Історія мужності, самопожертви та братерства. 29 серпня - День пам’яті захисників України

 

29 серпня — День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Дата приурочена до дня найбільших втрат української армії на Донбасі — дня виходу з оточення в Іловайську 29 серпня 2014 року. Бої під Іловайськом стали одним з переломних моментів війни на сході України. Відповідно до даних Національного військово-історичного музею, у тих боях 7—31 серпня 2014 року полягло 368 українських бійців, 18 вважають зниклими безвісти. Бої за Савур-Могилу, Авдіївку, Мар'їнку, Бахмут, оборона Донецького аеропорту, битва за «Азовсталь»… Кожен день та кожне місце це героїчна сторінка українського супротиву…

 

Вклоняємось доземно українському солдату. — 2-ге вид. — Київ : Народна армія, 2015. — 196 с.

Перша книга серії «Вклоняємось доземно українському солдату» була написана по гарячих слідах подій 2014 року. Оскільки війна продовжувалася, було створено друге видання, а наприкінці 2016 року світ побачив третій випуск. Це історія боротьби за нашу незалежність, написана військовими журналістами. Історія буремних військових буднів на Донбасі, історія солдатів цієї війни, на плечах яких увесь її тягар. Це розповіді про героїзм українського солдата. Це щемливі історії про те, як війна ламає людські долі.  За кожною історією справжній герой, який самовіддано любить і служить своїй Батьківщині, віддаючи всі свої сили і своє життя для добра українського народу. Герої книги різні за віком, професією, вони з різних куточків України, але вони поєднанні однією метою — відстояти Україну.

 

Бура Д. Хроніка війни. 2014—2020 : у 3-х т. — Т. 1. Від Майдану до Іловайська / Дар’я Бура, Олександр Красовицький ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. — Харків : Фоліо, 2020. — 478 с. : іл. — (Хроніка).

«Хроніка війни» – це документальне дослідження, літопис-хроніка подій 2014–2020 років в Україні, від завершального етапу Майдану до наших днів. Метою написання книги було прагнення переосмислити новітню історію, нагадати хронологію подій, що призвели до анексії Криму Російською Федерацією і початку гібридної збройної військової агресії РФ на Донбасі. Упорядники переглянули і хронологічно впорядкували тисячі публікацій щоденних новин і повідомлень з офіційних джерел.

 

Бура Д. Хроніка війни. 2014—2020 : у 3-х т. — Т. 2. Від першого до другого «Мінська» / Дар’я Бура, Олександр Красовицький ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. — Харків : Фоліо, 2020. — 474 с. : іл. — (Хроніка).

Другий том «Від першого до другого «Мінська’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року. Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.

 

Бура Д. Хроніка війни. 2014—2020 : у 3-х т. — Т. 3. П’ять років гібридної війни / Дар’я Бура, Олександр Красовицький ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. — Харків : Фоліо, 2020. — 478 с. : іл. — (Хроніка).

Ця книга – нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи. Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014–2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року. У третьому томі тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» подається хроніка новин від кінця лютого 2015 року до 31 жовтня 2020 року.

 

Вовк І. На щиті. Спогади родин загиблих воїнів. Іловайськ / Ірина Вовк ; літ. ред. О. І. Думанська ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова. — Харків : Фоліо, 2020. — 475 с. : іл. — (Хроніка).

Перша частина тритомника «На щиті» відтворює в оповідях становлення українського війська в умовах ворожого вторгнення й сепаратистського руху. Імена перших загиблих під «Градами», у літаку чи у гелікоптері, «на броні» чи «на розтяжках», на кургані Савур-могила, в Луганському аеропорту чи в підступному «зеленому коридорі» Іловайська вже належать новітній історії. Спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, зібрані й художньо адаптовані, — це потреба людської пам’яті, пам’яті серця про незабутніх. Це непроминальний біль живих, їхня туга за втраченим, а також нагадування людям цивільним, хто заплатив найдорожчу ціну за їхній спокій і добробут. У виданні використані фотоматеріали з родинних архівів. 

Вовк І. На щиті. Спогади родин загиблих воїнів. Донецький аеропорт / Ірина Вовк ; літ. ред. О. І. Думанська ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова. — Харків : Фоліо, 2020. — 572 с. : іл. — (Хроніка).

Друга книга тритомника — про загиблих у «котлі» Цвітних Пісків (цей епізод війни чомусь лишився непоміченим), про розстріляну Луганщину під містом промовистого імені — Щастя, про донецький форпост — ДАП, що у свідомості громадян постає «символом», за який полягли герої-кіборги, полонені й розстріляні після тортур.

 

Вовк І. На щиті. Спогади родин загиблих воїнів. Дебальцеве / Ірина Вовк ; літ. ред. О. І. Думанська ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова. — Харків : Фоліо, 2020. — 604 с. : іл. — (Хроніка).

Третя книга тритомника — оповіді про оборонців Дебальцевого, загиблих спекотного літа 2014-го і у найтяжчі зимові місяці 2015-го; про непохитних вояків Світлодарської дуги, про героїв Авдіївки, Зайцевого й Мар’їнки, що пролили свою кров на точках «нуль». Вояки оживають у спогадах матерів і батьків, братів і сестер, дружин і дітей, щоб ми не змарнували історичного шансу незалежності. 

Зіненко Р. А. Іловайський щоденник / Роман Зіненко ; пер. з рос. Т. В. Рассадкіної ; передмова Є. В. Положія ; худож.-оформлювач Л. П. Вировець. — Харків : Фоліо, 2018. —  282 с. : фото.

«Іловайський щоденник» Романа Зіненка — чесна і відверта книжка, написана безпосереднім учасником подій, бійцем добровольчого батальйону «Дніпро-1», який пройшов «Іловайський котел» від початку до кінця. Розповідь про маловідомі події в оточеному Іловайську та вихід бійців «кривавим коридором» дозволяє читачеві пережити разом з українськими солдатами одну з найтрагічніших сторінок в історії сучасної України, відчути все те, чого зазнали бійці добровольчих батальйонів, а численні фотографії дають можливість краще уявити описані події.

 

Зіненко Р. А. Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. —  Ч. 1. 7—24 серпня 2014 року / Роман Зіненко ; за ред. Ю. Є. Бутусова ; вступ. ст. Ю. Є. Бутусова ; худож.-оформлювач Е. О. Балула. — Харків : Фоліо, 2019. — 446 с. : іл. — (Хроніка).

Роман Зіненко (нар. 1974 р.), колишній морський піхотинець, доброволець батальйону «Дніпро-1», був серед тих, хто в серпні 2014-го опинився в пеклі Іловайська. Він не тільки вижив, але й написав одну з перших книжок про війну на Сході України — «Іловайський щоденник». Ця чесну і відверту розповідь очевидця, який нічого не вигадує, а намагається бути максимально точним у своїх спогадах, отримала широкий відгук у читачів, насамперед у тих, хто виходив з-під Іловайська кривавим «зеленим коридором». Книга «Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії» є результатом ретельного дослідження, яке ґрунтується на спогадах близько сотні бійців і офіцерів, від добровольця до вищого керівництва сектора «Б», учасників Іловайської трагедії. Окрім того, автору довелося переглянути, перевірити й хронологічно розібрати сотні публікацій, відео- і фотоматеріалів, що стосуються боїв під Іловайськом. Перша частина книжки висвітлює хронологію подій, що відбувалися 7—24 серпня 2014 року.

 

Зіненко Р. А. Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. —  Ч. 2. 25—31 серпня 2014 року / Роман Зіненко ; за ред. Ю. Є. Бутусова ; вступ. ст. Ю. Є. Бутусова ; худож.-оформлювач Е. О. Балула. — Харків : Фоліо, 2019. — 476 с. : іл. — (Хроніка).

Друга частина книжки висвітлює хронологію подій, що відбувалися 25—31 серпня 2014 року. Результати окремих журналістських досліджень, а також звіт тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України вміщені на сторінках цієї книжки. Переважна більшість зібраних фактів до сьогодні не була відома українському суспільству. І хоча автор подає найбільш повну і реальну картину бойових дій під Іловайськом, залишається ще дуже багато питань, на які свого часу обов’язково будуть отримані відповіді.

 

Лойко С. Аеропорт (у новій доповненій редакції) / пер. з рос. О. Гончар. — Київ : Брайт Стар Паблішинг, 2016. — 376 с.

«Аеропорт» – це не хроніка, не розслідування, не літопис. Це художній вимисел, заснований на реальних фактах. У книзі багато персонажів, багато переплетених драматичних сюжетних ліній. Роман не тільки і не стільки про війну. Він і про любов, про зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніжність, відвагу, біль і смерть. Іншими словами, про наше сьогоднішнє й учорашнє життя. Дія роману починається в Аеропорті й розгортається похвилинно протягом останніх п’яти днів понад 240-денної облоги. Хоча роман заснований на реальних фактах, усі персонажі – плід художнього вимислу, як і назва Аеропорту. Маленький український гарнізон Аеропорту денно й нощно відбиває атаки супротивника, який значно переважає його у живій силі й техніці. Але тут, у цьому зруйнованому до підвалин Аеропорті, підступні й жорстокі вороги зіштовхуються з чимось неочікуваним і неймовірним. Із кіборгами. Вороги самі так назвали захисників Аеропорту за їхню нелюдську живучість та впертість приречених. Кіборги, своєю чергою, ворогів прозвали орками. Разом із кіборгами в Аеропорті перебуває американський фотограф, який через низку причин переживає цю необов’язкову війну як особисту драму. Його очима, наче в калейдоскопі, в перервах між боями в Аеропорті читач також побачить усю історію того, що об’єктивні історики назвуть не інакше як російсько-українською війною.

 

Мамалуй А. А.  Военный дневник (2014—2015) / Александр Мамалуй ; худож.-оформитель Л. П. Вировець ; фото К. Ходака, А. Клименко. — Харьков : Фолио, 2016. — 282 с. : фото.

Перед вами - записки про війну, в якій довелося битися автору і його товаришам. Їх писав не журналіст і не письменник, а піхотний снайпер. Писав на айфоні в наметах і будиночках базових таборів, в короткострокових відпустках і навіть у напівзруйнованій будівлі метеостанції Донецького аеропорту. А зводив їх у книгу, вже снайпер-прикордонник, який повернувся з 77-добового відрядження до Краю Великих Неприємностей. Зводив на тому ж подряпаному айфоні, під час нічних чергувань у резервній мобільній групі на заставі і під час перемир'я. Ця книжка не про героїв і не про святих, а про простих хлопців, які ризикнули головою заради того, щоб наша домівка не стала фронтом, про людей, які намагалися воювати добре, - тому, що билися за Батьківщину. Автор присвячує її всім бійцям і командирам роти снайперів 93-ї гвардійської чотири рази орденоносної мехбригади - і живим, і загиблим...

 

Михайлишин І. Я. Танець смерті: Щоденник добровольця батальйону «Донбас» / Ігор Михайлишин ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. — Харків : Фоліо, 2019. — 315 с. — (Воєнні щоденники).

Ігор Михайлишин — доброволець, піаніст, юрист. Музикант-аматор, грав на Майдані у грудні 2013 року. До лав добровольчого батальйону «Донбас» НГУ потрапив у червні 2014 року. Взяв позивний «Піаніст». У серпні 2014 року опинився в гущі Іловайського котла у протистоянні зі збройними силами РФ. Після вимушеної капітуляції провів 119 днів у полоні. Згодом повернувся на фронт у складі батальйону «Донбас-Україна» ЗСУ. Після закінчення військового контракту здобуває професійну музичну освіту в Київському інституті музики імені Рейнгольда Глієра. «Танець смерті» — музичний твір Ференца Ліста, який для Ігоря символізує війну, боротьбу добра і зла, якій немає кінця. У цій конфронтації доля однієї людини є настільки мізерною, що її просто не помічаєш. Але якщо придивитись, побачиш віддзеркалення глобальної баталії у внутрішньому світі людини. Єдине, що врятує від загибелі, — постійний рух. Рух є умовою життя. Умовою розвитку. Умовою перемоги.

 

Положій Є. В. Іловайськ : розповіді про справжніх людей / Євген Положій ; худож.-оформлювач В. А. Боднар. — Харків : Фоліо, 2016. — 378 с.

Євген Положій —  відомий журналіст і письменник. У видавництві «Фоліо» вийшли його романи «Потяг», «Мері та її аеропорт», «Дядечко на ім'я Бог», «Вежі мовчання», «Юрій Юрійович, улюбленець жінок», «Риб'ячі діти». «Іловайськ» —  книга про мужність неймовірний героїзм і людяність українських солдат і офіцерів, бійців добровольчих батальйонів, батальйонів тероборони, всіх тих, хто опиняється в кінці серпня 2014 року в «Іловайському котлі», що став найбільшою поразкою української армії в ході війни на сході. Це чесна книга про війну, яка, як відомо, нікого ще не зробила краще, натомість, серед крові, вогню та заліза люди залишаються людьми. Автор почув історії близька сотні учасників Іловайської трагедії, книга побудована на реальних подіях. Тим не менше, просимо вважати всі збіги імен, прізвищ та позивних випадковими.

 

У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту / Сергій Глотов, Анастасія Глотова, Анастасія Воронова, Юрій Руденко, Дмитро Путята ; худож.-оформлювач В. М. Карасик. — Харків : Фоліо, 2018. — 540 с. : іл. — (Хроніка).

Ця книга — результат першої в Україні спроби зібрати та проаналізувати свідчення безпосередніх учасників однієї з найгероїчніших і найтрагічніших операцій початку російсько-української війни, що досі лишається маловідомою для більшості українців. У документальній хроніці описуються події, пов’язані з обороною міжнародного аеропорту «Луганськ» та прилеглих населених пунктів (квітень — початок вересня 2014 року), а також події, що передували окупації Луганська (зима — весна 2013—2014 років). Команда волонтерів зібрала спогади понад 140 учасників та очевидців тих подій — військових, волонтерів, місцевих мешканців, працівників міліції та аеропорту, медиків, — а також унікальні фотографії та картосхеми, що ілюструють військові операції, які відбувалися навколо летовища. Книга містить коментарі військових дослідників, офіцерів та експертів із аналізом основних подій, а також перелік загиблих українських бійців із різних підрозділів.

 

Шевченко А. Слов’янськ. Початок війни / Артем Шевченко ; вступ. ст. А. Авакова ; худож.-оформлювач М. Мендор. — Харків : Фоліо, 2020. — 431 с. : іл. — (Хроніка).

«Слов’янськ. Початок війни» — це документальне дослідження та хронікальний літопис найважливіших епізодів битви за місто Слов’янськ Донецької області, захоплення якого загоном бойовиків Гіркіна-«Стрєлкова» 12 квітня 2014 року стало початком гібридної збройної військової агресії РФ на українському Донбасі. Кожен розділ книжки має символічну назву зі словом «перший», яка відбиває суть того, що відбувалося навесні 2014 року: «Перша кров», «Перша зрада», «Перша страта», «Перший бій», «Перша перемога»… У книжці використано архівні фото й записи інтерв’ю з ключовими військово-політичними керівниками України, які ухвалювали головні рішення в ті буремні часи. Також у кожному з епізодів з’являються спогади героїв, що безпосередньо брали участь у тих драматичних, героїчних і трагічних подіях. Автор книжки — Артем Шевченко, директор Департаменту комунікацій МВС України. Ще військовим журналістом він активно висвітлював події у Слов’янську протягом квітня-червня 2014 року.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

Олександр Кониський «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя»: до 125-річчя з дня видання першої ґрунтовної біографії Тараса Григоровича Шевченка

 

Талановитий письменник, історик, публіцист, критик Олександр Якович Кониський залишив яскравий слід в український культурі ХІХ століття. Десять років свого життя він присвятив створенню книжки «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» — першої ґрунтовної біографії Тараса Григоровича Шевченка. 

Критичне осмислення витоків біографії Кобзаря, популярна, белетризована форма викладу привернули увагу сучасників Олександра Кониського і , безперечно, зацікавлять читачів сьогодні.

Олександр Якович Кониський народився 6 (18) серпня 1836 року в селі Переходівка (тепер Ніжинського району Чернігівської області) в зубожілій дворянській родині. Початки грамоти він дістав від матері та діда — старосвітського священика. Коли Олександру виповнилося 9 років, його віддали до Ніжинського повітового училища, а через рік він вступив до Чернігівської гімназії. Вчився добре, був першим учнем. У 4 класі захопився творчістю Тараса Шевченка і під його впливом почав писати вірші українською мовою, унаслідок чого він опинився за порогом гімназії.

Продовжити навчання в Ніжинському дворянському училищі й ліцеї юнак не зміг через матеріальну скруту. Залишивши думки про навчання, у 1854 році Олександр Кониський поїхав до Прилук, де влаштувався на службу в суді. Водночас наполегливо вивчав юриспруденцію, готуючись до іспитів на кандидата права. В 1856 році Олександр Якович оселився в Полтаві й розпочав службу в суді. Відчуваючи, за його словами, «духовну нужду» й велику потребу в самоосвіті, багато читав історичної та художньої літератури. Його настильними книжками стали альманахи «Ластівка» Євгена Гребінки та «Молодик» Івана Бецького.

Олександр Кониський здав екстерном іспити на кандидата прав, а після проголошення селянської реформи 1861 зайнявся адвокатською практикою, сподіваючись захищати інтереси «визволених невільників» —  селян. У бурхливі 60-ті роки Кониський на повну силу віддається громадській діяльності. Він стає членом «Полтавської громади», разом з іншими «громадівцями» організовує у Полтаві кілька недільних та вечірніх шкіл, дві  суботні школи для єврейських дітей, громадську бібліотеку, читає публічні лекції, пише підручники для початкової грамоти. Доклав своїх зусиль Олександр Якович і до організації школи з підготовки вчителів у Полтаві.

Починаючи з 1862 року у просвітницький діяльності Олександра Кониського та інших членів Полтавської громади виникли значні труднощі: було закрито недільні школи, розпочалися обшуки та арешти. Серед інших до слідства притягнули й Олександра Яковича як одного з найактивніших громадівських діячів. За просвітницьку діяльність його покарали засланням у літку 1862 року до міста Вологди під поліційний нагляд. Там він оселився у Василя Марковича, батька майбутнього українського письменника Дмитра Марковича. Тут він активно продовжував збирати слова для українського словника й нарешті закінчив свою «Арихметику, або Щотницю для українських шкіл», яка в 1863 році була надрукована зусиллям Миколи Костомарова.

У 1864 році Олександра Яковича перевели до містечка Тотьми (північніше від Вологди), де умови життя були ще гірші. Там він тяжко захворів, почав втрачати зір. З 1865 року йому дозволили жити у Воронежі. Того ж року за окремим дозволом він виїхав за кордон на лікування. 1866 вернувся в Україну і від кінця року жив у Катеринославі (нині місто Дніпро), перебуваючи під гласним поліцейським наглядом. Займався адвокатською та літературною працею. Від 1872 після зняття нагляду переселився до Києва, де розпочався новий період у його просвітницький діяльності.

У 1873 році Олександр Якович став активним членом Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства в Києві. Завдяки йому здійснювався зв'язок київських громадівців з галицькими діячами. Олександр Кониський був одним з фундаторів Літературного Товариства імені Тараса Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатором перетворення його у Наукове Товариство імені Тараса Шевченка. Своєю працею й послідовністю Олександр Якович зажив надзвичайно високого авторитету серед галичан. Його запрошували до співпраці, зважаючи на обізнаність у тому чи іншому питанні, просили в нього поради й допомоги. Кожен часопис вважав за велику честь надрукувати праці письменника і педагога.

У 1874 році Кониський розпочав укладати «Читанку» українською мовою. До неї увійшли найкращі твори українських письменників і поетів, про життя і діяльність кожного подавалися короткі відомості. Однак 18 травня 1876 року вийшов сумнозвісний Емський указ, який забороняв друкувати українські  наукові й популярні книжки та підручники. Втративши надію видати «Читанку», Олександр Якович узявся укладати збірку «Батьківщина», до якої мали увійти його найкращі твори, а також твори Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Івана Нечуя-Левицького та інших. Але збірку друкувати не дозволили. Тоді він підготував нову збірку «Луна», але й цей задум не справдився…

Оптимізм, енергія, велика активність у суспільному житті сприяли тому, що в 1878 році Олександра Кониського обрали депутатом Київської міської ради. У 1882 році письменник видав український підручник «Граматика, або Перша читанка за для початку вченья». Епіграфом до читанки стали слова Тараса Шевченка: «Учітеся, брати мої».  У педагога-просвітника завжди було багато задумів, ідей, які він у підросійській Україні реалізувати не міг. Тому всю свою невгамовну енергію щораз переносів до Галичини, сприяючи цим консолідації українських сил. З 1888 року Олександр Якович разом з Володимиром Антоновичем взявся за відновленні львівського журналу «Правда». Тоді ж за його сприяння у Львівському університеті було засновано очолювану Михайлом Грушевським кафедру української історії з українською мовою викладання.

В 1897 році за активної участі Володимира Антоновича та Олександра Кониського було засновано Загальну українську безпартійну демократичну організацію, яка ставила собі за мету згуртувати всіх українських діячів в одній політичній структурі. До організації приєдналися всі Громади, що існували в 20 містах України. ЗУО заснувала літературне видавництво «Вік», організувала у Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченківські свята та ювілеї письменників, надавала допомогу українським діячам, яких переслідувала російська адміністрація… У серпні 1899 року письменник підготував документ, у якому обґрунтував необхідність скасування утисків протиукраїнської мови. Це був останній  голосний виступ просвітника… Життєвий шлях Олександра Яковича Кониського обірвався 29 листопада 1900 року.

Олександр Кониський — автор, численних поезій і прозових творів, найвідоміші серед яких «Семен Жук і його родичі» (1873) і «Юрій Горовенко» (1883), у них порушуються питання національного відродження України. Значна частина його літературних творів викриває негативні явища в діяльності царської адміністрації і суду, здирництво тогочасної адвокатури: «Суддя Гарбуз» (1875), «Антін Калина» (1881–82), «Народна педагогія» (1886), «Стельмахи» (1887), «Козарський ланок» (1889), «У “тісної баби”» (1889), «Баба Явдоха» (1897), «Ранком в Алупці» (1898), «Сікутор» (1899), «Хвора душа» (1899), «Бугай» (1901), «Наввипе-редки» (1903). Йому належить цикл «оповідань з кримінальної хроніки»: «Каторжний» (1881), «Тюрма за волю» (1881), «Драма в тюрмі» (1885), «Чи злочинець, чи ненужний» (1885), «Конокрад Іван Дранка» (1887). Кілька поезій присвятив темі тюрми, заслання і каторги. Опублікував казку-пародію на царський суд «Собача правда» (1894).

І ще одну надзвичайно важливу справу зробив Олександр Якович Кониський, віддавши їй десять років свого життя — написав книжку про Тараса Григоровича Шевченка, «найдокладнішу з усіх, які досі були присвячені життю великого українського Кобзаря… Сею книжкою Кониський поклав найкращий пам’ятник і Шевченкові, і собі самому», — писав Іван Франко. У 1892—1898 роки нариси Олександра Кониського про життя Тараса Шевченка друкуються на сторінках Записок НТШ, часопису «Зоря» та інших періодичних видань. 

На прохання НТШ Олександр Якович переглядає та доповнює ці нариси, які вийшли окремою книжкою під назвою «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя». Перший том побачив світ у 1898 році у Львові і є авторським виданням, другий — друкувався по смерті автора (Львів, 1901). 

У «Вступному слові» до видання Олександр Кониський писав:

«Життя Т.Г. Шевченка завжди інтересовало мене до високого ступня, а проте, до р. 1891 не приходило мені ніколи на думку взятися до написання його життєпису. Спонукало ж мене до праці, що нині подаю, от що:

Коли р. 1891 стало знати, що справу реорганізації Товариства ім. Шевченка на Товариство Наукове можна уважати доведеною до здійснення, я бажав, щоб першим виданням зреформованого Товариства була можливо повна, докладна життєпись патрона Товариства, написана рідною його мовою. З просьбою написати таку життєпись вдавався я до чотирьох учених українців, що, як я запевне відав, інтересовались життям нашого поета і працювали — хто коло життєписі, хто коло розгляду творів поета. На жаль, «брак часу» не дав шановним ученим сповнити се…Тим часом наближалася година друковати першу книжку органу зреформованого Товариства — «Записок». А вже ж та перша книжка повинна була містити невідмінно біографічну працю про Шевченка. Тоді я за порадою Василя Вовка-Карачевського (земля йому пером!) написав і перечитав близьким своїм товаришам свій нарис «Дитинний вік Шевченка» — і, подавши його до «Записок», став на тому, щоб збирати життєписний матеріал та, переглядуючи його критично, написати нариси про ціле життя генія нашого слова.

Впродовж майже п’яти літ я не жалів ні часу, ні праці, ні коштів на збирання матеріалу і на неминуче потрібні поїздки кільки разів на села, де перебував Шевченко під час важніших моментів свого віку до заслання. Як спроможно було і як зумів, я написав і надруковав в «Записках» і «Зорі» свою працю, обнявши ціле життя многострадального поета.

Тим часом виділ нашого Товариства вдався до мене: чи не взявся б я з своїх нарисів скомпонувати суцільну біографію Шевченка? Я охоче згодився на се, спонуканий двома причинами: а) пишучи свої нариси, я інде через власний недогляд не спожив іншого матеріалу життєписного; опріч того, заким друковалися нариси, поприходили до мене нові матеріали і декотрі такі, що уважаючи на їх, треба перемінити де в чому не тільки деталі, а часом і грунтовий погляд на той чи сей факт — і б) рік 1898 — рік ювілеїв (250 літ від початку Хмельниччини; 100 літ від часу першого видання «Енеїди» Котляревського; 50 літ від часу скасовання в Галичині крепацтва) — є першим ювілейним роком нашого Товариства 25 літ його істновання. Невіддільною частиною святковання того повинно бути видання, присвячене пам’яті патрона Товариства — дійсного родоначальника нашої літератури, яко сили національно-культурної; оновителя нашого слова і покажчика поступового шляху в сфері національних і гуманно-демократичних ідей.

Одначе зібрані і згуртовані мною матеріали все ще не повні, а через те і чимало ще прогалин в житті Шевченка; до того ж ще не маємо ні історії його творчості, ні критичного розгляду його творів; та й невідомо, чи скоро дождемося ми всього того, без чого повна життєпись, така, щоб всіма сторонами обіймала життя художника, поета, українця і чоловіка діло неможливе.

Праця, яку я подаю, далека ще від такої бажаної життєписі; я вважаю її тільки хронікою Шевченкового життя і прошу як таку її трактовати.

Матеріал, яким я орудовав, я пильновав, простуючи хронологічною стежкою, упорядковати так, щоб він давав читачеві, можливо, певну відповідь на питання: що за чоловік був Тарас Шевченко? який його портрет матеріальний? яка була його постать, вдача, характер, серце? чи любив він гроші, чи дбав про вигоди свого матеріального життя? чи любив жіноцтво? які були відносини його до жіноцтва, до близьких йому кревняків і приятелів, до людей взагалі? чого вимагав від людей в своїх зносинах з ними? чи відрізняв в відносинах українців і не українців? що саме і більш за все сприяло і шкодило розвиткові його яко художника і яко поета? коли, де саме і під впливом кого або чого написав він свої твори? яка була його освіта і розвиток взагалі? хто були його керманичі і поклонники? І, нарешті, розгорнути ті душевні його прикмети, що давали, дають і даватимуть йому поклонників.

Чи відповідає моя праця на такі питання — судити не мені; я скажу тільки, що я зробив, що спроможен був зробити, і щасливий тим, що на краю моєї сороколітньої письменської діяльності стане праця про життя того чоловіка-українця, якого я глибоко і побожно шаную.

Є ще одно — найголовніше — питання: які були у Шевченка ідеали в найважніших сферах життя людського? Але на се питання хроніка моя відповіді не дає; відповісти на се питання повинен критичний розгляд Шевченкових творів».

 

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя / упоряд., підгот., тексти, передм. приміт., покажч. В. Л. Смілянська. — Київ : Дніпро, 1991. — 702 с.

Фундаментальна праця Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» була перевидана у 1991 році видавництвом художньої літератури «Дніпро».  Кониський — не байдужий літописець. Він перевіряє факти на основі всіх відомих йому джерел і оцінює їх, виходячи з логіки характеру Тараса Шевченка та зі своєї концепції духовного світу поета.

 

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя / упоряд., В. Л. Смілянська ; передм. Є. Сверстюк. — Київ : ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2014. — 672 с. : іл.

Пропонована читачеві праця  є найвищим науковим здобутком Олександра Кониського і найсерйознішим дослідженням біографії Кобзаря.Прагнучи дати читачеві як найяскравіше й найповніше уявлення про перебіг життя і настрої поета, біограф чимало місця приділяє описові оточення, в якому відбуваються події, побутової обстановки, пейзажу, безпосереднього, найближчого тла дії. 

 

Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя / передм. В. Смілянська. — Київ : Видавничий дім «Кондор» 2019. — 620 с.

Здійснюючи свій намір показати Тараса Шевченка у широких зв'язках з іншими людьми, Олександр Кониський приділяє характеристиці оточення поета незрівнянно більше уваги, ніж попередні біографи. Чим більше причетна до життя поета та чи інша особа, тим докладніше характеризує її автор. Олександр Кониський, другій після Івана Франка, торкнувся проблем психології творчого процесу Тараса Григоровича Шевченка… Хроніка Шевченкового життя творилася, за власним свідченням Олександра Яковича, «і мозком, і серцем…».

 

 

Література про життя та діяльність Олександра Кониського

• Гаєвська Л. О. Кониський Олександр Якович  // Енциклопедія сучасної України / ред. кол. : І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. — Т. 14 : Кол — Кос. — С. 281.

• Кошелівець І. Кониський Олександр // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Т 3. Перевидання в Україні / гол. ред. В. Кубійович ; заст. гол. ред. М. Глобенко. Наукове товариство ім. Шевченка. — Львів, 1994. — С.1104.

• Олександр Кониський  (1836—1900) //  Народжені Україною. Меморіальний альманах:  у 2-х т. — Київ : ЄВРОІМІДЖ, 2002. — Т. 1. — С. 760—761.

• Побірченко Н. С. Кониський Олександр Якович // Українська педагогіка в персоналіях : у 2-х кн. Кн. 1 : навч. посібник / за ред. О. В. Сухомлинської. — Київ : Либідь, 2005. — С. 394—406.

• Сиваченко М. Є. Кониський Олександр Якович. Життя та творчість // Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2019. — С. 593 —617.

• Смілянська В. Біограф та його «Хроніка» // Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. — Київ : Видавничий дім «Кондор», 2019. — С. 3 —26.

• Сухий О. (Львів). Кониський Олександр Якович  // Довідник з історії України : в 3-х т. Т. 2 / за ред. І. Підкови та Р. Шуста. — Київ : Ґенеза, 1995. — С. 78.

• Усенко І. Б.. Кониський Олександр Якович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2008. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 25.

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом

 

 

«Захар Беркут» : до 140-річчя першого видання історичної повісті видатного українського письменника Івана Франка

 

«Письменник намагається показати ті унікальні надбання свого народу, що збереглися в ньому від давніх віків, котрі допомагали йому вижити, зберегти у своїх душах доброту, турботу за ближніх, взаємодопомогу при біді, зберегти оті сили, що прикрашали його життя, робили його добрішим, мудрішим та духовно багатшим…» (Раїса Іванченко, професор, письменниця)

 

Іван Якович Франко (1856—1916) — незаперечний класик української літератури. Всебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком, перекладачем, видавцем. Творча спадщина Івана Франка багата й різноманітна, яка нараховує близько 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Усього за життя Івана Франка окремими книгами і брошурами з’явилося понад 220 видань, у тому числи більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Іван Франко - автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів, 18 збірок малої прози, 10 творів великих прозових жанрів. Письменник переклав українською мовою твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур.

Повість «Захар Беркут» — найвідоміший художній твір Івана Яковича Франка на історичну тему.  Франко цікавився історичним минулим різних народів і, як свідчать його переклади, оригінальні поетичні, прозові та драматичні твори, увагу його завжди привертали героїчні сторінки народної боротьби проти гнобителів. У повісті «Захар Беркут» відтворені історичні події важливого і гостро актуального для часів Івана Франка політичного значення  — героїчну боротьбу народу проти своїх експлуататорів та іноземних поневолювачів.

Певним поштовхом до написання повісті було оголошення львівським часописом «Зоря» літературного конкурсу на кращий твір з сучасного життя, а ще краще з історичного минулого народу. Повість «Захар Беркут» написана за півтора місяця, з 1 жовтня до 15 листопада 1882 року, і подана Іваном Франко на конкурс. У листі до письменника Михайла Павлика Франко писав: «Зоря» розписала премію на повість, з обіцянкою платити за лист печаті по 20—25 зр. Повість, після його жадання, має бути «ідеальна, з життя, а ще ліпше з бувальщини нашого народу». Отже, я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманню характерів, хоч реальну по методі написання…».

Редактор «Зорі» Омелян Партицький вимагав від Івана Франка певних змін і скорочень. Його насамперед турбувала загальна тенденція повісті — оспівування давнього суспільного ладу в противагу сучасній економічній і політичний системі. З цього приводу між Франком і Партицьким зав’язалося листування. У листі від 20 грудня 1882 року Іван Франко писав: «…я чув, що повість Вам не сподобалась і що ви гадали б при печатанню її скорочувати, проти чого я згори мусив би застеречися…». У другому листі від 29 грудня 1882 року Франко не погоджувався з Партицьким, який вважав, що Франко у висвітленні ряду фактів відступав від історичної правди. Іван Якович запропонував додати до повісті примітку від редакції, що вона «за історичні погляди автора не відповідає», а всі зміни та скорочення погодити з ним особисто.

Повість «Захар Беркут» була опублікована у часопису «Зоря» за 1883 рік і в цьому ж році вийшла окремою книгою у Львові у «Друкарні Товариства ім. Шевченка». Автограф повісті не зберігся, тому невідомо, які робив правки і скорочення Іван Франко, готуючи повість до друку. У передмові автор сформулював свої погляди на те, яким має бути історичний твір:

«Повість історична — се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди  о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами.

Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна.

Представлення давнього громадського життя нашої Русі єсть безперечно таким предметом живим, близьким до сучасних інтересів. Наскільки мені удалось віддати дух тих давніх, замерклих часів, нехай судить критика. В деталях я позволяв собі доповнювати скупий історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про витоплення монгольської ватаги і ін.). Дійові особи зрештою видумані, місцевість списана по можності вірно». Львів, дня 1 грудня 1882, Ів. Франко

«Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Правда, і Стрий, і Опір однаково миють її рінисті, зелені узбережжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел беркут, як і перед давніми віками. Але все інше як же змінилося! І ліси, і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже весь її простір, окрім високих полонин, сходили в долину аж над самі ріки,— тепер вони, мов сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази; інде знов із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а з-між них де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший яловець. Що давно тихо тут було, не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти десь на далекій полонині або рику дикого тура чи оленя в гущавинах,— тепер на полонині гейкають воларі, а в ярах і дебрях галюкають рубачі, трачі й гонтарі, ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір — столітні ялиці та смереки, і або спускаючи їх, потятих на великі ботюки, долі потоками до нових парових тартаків, або таки на місці ріжучи на дошки та на гонти.

Але найбільше змінилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася між ними «культура», але на ділі виходить, що змоглося тільки їх число. Сіл і присілків більше, хат по селах більше, але зате по хатах убожество більше і нужда більша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! що за життя кипіло в тих горах, серед тих непрохідних борів у стіп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгі віки знущалася над тим народом. Тяжкі удари підкопали його добробит, нужда зломала його свобідну, здорову вдачу, і нині тільки неясні, давні спомини нагадують правнукам щасливіше життя предків. І коли часом стара бабуся, сидячи в запічку та прядучи грубу вовну, почне розповідати дрібним унукам про давню давнину, про напади монголів-песиголовців і про тухольського ватажка Беркута,— діти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скінчиться дивовижна повість, то малі й старі, зітхаючи, шепчуть: «Ах, яка ж то красна байка!..».

 

Франко І. Я. Захар Беркут : повість / Іван Франко. — Київ : Дніпро, 2016. — 180 с.

Історична повість Івана Франка «Захар Беркут» видається сучасному читачеві як спроба знайти народові шлях у майбутнє. Яким має бути наше майбутнє суспільство? Які риси характеру, психології, ідеології, суспільного менталітету мають бути властивими новим поколінням українців?  Адже в своїй минулій історії в глибинах віків вони не раз несли на своїх плечах важкий тягар праці, принижень і згуби не тільки від своїх владців, котрі жадали розбагатіти, піднятись силою влади над роботящим та терплячим людом своїм. Вони ще й мусили протистояти загарбникам, котрі мріяли підпорядкувати собі увесь світ…

 

Франко І. Захар Беркут / Іван Франко ; передм., прим. та Словничок маловживаних слів М. З. Легкого ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова. — Харків : Фоліо, 2017. — 251 с. — (Шкільна бібліотека української і зарубіжної літератури).

Сюжети автор черпав з життя і боротьби народу, з першоджерел людської культури і своєї актуальності вони не втратили. Відтворюючи історичне минуле, боротьбу жителів місцевості Тухля проти монголо-татар, письменник переплітає художню вигадку та народну творчість, беручи за основу широко відому в Галичині і в Закарпатті легенду про те, як тухольська громада весною 1241 року затопила монгольське військо. І як би там не було, але сьогодні ця повість сприймається напрочуд сучасно, коли йдеться про визволення нашої рідної землі від загарбників.

 

Франко І. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці. / Іван Франко ; офорти художника Георгія Якутовича. — Київ : Дніпро, 1974. — 172 с.

У центрі твору — образи народного вождя Захара Беркута та його сина Максима. Ці віддані сини батьківщини протистоять бояринові Тугару Вовку, який, прагнучі загарбати землі Тухольщини, продався чужинцям.

 

Офорт художника Георгія Якутовича

Франко І. Я. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці / Іван Франко ; худож. І. М. Крислач. — Львів : Каменяр, 1986. — 127 с. : іл.

Історичною основою повісті є не тільки події, зв’язані з навалою монголів та класовою боротьбою, яка точилася в тогочасному феодальному суспільстві, а й змальоване Іваном Франком общинне життя народу та історичний колорит епохи.

 

 

Ілюстрація художника Івана Крислача

  

Франко І. Я. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці / Іван Франко ; худож. В. Литвиненко. — Київ : Держ. вид-во худож. літ-ри, 1950. — 160 с. : іл.

«Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтори тисячі душ. Село й присілки лежали не там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір, у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною…».

 

Ілюстрація художника Валентина Литвиненка

Ілюстрація художника Валентина Литвиненка

Франко І. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Руси в ХІІІ віці. — 2-ге вид. / Іван Франко ; вступ. ст. В. Тарнавського ; обкладинка роботи І. І.  Падалки. — Харків : Література і Мистецтво, 1932. — 168 с.

У повісті Івана Франка зображено боротьбу Карпатської Руси проти татаро- монгольської навали 1241 року. Захар Беркут та його син Максим, згуртувавши жителів Тухольщини, мужньо відстоюють незалежність свого краю і перемагають.

 

Захар Беркут

Жанр — історичний екшен

Режисери — Джон Вінн, Ахтем Сеїтаблаєв

Рік — 2019

Екранізація однойменної історичної повісті «Захар Беркут» Івана Франка. Гасло фільму  — «У свободі моя сутність».

Підготувала К.В. Бондарчук, завідувачка читальним залом