90-річчя поета Василя Барки / Н. Бондар // Слово і час. – 1998. – № 12. – С. 19.

• Василь Барка: письменник, 1908 – 2003 : некролог // Літ. Україна. – 2003. – 24 квіт. (№ 16-17). – С. 12.

• Василь Барка (1908-2003) //  Українські поети : довідник. — Київ : Велес, 2015. — С. 15—19.

• Василь Барка. «Жовтий князь» : посібник для 11 класу / автор-укладач В. В. Паращич. — Харків : Ранок, 1999. — 64 с.

• Герасимова Г. П. Барка Василь Костянтинович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 191—192.

• Жуланський М. Василь Барка. Творчий шлях українського письменника і літературознавця / Микола Жуланський // Слово і доля : навч. посібник. – Київ : АСК, 2001. – С. 587-605.

• Карпенко В. Зустрічі з Василем Баркою : нарис [про українського письменника В. Барку (1908 – 2003)] / В. Карпенко // Літ. Україна. – 2003. – 5 черв. (№ 22). – С. 7.

• Карпенко В. Останній автограф письменника Василя Барки / Віталій Карпенко // Літ. Україна. – 2006. – 13 квіт. (№ 14). – С. 1, 7.

• Лицарі духу // Українська мова та література Українська мова й л-ра в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 1999. - № 2. – С. 234-236.

• Логвиненко О. На відстані у 37 літ : [про роман «Жовтий князь» українського письменника в США В. Барки] / О. Логвиненко // Літ. Україна. – 1998. – 26 лют. – С. 6.

• Мовчан Р. «Жовтий князь» Василя Барки / Раїса Мовчан // Дивослово. – 2002. – № 4. – С. 21– 25.

• Мовчан Р. Поетичний світ раннього Василя Барки / Раїса Мовчан // Українська мова й л-ра в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2007. – № 1. – С. 78 – 89.

• Найдан М. Відійшов і залишається у вічності Василь Барка / Михайло Найдан // Сучасність. – 2005. – № 12. – С. 153 – 154.

• Пушко В. Ф. Страдницька доля Василя Барки / В. Ф. Пушко // Слово і час. – 2000. – № 9. – С. 65 – 69.

• Степовик Д. Глен Спей Василя Барки / Дмитро Степовик // Літ. Україна. – 1991. – 8 серп. – С. 8.

• Шуминська Л. Вивчення у школі повісті Василя Барки «Жовтий князь» / Людмила Шуминська // Рідна шк. – 2000. – № 4. – С. 24 – 26.

Підготували: Бондарчук К.В., завідувачка читальним залом, та Булгакова О.А., заступник директора з наукової роботи

Майстер слова і пензля: мистецька спадщина відомого українського письменника Володимира Винниченка

 

«Я люблю малярське мистецтво і, коли маю вільний час, працюю в ньому…» (Володимир Винниченко)

 

Фото: Автопортрет з 1929 р.  Полотно, олія

Володимир Винниченко — блискучий прозаїк та драматург і одночасно видатна постать в історії української державності. В його літературній спадщині —оповідання і нариси, повісті й романи, драматичні твори і кіносценарії, публіцистичні й літературно-критичні статті, філософсько-естетичні й морально-етичні есе, історико-політичні студії, щоденники й епістолярій. Але у талановитого письменника була ще одна пристрасть, яка володіла нім до останніх років життя — образотворче мистецтво. Достеменно не відомо, коли Володимир Кирилович захопився живописом, але більшість його мистецьких  творів була створена в роки еміграції. Портрети, пейзажі, натюрморти майстра захоплюють багатою кольоровою гамою наповненою світлом і повітрям. В одному зі своїх інтерв'ю Володимир Винниченко зізнався, що любить малярське мистецтво, і додав «Знавці оцінюють мої праці дуже прихильно…».

 

Фото: [Портрет дружини] Полотно, олія

Художні твори Винниченка, згідно з заповітом дружини Розалії Винниченко, сукупно зі спадщиною літературною, а також доробком суспільно-політичного спрямування після її смерті перейшли у володіння Українській Вільній Академії Наук у США (Нью-Йорк) за тієї умови, що після здобуття Україною незалежності вони стануть власністю нашої держави. В квітні—травні 1962 року в Українській Вільній Академії Наук відбулася перша посмертна виставка митця, на якій було представлено понад 100 картин Володимира Винниченка.

У травні 2000 року 89 творів Володимира Винниченка було передано із США в Україну. Нині вони зберігаються в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Це неповний малярський доробок художника, бо частина картин належить до приватних колекцій. Загалом мистецька спадщина Винниченка, що зберігається в Україні, налічує понад 100 творів: портрети, акварелі, пейзажі, натюрморти, рисунки.  Після реставрації вони вперше були представлені в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві 2001 року.

У 2002 році УВАН передала в Україну ще 10 картин. Після ретельної реставрації художником Василем Корчинським їх було вперше виставлено в Музеї книги і друкарства до 125-річчя від дня народження Володимира Винниченка. У 2006 році з нагоди 55 річниці з дня смерті Володимира Кириловича понад 50 його мистецьких творів експонувалися в Українському фонді культури. Жодного разу в такому значному кількісному вимірі не презентувалася малярська спадщина Володимира Кириловича Винниченка. Шанувальників таланту письменника та художника Володимира Винниченка вражає його вміння пером та пензлем майстерно живописати явища природи, чудові ландшафти України та півдня Франції.

 

Фото: [Український пейзаж] 1932. Полотно, олія

Після остаточного виїзду з України 23 вересня 1920 року Володимир Винниченко разом із дружиною жив у Відні, Карлсбаді, Берліні, Празі, Рауені. Нарешті — Париж…  Літературні успіхи були вражаючими. Твори Винниченка перекладають німецькою, італійською, польською… , його п’єси не сходять зі престижних сцен Берліна, Лейпцига, Дрездена, Мадрида, Рима… За  його драмою «Чорна Пантера і Білий Медвідь» у Німеччині знімають кінофільм «Чорна Пантера». Цю п’єсу Винниченко написав у бурхливому 1917 році. Саме нею у вересні того ж року розпочав Молодий театр Леся Курбаса свій перший сезон. Українське кооперативне видавництво «Рух» у 1926 році розпочало новий видавничий проєкт. За два роки було видано три серії «Творів» Володимира Винниченка: «Оповідання», «Драматичні твори» і «Романи». Разом із незакінченою серією «Нові твори», розпочатою у 1928 році, було видано 25 томів загальним обсягом 6642 сторінки. Жоден український письменник не мав таких багатотомних видань своїх творів як Винниченко.

Володимир Кирилович отримував, хоч і з запізненням, гонорари з України. Систематично надходили кошти з європейських театрів і видавництв. Це дало можливість письменникові облаштувати невеличку віллу в Парижі на сквер де Вержен, відвідувати мистецькі виставки, спілкуватися з кращими художниками…. Малювати Володимир Винниченко почав під впливом творчості художників, які на той час жили і творили в Парижі. Особливо любив Винниченко усамітнюватися на острові Медан на річці Сені або на майже безлюдному рибальському острові Леван у Середземному морі, де він, лежачи на великому плоскому камені, читав, писав, малював…

Фото: Протока на Сені. 1930. Полотно, олія

 

Фото: Острів Леван. 1932. Полотно, олія

В Парижі Володимир Винниченко сподівається на визнання свого таланту живописця. Він стає одним із засновників Артистичної секції, що з’явилася в квітні 1929 року при Українській громаді, бере уроки малювання, організовує художні виставки. Поруч із ним нарощують творчий потенціал талановиті українські художники Михайло Андрієнко, Микола Глущенко, Олекса Грищенко. Святослав Гординський, художник і мистецтвознавець привозить в 1931 році до Львова на IV виставку Асоціації незалежних українських митців (АНУМ) три олійні роботи Володимира Винниченко: «Автопортрет», «Квіти» і «Пейзаж». Разом з новим приятелем Миколою Глущенком Винниченко проводить багато часу за мольбертом на французькому півдні в Сен-Рафаелі. Малює натюрморти й пейзажі, передаючи фактуру предметів, краєвидів, овочів, фруктів, дерев густими енергійними мазками.

Фото: Сен-Рафаель (1928. Полотно, олія)

У 1934 році для Володимира Винниченка та його  дружини Розалії Яківни починається новий етап життя. Через матеріальну скруту вони змушені покинути Париж і переїхати до містечка Мужен поблизу Канн, де придбали півтора гектара землі зі старою садибою, назвавши місцину «Закуток». Цей хутір заполонив душу і думки Володимира Кириловича. Ціною надлюдських зусиль та великих фінансових видатків подружжю вдалося оживити напівзруйнований старий дім. Володимир Винниченко працював на землі, поволі забуваючи міську суєту та житейські негаразди. Хутір давав родині хоч і невеликі, але засоби для існування.

Багато часу Володимир Винниченко витрачає на фізичну працю, але намагається так унормувати свій час, щоб викроювати кілька годин для творчої праці. Зображення «Закутка» переважають у картинах цього періоду: старий дім, де мешкає подружжя, краєвиди місцевостей, які не тільки характеризують художню творчість Володимира Кириловича, а й ілюструють його життя. Живописні полотна Винниченка наповнювали увесь будинок. У передпокої — портрет дівчини у блакитній сукні з букетом у руках, у їдальні — натюрморт «Овочі», картини «Квіти», «Південний пейзаж», на другому поверсі — «Пейзаж із трьома соснами», «Анемони і стокротки»... Не випадково Винниченко зізнався в 1947 році: «Я люблю малярське мистецтво і, коли маю вільний час, працюю в ньому».

У пейзажі художник задовольнявся можливістю передати через колір різні явища природи, які приваблювала його своєю розмаїтістю. Враження навіювалися різними станами природи. Йому імпонувала весняна соковита зелень з її цвітінням, що надавала чуттєвості краєвидам. Володимира Кириловича надихали враження від освітлення, яке він передавав по-різному, чергуючи просторові плани і виокремлюючи в них колірні партії площини неба й землі. Як у літературній творчості, так і в малярстві Володимир Винниченко завжди був творчо самобутнім, оригінальним митцем. У творчому доробку Винниченка є також акварелі, які дають уявлення про процес художньої творчості майстра.

Фото: [Краєвид Мужена] 1932. Полотно, олія

 

Фото: Хутір «Закуток» 1936. Полотно, олія

Фото: Вечір на острові Вієнн. 1930 Полотно, олія

У кінці 30-х років, напередодні Другої світової війни, збираючись виїхати з Європи до США, Володимир Винниченко пересилає до Детройта 50 олійних полотен у надії, що українська громада організує виставку його картин. І хоч художник не хотів продавати свої малярські твори, необхідність розрахуватися за позичені кошти для переїзду до США змушує його просити про продаж картин, передусім українцям. При цьому Винниченко зазначав, що не слід розглядати його живописні роботи як дилетантські, бо знавці и фахівці у Франції високо оцінювали мистецькі здібності художника. Ця спроба не мала помітного успіху, а війна перешкодила повернути картини у Францію, до «Закутка» в Мужені, де знаходився увесь мистецько-літературний доробок Винниченка.

Друга світова війна… Хвиля окупації накрила і Францію. Як значний політичний діяч, Володимир Винниченко одержав запрошення співпрацювати з нацистами: йому запропонували допомогти створити в Україні маріонетковий уряд на зразок уряду в Норвегії. Володимир Кирилович відмовився від цієї пропозиції, за що був засуджений до кількох тижнів концтабору. На щастя, йому вдалося вижити. Після закінчення війни Володимир Винниченко закликав громадськість до загального роззброєння й мирного співіснування народів світу. Письменник продовжував жити у своєму маєтку «Закуток», розмірковуючи над багатьма питаннями.

6 березня 1951 року Володимира Кириловича Винниченка не стало. Поховали його на цвинтарі Мужена поблизу французького міста Канни. В Мужені, на своєму хуторі, Володимир Винниченко прожив останніх неповних двадцять років життя. Тут він зібрав архів — рукописи і чернетки майже всіх своїх основних друкованих і ще недрукованих творів, починаючи від 1917 року, щоденники, листування, бібліотеку, документи і матеріали до історії літературного і політичного життя України, а також значну кількість своєї малярської творчості.

Незабаром, завдяки наполегливості відомого українського літературознавця Григорія Олександровича Костюка, було створено при фонді Східноєвропейської історії та культури Колумбійського університету в Нью-Йорку Винниченківський архів, куди перевезено усю літературну спадщину Винниченка, яку Розалія Яківна, перед смертю 1959 року, заповіла Українській Вільній Академії Наук. Малярська спадщина Володимира Кириловича (50 картин з Детройта і 60 картин з Мужена) була складена на збереження в приміщенні УВАНу в Нью-Йорку до того часу, поки Україна стане незалежною. Так сформувалася колекція картин Володимира Винниченка. До неї увійшло понад 100 олійних робіт та чотири альбоми з акварелями й замальовками художника.

***

Володимир Винниченко — художник : альбом / упоряд. та комент С. Гальченко і Т. Маслячук. — Київ : Мистецтво, 2007. — 224 с. ; іл.

В альбомі подано мистецький доробок Володимира Винниченка (1880—1951). Півтори сотні творів олійного живопису та графіки, а також картини, подаровані родині Винниченко закордонними українськими художниками і зарубіжними митцями. Цю неоціненну спадщину майстра слова і пензля передала в Україну  Українська Вільна Академія Наук (США).

 

Кульчицький С. В. Володимир Винниченко: «Бути чесним з собою…» / Станіслав Кульчицький. — Київ : Парламентське вид-во, 2019. — 512 с., іл. — (Серія «Політичні портрети»).

Книга розповідає про життя і політичну діяльність Володимира Винниченка — професійного революціонера, одного з керівників Української соціал-демократичної робітничої партії і Української Народної Республіки, талановитого письменника і драматурга, харизматична особистість якого істотно позначилася на перебігу революційних подій 1917—1919 років в Україні.

 

Процюк С. Маски опадають повільно: роман про Володимира Винниченка /Степан Процюк. — Київ : ВЦ «Академія», 2001. — 304 с. — (Серія «Автографи часу»).

Його життя — пристрасні, мученицькі і болючі пошуки власної сутності у творчості, громадській діяльності, любовних історіях. Контроверсійне мислення і безмежна творча сміливість, місіонерство і протест зробили його найчитабельнішим письменником свого часу. Були в тому часі і ті, хто вважав його «жахливою дитиною» національної літератури. Таким постає Володимир Винниченко в романі Степана Процюка «Маски опадають повільно». У цій сміливій художній версії — внутрішній світ і складний шлях героя від екстравагантного і сенсаційного митця до видатного мислителя, який гідно представив українську літературу у світі.

 

Тагліна Ю. Володимир Винниченко / худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко. — Харків : Фоліо, 2011. —121 с. — (Знамениті українці).

Володимир Винниченко — неординарний політик, блискучий оратор, автор трьох перших Універсалів Центральної Ради, голова уряду УНР, потім голова Директорії і при цьому видатний письменник і драматург, який вніс неоціненний вклад у розвиток української літератури XX століття І хоча у 1920 році Винниченко був змушений покинути Україну й опинився в еміграції, він і за кордоном продовжував творити…

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

Мелодії щирого серця: до 85-річчя з дня народження Мирослава Скорика

 

 

«Родом львів’янин, серцем українець, а талантом громадянин світу» (Любов Кияновська)

Мирослав Михайлович Скорик (1938-2020) – видатний український композитор і музикознавець.

Мирослав Скорик народився 13 липня 1938 р. у Львові, він нащадок родини з глибокими науково-творчими і музичними традиціями. Його батько – громадський діяч, педагог, історик, сестра бабусі – співачка світової слави С. Крушельницька, дід – фольклорист і хоровий диригент І. Охрімович.

Мирослав рано проявив нахил до музикування. Його неабиякі здібності до музики помітила, власне, Соломія Крушельницька і заохотила до систематичних занять. Він розпочинає навчання у Львівській музичній школі при консерваторії.

У 1947 р. всю родину було репресовано більшовицьким режимом за несправедливим наклепом.

До Львова Скорик повертається у 1955 р. вступає на перший курс Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка по класу композиції, навчається спочатку в Станіслава Людкевича, потім два роки спеціалізується в Романа Сімовича, а згодом – у Адама Солтиса, у класі якого завершує навчання в 1960 р.

Вже ранні твори для фортепіано – серед них цикл «В Карпатах» – засвідчили сильний та оригінальний талант юного митця. Його дипломною роботою з композиції стала кантата «Весна» на вірші І. Франка, котра і до сьогодні з великим успіхом виконується в хорових концертах і входить до репертуару навчальних і професійних колективів.

В тому ж 1960 р. захищає дипломну роботу на тему «Ладова система Сергія Прокоф’єва» в класі Станіслава Людкевича. Пізніше на основі цієї праці Скорик пише кандидатську дисертацію, яку захищає у 1967 р.

У 1964 р. закінчує аспірантуру Московської державну консерваторії ім. П. Чайковського двома творами – симфонічною поемою «Сильніше смерті» та кантатою «Людина» на вірші литовського поета Е. Межелайтіса.

Своєю творчістю М. Скорик, як сучасний композитор зробив вагомий внесок у різні стилі й жанри: неоромантичні (віолончельний концерт), необарокові (камерні та оркестрові партити), нефольклорні («Карпатський концерт», «Гуцульський триптих»), Розважальні та ужиткові (оперети, музика для естрадних гуртів, музика для кіно та мультфільмів), написав твори для педагогічного репертуару тощо.

Працюючи над створенням дитячої фортепіанної літератури, він продовжив лінію національного навчального репертуару, започатковану В. Барвінським, Н. Нижанківським, М. Колессою, В. Косенко.

Важливим напрямом професійної діяльності М. Скорика є музика для кіно. На запрошення відомого режисера С. Параджанова митець написав музику до культового фільму за твором М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», а також до кінострічок «Хліб і сіль», «Жива вода», до низки мультфільмів.

Окреслюючи значення мистецької діяльності М. Скорика і його вплив на українську професійну музичну культуру, не можна оминути увагою його педагогічну діяльність як професора одразу двох вищих музичних навчальних закладів: Львівської музичної академії ім. М. Лисенка у Львові та Національної музичної академії ім. П. Чайковського в Києві. Учні його класу композиції – становлять окрему школу, про що свідчить європейське визнання творчого доробку молодих митців у багатьох країнах Європи.

Мирослав Скорик відійшов у вічність 1 червня 2020 р., він один із найвідоміших і із найтитулованіших композиторів України. Окрім численних державних нагород і звань, Мирослав Скорик став співтворцем низки унікальних подій – від першого всесвітньо визнаного українського кінофільму «Тіні забутих предків», до першої підтриманої Ватиканом опери» Мойсей». Один з «ключів», яким можна відкрити таємницю його мистецьких звершень, була гуманістична спрямованість усіх помислів, потреба писати «для людей», а не для того, щоби показати і прославити себе.

 

Література про життя та творчість композитора

 

Кияновська Л.О. Мирослав Скорик [Текст] / Любов Кияновська; худож. - оформлювач Є.В. Вдовиченко. – Харків : ЛА «Час читати», 2021. – 124 с.

Ця книга про одну з найяскравіших особистостей української культури другої половини XX – перших десятиліть XXI ст. композитора і музиканта Мирослава Скорика (1938-2020). Про його унікальний «життєвий проєкт», який вмістив у себе так багато вершинних досягнень у різних сферах музичної культури, що видається дивовижним, як могла одна людина – навіть впродовж доволі тривалого часового відрізку понад півстоліття – здійснити такий об’ємний творчий чин.

Щириця Ю. Мирослав Скорик [Текст] / Ю. Щириця; [ред. Р.М. Немировський, худож. О.В. Бєлих]. – Київ : Муз. Україна, 1979. – 56 с. – (Творчі портрети українських композиторів).

Книга з серії «Творчі портрети українських композиторів» знайомить найширші кола читачів і шанувальників музики з українським композитором Мирославом Скориком. Невелика за обсягом книжка розповідає про життєвий шлях творця української музики Мирослава Скорика, про його пошук і прагнення, містить аналіз його творчості.

 

Авторська музично-теоретична література композитора

 

Скорик М. Структура і виражальна природа акордики в музиці XX століття [Текст] / М. Скорик; рец.: М.М. Гордійчук, О.І. Ровенко; [ред. Т.С. Невінчана]. – Київ : Муз. Україна, 1983. – 160 с.

У книзі досліджуються нові явища у сфері гармонійної мови у музиці ХХ століття. У центрі уваги – проблеми акордики. Автор дає нову типову систематизацію акордових структур, і також розглядає питання, пов’язані з їх виразно - естетичним впливом.

 

Вокальні твори композитора

 

Скорик Мирослав. Мойсей [Ноти]: опера на дві, п'ять картин із прологом та епілогом: клавір / Мирослав Скорик; лібр. Б. Стельмаха і М. Скорика з одноімен. поемою І. Франка; ред. О.А. Голинська. – Київ : Муз. Україна, 2006. – 240 с. – (Бібліотека Шевченківського комітету).

Скорик М. Естрадні пісні [Ноти] / М. Скорик; [ред. І. К. Шрамко, літ. ред. М.Й. Бахтинський]. – Київ : Муз. Україна, 1967. – 40 с.

 

Твори композитора для музичних інструментів

Скорик М. Бурлеска [Ноти] / М. Скорик; [ред. О.С. Балакаускас]. – Київ : Муз. Україна, 1969. – 15 с.

Скорик Мирослав. Камерно-інструментальні твори [Ноти]: у 2 зошитах / М. Скорик; [ред. Л.А. Ковальова]. – Київ : Муз. Україна, 2012. –

Зошит 1: Твори для фортепіано. – 2012. – 296 с.

Скорик Мирослав. Камерно-інструментальні твори [Ноти]: у 2 зошитах / М. Скорик; [ред. Л.А. Ковальова]. – Київ : Муз. Україна, 2012. –

Зошит 2: Твори для скрипки і фортепіано. – 2012. – 296 с.

Скорик М. Мелодія з музики до кінофільму «Високий перевал» [Ноти]: для скрипки і фортепіано / М. Скорик; [худож. оформ. В.Г. Котляр]. – Київ : Муз. Україна, 1995. – 6 с. – (Українська музика).

 

Твори композитора для симфонічного оркестру

 

Скорик М. Концерт [Ноти] : для скрипки з оркестром: партитура і клавір / М. Скорик; [ред. О.С. Балакаускас]. – Київ : Муз. Україна, 1972. – 48 с.

Скорик М. Концерт («Карпатский») [Ноты] : для большого симф. орк.: партит. / М. Скорик; [ред. В. Кирпань]. – Москва : Сов. композитор, 1975. – 62 с.

Скорик М. Сюїта з музики до драми Лесі Українки «Камінний господар» [Ноти] : партитура / М. Скорик; [ред. О.П. Ківа, О.В. Яворик]. – Київ : Муз. Україна, 1981. – 32 с.

Підготували: Т.М. Шилова, завідувачка відділу мистецтв, та О.М. Карпінський (відео), провідний бібліотекар відділу мистецтв